Є такі зупинки уздовж трас: коли з обох боків дороги, за посадками, поля, а біля дороги зупинка: з цегли або з бетону. Стоїть собі під сонцем і під дощами. Літом усередині в’ють гніздо ластівки. Іноді по трасі проїде дядько велосипедом із прив’язаним мішком на багажнику. Машини теж проїжджають, але надто швидко, і вони мене взагалі не цікавлять, як і гладкий асфальт траси. Дроти на стовпах цікавіші, бо вони ведуть кудись далеко, можна собі уявляти, їх шлях лежить біля світла листя. Дерева посадки теж непричетні до асфальту й рефрижераторів, що проїздять по ньому. Вони просто шелестять у ряхтливому світлі: немає діла. До того ж на дротах сидять ластівки. Як добре: немає діла.
Десь далеко, убік від траси, якимись ґрунтовими дорогами і стежками можна дістатися до села. Кілометрів за 5–8–10… є село. Увечері, коли зупинці сусідує сухе листя і темний пил, звідти чується монотонний гул. Це добре, що його чути. Бо це означає, що село далеко, і до нього, зрештою, немає діла. Або, якщо у тебе ще сильніша уява, ти подумаєш про болото у тій стороні, про жаб, про латаття, уявиш рибалку в човні, який поволі піднімає сітку з води. Словом, те гудіння подіє на тебе як музика, якщо ти лишиш поза межами себе його джерело.
Біля зупинки є недопалки і биті пляшки, бо тут зрідка бувають люди. Вони намагаються вибратися зі своєї глушини. Вибратись у такі місця на землі, про які не варто і говорити. Не дивуйся, але все це на твою користь: цим людям немає діла до тієї зупинки, а тому їх тимчасова присутність і їх сліди тільки збільшують непричетність цього цегляного оазису до того, чому немає місця в твоїй уяві.
Усередині, на задній стіні, поверх цегли або бетону викладена мозаїка. Багато є зупинок на трасі і багато мозаїк: про колгоспний добробут, піонерів і космонавтів. Може колись теж приваблять вони когось своєю абсурдністю і скажуть йому незлостиво: усе минуще, усе в порядку, memento mori.
Але ця мозаїка інакша: їде поїзд повз місто, не тут, а десь далеко на заході, в Австрії або в нашій Галичині, бо це ж про тебе зображено, і це твій поїзд, і тебе він везе – і не зараз, а давно, може, в ХІХ столітті, але тобі це ніби як зараз. Везе повз будинки муровані з черепичними дахами, а за будинками гори, і за горами гори сині й червоні, без кінця. Іде дим з паровоза зухвалими трикутниками. А в поїзді чоловік у фраці і в циліндрі грається тростинкою, а навпроти нього панянка в мереживах і в рожевому капелюшку. Дивляться вони на трасу нерозуміюче легко, до зухвалості непричетно, як у Клода Моне на картинах.
Хтось зробив це диво у полтавському степу, де нікому воно не було і не є потрібне, окрім випадкового подорожнього. Деінде, мабуть, і йому воно б не було потрібне.
Але тут, коли ти побачиш цю мозаїку, роздивись її уважно. Бо її скоро замажуть фарбою, коли робитимуть благоустрій траси. Ця зупинка називається «Сухоносівка». Запам’ятай її. Вона може знадобитися тобі, коли будеш у таких місцях на землі, про які не варто і говорити.
