Де я? Хто я? — кричу. Але не чую власного голосу, хоча твердо знаю — кричу! І це мене зовсім не лякає. А може я сплю? Ні. Все занадто реальне. Ні, все занадто нереальне… Ні…
Навкруги чорна пустота. Під ногами відчувається тверда опора. Я йду. Не знаю куди і навіщо. Просто йду… Я витягнув вперед руку. Я бачу її. Чорнота розсіюється. Я біжу і зовсім не втомлююсь, не задихаюсь, бо не дихаю, бо це не повітря.
Пустота наповнюється відтінками одного кольору — чорного. Передо мною виринають обриси предметів. Вони неймовірних форм. Мій мозок не може визначити їх суть. Я спинився. Обриси зникають у чорній густій безмежності. Йдуть туди звідки прийшли. Предмети зникли, мене оповила чорнота.
Я стою. З’явилось відчуття руху. Простір рухається навколо центру. Я — центр. Все спинилось. Я заплющив очі, принаймні думаю, що зробив це. Нічого не змінюється. Я не впевнений у тому, що відкрив повіки. Мабуть, так. Страху немає і ця обставина мене лякає. Я присів. Простір і час — нероздільні, одна матерія. Я відмінний від неї. Я знаю це.
Я підстрибнув. Нічого не відбулось. Під ногами постійно відчувається опора, здається, що я прикріплений до неї і не можу позбутися її.
З темноти виринули обриси дерева. Воно без кольору, без листя, Дерево… А може це зовсім і не дерево. Воно неживе, якесь штучне та несправжнє. Думаю, дерево не має вимірів, таке плоске, замість гілок трикутники різних пропорцій, і замість стовбура теж один великий трикутник. Для мене це дерево.
З гілки-трикутника звисає мотузка. Шнурок видається трьохвимірним, хоча без кольору. Тут взагалі ніде немає кольору — лише відтінки…
На мотузці висить чоловік. Його голова схилилась. Він як лялька-маріонетка. Певно спить. Силует людини мені відомий, але я не можу згадати хто це. Здається, що знаю його давно. Цілу вічність. Відчуття часу немає. Я не можу розгледіти обличчя висячого. А підійти ближче не хочу, або не можу. Я ще не визначив.
— Ти спиш? — спитав я. І не почув ні відповіді, ні, власне, самого питання. Хоча я задав питання. А може він мертвий?
— А може ти мертвий? — піднявши голову спитав чоловік. Я не чув його слів. Я їх відчував. І навіть не дивувався цьому. Я глянув на людину — жодних емоцій на його обличчі.
— То я мертвий? — здивовано спитав я.
— Тобі видніше — відповів він, і навіть не поворухнув губами. Як в нього так виходить?
— Так само як у тебе.
Я глянув на одяг висячого. Проте не міг визначити у що він вбраний. Чоловік не рухався, тільки його голова поміняла положення. Він знов її опустив.
— А чому ти висиш? — спитав я.
— А чому ти стоїш? — підняв голову та глянув на мене чоловік. Я навіть не
спитав, як його звати, бо знав. Просто зараз забув, але я обов’язково згадаю. Я застиг у чеканні. Здавалось, що я на картині, яку намальовано білим олівцем на чорному папері.
— Не знаю… — повідомив я висячого.
— І я не знаю…
— Злазь до мене. — запропонував я йому.
— Не хочу. Вилазь ти до мене.
Я вагався. А потім вирішив полишити дерево та піти кудись далі. Туди, в темноту. Але не міг поворухнутись. Застиг у чеканні… Все таки я не міг піти…
— Давно висиш? — запитав я.
— Давно… А ти давно стоїш?
— Не знаю… Певно, ні. Я тільки прийшов.
— Звідки? — повернув до мене голову висячий. Я побачив його очі. Вони були скляні та прозорі. Точно, як у ляльки.
— Не знаю… Хотів у тебе спитати.
Матерія навколо так згустилась, що починала давити мене своєї пустотою. Я підняв руку, потім ногу. Підстрибнув. Опора все одно відчувається.
— Ти теж прикріплений? — запитав я чоловіка.
— Так… Але не так як ти. Та ти й сам бачиш…
Певно він мав на увазі, що висить і прикріплений до мотузки. Бо тільки це я і бачив. Для чого він висить?
— Мені було важко стояти… Сподівався, що висіти буде легше.
— І що стало легше?
— Не знаю… Висіти і стояти — одне й те саме. Просто по-різному. Суть та сама. Ну, ти зрозумів.
Я взагалі нічого не розумів, бо розумів все надзвичайно ясно.
Стояти ставало важко. Матерія втягувала мене в себе. Я зливався з нею. Хоча, колись усвідомлював що я та вона — різні. Зараз ця грань стиралась. Стояти ставало легко.
— В мене є до тебе питання. Можна їх тобі задати?
— У мене немає відповідей. — повернув до мене голову висячий. — Хоча є порада…
— То порадь мені…
— Дарма ти зупинявся біля мене.
— Я не зупинявся. Я йшов. Мене спинили. — виправдовувався я.
Я переставав відчувати себе і став відчувати себе наново. Якось по-іншому, якось не так, як колись. Колись давно, колись зовсім недавно. Я витягнув вперед руку. Її не було. Я глянув вниз. Мене не було. І тепер я став. Просто, по-іншому, не так як тоді. Стояти ставало легше.
