З талії в правому нижньому кутку екрана з атласним шурхотінням злетів наступний ряд карт, аби лягти на десять купок угорі. Червоні й чорні масті – серце, дзвінка, вино та жир – мальовниче вирізнялися на тлі, що імітував традиційне зелене сукно. Слухаючись стрілочки, карти потроху шикувалися, як треба – масть до масті, молодша на старшу, - король, краля, хлопець... оцей хвіст перекласти... цей на вивільнене місце...п’ятка, чвірка.... трійки немає скраю... трійок взагалі катма... невже заткнеться?! ... здається, так... от лиха година!
Часу розкладати пасьянс наново не було. Наближався час «Ч».
Власне, для нього він уже настав.
Михайло вимкнув комп’ютера, за звичкою – коректно: закрив усі вікна, тоді в лівому нижньому кутку натиснув на «Пуск», потому на «Вимкнути комп’ютер».
Хоча це вже не мало жодного значення.
... Дорожня сумка, укладена, стояла біля дверей. Не став відкривати – і так пам’ятав, що склав до неї ще вчора: трохи білизни, шкарпетки, двійко сорочок, светр. Книгу, що мандрувала з ним усюди, станок для гоління, пухнасте, уже досить витерте ведмежа з розчепіреними лапками – знала б колишня хазяйка іграшки, що він уже стільки років не розстається з її дарунком. В окремому відділенні – пакунок із фотокартками. Ще минулого місяця роздрукував на принтері. Так незвично було дивитися на знайомі обличчя поза екраном, брати зображення в руки...
Але ще дивовижніша річ захована у внутрішній кишені куртки, разом із небагатьма документами. Два аркуші паперу з e-mail’ами, чи то як раніше казали – листами... Листи... Чудасія!
Окинув оком кімнату, востаннє. Жодних сентиментальних почуттів – тимчасовий притулок, самітне лігво. Криївка. Нічого, що б давало хоч якийсь натяк на особистість того, хто перебував тут протягом певного часу.
Зі столика біля ліжка взяв пульт, натиснув на блакитну кнопку. На одній зі стін зникло зображення вікон, що дивилися в сад, шпалер та настінного годинника. Натомість відкрилася сіра бетонна поверхня з металевою гофрованою шторою. Штора поповзла догори, відкриваючи хід до гаражу.
Сів за кермо. Авто своїми абрисами та кольором більш за все нагадувало мінливу краплину ртуті. Натиснув на червону кнопку на пульті. Світло в приміщенні, яке він щойно покинув, згасло. Штора впала, закриваючи вхід.
***
...Бункер, де розмістилась і кімната, поспіль заставлена комп’ютерами, - робоче місце Михайла – і багато інших приміщень, в яких вже більше двох тижнів вдень і ночі вирувала напружена робота, теж заглибився під землю. Тут було прохолодніше.
Михайлові приносили їсти до комп’ютера. Спав він уривками на канапі біля столу, не знімаючи навушників, аби в разі чого відразу почути аварійний зумер.
Входив до проводу, то знав – у загальних рисах - і весь план операції, і стан справ в усіх ланках.
Вояки виконали перший етап свого завдання на відмінно. Опір кланів та корумпованих урядів було подолано блискавично, як і планувалось, майже в усіх країнах світу. Голографічний глобус у центральному залі на їхньому поверсі був наразі блакитно-зелений, і лише через одну величезну руду пляму в Євразії та декілька малих цяток того ж кольору в Південній Америці здавався забризканим кров’ю.
Зліквідувати ті режими було завданням другого етапу операції, до якого мали от-от уже перейти з’єднані армії Ліги Порятунку.
Михайло був серед організаторів масованої хакерської атаки на комп’ютери військових центрів цих країн. Вона мала абсолютний успіх – сервери було виведено з ладу. То ж наразі небезпека ядерного удару від цих оглухлих, осліплих та напівпаралізованих монстрів впала майже до нуля, а все інше було справою інших загонів.
Десь поруч, в інших кімнатах бункеру, просувалися, згідно зі своїми чіткими планами, інші фахівці – хіміки, біологи, психологи, інженери.
Сьогодні, о шостій вечора сімнадцятого дня Нової ери Михайло поступився місцем за екраном хлопчикові з обличчям, що здавалося дивно засмаглим, ніби він перебував десь поза межами Екрану.
- Мабуть, так воно і є, - подумав Михайло. – Мабуть, виконував завдання десь у Територіях.
Питати не став, за звичкою, набутою за роки й роки підпілля. Хоча тепер, мабуть, настав час для нових звичок. А ще він подумав, майже не жартома: - Молодий кінь до бою, а старий - ...
Михайлові було аж двадцять сім, і він почувався старим, як світ.
З чого ж розпочати відпочинок - тридцять шість годин, згідно отриманого наказу! –як не з виходу на поверхню?
Він навіть не знав до пуття, де знаходиться кімната, у якій залишив свої речі, коли прибув до бункеру. Нібито декількома рівнями нижче, ліворуч кривулястим коридором. На картці, що дістав із нагрудної кишені, значилося: «11-й рівень, кімната 336». Знайти не фокус, але лізти ще глибше під землю не хотілося.
Звісно, треба бути йолопом, аби сподіватися, що за такий час щось могло змінитися. Звісно, він на те й не сподівався. Але захисний одяг, який отримав у вусатого дядька в каптьорці, - помаранчева бейсболка з довгим зеленим напівпрозорим козирком і така ж накидка, усе із вмонтованими охолоджувачами – залишився на ліжку в отій кімнаті 336. Тоді Михайло ще не встиг роздивитися свою нову домівку, як заблимало червоне світло й металевий голос провістив тривогу.
Це був тактичний маневр. Операцію розпочали на вісімнадцять годин раніше заздалегідь запланованого часу – на випадок, якщо інформація потрапила до рук ворога, через зрадників.
Хоча таких і не знайшлося.
От Михайло й попростував до верхнього рівня як був – у джинсах, білій (а наразі сірісінькій) футболці з написом «ВВ» на спині – він був фаном цього архаїчного гурту -, та ще й із непокритою головою. Щоправда, мав неабияку власну шапку на голові - з непокірного, темно-русявого волосся.
Чи то бейдж – блакитне кружало із трьома золотими смугами -, що вказував на високий ранг Михайла в Лізі, робив свою справу, чи то охорона вздовж зовнішніх кордонів бункера була наднадійною й не потребувала дублювання всередині, але Михайла ніхто не зупинив, не спитав посвідчення. Коридори взагалі були майже порожні, хоча, простуючи повз скляні стіни приміщень, він бачив, що й на цю мить гарячка ще не спала.
Ноги від довгого сидіння стали ватяними, то ж не шукав ліфту – йшов та йшов угору гвинтовими сходами, що звивались спіраллю поміж білих, без жодних прикрас, стін. І тільки, коли дійшов до 0-го рівня - про це сповістили йому флуоресцентні цифри - йому спало на думку, що, можливо, ліфтів у бункері й взагалі не було.
Знав, що всього доведеться навчатися з початку. Але знати й відчувати на собі – то геть різні речі.
Він проминув декілька крізних вестибюлів, що йшли один за одним, і зупинився перед дверима, на яких було намальовано застережливий знак – космате червоне сонце в чорному колі. За звичкою заждав секунду, аби двері розсунулися. Хоча слід би було вже звикнути, що того більше не буде – ніколи. Тоді, із силою, штовхнув важку стулку дверей.
Шок.
А які ще відчуття могли бути в людини, що вперше чи не за два десятиріччя опинилася поза межами Екрану?
... Екран над його містом змонтували, коли він тільки-но пішов до школи. Він сприйняв це з радістю – незвично було простувати вулицями, бавитися із приятелями на майданчику серед кварталу, чи виходити на перервах на ґанок, аби подивитися на димчасте зеленкувате небо зі світлим сонячним диском, відтепер безсилим сіяти смерть.
Спочатку жити під захистом Екрану значило жити з додатковим комфортом порівняно з маленькими містечками та селами. Останні роки то просто значило – жити.
Поза межами Екрану перебували або відчайдухи, ті, хто за величезні кошти виконували спеціальні завдання, або засуджені на виправні роботи. Адже за межами Екрану залишалося багато такого, що могло стати в нагоді – корисні копалини, рослини-мутанти - необхідна сировина для багатьох виробництв. Подейкували, що там, у Територіях, зустрічаються й живі істоти. Але в це не дуже вірилося.
Про в’язнів він мало що знав. Дивно, але й не намагався дізнатися, хоча, з тієї миті, коли прийшов до Ліги (тоді вона ще називалася Військом Порятунку), був на крок, аби опинитися там, просто неба, майже безозонового, з важким ланцюгом замість пояса на не менш важкому захисному костюмі.
На крок – то була нормальна відстань. Але одного разу вона скоротилася до волосини.
Цей спогад мав би, як завжди, болючою судомою озватися десь між ребер. Мав би – але не встиг. Засліплений, Михайло інстинктивно заплющив очі, навіть крізь стулені повіки продовжуючи бачити вогняний диск. Жар обпік горлянку, наче він поспіхом сьорбнув гарячої кави. Із цієї розпеченої імли раптом висунулися чиїсь руки, які добряче штурхнули Михайла в груди, а тоді ще потягли за лікоть – назад, до вестибюлю.
Вестибюль, найближчий до виходу, який ще дві хвилини тому здався Михайлові задушливим, наразі відчувався прохолодною та темною печерою.
Михайло обережно розкрив очі. Крізь золоті та зелені кола, що поступово вгасали, побачив перед собою постать у захисному одязі, у дзеркальних окулярах на пів-обличчя. Абриси бачив ще не чітко, проте голос був дівочим, не переплутаєш:
- Пане раднику, як це розуміти – напад клаустрофобії, чи спроба самострілу?
- Нє, просто погуляти вийшов, - пробурмотів Михайло раніше ніж спромігся вигадати якесь розумне пояснення своєму, дійсно, безглуздому вчинкові.
... Крізь Екран не побачиш зірок. Мабуть, їх було б не розгледіти з вулиць мегаполісу й без Екрану – адже темряви там не існувало, суцільний океан барвистих спалахів та сяйв. Удень же місто виблискувало всіма відтінками золота та срібла – фасади та покрівлі домів, тротуари, різьблене листя з металу та кришталю на стовбурах вмерлих дерев, оздоблених так, аби імітувати мармурові, смарагдові чи сапфірові колони. Спочатку листя робили схожим на справжнє й фарбували у всі відтінки зеленого. Але це надто нагадувало дешеву підробку. Згодом дешеву підробку замінили на коштовну – адже «скільки коштує» було найголовнішою ознакою в тому світі.
Інколи Михайлові здавалося, що він пам’ятає живу безмежність, траву, що сягала йому аж по груди, і пухнасте колосся – воно лоскотало щоки й ніс. І звуки – шурхотіння, і низьке тисячоголосе гудіння, немов бриніла вся блакитна товща повітря.
Але, мабуть, він бачив це на фото в комп’ютерному альбомі, де були батьки, ще молоді. Ті ж фото, де вони були разом із дітьми, було зроблено вже під дахом.
А от зоряне небо Михайло точно бачив. Але чомусь не пам’ятав власне картинки, а тільки розповідь баби. Наче чув, як вона промовляє до них із братиком:
- То Чумацький шлях... А ото, дивіться, Великий Віз. Бачите, наче банячок із ручкою перевернутий? Он там, де ручка загинається донизу, біля тієї зірки – трохи вгору й убік – ще одна, маленька... Бачите її? От і добре, що бачите. Значить, були би з вас чи вправні чумаки, чи справжні козаки... Бо в нас в Україні так споконвіку гостроту зору перевіряють – хто бачить ту зірочку, орлиний зір має...
Слова запам’ятав, а зоряне небо бачив оце зараз мов уперше.
Сонце сіло вже давно, але й зараз, сидячи на кам’яному парапеті, відчував, як той віддає свій жар. І це ж через захисну накидку. Мусив надягнути, бо інакше, сказала, не прийде.
За три години, що залишались до побачення, про яке Михайло, сам не розуміючи яким чином і навіщо, домовився тоді ж, у вестибюлі, він устиг знайти свою кімнату, постояти під душем, і навіть подрімати трохи, не розбираючи ліжка. Не думав, що засне – так дивно почувався без звичного оточення: тут не було жодного екрану, ані телевізорного, ані комп’ютерного. Михайло взагалі-то дивився хіба що новини під час сніданку, та якийсь старий поліцейський фільм увечері – під нього й засинав -, але зараз не знав, куди приткнутися оком у цій порожній кімнаті.
Прокинувся від теленькання будильника, добре що поставив його на восьму вечора.
І ось Софія сидить поруч, просто неба, під зірками – білими, зеленими, жовтими – такими великими та яскравими, що віддзеркалюються в її очах, з яких наразі знято темні окуляри. У тому непевному срібному світлі Михайло бачить і чорне волосся - воно косо, наче крило серпокрильця, лежить на щоці, що теж наче світиться блакитно в зоряній темряві.
Мабуть, він каже щось таке вголос, бо Софія сміється: - Звідки пан радник знає про серпокрильця? Хіба ми колеги?
Софія – біолог. Розповідає, як щойно повернулася з Норвегії, привезла з банку рослин безцінний вантаж – генетичний матеріал для відновлення тисяч видів квітів та кущів. До дерев черга дійде пізніше, коли вже можна буде з підземних оранжерей вийти на поверхню, звісно, спочатку під захисну покрівлю. Виявляється, тут, може, просто під ними, у штольнях, ховаючись від убивчого проміння, а до останнього часу й від супутників СБУ, зеленіють під штучним, ласкавим сонцем паростки життя, чекаючи слушної миті, аби вихлюпнутися на випалену, але все ж таки ще не до кінця загиблу землю. І майбутня перемога лежить у їхніх тендітних зелених долоньках, у їхніх тоненьких зелених пальчиках...
Слухав би та й слухав її, без кінця, уявляючи неосяжне зелене море, яким одного дня – неодмінно! – пролетять із краю в край сайгаки, мов випущені з лука золоті стріли, над яким одного дня – вірую, Господи! - крихітною цяточкою зависне джурбай, наповнюючи співом весь небосхил, наче хор півчих підкупольний простір церкви.
Те, що вона казала, надавало сенс рокам переховування та переїздів, рокам самотнього життя, без рідних, без кохання. Десь у глибині душі він знав усе, про що вона говорила, мрійно й водночас упевнено, знав, але не роздумував про те, як воно буде. Не вистачало часу, не вистачало сміливості зазирнути в майбутнє.
Адже майбутнє нерозривно поєднане з минулим. А минуле він згадувати не хотів. Не міг.
День у день робив те, що мусив робити – та й по всьому.
...Слухав би та й слухав, без кінця, уявляючи прохолодний подих лісового ставка, темну поверхню якого проріжуть срібні кола від поруху великої риби, а поміж лататтям, увінчаним лілеями, заснують невагомі водомірки, наче танцюристи дзеркальним паркетом.
Слухав би та й слухав...
Але зупинив її на півслові, закривши їй рота цілунком.
І, мабуть, уже геть втрачаючи почуття реальності, відчув, як до хімічно чистого запаху розжареного каміння додався ледь уловимий, свіжий та гіркий запах полину.
***
... – Софійко, я вдома!
У відповідь - лунка тиша.
Дивно, адже був пізній вечір, а працювала Софія, з тих пір, коли її ненаглядні плантації вийшли з підземелля, з темна до темна. Уранці й удень - у розсаднику, що розкинувся неподалік, з північного боку рятівного гірського пасма, а ввечері ще й у своєму садочку. Копирсалася б у саду й уночі, але, по-перше, заважала темрява – накопиченої за день сонячними елементами енергії вистачало тільки на кімнатку та кухню, а, по-друге, - не давав Михайло. Якщо не реагувала на його вмовляння крізь вікно, а тоді з ґанку, просто хапав її на оберемок і заносив до будинку, де на неї вже чекала тепла вода та вечеря під рушником. Намагався якнайбільше зробити сам, працював бо сидячи, а вона тим часом накручувала десятки кілометрів поміж грядок, тисячі разів уклоняючись до землі своєму зеленому війську. Їв, а більше дивився, як їсть вона, відламуючи хліб довгими, поплямованими біодобривами пальцями...
На столі були все ті ж консерви, ті ж напої з концентратів, а сам стіл тонув у напівтемряві – горіла тільки невеличка лампочка над ним, та каганець біля ікони Божої Матері. Але кожна вечеря відчувалася святковою з того дня – уже майже рік тому – , коли він переніс до неї свою сумку та ноутбук.
Ця оселя бачила нещодавно й приїзд його рідних – батька з матір’ю, а тоді й брата із дружиною й трирічним хлопчиком. Це була радість, але й шок для Софії, коли почула як її Михася звуть на інше ім’я його рідні.
- Я тобі потім усе поясню, - пробурмотів, знітившись.
Чому не пояснив раніше? Вона зрозуміла, коли за кілька днів, знову опинившись із ним наодинці, почула його розповідь.
Але з того часу наче якась тінь зависла – ні, не між ними, а десь зовні, але поруч. І хай тільки краєчком зору можна було побачити ту хмару на їхньому обрії, але й того досить, щоб Михайло раз у раз перехоплював запитливий погляд Софії, а вона інколи бачила – чи боялася бачити – його відстороненим, заглибленим у роздуми, де для неї не було місця.
… Де ж вона поділася? Чи не вмовила пілотів дирижаблю прихопити її із собою до Об’єкту 2-17! Адже вже місяць тільки й чути про те, як там навчилися виокремлювати з мутантного моху ще якусь рятівну речовину... Але ж тоді мусила залишити записку!..
Зазирнув до кухні. Невеличка магнітна дошка, пришпилена до шафки, на якій звичайно викладали коротенькі повідомлення з кольорових літерок, зеленіла порожньою поверхнею.
Про всяк випадок подивився й на столі – може, спрацювала стара звичка?
Дивно, але так воно й було. На малесенькому аркушику – адже кожен шматочок паперу був на вагу золота – червонів, мов кров’ю виписаний, рядок: Ганна – 4-12, сектор К, рівень 8, кімната 34.
Упав на стілець, втупившись поглядом в ім’я, що два життя тому було для нього понад усе.
***
- Побратиме Боривітер, ти давав присягу. Ти знаєш правила. Невдала спроба вербування до Війська вважається безумовним провалом. Вихід один – обірвати ланцюжок, що може привести до людей, які пов’язані з тобою. Навіть коли б це була звичайна п’ятірка – краще знищити одного вірогідного зрадника, ніж ризикувати п’ятьома бійцями. А ти ж, Боривітре, пов’язаний не з п’ятіркою. Ти працюєш із кодами, паролями. Через тебе є вихід до величезної частини нашої організації. Ти розумієш це?
- Я розумію.
Якби, вимовляючи ці слова, Боривітру вдалося поглянути в очі чоловіку, що сидів навпроти! Якби ж... Але ті очі дивилися повз нього – у стіну, у нікуди. Власне, можна сказати, що він не мав очей. Після таборів на Територіях мало хто може похвалитися гострим зором. Чи, взагалі, зором.
- Дівчина має зникнути, сьогодні ж. І будемо сподіватися, що ми не запізнилися.
Чому в його голосі було щось дивне – наче він чекав на заперечення? Адже йому не заперечували, ніколи. Це була його частина роботи – виносити остаточні рішення.
Але Боривітер заперечив.
Чоловік за столом крізь щільну плівку катаракти розрізняв тільки світло, і то – ледь-ледь. Але душу свого співрозмовника він бачив, до потаємних глибин.
Ще вчора голос Боривітра був голосом дев’ятнадцятирічного юнака, що стоїть на початку обраного шляху. Сьогодні це був голос людини, для якої все скінчено. І в той же час у цьому голосі не було зламу.
- Прочитай, що вона пише, - слова пролунали безбарвно, але так, що опиратися їм було неможливо.
Юнак витяг кишенькового комп’ютера, став читати з екрана. І він примусив свій голос бути майже таким же безбарвним, як голос Арбітра.
Коханий, я знаю, що ти вгадав відповідь по моїх очах. І мені все зрозуміло вже давно. Так, я бачила, що твої переконання – хибні! – ведуть тебе до прірви. Але хотіла вірити, що ти схаменешся, повернешся до життя, до мене. Я думала, що коли буду міцно тримати твою руку у своїй, то не відпущу тебе до них.
Ти заплутався в тенетах лжепророків, але разом ми знайдемо змогу тебе звільнити. Я знаю, що ти опинився на тому шляху завдяки своїй чистій душі, своїй вірі в дива. І мені хотілося б синього неба та білих квітів. Але ж то тільки казка... Не можна зупинити людство на його шляху. Цивілізація має не тільки солодкі, а й гірки плоди – ти ж і сам це розумієш. Винайти якісь засоби, щоб побороти небезпеку, якщо вона дійсно існує, то завдання для майбутніх поколінь. А перед нами – наше єдине життя. Воно може бути сповненим щастя, адже будемо в ньому разом.
А те, що проголошують ті пройдисвіти, то глум над усім, що є святого для кожної людини. Є цінності, на яких базується людське суспільство. І насамперед – це свобода вибору. До чого ж закликають вони? Маємо стати слухняними вівцями та йти за поводирями. «Цього не роби, того не їж, цим не користуйся, те викинь на смітник» - вони все будуть вирішувати за нас. Так, звісно, керувати голодним, зубожілим натовпом значно простіше. Ось чому вони прагнуть позбавити нас усіх здобутків. Самі ж вони будуть насолоджуватися тим, що відберуть у нас. Невже ти не бачиш цього? Я не вірю, щоб ти був сліпим настільки.
Ти знаєш, що я кохаю тебе. Не мені, тобі вирішувати, чи будемо разом. Ти вб’єш мене, якщо підеш тим шляхом, де я не зможу бути з тобою.
Твоя Ганна.
Запала тиша.
- Бачиш, дівчина розуміє, у чому дилема: йти своїм шляхом для тебе значить - убити її.
Знову тиша.
- Але ти пропонуєш інший варіант, на твій погляд, рівноцінний. Аби розірвати ланцюжок, зникнеш ти. Що ж, вирішувати тобі. На роздуми - десять хвилин, не більше.
І Боривітер зник.
Він бачив кадри свого похорону – може, комусь то здалося б вартим сміху, але не йому. Його батькам сказали, що він живий – старовинні симпатики, вони користувалися повною довірою Війська. Але знали, що тепер побачать його нескоро, якщо взагалі побачать. То ж, вдягненим у жалобу, з розгубленими й нещасними обличчями, їм не треба було докладати зусиль, аби виглядати природно.
Ще раз він побачив рідних, коли дивився на екрані вінчання свого брата, десь п’ять років тому. Її ж він більше не бачив, ніколи.
І тепер, стоячи перед дверима, за якими була вона, не знав – хоче він цієї зустрічі, чи ні. Знав лишень, що ця зустріч мусить відбутися. Тим більш, що так вирішила Софія.
... Невже це він сидить навпроти неї, і слухає, як вона розповідає йому своє життя?
- ...а тоді почала читати все, що тільки можна було знайти в мережі, і в бібліотеках ще були деякі старі книжки, часописи... Ну, ти знаєш – Римський клуб, Ауреліо Печчеї, межі росту, самоаскеза суспільства й людини...
Насправді він мало що знав із того. Щось вивчав, у чорнісіньких фарбах, у школі – вороги прогресу, ще починаючи з луддитів... Дещо чув, звісно, з розмов батьків та їхніх друзів. Власне через коло друзів родини він і проклав пізніше стежку до Війська. Але поштовх був інший.
Багато років він шкодував, що не встиг показати їй те, що знайшов, порпаючись у бабиній електронній скриньці. Ні, то не було читанням чужих листів. Скоріше – вивченням архівів. Адже після того, як дід із бабою відмовилися усипити своїх котів та собаку, їх було позбавлено місця під Екраном.
Проводжати до автобусної колони тих, хто залишає місто, заборонили. Боялися, мабуть, що проводи можуть вилитися в заворушення – тоді таке ще подекуди траплялося. До того ж ще й колона набралася чимала... Баба записала все, що було в її компі, на флешку, аби взяти із собою. А ще скинула йому до комп’ютера. Чому саме йому, він не знав... Бабі було видніше.
Він не відразу кинувся дивитися, що там у неї накопичилося за довгі роки. Спочатку було страшно - так діти бояться ходити на цвинтар. А одного дня сів і взявся читати, навздогад. Тоді натрапив на цей давній лист, адресованій подрузі бабиного дитинства.
... Чомусь одна картинка з-перед очей не сходить, - йшлося в ньому. – Це має бути вже наприкінці зими, лютої, нескінченної. Мабуть, уже є щось таке в повітрі, ти знаєш - «... мандрівочка пахне», що ми вже трохи навіжені... Але бачиться морозне надвечір’я, і високі замети за рогом будинку. І ми, дві маленькі сцикухи, загорнуті в безліч одежин, ніжками в товстезних, завеликих валянках із калошами, завзято, забувши геть про все у світі, затоптуємо підталий за день, і знову намерзлий сніг, перетворюючи краєчки кучугур на чорну твань, відвойовуючи бодай сантиметри в зими – щоб хутчіш весна. Щоб замість криги, замість білої смерті – зелене, знову зелене, знову життя...
Ти пам’ятаєш? Як хотілося трави, зеленої - до сліз серед ночі, коли примариться у сні, десь у грудні, або у нескінченному січні... Туга по зеленому супроводжує добру половину нашого дитинства та дівування...
А тепер - ось уже Новий рік проминув, чорний, мокрий, багнистий, і – ані морозного візерунку на шибках, ані сніжної облямівочки, хай тонесенької, на вимоклих газонах. Як молилися, як випрошували – хай однісіньку сніжну ніч на Різдво... Ось уже й Водохреща – сіре, промокле. Де ж Йордань, де ж кришталевий голуб, і пара над чорним прямокутником води, і сніги, сніги, білі, білісінькі, скільки сягає око?
За білим болить душа. Туга змінила колір.
Може вже прийшли ті часи, що не вірилося в них? Може, кінець світу?...
Туга змінила колір.
Баба сумувала за зеленим, тоді – за білим. Ось як це було колись.
Він же не сумував, ані за білим, ані за зеленим. Як можна сумувати за тим, чого ніколи не бачив?
Він мчав на шаленій швидкості кільцевим автобаном круг міста, і фарби бігбордів зливалися в суцільну заграву, спалахували яскраво, яскраво – ще яскравіше! Ще можна було тунелем вирушити до сусіднього мегаполісу – від неонових зображень та літер на стінах мерехтіло в очах. Йому хотілося б виїхати кудись, куди завгодно, але за межі Екрану, ну, може, на світанку, і подивитися – адже має бути хоч якийсь натяк... На що? – він не знав. Але відчував, що жити без того відтепер не може. І не стане.
Може, навіть напевно, він побачив би сіро-бурий простір, ну, може, розцвічений плямами багряної мутантної рослинності. Нехай. Аби побачити справжнє, а не підробку.
« Побачити правду, скуштувати її на смак, тоді – оцінити, чи пристаєш на неї. Потому – вчинити, як маєш»,- написав він одного вечора в ЖЖ. Написав, але стер. Це був його останній запис. Щось бамкнуло йому, наче годинник опівночі, – усе, час балачок скінчився. Прийшов час діяти.
Довго, дуже довго, він жалкував, що не скинув Ганнусі на компа бабиного листа, аби вона зрозуміла - як зрозумів він. Адже вони все розуміли однаково – принаймні, так він гадав.
Мабуть, він так би й зробив, якби того дня прийшов вербувати її до Війська. Але ж він прийшов лише освідчитися,
Його шлях не видавався йому аж надто героїчним. Просто шлях, єдиний можливий, – та й усе. Але відчував, що повинен сказати їй про те, що чигає на нього. Адже якщо він одного дня не повернеться, вона мусить знати, що не зі своєї волі...
А от тепер він слухав, як вона розповідала йому своє життя без нього, і, чи не вперше розумів: нічого б не змінилося, якби він і показав їй тоді бабиного листа.
- ... і ще потрібні вчителі, здатні викладати історію Порятунку, розумієш? Їх майже немає. А я склала іспити, і мені навіть запропонували написати підручник, і розробити програму. А ще ж нові дисципліни – і синекологія, і етноісторія, бо ж, виявляється, багато чого з давнини може тепер згодитися... А я ж усе це вивчила, усе знаю...
Мабуть, щось у його очах зупинило цей – нервовий? - водограй слів, бо вона замовкла, немов врізалася на бігу в стіну.
- Читала й перечитувала, роками, аби відчувати, немовби ти поруч, - промовила наче з викликом. – А тебе не було. А ось тепер, бачиш, згодилося.
Він мовчав, а вона все не могла зупинитися: - Ти хоч уявляєш, що це значить – знайти зараз хоч якусь пристойну роботу?!
Мабуть, і насправді не уявляв. Те, що він допізна, а часто-густо й цілісіньку ніч просиджує біля екрану, перекроюючи павутину, зшиваючи з неї щось цілком нове – не тенета, а робочий інструмент, – це пристойна робота? Софійчине плекання кожного пагінчика, кожної бруньки, до сьомого поту, до кривавих мозолів – це пристойна робота? Брат, разом із молодою жінкою, теж хіміком, літує й зимує на звалищах, намагаючись не тільки прибрати ті Еверести сміття зі змордованого лиця землі, а й примусити їх обернутися на тепло, світло, сировину для найнеобхідніших речей - це пристойна робота?
Хоч і не казав нічого, але ж читала по його очах - як колись, два життя тому.
Тому вимовила, підкреслено беземоційно: - У мене п’ятирічна донька. Маю дбати про неї.
І, взявши з пустелі стола, що розділяв їх, фото в рамці, подала йому.
Боривітер був не з боязких, Михайло теж не з полохливих. Але, простягаючи руку, аби взяти фото, відчув, що рука тремтить.
Але нічого страшного не сталося. Зі світлини дивилася кругловида дівчинка, із прозорими очима, із хвилястим білявим волоссям – відсутність барв була типовою для дітей, народжених під Екраном. Нічого, анічогісінько спільного не було в цьому гарненькому личку з тим обличчям, яке він, мабуть, усе ще боявся побачити – обличчям маленької чорнявої дівчинки, що зіщулилася в кутку величезного шкільного вестибюлю, немов пташеня, що випало із гнізда. Він підійшов до неї, аби спитати, що сталося, а вона підвела на нього зелені очі, у яких стояли сльози, як вода в лісових ставках - тих, що ані він, ані вона ніколи не бачили на своєму, тоді ще коротенькому, віку.
Тієї дівчинки вже не було – ніде й давно. Не було тут, в цю хвилину, коли він сидів і слухав, як йому розповідає своє життя молода, до біса гарна, елегантна – і де зараз примудряються брати таке вбрання?, - але стороння жінка. Її не було вже, мабуть, і тоді, коли він того рокового дня казав про спільне життя тонесенькій дівчині, зазираючи в її дзеркальні очі, а вона нервово прибирала й прибирала із чола гривку сліпучо-чорного, аж синього, волосся.
Михайло встав зі стільця, засунув руку в пазуху. І, вертаючи цій незнайомці фото її доньки, простягнув ще й іграшку – невеликого пухнастого ведмедика, з розчепіреними лапками, уже досить витертого.
- Віддай своїй доньці. Може, їй сподобається.
От і все. Можна йти. І вже нічого не змінить її зойк: - Ти йдеш? - І вже нічого не значить її, тривіальне, питання навздогін: - Скажи, тепер, коли все вийшло як ти хотів, ти ні про що не жалкуєш?
Він повернувся, подивився їй в очі, і раптом усмішка, ясна, пустотлива, затріпотіла в нього на вустах – як у дитинстві.
- Жалкую? Так. Інколи так кортить розкласти пасьянс - ну ти знаєш, «Павук», мій улюблений...
Вона остовпіла. Бачила, що він каже правду, хоча й жартома. Її погляд метнувся до крихітного значка на комірці його сорочки – ніж, що розрізає павутиння -, тоді до бейджа в нього на грудях. Наразі на ньому було вже чотири золоті смуги.
- Але ж ... Хіба ти не можеш?... Тобто, я не розумію....
Може, на мить затримався він із відповіддю, але, коли відповідав, слова пролунали легко. Немов жартома:
- Аби тільки учні зрозуміли про самоаскезу із твого підручника, як треба.
Коли зачинив за собою двері, витяг із кишені аркушик паперу з роздрукованим на ньому листом, і подер його на дрібнесенькі шматочки. Аркуш паперу! Безцінний аркуш, один бік якого був ще незаймано чистим!
- Що не кажи, а й самоаскеза має свої межі, - подумав він. – І оце – моя межа.
Усе. От тепер усе. Ще вчора вранці було не все, можливо... А коли він побачив той аркушик з адресою, виписаною Софійчиною рукою – рядком червоним-червоним, наче кров її серця лягла на папір... тоді, мабуть, уже було все... Уже тоді... Навіщо ж приходив? Що хотів взнати, що зрозуміти?
Може те, чому Арбітр, дивлячись повз нього – у стіну, у нікуди – і в той же час ніби пронизуючи невидющим поглядом його душу, сказав тоді, дев’ять... ні, уже десять... років тому: - Колись цей день здасться тобі щасливим.
Він не тримав зла на Арбітра, і продовжував довіряти йому – кожному його слову, кожному рішенню. Але всі ці роки він думав, що тоді Арбітр збрехав, чи просто помилився.
І про бабу він думав, що вона помилилась, усі ці десять ... ні, мабуть, усе ж таки дев’ять років. Протягом останнього року він взагалі про це не згадував... – чому? Навіть коли побачив каблучку з бірюзою на руці білявої, із блакитними очима, дружини свого брата.
Що ж, значить, сьогодні стало двома загадками менше.
***
- А народимо ми дівчинку... І вона буде трохи відьмою, як моя баба...
Софійка вмостилася щокою на його грудях, тож не бачив її обличчя. Але відчув, як вона посміхнулася в темряві.
Наче з усім уже розібралися. Софії не було тиждень. Звісно, Михайло відразу довідався, куди вона поїхала – до Кримського заповіднику. Саме там відбувалася конференція, присвячена революційному відкриттю. Тварини-мутанти, які, дійсно, знайшлися на Територіях, не становлять загрози для відновлення фауни! Було побоювання - а ну як спарювання збережених у заповідниках нормальних тварин і мутантів призведе до появи ще нових і нових гібридів, до спотворення й остаточної втрати тваринного світу Землі?
І от нещодавно кримські дослідники оприлюднили сенсаційне повідомлення – якщо поставити мишей-мутантів в умови, що моделюють нормальні, ті, що були до катастрофи, їхнє потомство показує стійку тенденцію до повернення в норму. Набуті риси відступають, а домінуючими стають ті, що були притаманні тваринам раніше. І ця тенденція стрімко посилюється – з кожною новою генерацією.
- Удалося синтезувати речовину, яка дозволяє мутантам виживати, уявляєш? Ми з моху добуваємо натуральну, а вони синтезують... Там такі перспективи – аж дух забиває!!! Головне, звичайно, - планктон...
Він чув її й не чув, дивився на неї, наче бачив уперше.
Як він міг так довго не звертати уваги на те, якого кольору в неї очі?
... - Ходіть сюди, хлопці! Ось, тримайте... , - у баби на долоні виблискували дві тоненькі каблучки, з невеличкими камінцями. – Хай це буде вам на згадку, а вашим майбутнім дружинам – на щастя. Оце, з бірюзою, тобі, а, це, зі смарагдом – тобі, - простягнула вона каблучки двом своїм онукам-підліткам. – Якщо не зробите помилку, то будуть ці прикраси вашим дружинам до лиця.
Грішним ділом, Михайло тоді подумав, що баба хитрує. Усім було відомо, що він не розлий вода з Ганнусею – зеленоокою та чорнявою... То ж, кожний, хто знав їх із братом, міг відразу сказати, що тому сподобається колись білявка із блакитними очима. Два брати мали геть протилежні уподобання будь в чому.
Після розставання з Ганною, Михайло вважав, що того разу баба таки помилилася. Чи не до цієї миті.
Заглибившись у спогади, він навіть не відразу почув, що Софійка вже не розповідає про планктон. Звісно, це важливо, ще й як – адже для цього вони перевернули все шкереберть у цьому світі. І все ж таки настає мить, коли найважливішим стає інше.
- Вона сказала тобі, що вона вільна? – питання пролунало без жодного переходу, але це не здивувало Михайла.
- Якщо треба, бреши ворогові – ти зможеш, - казала баба колись давно-давно Михайлові. – Але навіть не намагайся збрехати другові. Очі відразу тебе викажуть.
Отже, Михайло й не став брехати, просто промовчав. Тоді дістав із кишені затиснуту в кулак руку.
- Це не має жодного значення, - відказав він Софії, дивлячись їй прямо в очі, зеленісінькі. – Я ж бо одружений. - І каблучка зі смарагдом ковзнула на тоненький, поплямований біодобривами палець.
І ось вони лежали поруч, і Михайло відчував, як Софійка посміхається в темряві, і як тихенько обертає круг пальця трохи завелику для неї каблучку. Вона вже розповіла йому про загибель Ганниного чоловіка. Тепер це стосувалося сторонньої, ледь знайомої людини, але розповідь вразила його.
Чоловік Ганни був власником таксопарку. Уже в перші дні Нової Ери до нього прийшли та опечатали всі автівки – адже відтепер користуватися таксі, а також приватними транспортними засобами заборонялося. Залишалися тільки машини швидкої допомоги, пожежні машини, ще деякі спеціальні автомобілі. Переглядалися маршрути міського транспорту, скасовувалася левова частка авіарейсів.
Справа про відшкодування збитків мала слухатися в суді, але чоловік Ганни не став чекати на рішення. Коли до нього прийшли, аби конфіскувати автомобілі як речовий доказ, він підірвав гараж – разом з усім, що в ньому було, і з собою. Загинули й ті, хто прийшли по його добро.
Так, мабуть, він теж був крутий хлопець, чоловік Ганни, думав Михайло. Але ж хіба залізяки на колесах варті того, щоб віддати за них життя? Парадоксально, але факт: життя можна віддати тільки за те, щоб воно тривало, щоб було кольоровим, зеленим і білим... Невже автівки скоріш могли зробити його доньку щасливою, ніж ковток чистого повітря?
- У нас народиться хлопчик, а через два роки – ще один, - увірвав плин його думок Софійчин голос. І він не запитав її, звідки вона знає. І не став сперечатися, і не став жалкувати за донькою. Схоже, уже мав відьму поруч.
***
... Карти, одна по одній, лягали на десять купок угорі. Червоні й чорні масті – серце, дзвінка, вино та жир, шикувалися як треба – масть до масті, молодша на старшу, - король, краля, хлопець... оцей хвіст перекласти... шістка, п’ятка, чвірка.... от лиха година!
- Діду, а яку карту тепер треба? – маленька чорнокоса дівчинка аж навшпиньки стала, аби бачити, що робить дід. – Трійку?
- Та трійку ж, матері його лиха година, - пробурмотів Михайло в довгі, уже трохи посивілі вуса. – Коли ж тих трійок катма.... Схоже, заткнувся наш із тобою пасьянс, Катруся...
- От і добре, - промовила Софія, проходячи повз них із макітрою в руках. – Час полуднувати. Де ті шибеники поділися?
Катруся кинулася дивитися братів, аж заблищали рожеві п’яти босих ніжок. Тиждень, як вони приїхали з міста на літні вакації. Михайло їздив за ними на станцію на Сильвестрі, сумирному сріблястому конику, запрігши його у воза. Хлопці – то сини їхнього із Софійкою первістка, а Катруся – довгоочікувана в родині дівчинка – дочка молодшого сина. І немає значення, чи буде вона трохи відьмою, як його баба, та як її баба Софія – вона так і так найдорожчий його скарб...
Він поглянув у вікно. Жерделі та вишні вже відцвіли, а яблуні саме почали сипати цвітом, то ж стояли до колін в біло-рожевих заметах. Ще некошена трава на заплавних луках зеленіла так, що аж очам боляче, і на ній біліли сорочечки дітлахів. На мить Михайлові здалося, що вони граються гелікоптером, таким, як був у них із братом у дитинстві. Але придивившись як слід, він зрозумів, що вони запускають повітряного змія. Хлопцям не вдавалося спіймати вітер, але, нарешті, вони зрозуміли, що він має дути в спину – і барвистий змій, клапоть тканини для якого, мабуть, випросили в баби, рвонувся до неба. Хлопці побігли в бік річки, розмотуючи леер із котушки, а Катруся, яка в захваті підстрибувала як м’ячик, поруч із братами, зупинилась на півдорозі, пориваючись і бігти слідом, і озираючись на хату, де був дід, без якого вона й кроку не могла ступнути.
Побачивши це, Михайло посміхнувся, і встав із-за столу. – Хай йому біс, тому «Павукові», дограю іншим разом. Доженемо з онучкою хлопців, хай і нам дадуть змія поганяти...
І він вийшов із хати, і пішов подвір’ям, де Софія вже збирала на стіл у ще прозорому затінку горіха, який тільки-но почав вбиратися в нове лапате листя. Хата, із солом’яною стріхою, відрізнялася від тих, які він бачив у книжках казок у дитинстві, тільки стіною Тромба з південного боку, та вікнами із Е-скла, непрозорими, якщо дивитися знадвору. Вітроустановка на вершечку вкритого виноградними лозами схилу, крутилася тихенько, тому що вітру великого не було.
- От і добре, легше буде наздогнати тих паливод, - подумав Михайло, а вголос гукнув: - Катрусю, чекай, у нас із тобою змій зараз до хмар злетить!
Хоча в ясному-ясному блакитному небі не було ані хмариночки, і тінь, що ковзнула травою, була тінню не хмаринки, а лелеки. Розкинувши хрестом свої величезні крила, він кружляв над долиною ріки, відшукуючи здобич, аби віднести її до гнізда, де витягували назустріч довгі червоні дзьоби троє лелеченят.
Софія подивилася вслід чоловіку та онукам, хотіла щось гукнути, а тоді посміхнулася, махнула рукою. Укрила вишитим рушником макітру з варениками, аби не остигли, та й пішла до хати - збирати докупи старі заяложені пасьянсні карти, до яких її Михась був дуже охочий.
