Частина перша.
Вже далеко за восьму годину вечора, а я сиджу на березі моря і дивлюсь на хвилі. Нібито прохолодно, проте не настільки, щоб позбавити себе насолоди подихати морським повітрям, простежити як на небі з’являються зорі, як вітер тихо заколисує все навколо. Мабуть берег моря це найкраще місце для спогадів, для обдумування життя, яке летить і не питає чи все тебе влаштовує, чи може непогано було б зупинитись на хвильку, відпочити від скаженого життєвого танка.
Моє життя… може воно на стільки паскудне, що про нього не слід й розповідати комусь іще, а може не все так погано?!
Чомусь пригадались ті, тепер вже далекі часи, коли я ходила до школи. Був тоді у мене один знайомий хлопець, якого я від всього серця вважала своїм другом, проте, як я дізналась пізніше, він ніяк не хотів бути для мене лише другом. Та я тоді про це не знала. Тоді ми майже завжди гуляли втрьох: я, він і моя подруга. Чомусь мені здалось, що у нього до моєї подруги якась нетовариська симпатія, от я і вирішила, допомогти їм бути разом. Розповідати про те, як мій мозок вигадував фантастичні ситуації їх поєднання, мабуть, не варто. Нічим хорошим це не закінчилось - я втратила обох. З подругою розійшлись у поглядах на життя, та й взагалі, виявилось, що ми настільки різні, що зараз і уявити не можливо, як ми могли бути подругами. А він вийшов з моєї групи друзів, бо йому набридло бути лише другом, про що він якось і сказав.
Взагалі то я не про це хотіла розказати. Розповідь буд про букет квітів. Взагалі за все життя, яке встигло промайнути, їх було багато – великі й маленькі, очікувані і несподівані, з розкішних троянд і з квітів, назву яких і пригадувати не хочеться. Одним словом вони всі були різні і від різних людей, вони у голові змішались в один букет, в одну квіткову поляну, та з них вирізняється один букетик, який колись мені подарував той самий хлопець, що не схотів бути лише другом. Коли пам’яті даю команду пригадати їх, ці квіти, то вони дуже швидко виринають з глибин і здається, що вони й досі стоять в моїй кімнаті. Відчиняю двері, а там нічого, жодних квітів, бо це лише яскравий спогад.
Був весняний вечір, він подзвонив, запропонував вийти прогулятися. Я звичайно що погодилась, а чому б і не піти погуляти з «другом». Він мене вже чекав. «Це тобі» и простягає до мене руку, а в ній невеличкий букетик синіх квіточок. «Дякую!» - відповіла я і посміхнулась. Мені було дуже приємно. Зараз я навіть і не згадаю про що ми з ним тоді розмовляли, проте чітко бачу як я, прийшовши додому, поставила вазу з квітами у себе в кімнаті, сіла навпроти і дивилась на них. Вони чудово пахли. Мені було дуже приємно і якось затишно. Більше такого задоволення від букетів я ніколи не отримувала. Це був перший і останній раз.
А він… він пропанував мені зустрічатись, та я не погодилась. Ще якийсь час ми залишались друзями. Якось він подзвонив мені і сказав, що йому треба зі мною поговорити. В той вечір ми довго блукали вулицями, йому було що розповідати. Його дівчина була вагітна, він мусив з нею одружитись. Розповідати про складність їх стосунків не моя справа, та й навряд чи я змогла б бо все було занадто складно. Тепер він живе зі своєю не коханою дружиною і маленьким сином, а я проїжджаючи повз його будинок чи у такі миті, як зараз, пригадую той самий букет квітів.
Частина друга.
Продовжую сидіти, хоча все вже змерзло і непогано було б піти погрітись, та щось тримає. Мабуть спогади ще не до кінця зґвалтували мою душу. Спогад про квіти змінює інший – спогад про перше «кохання». Чому це слово беру у лапки? А тому що не було ніякого кохання, була симпатія і не більше, та це почуття чомусь заведено називати «першим коханням», от і я намагаюсь висловлюватись як і всі. Сталась ця несподіванка – «перше кохання», знову ж таки у школі. Цей хлопчик навчався з нами з першого класу, та якось раніше на нього не звертала увагу. Ви всі знаєте, що хлопці десь класу до 9 всі якісь низенькі, непомітні, рідко кого в цьому віці можна назвати симпатичним. Він був як і всі – низеньким, непомітним. Пройшло літо, першого вересня бачу я високого красеня, який йде мені на зустріч і посміхається. Тоді я своїм очам не повірила. Невже це він?! Так, це той самий хлопець, що завжди сидів позаду мене, нервово стукотів олівцем по парті, за що я його майже зненавиділа. І тут таке! Чомусь сталось так, що всі близькі подруги після 9 класу пішли зі школи, я залишилась сама, от я і запропонувала йому сісти разом, за однією партою. Коли кажуть, що жінки люблять вухами, не вірте, вуха тут ні до чого! В 10 клас до нас перейшло багато новеньких і мені так пощастило, що серед них я знайшла собі подруг. Наша компанія складалась з шістьох дівчат, сьомим був завжди він. Коли виходили гуляти, ніколи н забували про нього. А ще мені дуже пощастило, бо у нас у всіх шістьох було зовсім різні смаки що до хлопців і лише мені подобався він. Чи подобалась я йому? Навіть не знаю. Хоча, його мама була б не проти, якби ми з ним одружились і утворили сім’ю. Я з ним просиділа за однією партою два роки, трохи не поступила на один факультет. Коли навчались у школі, то майже завжди гуляли разом, а коли пішли навчатись до університету, то вже часу на спільну гульню було дедалі менше. Інколи до мене доходили новини про нього, бо місто, в якому ми жили, було маленьке, то всі події розходились дуже швидко. Мені казали, що бачили його п’янючим за кермом батьківського автомобілю, потім казали, що він почав курити травку (про це я знала ще зі шкільних років), потім наш спільний знайомий сказав, що бачив як він з «дітлахами» нюхав клей. Минуло два роки і ми зустрілись. Я була у шоці. Повна деградація! Він так і залишився на рівні 11 класу, звичайно, що не фізично. Від нього дізналась, що він кинув навчання в університеті, зараз допомагає батькам, у яких свій бізнес.
Пройшов ще якийсь час. Я знову зустріла нашого спільного знайомого. Не могла не запитати про нього, про те як у нього справи. А мені у відповідь: «А ти що, не знала, а його вже 3 місяці як немає. Передозування…» Я не дослухала фразу до кінця, повернулась і пішла собі, довго блукала вулицями. Не пам’ятаю як опинилась біля каплички, поставила свічку за упокій його душі та пішла. Чомусь відчувалось почуття провини, що я його покинула, хоча насправді ніхто нікого не кидав і це був його особистий вибір. Здавалось, що якщо б я залишилась поруч з ним, то зараз все було б інакше, що я могла все виправити. Напевно воно так завжди, коли вже остаточно щось втрачаєш, тоді дуже жалкуєш.
Дивлюсь у морську темну далечінь, підіймаю очі до неба, зірки… мабуть десь там і він. Якщо так, то нехай, хоча б там не накоїть дурниць, нехай у нього все буде добре…
Частина третя.
З морем у всіх різні асоціації. Хтось згадує про відпочинок, хтось про дитинство, хтось про кохання. А я, як не дивно завжди згадую про роботу – дитячий оздоровчий табір. Коли закінчується літо, я собі вже три роки кажу, що це останній раз я тут працюю і наступного року ноги моєї тут не буде, проте проходить осінь, зима, під кінець весни, коли на вулиці вже майже літня погода, мене нестерпно тягну туди, до табору.
За ці три роки було різне. Були різні дітлахи з різних країн, міст, біли різні співробітники-вихователі. Всього вже набачилась за цей час. Кожного разу задавала собі питання: А для чого це тобі? Відповідь знаходилась наприкінці кожної зміни, коли запалювали прощальне вогнище, коли стоїш разом з іншими вихователями у центрі великої площадки, позаду вогонь, а попереду обличчя дітлахів, які викрикують твоє ім’я, які аплодують тобі і все в останній раз. Тоді, розумію, що звикла до них, що сумуватиму, що їх вже не побачу, навіть якщо вони і приїдуть наступного літа, то це вже будуть зовсім інші діти, бо вони подорослішають.
Складніше за все було чомусь мені працювати зі старшими дітлахами, з ними якось були самі проблеми, проте і так само складно було з ними прощатись. Було всяке – передозування спиртними напоями, блювання в туалеті, сльози від нещасного кохання, крадіжки… Скажете що все це було через те, що з мене поганий вихователь? Та ні, всі, хто хоч раз працював у таборі з дорослими дітьми зможе пригадати хоча б кілька таких чи подібних випадків. Та всі ці неприємності забуваються і коли зустрічаєшся після літа з кимось із знайомих, хто також пропрацював у таборі бодай одну зміну, то розмова про літні спогади нескінченні.
«Лето – это маленькая жизнь» - здається такий рядок у одній пісні. Цілком погоджуюсь! Літо це окреме життя, яке швидко минає, а через певний час знову повертається з новими сюрпризами.
Цього літа вже точно думала не йти знову працювати до табору, та мабуть спогади переможуть і я не витримаю.
