Звичайно. А що мені робити? На дворі ніч, і все спить. Це так раніше було. Наступила ніч, вкрила навколишній світ. Стихло все. Коли-не-коли промчиться вулицею самотній автомобіль, гучно шиплячи шинами на великій швидкості. Дерева ледь рухають листям, небо чорне, тільки зірочки блищать. Тихо…
Зараз все інакше. Зараз я йду вулицею майбутнього. Спати… Краще не спати, якщо ти хочеш жити. День, ніч – та яка різниця? Зараз ніхто не стане дивитись в твій бік, якщо з тобою щось трапиться. В цьому Богом забутому світові стало гірше вже нема куди. Кажеш, так і раніше було? Було. Але все ж-таки по-інакшому. Чорт, я йду вулицею рідного міста! Але я не можу її впізнати. Це не вулиці, це жалка й жахлива купа каменів, розтоптаних іграшок, битих пляшок… Ось я вихожу на проспект. Це якийсь сюрреалізм! Криві фонарні стовбури, погорілі дерева. Тож Бог є, бо не всі. Я просто йду. Кого я можу зустріти? Хіба що пацюка, собаку чи кішку. Людина завжди вважала себе найвищою істотою на землі, але тепер виявилась найжалкішою, найнікчемнішою. Та взагалі, неспроможною вижити. Я збився з рахунку, скільки днів я не зустрічав людини?
Я ходив всю ніч, слухаючи повітря. Відчуваючи його ледь помітний подих. Ні, я не з‘їхав з глузду, але якщо таким чином поводився раніше, то велика можливість того, що здійснював би прогулянки на території невеличкого заспокійливого закладу.
Наступив ранок, прийшов день. Крізь металеві хмари проміння сонця на досягали землі. Було холодно. Вічні сутінки панували над всім живим. Не пам’ятаю коли, я зустрів маленьку дівчинку. Ми довго бродили вулицями втраченого міста. Вона мене завжди питала:
- Дядьку! А справді, за тими хмарами є світло? Ти віриш в це?
- Вірю, - відповідав я. – Воно справді є.
- А я не вірю.
- Чому? – щиро дивувався я.
- Тому що я ніколи не бачила світла.
Раптом прийшов день (чи ніч?). Дівчинка щезла. Я шукав, я кликав її, але її ніде не було. Вона щезла також несподіванно, як з‘явилась. Може, вона пішла в інше місто? Коли я питав звідки вона, дівчинка казала, що прийшла ззовні. Тоді я питав, що вона бачила. І вона казала:
- Сірий світ.
Раптом я відчув те, що давно не відчував. Крізь мертву тишу. Повітря ледь ворухнулось. Я кинувся туди, де можна було укритись. Ліворуч від мене була велика яма. Я не дивився, що вона була глибиною в мій зріст, і міг вже не вибратись з неї. Зараз працював не розум, а тваринний інстинкт. Найсильніший інстинкт в природі – рефлекс самозбереження. Тієї ж миті щось прогреміло, раздався потужний вибух. Мене закидало камінням. Щось боляче зачепило мені плече. Важке каміння. Коли вже стихло, я виліз з свого укриття. Плече ледь нило. Подивився навколо. Все стихло. Небезпека минула.
Це була автономна ракета. Винахідка, остання винахідка людства. Вона мала автономне сонячне живлення, автономне управління та автономне визначення мети. Вона, немов хижак, могла літати в небі, доки не визначиться з метою. І тоді ніщо не могло спинити це технологічне полювання. Скільки таких ракет було випущено? Скільки цих потвор у металевій оболонці? Раніше вони падали частіше… але, якщо вони літають десь й досі, значить, є живлення. Є світло. Є Сонце!
Щось змусило мене подивитись вгору. Там, звідки прилетіла ця крапля смерті, в хмарі була невеличка дірочка. Немов розірвана завіса, пробита кулею. Та з неї, з неї, немов тоненький струмочок води, лилось… світло. Тоненьке, ледь помітне проміння, від якого світ робився світлішим…
Я йшов вулицями міста майбутнього. Я просто йшов…
Одного дня я зупинився. Я щось побачив попереду себе. Це були дерева, але не чорні, погорілі. Вони були інакшими. На них було немов шапка, таке яскраве, приємне, м’ке і живе. Навколо теж було щось схоже, що стелилось по землі. Я не міг вспам’ятати, що це таке. Але це було дуже знайомим. Немов рідним. Рідним настільки, наскільки рідними могли бути лише вулиці міста майбутнього. Мого міста. Але колір був зовсім іншим. І це ворухалося, немов живе… А там, за деревами, чулись якісь звуки. Немов хтось коротко, дуже коротко та швидко піщав… Мені ці звуки теж здавалися знайомими… І мені це починало подобатись ще більше, ніж моє місто. Я починав згадувати, що це таке. І саме головне я згадав одразу. Це було те, з чого колись, в забуті часи, почалось життя на Землі.
