Микола зайшов у квартиру і посміхнувся.
Нарешті це сталося!
Тепер він сам собі господар. Ну і що, що це квартира, а не будинок про який він мріяв змалку! Це лише початок і все життя попереду. А це – невеличкий, але дуже вагомий крок дорогою життя. Крок до самостійності. Віднині він вже не такий залежний від своїх батьків. Більше не сидітиме в них на шиї у тій маленькій однокімнатній квартирці.
Поклав сумки з речами на підлогу. Квартира потребувала капітального ремонту і нових меблів, але це його не лякало. Після недавнього підвищення по службовій драбині на торговій фірмі він зміг придбати власне житло. Щоправда, взяв кредит. Не забариться й решта.
А згодом він жениться, дружина народить йому доць і синочків, і заживуть вони великою і щасливою сім’єю.
Наразі ж його чекала ще купа роботи.
Ремонт поки-що відсувався на недалеке майбутнє, а жити він мав відсьогодні, тож гніздечко очікувало, як мінімум, генерального прибирання.
Робота закипіла. Після ґрунтовної ревізії по старих запилюжених дерев’яних жильцях кімнат, боротьби за простір і чистоту в кладовці, у коридорі виросла чимала купа-мала усякого древнього хламу та непотребу. Все, що залишилося від попередніх власників. Точніше власника.
Микола натрапив на цю квартиру випадково. Колега на роботі якось обмовився, що його знайома продає квартиру, в якій жив її брат, котрий недавно загинув. Причому недорого, що дивно для теперішніх цін. Він схопився за цю можливість придбати собі житло, замогорочив добре знайомого і незабаром отримав ключі від квартири. У ній, правда, гроші не лежали. Вона віяла пусткою і сама зажерливо поглядала у його гаманець, вимагаючи обнови.
Поволеньки, весь непотріб, певно проти власної волі, перекочував у найближчі від будинку смітники. Тепер настала черга всюдисущого пилу, котрий марно вважав, що назавжди запанував просторами квартири №126. Він виявився каліфом на годину, протягом якої вирішилася його доля. Новим непримиренним супротивником став Микола.
Оскільки порохотяга він ще не мав, прийшлося скористатися знайденим у кухні віником. Невдовзі зарухалася старі меблі і з головних оплотів Пилового королівства були під мітлу виметені її відважні захисники.
Саме тоді Микола знайшов той аркуш паперу.
Точніше лист.
Лист попереднього власника цього житла.
До своєї сестри.
Або до теперішнього власника квартири.
До Миколи.
Втім про це він ще не знав. Довідався, коли прочитав текст написаний тремтливою рукою.
Він упорався зі всім, коли надворі химерний вечір уже передавав свої повноваження похмурій ночі. Відерко було повним сміття, проте Микола не хотів нести його до найближчого сміттєвого контейнера. Недобра це прикмета вночі виносити з хати сміття. Зажде до ранку.
Оглянув свою вже чистеньку квартиру і радісно посміхнувся. Чистота і порядок. Можна відпочити і випити пару грам за новосілля. А завтра влаштувати гулянку для друзів та знайомих в честь цієї знаменної події.
Він витягнув із сумки пляшку горілки, наїдки та приступив до трапези.
Через півгодини його увагу привернув аркуш паперу знайдений раніше. Він спершу не бажав його читати, все ж може там щось особисте, хотів віддати листа Ірині, сестрі покійного, але зараз цікавість взяла гору і він побіг рядками букв.
„Дорога сестричко, моя єдина кровинко, сподіваюся, що ти прочитаєш цього листа. Хоча, мабуть ні. Після тієї дурнуватої сварки ти навіть бачити мене не хочеш. Хіба моя смерть змусить прочитати цього листа. Втім, цього я не знатиму.
Тож невідомий мені адресате!
Ці рядки ти читаєш тоді, коли мене вже немає на цьому світі. Я вже там, за межею смерті й сподіваюся, що мені далебі не зле. Хоча, хтозна? Чи ми знаємо про те, що нас там чекає? Мене те завжди цікавило, а тепер я перейшов від теорії до практики.
Втім, геть ці думки! А то подумають, що я був несповна розуму.
Коли це все почалося? Мабуть відтоді, як поселився у квартирі №126. Хіба могла ця щаслива подія віщувати щось недобре? Навпаки, я був сповнений сил і оптимізму. Будував плани на майбутнє. Не на п’ятирічку, а на значно довший строк.
Тоді ж я познайомився зі своїми сусідами. На одній сходовій клітці зі мною жили ще три сім’ї.
Перші – звичайна сім’я із двома діточками. Нічим непримітна. Спокійна. Скандалили раз чи два. Поки тут живу кілька разів перекинувся словами з ними, але особливої дружби так і не виникло. Звичайні сусідські відносини такі, як певно у багатьох.
Другі – пожила пара, яких інколи відвідував їх син. Десь мій одноліток. З ними я вітався, але не більше. Такий собі нейтралітет.
Третім сусідом була одна вдова-молодиця – Оксана. Вона мала дочку, яку щодня водила у садочок, а сама, потім, перевертом летіла на маршрутку, щоб не спізнитися на роботу. Працювала бухгалтером в якійсь державній установі. Заробленого ледве вистачало на прожиття, але якось крутилася. Про них я знаю більше, адже я частенько заходив до них в гості попити чаю, поки маленька Світланка бавиться чи вчиться у садочку.
Ніби нічого дивного. А ще купа сусідів поверхами нижче і вище. Але все ж свою погибель я знайшов через сусіда, який жив через стіну в наступному під’їзді.
Його звали Микола.
З ним я познайомився випадково.
Одного разу я виносив зранку сміття і стрівся з ним на подвір’ї. Розговорилися. Туди-сюди і потоваришували. Не знаю, чи саме це стало каталізатором тих бід. Але з того часу в мене все пішло навскоси.
Більше з ним говорили під час випадкових зустрічей, раз я навіть побував у нього вдома. І знаєш, що мене вразило. Інтер’єр моєї квартири був схожим на обстановку його житла. Не на всі сто відсотків, але дуже близько. Я спочатку здивувався, але потім забув, не надавши цьому особливого значення. Хоча мав насторожитися. Така схожість певно частенько була властива у радянському добу, коли не було багатого вибору, але не тепер, коли настав повний розмай для будівельних і меблевих фірм, реалізаторів побутової техніки тощо.
Згодом почалися дивні випадки та чудні збіги. І їх, за тих два роки, що я тут живу, було чимало.
Наведу такі приклади.
Якось під час грози у мене згорів телевізор. Згодом у розмові з Миколою я дізнався, що з ним трапилося таке ж нещастя. А в інших сусідів такої прикрості не сталося.
Або ж затіяв я генеральне прибирання. А потім дізнався, що тієї самої днини це саме затіяв і мій сусіда.
Чи такий випадок. Під час минулорічного катання на лижах у Буковелі я зламав руку. А за кілька днів у лікарні я здибався з ним. Виявляється його збила „Ауді” і тепер він змушений довший час шкандибати на костилях.
Одного дня, після того як я отримав премію на роботі, й з колегами відзначивши цю знаменну подію, вертався додому, здибав біля кафе „Затишок” того ж таки Миколу і вже разом завернули у цей заклад. Під час розмови і розпивання горілки дізнався, що кілька днів перед цим він виграв невелику суму в лотерею.
Іринко! Ти думаєш, що ми випадково посварилися? Якби ж то! За два дні до нашої сварки, я дізнався, що Микола теж полаявся зі своєю сестрою!
Хіба можуть бути випадковими стільки збігів?
Я вже не сумніваюся, що це якась закономірність.
Знаєш, я десь чув, що люди, хоч живуть поруч, але це трохи зле. Вони мають жити разом, як-не-як ще діє той стадний інстинкт. Але не так близько. Кожен повинен мати свій власний будинок, а не жити у багатоповерхівках, як у тому курятнику. Кожна сім’я, кожна родина являє собою єдине енергетичне ціле. А в таких будинках, де живуться чимало сімей, людей, взагалі чужих один одному, ця гармонія, ця єдність, порушується. Енергетика порушується, виникають конфлікти, як всередині сімейного гніздечка, так і поза його межами. А якщо ця енергетика різних людей чи сімей виявляється спільною? Хіба не можуть тоді вони керуватися одними і тими ж мотивами не відаючи цього, або ж у їхньому житті траплятися подібні події? Мені здається, що можуть. А в такому енергетичному хаосі багатоповерхівок можуть виникати і якісь химерні аномалії.
Чи не став я мимовільною жертвою таких обставин?
Хтозна.
Напевно став. У будь-якому випадку ці події наштовхують мене на таку думку.
А вчора з моїм сусідом стався нещасний випадок. Фарбував балкон і випав. З четвертого поверху. Буває, але після цих усіх випадків мені страшно виходити на балкон. Навіть взагалі виходити з квартири. Всяке може бути.
Оце взяв на роботі відпустку і сиджу. Бережусь.
У мене склалося враження, наче ми з сусідом сіамські близнюки, і смерть одного автоматично потягне за собою загибель іншого.
Може перебуду, перечекаю і все мине. Принаймні я на це дуже сподіваюсь.
Хоча знаєш. Сьогодні, по обіді, у мене виникло відчуття, ніби щось має трапитись.
Не знаю.
Побачимо.
Щиро твій брат Іван.”
Микола відклав аркуш і посміхнувся. Його попередник явно був схибленим. Якісь страхи, дивні фобії, випадкові збіги… Тьху ти!
Він допив залишки горілки, закусив і вклався спати.
* * *
Зранку Микола почувався не дуже добре. Все ж вчорашнє пиття давалося взнаки. Але все ж він знайшов у собі сили, щоб винести сміття. Поволеньки спустився сходами. Надворі радісно вдихнув свіжого освіжаючого повітря і побрів до сміттєвих контейнерів.
На півдорозі він почув оклик.
- Агов! Заждіть!
Його наздоганяв з вигляду одноліток.
- Доброго дня!
- Добридень!
- Мене звати Іван, – почав той. – Мені здається, що я ваш сусіда. Живу на тому ж поверсі, що і ви, тільки у сусідньому під’їзді. Через стіну.
- Ну і…?
- Розумієте, я позавчора перебрався сюди і коли прибирав у квартирі та викидав різний непотріб, то знайшов одного листа, в якому попередній власник писав про різну чортівню з його сусідом Іваном. Я перепрошую, що вас турбую, ви часом не той сусіда?
- Знаєте, - звернувся до нового знайомця, викидаючи сміття. – Я не той сусіда, котрого ви шукаєте. Мене звати Микола і я лише вчора вселився сюди…
Він замовк обмірковуючи почуте і прочитане вчора.
- Знаєте, давайте йдемо до вас і прочитаймо того листа, а тоді вже вирішимо, що робити далі.
Іван кивнув, погоджуючись, і вони почимчикували до багатоповерхівки.
