У мене було все необхідне: ліхтарик, міцні черевики, мотузка, великі викрутки. Я навіть взяла товстий металевий брусок, аби підважити ґратки на стоці. Центр міста, у якому розташовувалася моя школа, змінив за останні роки своє обличчя до невпізнанності. Дерев практично не лишилося, дитячі майданчики та схили щільно забудували височезними будинками, у яких квартири коштували шалені гроші. Мені не вірилося, що колись я тут жила. Тоді у дворах росли груші; на схилах жили руді бездомні собаки, і я знала мінімум чотири проходи до свого будинку. Раніше тут було геть усе інакше, а зараз пройти спокійно дворами було неможливо через охоронців, та і більшості дворів просто не було. Чи варто казати, що ніякого напівзруйнованого будинку не зосталося, так само, як і схилів біля дому, в якому мешкав мій друг дитинства Юра? Та і Юри тут вже давно не лишилось. Бо у центрі міста більше не могли жити прості вихователі дитячих садків, і я здогадувалася, що їхня родина, як свого часу і моя, виїхала кудись геть, прикупивши собі кілька квартир на гроші з продажу помешкання в самому центрі міста.
Мені не лишалося вибору, як тільки потрапити до підземелля через стоки. Я вирішила дочекатися глибокої ночі, адже інакше мене обов’язково перепинить якийсь охоронець.
Безцільно побродивши вечірніми вулицями, вирішила скоротати час у японському ресторанчику, який подавав страви цілодобово. Нас, опівнічниць, сиділо двоє, у протилежних кінцях залу, за ширмою. Вона нервово курила і раз у раз перевіряла мобільний. Я нервово вистукувала ритми пальцями по столу, і раз у раз косилася на годинник. Офіціантки, вимушено-люб’язні, потроху виконували наші замовлення, приносили чаю і невдоволено перешіптувалися за стінкою.
Зрештою, незнайомка вдавила тонкий недопалок у попільничку і мовчки вийшла. Я глянула на годинник – початок третьої. Сенсу чекати довше вже не було, і я змилувалася над сонними офіціантками, вирушивши до своєї школи.
Улюблена Лютеранська вулиця. Все так само бруківчата. Колись я щодня підіймалася по ній, заходила на ґанок і зникала у сірій будівлі. Не доходячи з кілька десятків метрів до школи – вдавлені у бруківку важкі ґрати водовідводу. Я зупинилася, переводячи подих. Вулиця зовсім безлюдна, але ліхтарі та ілюмінація будинків надто яскрава, і мене видно, наче вдень. Обов’язково ж десь сидить охоронець. Там, де колись був хлібний, тепер банк. Там же точно хтось є. На місці продуктового магазину в підвалі – ювелірний. Теж мусить охоронятися....
Я сіла навпочіпки. Колись, ще будучи підлітком, неподалік від цього місця я крала серед ночі з будівництва жерстяний знак про те, що ведуться роботи. Ми прийшли сюди з подругою, я віддирала знак від зеленого паркану, як раптом знак з гучним звуком листка металу зігнувся, розрізавши чорну тишу. В сторожці увімкнули світло, а ми швидко відірвали той знак і дременули геть, до мене додому.
Роззирнулася. Наче нікого. Ще сприймуть мене за бомжиху, яка збирає металобрухт... Обережно колупаючись, зчистила бруд. Спробувала підчепити тяжкі ґрати за край. Не піддаються... Я працювала далі, доки піт прохолодними цівками не почав стікати до рота; він неприємно-солоний, я тяжко дихала і, зрештою, зрушила накривку. Почула чиїсь кроки, але старалася не зважати, бо мета вже близько... Смикнула ґрати... Хто б міг подумати, що вони настільки тяжкі! У мене не вистачало сил.... Кроки наближалися.
– Ей! Що ти робиш?
Це не охоронець, а якийсь молодий пацанчик, загуляв, вочевидь.
– Слухай, поможи мені!
– Ти що, гониш?
– Іди сюди, поможи!
Хлопець реготнув, але підійшов, і ми разом відсунули ґрати.
– Ти шо, крадеш їх?
– Ні, чувак, спасибі тобі за поміч!
Раптом за скляними вітринами банку я помітила якийсь рух. Часу обмаль. Я, не задумуючись, стрибнула вниз.
– Ей, ти шо?! – кричить пацанчик.
– Спокуха! Я діґер! – відсалютувала йому я і почула, як він ще деякий час вовтузиться нагорі, потім щось бурчить, рже і йде геть.
Я лишилася сама в темряві. Повільно, підло посміюючись, до мене підступив страх. Спершу липкими пальцями обвив кінцівки, потім підступив до грудей і, нарешті, стис горло. Я стояла і боялася увімкнути ліхтарик, наче електричний промінь здатен оживити приспаних мороком потвор.
“Спокійно... Це всього лиш ніч... Навіть мій син Ярчик не боїться темряви... Це все те саме, те саме місце, я тут вже була і нічого зі мною не сталося....”
Клац. Жовтий круг вихопив поцвілі стіни, ковзнув під ноги, а потім, не затримуючись, – вперед. Я повільно просувалася вздовж стін, ковтаючи ненормально в’язку слину. Через деякий час ґрунт під черевиками змінився, і я розгледіла під ногами майже струхлявілі дошки. “Коридор”, – подумалося мені, – “Я справді була в дитинстві у коридорах... Я справді не вигадувала все це...”
...
Уперше я побувала там ще в другому класі.
Ми вибігли після уроків надвір, і побачили, що зі стоків для дощової води хтось зняв решітки.
Тоді, в дитинстві, скарби можна було віднайти усюди, але стоки завжди лишалися неперевершеним сховищем втрачених речей. Там, куди не міг дотягнутися ні двірник, ні жоден дорослий, лежали небачені багатства. Витягати речі зі стоків було нелегко, значно важче, ніж, скажімо, з напівпідвалів, бо дірки у ґратах були такі маленькі, що ми могли лиш просовувати туди довгі дрючки, підчіплюючи скарби на кінчик, немов на гачок. Хоча таким чином добувалося лишень щось велике, а ось про монети годі було мріяти: ми лиш пускали слини, коли бачили, як з темряви підземелля блимає золотим оком чи то кришечка з-під пива, чи то копійка.
І ось – диво. Відкритий стік. Ми обсіли його, наче мухи, вдивляючись у глибочінь. Там були фантики і обламані гілляки, на перший погляд – нічого цікавого. Але ми знали, що перший погляд часто вводить в оману!
Я аж лягла на бруківку, аби краще роздивитися нетрі підземелля. Тут то я й побачила, що в глибині є якийсь просвіт.
– Вони з’єднані проходом зі стоком на тому боці дороги! – поділилася я спостереженням і одразу ж було вирішено спускатися вниз.
Троє лишилося, аби витягнути нас з дірки за допомогою шарфів. А ми, я та Юра Шило, і були тими сміливцями, які стрибнули до ями.
З-під чобіт чвакнула багнюка. Ми озирнулися в пошуках цікавого, я навіть сковирнула миском чорне місиво з бруду та розм’яклого напівзгнилого паперу й листя, але так нічого й не знайшла.
– Йдіть далі, воно, певно, запливло вглиб! – скомандував зверху пронизливий голос Сергія Чуба, і ми рушили вперед.
Під землею було цікаво, хоч і смерділо чимось невловимим і призабутим. До мене підбіг Юра – у нього на обличчі було написане невимовне щастя, він тицьнув мені до рук новісіньку купюру у сто рублів із Леніним. Сто рублів були мокрими, але цілими; Юра притис їх до куртки, і на ній лишився мокрий прямокутний слід.
– Ми їх висушимо, – поважно заявив він.
– Ну шо там? – кричали згори.
– Нічого! – збрехав Юра.
– Йдіть нас зустрічайте на той бік вулиці! – скомандувала я.
– Поділимо, – з виглядом великого змовника шепнув мені однокласник і ми побрели далі, уважно дивлячись під ноги.
Вже коли опинилися на тому боці вулиці, якраз під ґратами, у які зазирали зацікавлені очі наших друзяк, я побачила, що хід не уривається, а веде кудись далі. Ми сказали друзям, що підемо на розвідку, і вирушили вперед.
Спуск ішов різко вниз, потім поступово грязюка та вологість зникли, і ми опинилися у довгому приміщенні, схожому на коридор. Брудно-зелені обшарпані стіни, під ногами – купа мотлоху. Це було справжнісіньке відкриття, схоже, ніби коридор належав якомусь проваленому під землю будинку. Старому, ще довоєнному. Я потім часто згадувала і думала, яким чином ми все те бачили, адже хід був прокладений під землею, а отже навколо мав стояти цілковитий морок, однак тоді, у вісім років, ми цим не особливо переймалися.
Тим часом коридор завів нас у простору кімнату, від якої розгалужувалися інші проходи. Ми звернули і пішли навмання. Юра був стріляним горобцем, тож малював на вогкій підлозі стрілочки, аби ми знали, якою дорогою повертатися.
Пам’ятаю, там було достатньо світло, аби все роздивлятися. Наче десь були заховані вікна, крізь які проходило сонячне сяйво. Самих променів ми не бачили – навпаки, але жовтизна освітлення була така, яка може бути тільки від сонця.
Нагорі, під стелею, висіли патрони з розбитими лампочками, або навіть просто дроти. Під ногами – різний мотлох, іноді вогкий та трухлявий, іноді сухий. Часом ми опинялися у великих залах, просто завалених якимсь старезним будівельним сміттям, уламками меблів чи віконних рам, і ми йшли напролом вперед, не спиняючись.
Чим довше ми йшли, тим страшніше ставало. У коридорах панувала дивна атмосфера, моторошна. Ні, не відчувалося якоїсь певної загрози, але кожна клітинка тіла вловлювала присутність когось мовчазного і таємничого, прихованого звивинами довгих приміщень. Ми вже нічого не шукали і не дивилися під ноги, ми йшли все швидше вперед, бо назад було чомусь страшно, бо той “хтось” напевне йде за нами, наганяє нас, вислідковує наш рух. Ми боялися гупати чи наступати на скло і щиро раділи, коли знаходили якесь сміття “з поверхні” – пляшку з-під пива, недопалок чи обгортку від морозива.
Часом ми мало не зривалися на біг. Раптом опинилися на сходовому майданчику. Круті сходи вели вгору і вниз. Юра трішки спустився і перехилився через перила, розглядаючи поверхи, що губилися у мороці. Чим нижче, тим темніше ставало. На чотири боки від майданчика розходилися нові коридори. Я мовчки показала йому на сходи вгору. Він кивнув і ми побігли туди. Там мало би бути світліше – так і було. Повіяв вітер, а ми все піднімалися до світла, вище і вище, перестрибуючи по кілька сходинок, доки не вийшли зі старого напівзруйнованого будинку десь на схилах біля театру Франка, а отже біля Юриного дому.
Наступного літа ми сходили в коридори ще раз. Ми навіть трішки освоїлися у тому зеленавому світлі, відбитому від полущених стін. Вхід біля школи був закритий, тож ми полізли через будинок. Не знаю чим, але нас привабив саме спуск сходами у темряву, і ми вирішили перебороти себе і таки туди залізти. Пам’ятаю, у нас були сірники. Чому не ліхтарик чи свічки, - бо, певно, не було грошей придбати це все, а запальнички тоді ще не були популярними. Тож ми спускалися поверх за поверхом вниз, йшли у цілковитій темряві і бачили пащі коридорів, але, зрештою, сходи скінчилися, і ми опинилися в самому низу, у крихітному квадратному глухому приміщенні. Підсвітили сірником. Там були двері, старі і трухляві, але замкнуті. Зі шпарини дув вітер, який постійно гасив вогонь. Я не чула нічого, через стукіт серця, що гупало мені у вуха, наче молотом. Ми смикали ті двері, вони хиталися, але не піддавалися нашим зусиллям. Зрештою, ми плюнули, і, вирішивши принести сюди ломика, аби підважити ті двері, вирушили назад. І ось через пару перегонів, коли до виходу лишалося ще кілька поверхів (ми якраз вивернули з-за рогу, аби підніматися далі), як побачили нагорі бородатого діда. Він стояв і дивився на нас, перегородивши прохід. У нього була довга руса борода, така густа, що разом із вусами закривала пів обличчя, а очі були глибоко посадженими і колючими, і чорними, що аж не видно було білків. Він трішки сутулився, спершись на палицю.
Ми побачили його так раптово, що заверещали. Кричали, немов навіжені, і не знали, куди діватися, бо назад йти нізащо не хотілося, там був морок і страшно, а вперед... Що найжахливіше, так це те, що дід мовчав, він не казав ні слова, і від того скидався на примару. Ми ж кричали, ніби хотіли збити його з ніг цим криком.
А потім одночасно розвернулися і дременули у півтемряву коридорів, тих коридорів, у яких ми ще не бували, на нерозвіданих “темних” поверхах.
Ми бігли і перечіпалися, створювали добрячий шум, аж доки не вилетіли кудись за ріг, і не принишкли, притулившись спинами до холодної стіни. Зрадливе дихання виривалося із хрипом, нам здавалося, що від гучних ударів серця йде луна. Ми чули кроки, кроки того діда, під його черевиками тріскалося бите скло і скрипіли дошки, він повільно йшов коридором, час від часу зупиняючись. Зрештою ми почули, як він сказав глухим голосом, що нам тут не місце і треба повертатися додому, що тут небезпечно і “можна промочити ноги”. Він кілька разів повторив, що нам треба йти нагору, і що він нас проведе на верхні поверхи, аби ми не заблудилися, але ми боялися навіть поворухнутися. “Ну, добре, – сказав він, я йду геть, ви почуєте, що я вже далеко, тоді виходьте і йдіть собі, бо я тут не один, а ви ще надто маленькі для цього місця”. І від цього “не один” у нас волосся стало дибки. Ми чули, як він проходив повз нас, ми бачили його чорну постать, він навіть сповільнив ходу, коли порівнявся з нами, і я тоді подумала, що якщо він поверне своє обличчя до нас, то я просто вмру на місці від страху. Але дід пройшов, і скоро його кроки стихли вдалині.
А ми поспішили втекти, і бігли так, наче за нами гналося сто вовків, або сто дідів, що було значно страшніше. Ми вискочили на поверхню заболочені і білі, як сметана. І я готова заприсягнутися, що у Юри справді волосся стояло дибки, мов наелектризоване.
Ми дивилися одне на одного і мовчали, віддихуючись.
“Ну, бувай”, – зрештою сказала я і пішла додому. Ми не обговорювали побачене, бо ця Таємниця боялася слів.
А у школі нас дражнили “молодятами”, і тому ми практично перестали спілкуватися. Я ходила до Юри в гості потім тільки раз, коли ми намагалися спарувати наших котів, і його мама, вихователька дитячого садка, показувала мені свою колекцію фантиків.
А потім Юра перейшов у іншу школу. Я його бачила після того вже підлітком, він був дуже високим і красивим, стрункий блондин з повними губами, але він якось проігнорував нашу зустріч: напевно, у хлопців його віку було прийнято показово не цікавитися дівчатами.
....Потім мені часто снилися лабіринти зелених коридорів, залитих стриманим жовтуватим світлом. Я шукала там якісь залізяччя та монети, а інколи навіть чула голоси. Часом коридори виводили на поверхню, стіни були місцями розвалені, і я дивилася крізь них, і бачила напівзруйновані кімнати, і людей, які про щось говорили, або сиділи за столами. Часом я бачила діґерів, але теж здалеку, не зважуючись підійти до них. Вони зустрічалися у темних коридорах, і на їхніх лобах були прикріплені ліхтарі. Вони часто підкріплювалися, жуючи бутерброди та відсьорбуючи з фляжок, і розкидали навколо сміття.
Ярослав був ще маленьким, я спала мало та нерегулярно, а від того часто балансувала між сном і дійсністю. Інколи мала навіть галюцинації, і це було доволі кумедно.
В ту ніч я відчувала руку чоловіка на своєму стегні, він простягнув її через безмежний простір широкого ліжка, він торкався лишень пальцями, а я знову літала десь на кордні між життям та забуттям, бо син дихав надто важко, часто крутився уві сні, і цим раз у раз висмикував мене на поверхню. Від того я почувалася, ніби на американських гірках: то провалювалася у безпам’ятство зі швидкістю, що стирала усі марення та думки у невиразні смуги, то злітала назад, впавши на м’який матрац, наче на хмарину, і пронизувала темряву сухими очима, вслухаючись у ніч.
Десь між тими польотами я впізнала обриси лабіринту. Я стояла однією ногою там, в ньому, але на моєму стегні була тепла рука, і це вселяло впевненість, що варто лишень захотіти, і я стану провідником у ці місця для ще одної людини. Я сказала:
– Ти хочеш піти зі мною?
Його глибоке дихання тепер звучало частіше, і я повторила запитання. Він продирався словами крізь сон:
– Куди?
– У лабіринт. У коридори. Хочеш?
Не знаю, навіщо мені конче було необхідно його туди взяти, я була надто сонна, аби думати про щось. І він сказав:
– Добре.
Я втягнула його за руки між зелені стіни, залиті невідомим світлом, напівзруйновані. Ми були на самій поверхні.
– Як цікаво. Тут, певно, гарно досліджувати... Вишукувати всілякі згадки про минуле,– сказав він.
– Боюся, що тут усе вже визбирано до нас,– посміхнулася я. В кутку валялися зламані стільці і старовинна праска – така, в яку ще треба було засипати жарини.
Ми бродили, довго чи коротко, уві сні було незрозуміло, і нам було дуже спокійно. Підземна будівля із безліччю сходів та коридорів з мого сну була за відчуттям зовсім інакша, ніж та, яку я пам’ятала з дитинства. Тут було спокійно, можна було сидіти на дощаній підлозі і відпочивати, можна було порпатися у насипах старого мотлоху та знаходити фігурні решітки чи навіть монети.
– Слухай, пішли туди, вглиб, чому ми на поверхні? Не дивно, що тут все познаходили без нас. Думаю, що ось там, поверхом чи двома нижче, можна знайти щось цікаве.
Сон я пам’ятаю уривками. Те, що якимсь чином ми опинилися у напівтемряві коридорів. Я весь час була поруч із чоловіком, я пояснювала йому, як важливо нам бути разом. А в якусь мить я стояла у коридорі, а він кричав щось зі сходів. Я пішла на сходи, і побачила його значно нижче, я бачила його у дірі в стіні, він ішов, щось вишукуючи, якимось ходом.
– Почекай! Чуєш? Я зараз тебе наздожену!
– Я нікуди не йду, я тут!
Я бігла в пошуках його, але плуталася: надто багато дверей, надто багато поворотів і коридорів. А потім ще дитячий плач. Звідки він доноситься? Звідки тут дитина?
Я бігла до чоловіка, але мене тягнуло зовсім в інший бік, мене тягнуло нагору, і я розуміла, що тією гумкою, яке безперестанно смикала мене, був пронизливий і жалібний дитячий крик. Пам’ятаю, я визирнула вже на самій горі через пролам у стіні, я бачила рештки будівель, цілі руїни якогось міста, а потім стрибнула вниз, і була підхоплена вітром, і летіла вгору, розкинувши руки та ноги... А прокинулася на тій самій хмаринці-ліжкові; біля мене стояв і плакав Ярослав, він кликав мене, наляканий та скривлений, все “мама” та “мама”... Обійняла його, пригорнула міцно. Глянула поруч себе і похолола... Чоловіка не було, порожнє ліжко насміхалося з мене збитою подушкою. Я покликала у темряву, але ніхто не відповів. Сонна, пройшла до кухні, увімкнувши світло. Подивилася ще у ванні, на балконі. Перевірила ключі від авто. Я шукала, хоча знала, що не знайду його. Мені стало геть зле, холод пробирав усе тіло, а руки та ноги відмовлялися слухатись. Сіла на ліжко, присипляючи дитину. Він наче відчував, що мені зле. Запитав, де тато. Я сказала, що тато скоро повернеться. Чекала, доки Ярослав засне. Чекала ранку...
Мама в той день виглядала чудово, вона помітно схудла і аж сяяла зсередини. Зустрівши мене довгим поглядом, не привітавшись, видала:
– Ну, і куди це він дівся?
Я розвела руками:
– У мене є деякі ідеї, але поки не можу їх озвучити. У будь-якому разі, я маю його пошукати.
Доки я знімала Ярославу черевики, мама мовчала. І лише коли він залопотів до кімнати, а ми вимушені були поспішити за ним, аби він не встиг набідокурити, мама продовжила:
– Може, він просто від тебе пішов? Просто пішов не попрощавшись? Могло таке бути?
– Мам, ну що ти,– ображено видала я. Мені не було часу пояснювати щось мамі, і я похапцем виклала з наплічника баночки з пюре та змінний одяг для малого.
– Ну і куди ти підеш? – не вгавала вона.
– Давай я тобі потім розкажу... Не хочу наврочити,– сказала я свою коронну відмазку і, попрощавшись з Ярчиком, поспішила геть.
Спогади, що роїлися у голові, поволі розтанули. Стараючись ступати якомога тихіше, зрештою дійшла до самого кінця довгого приміщення і натикнулася на двері. Всередині все похололо. Відчинивши, потрапила у наступне приміщення, яке видалося мені трішки світлішим за попереднє, хоча я могла і помилятися, так як з ліхтариком важко визначати ступіть насиченості темряви.
Цей коридор і вивів мене на сходи.
Я торкнулася рукою дерев’яних перил, вкритих мохом. Промінь ліхтарика човгнув в боки. Там теж були сходи. І ще одні... Далі печерами виднілися темні проходи. Я зупинилася, роздумуючи.
Хотілося покликати в темряву, але страх паралізував горло так ціпко, що сама ідея видати добровільно хоч один звук кидала в паніку.
“Як же я його знайду?” – крутилося в голові.
Ліхтарик вихопив шматок стіни. Вона була вся подряпана якимись надписами. Десь значився рік: 1928. Чиїсь імена, зізнання в коханні, вірші... Невміло нашкрябана карикатура. І великими чорними літерами: “Я ЧЕКАЮ НА ТЕБЕ ТАМ!” – стрілочка праворуч і вгору... Якусь мить я розглядала надпис. Вочевидь, хтось скористався вуглинкою... Для кого висіло тут це послання і скільки десятиліть – я не знала. Але такі надписи звикла сприймати як підказки від долі, вони виникали завжди саме там, де важко зважитися, і я повернула до сходів праворуч, аби піднятися вгору...
Один поверх... Другий поверх... Третій...Четвертий...
Я старалася не озиратися, старалася силою волі відгородитися від тих коридорів і від думок про те, що на такій незначній глибині не могла існувати така велика й висока будівля... Навколо сіріло, липкі сутінки поїдали мій ліхтарик, чий промінчик вичавлював останні сили з батарейок. Я мала кілька комплектів запасних, і навіть запасний ліхтарик, але все ж таки вирішила бути ощадливою, і вимкнула світло. Правильно зробила – воно більше не було потрібно. Сходи та коридори вже були достатньо освітленими. Я дістала із наплічника товстий чорний маркер і намалювала стрілочку на підлозі, вказавши свій шлях. Продублювала стрілочку на стіні і приречено глянула у пройму від широких дверей, давно кимсь виламаних. Так, піду саме сюди. Не знаю чому. Так, саме у цей коридор.
...Я доволі довго бродила, лишаючи по собі стрілочки. В голові не вкладалися розміри цієї будівлі. Скільки б я не йшла в один бік, я не могла дійти до краю. Я просувалася все далі і далі, і зустрічала лиш нові розгалуження, і нові сходи, зовсім рідко – просторі зали з високими стелями, побитими колонами та поваленими перегородками. Гори штукатурки, поламані двері, старі понівечені меблі...
Я навіть майже забула про страх, захоплена спостереженням. Влетіла у чергову залу, спіткнувшись об велику дошку. З досадою потерла забиту ногу, а коли випадково зронила погляд убік, то так і заклякла: там хтось сидів.
Незнайомець розглядав мене впритул, не блимаючи, не дихаючи. Я так і стояла, зігнувшись над забитою ногою, і не рухалася: здавалося, що варто ворухнути хоч пальцем, як чари заціпеніння розвіються і цей Хтось отримає наді мною владу.
Чоловік мав довжелезні брудні сірі коси, обсмоктану бороду та вусищі. Носив дрантя, з-під дірок якого визирали гострі плечі та лікті. Він тримав в руці відро з чимось білим.
Повільно, наче у десять раз вповільнене кіно, він відкрив провалля рота і видав протяжний хрип. Той хрип, наче неохоче відбиваючись, невдовзі поступився гортанному бульканню, і, зрештою, вилився в рев....
– Я – ТЕБЕ – ТУТ – ЧЕКАВ!!!
Я навіть не знайшлася, що відповісти. Поволі стенала плечима, розвела руками, мовляв, ти чекав і дочекався, ось вона я.
Чоловік не зводив очей. Я почувалася метеликом, пришпиленим крильцями до дошки. Тікати чи лишитися? І доки у голові вирував бій, тіло лишалося нерухомим, закляклим у незручній позі.
– Добре-добре, що ти прийшла,– посміхнувся чоловік, не приховуючи своєї радості,– адже я завжди радий гостям, завжди радий. Я напою тебе чаєм, ти, певне, зголодніла?
– Чесно кажучи, не дуже. Я щойно поїла...
– Не кажи так, не кажи, чуєш? Я знаю, що треба бути ввічливим господарем, а я ввічливий, чуєш? Я господар. Ходімо. Ходімо...
Він піднявся і підійшов до мене, не перестаючи бубоніти щось собі під ніс. Я так і стояла, не зважившись ні на що. І лише коли, наче на сповільненій плівці, побачила, що до мене тягнуться його руки, і що очі його блищать ненормальним блиском, хотіла було відстрибнути та втекти, але він встиг схопити мене за зап’ясток і притягнути до себе:
– Попалася!
Я рвалася і викручувала руки, але намарно: він тримав міцно, наче від цього залежало життя і смерть. Тож я напружилася, вперлася ногами і з ненавистю глянула йому в очі найзлішим поглядом, на який тільки була здатна.
Ми секунду пожирали одне одного очима, як враз його обличчя скривилося у подиві, і він ніби одразу весь обм’як...
– Я тебе знаю... – знесилено хрипнув він.
– Я тебе знаю, я тебе знаю, я тебе знаю-знаю-знаю-знаю... – бубонів, наче навіжений.
Він і був навіженим...
– Ти – Настя! – його очі зробилися геть круглими, і він враз осів на землю і гірко заридав...
А коли підняв голову, то я його впізнала.
Це був Юра Шило.
Мій колишній однокласник посміхався вдоволено. Він сидів на перекинутому дерев’яному ящику і набивав люльку. Видобуваючи тютюн із недопалків, старанно просушених на газетці, втрамбовував його пальцями в чубук. Юра Шило не зводив з мене заворожених очей і все питав:
– А ти б мене впізнала, аби я не сказав? А впізнала б? А якби я тебе не впізнав, знаєш, що було б?
Мене досі трусило від переляку, але я потроху заспокоювалася. Сіла під стіночку трішки на віддалі, досі стискаючи у спітнілих руках маркер.
– Якби я тебе не впізнав, то я би тебе зловив, і ти би сама це все ремонтувала.
Я не розуміла, про що він. Юрі не треба було цього пояснювати, він бачив по очах.
– Добре-добре. Я розкажу все по порядку. Ти теж попалася, да! Ти попалася, бо це місце тримає тебе, як і мене. Так! Воно кликало тебе і ти прийшла. І я прийшов, але раніше. Скільки я тут? Вічність? Скільки тобі років? Не важливо, не важливо... Чорт, яка спокуса лишити тебе тут замість себе! Ну добре, стривай, я розкажу...
...Я прийшов сюди тоді, коли зібралися зрівняти із землею старий будинок. Я вже на той час переїхав, кудись переїхав, ха-х, да, на Борщагівку... Я бачив, що його обнесли зеленим парканом – це вірний знак, ну, ти ж знаєш... А потрапити через стік я не міг, він же загвинчений. А хотілося. Я думав весь час про це місце. Я думав, я був певен, що ми тут були, тільки чим старшим ставав, тим менше міг собі вірити. Мені снилося це місце. Воно і тобі сниться, правда?
– Так...
– Так!
...Я прийшов сюди, я спустився. Не міг повірити, але потрапив у це місце. Дивовижно, воно мене впустило. Я ледве знайшов вхід. Ззовні ти б ніколи не здогадався, що тут є лаз. Але він є, так. Я спускався. Було страшно. Я пройшов зовсім трохи. Я заблудився. Не знаю... Ні! Не так. Я не знав, чому я заблудився, адже я не блукав, я йшов прямо, але тепер я розумію, що це місце заманило мене. Їхній Майстер був надто старим. Їхній Майстер вже не міг робити свою справу. Він був немічним. Він ридав, бо це місце руйнувалося без його рук. І я, голодний, спраглий, після кількаденного блукання, я знайшов того старця. І він сказав: “Он твоє знаряддя!”. Став і пішов геть. А я лишився... Біля щіток, шпателів і фарб. Знайшов їжу одразу ж. Знайшов недопалки і стару люльку. Мені... почало муляти те, що тут все так занедбано. Я мушу ремонтувати... Інакше ніяк. Ніяк! Я штукатурю і шпаклюю. Я фарбую і розчищаю. Я звільнюся, коли зроблю всю роботу!
Його слова були словами божевільного, але того особливого відчуття, яке переживаєш, коли знаходишся поруч із божевільним, я не мала. Лише присмак, легенький присмак. Але те, що він казав, хоча і видавалося маячнею, та не смакувало, як маячня.
Я роззирнулася у руїнах:
– Але ж тут неймовірна кількість роботи!
– Так... – посміхнувся чоловік із любов’ю в голосі,– Воно... Безкінечне! Воно замкнуте саме на собі. Ти можеш відчути. Хочеш?.. – його очі блиснули і я втиснулася глибше в стіну, а потім з жахом відсахнулася від неї, наче відчула, що ось-ось – і вона мене поглине.
– Ти ремонтуєш це Місце, так? Ти сам? Чи є хтось ще? Чому ти не можеш піти звідси?
– Так, я його Майстер. Лабіринт плаче від ран... Я їх лікую. Я не можу піти від нього. Я дуже хочу, але мене щось тримає. Це неможливо пояснити. Це наче курити тютюн. Так, наче курити.
– Ти тут сам? – повторила я запитання, з жахом уявляючи ще одну подібну зустріч.
– Я? Я сам. Я особливий. Я його лікую. Але ні. Тут є інші. Різні інші. Вони живуть далі. Вони живуть поза.
– Поза чим? – підштовхнула його я.
– Поза...поза стінами!
– Тобто ти маєш на увазі...е-е-е... Київ? – я невпевнено махнула рукою в напрямку стелі.
– Ні! Ні! Поза стінами тут!
– Тут є щось поза стінами? Поза коридорами?
– Є.
Юра не хотів чомусь далі про це говорити. Я зайшла з іншого боку.
– Ті “інші” – люди?
Він буркнув щось нерозбірливе.
– Юра! – голосно назвала його по імені, наче вернувши до тями.
– Я не знаю. Не знаю!
– Виглядають вони хоч як люди?... – тихо перепитала я, бо волосся ворушилося на голові від аж надто бурхливої уяви.
– Як люди,– відповів Юра, і підніс до люльки запальничку. Пару раз пихнув димом, затягнувся і змовк.
Я мусила щось вирішувати. Сидіти і теревенити було цікаво, але це місце було аж надто моторошним, аби затримуватися тут надовго. Я хотіла знайти чоловіка і втекти звідси подалі. І не згадувати.
– Юра. Я тут не просто так.
Він пхикнув.
– Я тут дещо... шукаю.
– Як і я... – замріяно сказав він.
– М-м-м...Не зовсім. Я шукаю тут чоловіка...
Юра засяяв. Я не повірила своїм вухам, але він пожартував.
– Ти обрала прекрасне місце для пошуку нареченого!
– Ем... Ні. Я вже маю чоловіка. І він тут.
Юра став враз дуже серйозним.
– Він тут? Ха. Ха-ха. Ну все. Ну шанси дуже малі, так.
– Тобто?
– Я знаю це місце. Воно заманює і лишає. Тут є місця. Місця-пастки. Якщо туди потрапиш – ти станеш полоненою цього лабіринту. І він не буде більше для тебе лабіринтом, так, ти розгадаєш його... І ти будеш на нього працювати, ти будеш тут довічно, доки не зловиш когось, хто випадково сюди забреде, і не приведеш у те місце-пастку, і не звільнишся... Ці місця-пастки не так легко знайти, вони далі від поверхні, вони для наполегливих, але їх багато, так.
– Не знаю, про що ти,– відмахнулася я. – Я наче ще не у пастці, бачиш? Вільно себе почуваю... Ніякої швабри в руках немає, хи.
– Я б не був таким впевненим... – Юра повільно піднявся, розім’яв руки та ноги і взявся за свої інструменти,– Адже чим ти займаєшся останні кілька годин?
– Е-е... Чим?
– Глянь, що у тебе в руках! Ти малюєш стрілочки маркером. Звідки ти знаєш, що тобі не суджено віднині малювати стрілочки на цих стінах довіку?!
Я моментально жбурнула маркер геть від себе, наче він був розпечений. Наступним був порив його підняти, адже інакше, без нього, я ніколи звідси не виберуся. Але чи це рішення було продиктовано здоровим глуздом, чи маркер став для мене тим самим, що й шпатель для Юри?..
– Ні. Ні, я не почуваюся залежною... Чорт. Юра, невже так легко попастися? Невже і мій чоловік міг?.. І я? Ти знаєш ці місця? Ти можеш провести мене повз них?
Юра в’яло поманив мене за собою. Я йшла мовчки, так і не пересиливши бажання підняти маркер, який я одразу ж сховала до кишені. Більше я не малювала стрілочок. Я розуміла, що чиню по-дурному, але мені все на світі стало на тому, аби довести самій собі, що я не залежна від клятих стрілочок.
Я поспішала за Юрою, бачила лише його зсутулену спину. Він привів мене до невеликої кімнати, освітленої біло-зеленим, і замислено повернувся до старої похиленої етажерки, заповненої мотлохом. Він думав, і його глибоке дихання виривалося з легким присвистом. Я переминалася з ноги на ногу, боячись порушити хід його думок...
Що робити? З одного боку, хто знає, може він просто веде мене у те “місце-пастку”, аби вирватися на свободу. З іншого боку, він був живою душею, знайомою живою душею у цьому місці. Я не хотіла відступати від нього ні на крок. Нудота підступала до горла від думок про те, що я можу у будь-яку мить лишитися тут сама. Бродити у цих лабіринтах...
Про що я взагалі думала, коли сюди подалася? Невже мій чоловік немічний і не здатний сам справитися із цією пригодою? Чому я взагалі вирішила, що він тут? Може просто набридло йому і він втік... Знайшов коханку, чи ще якусь пригоду на свою голову. А я лишила на бабу власного сина і полізла у цю діру.
– Юра, допоможи мені, я потім все зроблю, аби витягнути тебе звідси!
– Ти станеш замість мене?.. – усміхнувся він.
– Я... – запнувшись, я пригнічено глянула на колишнього однокласника. Мені не було чого йому сказати.
Але Юра швидко розвернувся на п’ятках, і, втупивши в мене свої великі сизі очі, тицьнув в руку якийсь папірець.
– Це тобі подарунок про Лабіринт. Просто знай, що у тебе є річ на згадку.
Я обережно взяла в руки жовтий клаптик. Це був залізничний квиток.
– С-спасибі...
– Ти не думай! Це не просто квиток!
– Він чарівний? – оживилася я.
– Що? А. Ні. Просто він бракований, то хтось викинув. Там не написано пункту призначення.
Я розгорнула квиток. І справді, було написано “Київ” і “Київ”. Їхали у Київ і приїхали у Київ, буває, що ж тут вдієш?
– Гаразд, пішли. – Раптом сказав Юра.
– Куди?
– Я проведу тебе трохи. Мені все одно йти працювати. Ми оминемо разом усі пастки. А потім я тебе полишу. Бо мені ніколи. Почекай мене тут...
І він раптово вийшов кудись. Я сіла обережно на обляпаний білою фарбою стілець, роззираючись по кімнаті. Звідкись почулася луна від падіння води, вона лилася звисока, і час від часу шум потоку обривався гучним плескотом.
Основні Юрині скарби були зібрані на етажерці: щербаті чашки, заварничок, іграшки, годинник... Дещо було дуже старим на вигляд, вочевидь знайденим тут, у Лабіринті. Дещо явно потрапило “згори”.
Юра повернувся. Він був мокрим. Він помився і переодягнувся у старий коричневий костюм-двійку. Брудно-русе волосся жмутками-червами обліпило голову, ретельно зачесане п’ятірнею назад.
– Ходімо.
І ми пішли.
Я втратила будь-які орієнтири, і будь-яке уявлення про час. Коли мій провідник спускався сходами вниз, де було темно, я хапала його за лікоть і зціплювала зуби. Але ми знову піднімалися до світла, він прискіпливо оглядав стіни (деякі з них і справді виглядали так, наче недавно їх пофарбували) і, вдоволений або невдоволений побаченим, рушав далі.
Буває так: сидиш у кімнаті, і раптом видається, наче за спиною хтось стоїть. Різко обертаєшся, ледь уловивши стрімку тінь,– нікого. Але чиясь присутність відчувається, так, ніби з небес спустилися духи...
Стіни коридорів, що вторили нашим крокам, просто дихали чиєюсь невидимою присутністю. Той таємничий спостережник то видавався байдужим, а то враз, приваблений надто гучним рухом, прикипав до нас увагою.
Інколи Юра зупинявся і пильно вдивлявся у простір перед собою. Потім якось невизначено м’явся, хитав головою і різко звертав. Часом казав: “Не ходи туди”.
Я й не хотіла.
А потім він сказав:
– Ми вже дуже далеко від поверхні. Від тієї поверхні, з якої ти... ми родом. Тут є інша поверхня. Ти зараз її побачиш.
Певно, очі мої стали круглими. Я уявляла собі, яка вона, та поверхня: може, там зелене небо? Може, там живуть чудовиська?..
Різко звернувши, опиняємося у ясно освітленому довгому приміщенні.
З вікнами.
Нарешті я побачила тут вікна. Де-не-де ще виднілися брудні шибки, але зазвичай то були просто діри, без рам і без шибок. І я глянула туди, надвір. Під нами – руїни. Перед нами – розчахнуті нутрощі старезних будинків. Нескінченний кам’яний ліс розвалин.
Підбігши до квадратної діри, визирнула назовні. Небо було блакитним.
Ми йшли далі, аж доки не зупинилися перед чорними металевими дверима, геть зовсім вузькими. Мій провідник відкрив їх, і я з подивом побачила, що це ліфт. Ми зайшли до кабінки, ледве помістившись вдвох, ми притиснулися одне до одного так тісно, що я відчувала його кислуватий запах. Юра обрав одну з багатьох кнопок, чорну і трішки плавлену, і натиснув. Невидимі механізми заскреготіли аж надто голосно, розрізавши напружену тишу цього місця. Ліфт конвульсивно трусонуло, і він рушив.
– Куди ми їдемо?
– Туди, де буде твій чоловік.
– Це якесь особливе місце?
– Так, – помовчавши, Юра продовжив,– Ти не дивися на те, що Лабіринт ніби однаковий, ні. Він дуже-дуже різний. Він живий, так. Є місця, де ти потрапиш в пастку. Є такі місця, куди можна потрапити тільки через сон.
– Хо. Тобто ти знав, що у це місце можна потрапити через сон?!
– Ні, не знав.
Ліфт зупинився і ми вийшли.
– Просто я сплетений з цим місцем, так, дуже сплетений. І тому, якщо треба, я знаю відповідь на запитання, все-все знаю,– закінчив Юра.
Коридор, в якому ми опинилися, практично нічим не відрізнявся від попереднього. Хіба що тим, що дах де-не-де був зруйнований, і сонце кидало промені прямо на пересохлі дошки. У повітрі літав пил і павутиння.
А у одному з розгалужень коридору я побачила Ярослава. Він сидів, тримаючи в руках якісь палички, і посміхався до мене.
Я відчула, як моє лице впирається в прозору плівку. Вона окутувала моє тіло так щільно, що воно німіло, а дихати ставало неможливо.
Як він тут опинився?!
Ярослав помахав мені ручкою.
Я хотіла було кинутися до нього, але Юра враз схопив мене за руку, стримуючи.
– Не чіпай його...
– Ти що?! Це мій син!!
– Я розумію. Але його тут немає. Він снить. Не буди його в цьому місці.
Я кивнула. І, сторожко озираючись, пішла за Юрою. На секунду затримавшись, нишком витягла з кишені маркер і поставила малесеньку стрілочку...
Раптово Юра зупинився. Його постать витягнулася, він різко вдихнув повітря, наче принюхуючись. Повів носом з боку в бік, наче великий сумний пес.
– Я йду назад. Далі – не мої землі. Далі місця іншого сторожа. Твій чоловік не на моїй землі.
Я здригнулася.
– Юрочко, не лишай мене саму!! Я боюся далі йти...
– Твій чоловік... Він взагалі не тут.
– Звідки ти знаєш?!
– Я не чую його...
– Тобто його взагалі тут нема?
– Ні, він є. Він там, ззовні.
Ззовні? Як же туди потрапити? Я не знала ні про яке “ззовні”, воно видавалося мені скоріше декорацією.
– Як туди потрапити?
– Треба знайти вихід. Десь там, далі, в цих коридорах є вихід. Розумієш, так?
– Розумію... Чорт.
– Гаразд. – Кивнув Юра і, не попрощавшись, пішов геть. Я хотіла було кинутися за ним, але щось стримало мене, тож я лише злегка махнула йому рукою, і стояла бездумно кілька хвилин, доки похнюплена постать не зникла за одним з поворотів. А потім враз оговталася і намалювала на стіні ще одну стрілочку.
Як же страшно було лишатися самою!
... Мені було легше йти, коли я дивилася у вікна. Там були остови будинків, а інколи навіть цілі будинки, а інколи лише стіни із вікнами, які дивилися з неба у небо. Це жовтувате світло довкола вселяло відчуття, що все насправді добре, що все чудово. Адже все лихе трапляється обов’язково вночі, так?
І раптом, у вікнах одного з будинків навпроти, я побачила людей. Вони сиділи за столом, спинами до мене. Я вилізла на підвіконня, аби краще їх розгледіти... і побачила його: того, за ким сюди прийшла. Він сидів у своїй смугастій кофтині. Хтось до нього схилявся, вочевидь, щось розповідаючи. Мені ж від цієї несподіваної зустрічі наче запаморочилося в голові, я почала махати руками і кликати його на ім’я. Знову, знову, знову....
Він не чув. Не звертав ні найменшої уваги, наче мої слова ударялися об стіну з повсті. Від досади та образи я лупила руками об віконну раму, аж доки не здерла собі долоні. Як він міг не чути? Я ж зовсім недалеко стою! Мені сюди долітають уривки їхньої негучної розмови. Не можу добрати слів, але ж очевидно, що говорять вони тихо! А я тут кричу!
Наче шукаючи свідків цієї несправедливості, я різко розвернулася до коридору.
І свідки знайшлися.
Двоє людей, чиїх лиць я так і не змогла розгледіти. І чиєї статі не могла визначити. Лише довге пряме русяве волосся. І майже однакові худорляві статури. Вони дивилися на мене без виразу, і наче й не рухалися, наче й не робили ніяких агресивних дій, та я знала, що якщо зараз же, цієї ж миті, не бігти геть – я пропаду.
Можливо, я вже була у пастці Лабіринту, і він давав мені це нечутне знання – хтозна. Але треба було рятувати життя.
І я, ошалівши, шугонула у вікно...
Тепле повітря підхопило мене на м’яку невидиму подушку, трішки потримало, наче пробуючи на вагу і враз жорстко, не зволікаючи, жбурнуло назад до покинутого мною приміщення.
Зажмурившись, відчула, як боляче вдарилася спиною та потилицею. Якусь мить у очах стояв морок, але жага до життя підхопила мене на ноги, і я вже бігла вперед, ще не повернувши собі зір повністю. Я бігла, зашпортуючись на поворотах, а дві примари гупотіли позаду, мовчки, навіть не засапуючись.
Вилетівши на сходовий перегін, не роздумуючи помчала кудись вниз. Знову коридори, двері, грюкіт за спиною, подих мало не в потилицю. Збоку мелькнули двері, трішки прочинені. У щілину світило сонце. “Вихід”,– коротко подумалося, і я сіпонула двері на себе. Не піддаються. Двоє вже тягнуть руки. Штовхаю – яскраве світло в очі. Я вискочила на траву і побігла вперед, аж доки біганина за спиною не стихла. Я обернулася і побачила тих двох, чиї постаті біліли у темній проймі дверей.
Безмежне поле з чорним нагромадженням будівель, якщо взяти трішки ліворуч. Стеблини сухої трави з ледь чутним хрускотом ламалися під ногами. Я очікувала побачити по праву руку руїни, які було видно з вікон коридорів, але їх там не виявилося. Де ж вони? Невже я щось переплутала в тій страшній гонитві?
Треба якнайшвидше дістатися туди. Чому ті створіння не біжать за мною, а так і стоять у дверях? Чи можна обійти ту будівлю?
Я примружилася, розглядаючи місце, яке щойно покинула. Схоже на приземкуватий завод, а може на похмуру стіну. Будівля тягнулася довгими невисокими бараками кудись аж за горизонт. Але ніяких споруд, окрім цієї, я не бачила. Вони з іншого боку? Ні, не може бути. Сонце сліпить очі – зовсім так, як і тоді, коли я визирнула надвір...
Треба йти вперед, до тих, інших будинків, що аж під обрієм. Юрко сказав, що мій чоловік не тут. Значить, десь у іншому місці. Значить – аж там.
І я пішла вперед, не зовсім розуміючи, навіщо я йду. Звідки та впевненість, що я знайду там те, що шукаю? А не було її. Я боялася собі зізнатися, але, можливо, я просто не зважувалася повернутися назад. А тут, у цьому полі, я була в уявній безпеці.
З-під ніг піднімався легкий жовтуватий пил, а інколи навіть скакали коники. Щось у цій картині було недостовірним. Та лишень тоді, коли присіла відпочити, мружачись від яскравого сонця, що знерухоміло, прибите до неба, я збагнула: ці трави не пахнуть. Вони видавалися дуже якісною підробкою, схожою на пластмасовий виноград, що лежить у блюдах на вітринах кав’ярень, але не викликає апетиту...
Так, ця трава не пахла. А степ не дихав. Жодного подиху вітру, і лише напружене цвіркотіння коників.
Я лягла на живіт, припавши щокою до самої землі. Сплетіння жовтих травинок сковувало у мережані ґрати мій погляд, я розглядала їх, наче шукала краплинку клею, що кріпить разом стеблини, чи крихітний заводський штамп, чи хоч найменший доказ штучності довкілля. Я навіть спробувала розжувати безбарвний бур’ян, але і він не мав смаку. Обтрусивши штани, ніби це мало значення, я підвелася і пішла далі вперед, бездумно втупивши очі в темні будівлі, які хтось наче помилково загубив у безмежному степу. І чим далі я йшла, тим більше видобувала поглядом деталей: хрести рам високих вікон, стовпи, двері і довгий черв’як потягу.
Потягу?! Це станція?
Ну звісно, станція. Я ж не просто так йду цим степом, мені потрібна станція. Здається, я ось-ось спізнюся.
Поправивши лямки наплічника і відкинувши пасма волосся з очей, я припустила вперед, лишаючи за собою потривожену куряву. І навіть коли у роті згіркло від тривалого бігу, я не спинялася: ні в якому разі не можна спізнитися на потяг!
2. Потяг
Наплічник відчутно напружував спину: я стомилася. І хоч надворі не було спекотно, однак зануритись у затінок вокзалу було приємно. У просторому залі порожніми рядами стояли дерев’яні крісла, і мені страшенно захотілося плюхнутися в одне з них, але я вже бачила провідницю у відчинених дверях потягу. Вона стояла на верхній сходинці, знервовано визираючи спізнілих пасажирів.
– Сюда! Сюда! – прокричала провідниця, зазиваючи рукою поспішити.
Потяг продув гальма. Повненька, миловидна жіночка-провідниця, переминаючись з ноги на ногу, дивилася прямо на мене.
Я розгублено підійшла, але провідниця вже метушилася, вона нагнулася, схопила мене під лікоть і потягла до себе на сходи:
– Тобі сюди!
– Ви щось хотіли? – спитала я.
– Заходь, ми вже рушаємо!
Провідниця прудко опустила приступку, навіть не дивлячись у мій бік. На моїх очах сіра платформа і ліхтарі повільно попливли.
Язик не слухався мене, трошки запаморочилося:
– Вибачте, ви...помилилися. Можна я зійду... Мені не треба сідати ні на який потяг... Мені додому... – у мозку крутилися думки, що це все неправильно, що я щось дуже важливе забула і все переплутала, а те, ніби щойно я була переконана, що треба встигнути на потяг, не більше, ніж мої марення.
– Не вигадуйте, ми вже вирушили, вам треба їхати,– різко сказала провідниця, але в тій різкості не було нічого ворожого. – Йдіть сідайте, не стійте мені у проході.
Я хотіла ще щось сказати, вона перебила:
– І ваш квиток.
– Мій квиток?..
– Так, квиток! Ви що, з Африки?!
Я автоматично полізла у кишеню і витягла звідти жовтий аркуш, ретельно складений вчетверо. Це був квиток. Я сама не могла збагнути, що він робить у кишені.
– Ваше місце чотирнадцяте! – прочитала провідниця, примружившись. І повторила: Ідіть!
Ноги мої були ватяними, я побрела всередину, протиснувшись вузьким коридором купейного вагона. Це все видавалося мені якоюсь маячнею, але враз всі сили покинули, і я не могла змусити себе натиснути стоп-кран чи вистрибнути з потяга, я була безвольна, просто прочинила двері і сіла на нижню полицю порожнього купе, поставивши наплічника на стіл. “Хай там як, нехай. Це ж цікаво так сісти і поїхати невідомо куди.”
Зрештою, навіть розібрав якийсь азарт.
Провідниця невдовзі навідалася. Вона спитала: “Чаю?” Я попросила зеленого з лимоном, бо все одно у всіх потягах чай невимовно гидотний, і замовивши зелений з цитриною, я, принаймні, могла смакувати саме її, а не те, що тут називають “чаєм”. Провідниця безшумно зникла у коридорі, м’яко ступаючи по килиму. Повернулася дуже скоро, поставила чай і два брекетики цукру. Чай був чорним і без лимону, але я вирішила не завважувати на те, адже у потягах така неуважність – звична справа. Ще змовчала, певно, тому, що замість пакетика у склянці плавали чорні листочки.
– Сьогодні їдемо практично порожні,– чи то поскаржилася, чи то просто сказала вона.
– Зате в туалети черги не буде,– спробувала зіронізувати я, але вийшло непереконливо.
Провідниця мовчки вийшла.
Я дістала мобільний, але зв’язку не було. Жодної рисочки. Я вирішила зачекати, доки виїдемо у зону досяжності, і втупилася у вікно, відсьорбнувши чаю. Чай був смачний.
Потяг мчав практично безшумно, легко похитуючись. Ми летіли крізь степ, відкидаючи на землю темну тінь. Я не могла визначати напрямку, у якому їдемо. Непевними кроками пройшлася порожнім вагоном до провідниці і запитала:
– Скажіть, будь ласка, куди ми їдемо?
Провідниця глипнула на мене здивовано:
– Вам краще знати, куди ви їдете!
– До сьогодні я не планувала ніяких мандрівок,– усміхнулася я скоріше сама до себе.
– Чому ж тоді ви їдете у потязі, а не сидите дома? – запитала провідниця, чим поставила мене у глухий кут. Я зрозуміла, що від неї нічого не доб’юся.
А коли повернулася на місце, то потяг якось непомітно вже в’їжджав у жовті сутінки. Ми їхали якимсь неосяжним простором, і враз я зрозуміла, що мої протести ні до чого не приведуть. Я мала їхати далі, і дивитися у вікно, і кудись зрештою обов’язково приїхати.
…
Я прокинулася від того, що двері купе відчинилися. Перш, ніж розплющила очі, вже відчула запах ранкової прохолоди і чоловічого тіла. Мій попутник плюхнувся на лавку навпроти, від чого вона скрипнула. На вигляд йому було стільки ж, скільки й мені, може трохи старше, а може то просто видавалося через акуратно підстрижену бороду. Строкатий шарф на шиї, довге темно-сіре пальто, смугастий зелено-жовтий светр. Він ще не сказав і слова, як уже посміхався, і був такий весь з себе світлий та радісний, що я навіть не встигла накукситись з приводу моєї порушеної дорожньої самотності.
– Як тебе звати?
– Ем... – я спробувала пригадати, але думки ніяк не ліпилися докупи, я не могла знайти потрібні слова, тож, зрештою, махнула рукою,– Та не важливо, зрештою. Можеш звати мене Сашею, Людою, Дариною... Що тобі більше подобається!
– Я мріяв би назвати свою доньку Мирославою. Тож нехай ти будеш Мирославою!
– Гаразд. А ти?
– Та мені теж байдуже, як мене звати...
– Ну, тоді будь Мирославом... Годиться?
– Та без питань!
Провідниця прочинила двері і засунула голову до купе:
– Вам кави чи чаю? – запитала вона.
– А можна какао?
– Гаразд. А на якому молоці?
– На сьогоднішньому,– усміхнувся у бороду Мирослав.
– На сьогоднішньому вранішньому коров’ячому! – уточнила я. Самій не вірилося, але настрій піднімався.
Жінка кивнула і пішла собі, забувши зачинити двері. Я простягнула руку і впевнено знищила нешироку шпарку, яка лишилася після гості. Не хотілося випускати той дивний запах прянощів, який йшов від цього чоловіка.
Чоловік мружив очі. Потяг їхав швидко крізь сутінки, і від його руху ми були у владі мандрівної хитавиці. Сонце несміливо лизнуло останнім промінням полички.
– А що ти лишив там, поза потягом? Чого ти тут? – запитала я, хоча й відчувала, що питання трішки напружене, але мені було справді цікаво, чи пам’ятає він.
– Я не знаю,– Мирослав трішки роблено засміявся,– Та це і не важливо, напевно. Раз я не пам’ятаю, значить – так треба.
– І я не пам’ятаю,– зітхнула, не дочекавшись зустрічного питання.
– Певно, згадувати не треба.
– Не треба...
Доки у торохкітливій тиші пролітав янгол залізниць, провідниця втиснулася у двері і поставила на столик дві склянки із пахучим пійлом, проливши краплю коричнево-білої рідини на порепаний пластик.
– Розплатитеся потім,– сказала вона і поспішила кудись, заклопотана.
Ми пригубили чарівне зілля, якому під силу було прокласти між двома подорожніми мільйони ниточок і доріжок, і я, сховавши очі за повіками, мовчазно спостерігала, як від мене до нього, і від нього до мене, пролягають стежки та мовчазні розмови.
Між нами панувала така тиша, яка буває лише між найближчими друзями. Я гріла пальці об склянку, і – диханням – скло шибок. Дорога тікала з-під коліс, незнайомий напрямок і нескінченні жовтувато-рожеві сутінки. Він дивився на мене і думав про своє.
Цікаво, чи так само порожньо у нього в голові, як у мене?
– Слухай, чи в тебе так само порожньо у голові, як у мене?
– Я, звісно, маю вигляд дурня, але ж не настільки! – схилив голову на бік, сміється.
– Ні! Я не про те! Думок нема у голові – чуєш?
– Тобі обов’язково про це говорити? Не боїшся такими балачками злякати цей вечір?
Мені стало трішки соромно.
Він пив какао, а потім почав розповідати про гори: про те, як спускався у якісь печери, про те, як обгорають і збиваються в кров пальці. І я розповідала йому про гори, про молочні вершини вночі, про Реріховські вершини вдень, я це бачила, але не могла пригадати ні назви гір, ні те, коли я там була...
Втягнувши голову в плечі так, що з-за високого плетеного коміра визирав тільки ніс, а на ворсі лишилася волога від губ, я розповідала про дороги, у яких була, про людей, яких бачила. Тільки мене там не було насправді, бо я перетворилася на мовчазного Свідка, який лиш помічав, фіксував, запам’ятовував серцем і очима, а тому міг стати і для цього чоловіка серцем і очима тих доріг та земель, у яких він не був і яких не бачив.
Він казав про холодне море, про вітер на вершинах, про суху вермішель та тушонку, про польові квіти і закинуті міста. І я бачила його очима.
Я все намагалася згадати... Мене гризло щось, я не могла пригадати що. Колись ця подорож закінчиться, колись треба буде повернутися. До чого?
– Мирослава, ти спохмурніла,– здивовано констатував Мирослав.
– Нічого. Це минеться.
– Сподіваюся!
– Там був... Цілий клубок чогось... Не пригадую.
– Зараз не час про це думати.
– Чому не час?
– Бо в час, коли заходить сонце, всі розмови припиняються.
– Сонце заходить кожен день...
– ... Ні, воно щодня помирає. Я в це вірю, знаєш? Давай проведемо його в останній путь так, як годиться.
Провідниця зайшла і, скривившись, з осудом похитала головою:
– З цим треба щось робити.
А повернувшись, принесла срібну тацю, на якій лежала люлька і крихітна металева запальничка. Мирослав пхикнув і відвернувся до вікна, я ж розкурила, і невідоме зілля, м’яке і медове, горлом сковзнуло в легені, розлившись по тілу, руках, ногах, вдаривши у голову, плавно витікши через ніздрі. Мені запаморочилося, і я відкинулася до холодної стінки, смакуючи. Мирослав опинився поруч і я лягла йому на коліна – дивитися вгору, і бачити, замість коричневої оббивки, зорі. А він проводжав очима останні денні відгуки нескінченних полів за вікном.
– Знаєш, я би взяв тебе з собою в гори... Поїхали зі мною в гори.
– О... – язик слухався слабко, говорити стало геть зовсім ліньки,– Це велика ч-честь... А ч-чому? Ч-чому ти мені пропонуєш, ти ж мене н-не знаєш? Хі..ба в гори беруть незнайомців?
Його голос був твердим, цупкою мотузкою у реальності, яка геть зовсім безнадійно розповзлася на шматки:
– Ти права, Мирослава. Я не знаю нічого про твоє життя. Ким ти була у тому світі, звідки ми родом. А ось бачиш – маю змогу спостерігати тебе саму, яка ти є. Бо, знаєш... Люди є собою лише тоді, коли забудуть про себе геть усе. І я б міг на тебе покластися.
– І я ... могла б.
– Ти підеш зі мною в гори?
– Неодмінно.
– У мене є все необхідне спорядження. Якщо тобі буде холодно у спальнику, ми можемо спускатися до туристичної бази.
– Пх! Які можуть бути гори без спаааальників?
– Тоді домовилися.
Потяг відбивав свою музику гальмами, рипінням полиць, стукотом коліс.
Він вкрив мені ноги верблюжою ковдрою і впівголоса замовив ще какао.
Я засинала щаслива від того, що мені виказали таку довіру. Я подумала, що ця людина – мій найкращий друг. Адже у потязі з двома подорожніми інакше, певно, бути не може.
Ми спали цілу ніч, а вранці його розбудила провідниця, і він зійшов на станції. Він сказав мені “Бувай”, і я крізь сон відповіла “Бувай”, хоча сил розліпити повіки так і не знайшлося...
…
Він був високим – аж занадто. Дивився прямо, не відводячи погляд. Кинув сумку на полицю і посміхнувся такою широкою усмішкою, що я позаздрила. Він сказав:
– Привіт, мене звати Граф!
– Ти пам’ятаєш, як тебе звати?
– Ні, я щойно придумав, але непогано звучить, так?
– Так.
– А тебе як звати?
– Мирослава.
– Ні, я називатиму тебе Чудом. Ти схожа на Чудо. В пір’ях. – І засміявся.
Я втупилася у вікно. Не хотілося розмовляти. Я думала про Мирослава і про те, що даремно він мене не розбудив, аби попрощатися. Треба було взяти...координати? Дурниці, які можуть бути адреси у цьому світі без координат? І неважливо, щодо гір. Він щиро пропонував. Це таке щастя, коли тобі довіряють...
Граф, мій новий попутник, брутально вирвав мене із замріяного заціпеніння.
– Куди їдеш? – і знову видав смішок.
– Туди ж, куди й ти. А ти куди?
– Коли я їду з вродливою дівчиною, то можу їхати будь-куди, хоч і в кацапетовку!
Він враз різко нагнувся до мене, аби поближче розглянути мої кульчики. Від нього пахло кропом. Це був приємний запах.
– Не носи таке, тобі не личить, Чудо.
– А по-моєму, личить.
– Хто тобі таке сказав?
– Я й сама бачу.
– Ти у нас дизайнер чи художник?
– Можливо.
– Ха. Щось не дуже зі смаком.
– На себе глянь.
– А що зі мною не так? Знаєш, скільки ці штани коштують?
– Неважливо. Єдина їхня вартість – це їхня ціна. А так вони кольору жаби і в них ти схожий на ...
– Не умнічай. Краще принеси нам чаю! І тоді я розкажу тобі щось дуже цікаве.
– Принеси сам, – моя досада зростала.
– Та ладно, не злись!
Я мовчки відвернулася до вікна. Спогади про Мирослава поховалися у найвіддаленіші шпарки, отруївшись моєю роздратованістю і запахом кропу. Цей незнайомець дратував мене. Я подумала, що треба пересісти у інше купе.
Він розглядав мене.
– Так ти йдеш за чаєм чи ні?
Я видавила з себе посмішку:
– Піди, принеси нам чаю.
– Ти ж мала йти!
– Коли я сказала, що піду?
– Ладно, ладно, ох ти і Чудо!
Я хотіла було піднятися і вийти, але подумала, що він розцінить це так, ніби я здалася і таки пішла за тим клятим чаєм.
Я закипала. Ні, не закипала. Я кипіла! Всередині все переверталося від тих гігантських бульок внутрішнього спротиву та злості! Як так вийшло, що ця людина, така безсоромно самовпевнена, вдерлася у мій маленький світ, потопталася, викривила навколишню реальність під себе, розігнала мої думки, своїм духом вивітрила запах вчорашніх трав, та ще й вдає, що так має бути?! Не показувати, не показувати... Він не має бачити, що зачепив мене... Неймовірно, а не пройшло й десяти хвилин!
І чому це я маю тут сидіти, аби не показати, що я пішла за чаєм? Він навіть так керує мною!
Я встала і вийшла. Він сказав вслід “Вертайся”. Я, хитаючись, пройшлася вагоном і постукала до провідниці. Вона, сонна, відчинила.
– Чи можна перейти у інше купе?
– А чим вас ваше не влаштовує?
– Мені б хотілося побути самій...
– На жаль, нічим не можу допомогти.
– Ем... Але ж потяг порожній, правильно? Я не бачу інших пасажирів!
– Нічим не можу допомогти. Не положено.
– Ну будь ласка!
Провідниця розсердилася.
– Женщіна, йдіть на місце. Я все сказала.
Я стояла у тамбурі і намагалася заспокоїтися. Треба сприймати цього попутника як випробування. Бути незворушною. Так, я буду незворушною.
Коли я повернулася до купе, він порпався у моєму наплічнику.
– Віддай!
– Зажди, зажди...
– Віддай, я сказала!
Увесь мій настрій на те, аби бути байдужою та незацікавленою вмить десь забувся.
– Ти бачила у себе це? – він витягнув мій потертий чорний записник.
Від різкого руху розлетілися вирвані аркушики. Я розгубилася, і не знала куди кидатися спершу: піднімати те, що порозліталося, чи відбирати книжечку. Так і стояла. Він, тим часом, безцеремонно гортав сторінки.
– Ага! Тут записи арабською. Ти мандруєш? Ага, і англійський словничок. З англійською у тебе не дуже...
– Віддай негайно!
– Чого ти дратуєшся?
І справді, чого? Я спробувала заспокоїтися, зрештою, нічого страшного немає в тому, аби він погортав мій особистий записник, витягнутий з моєї сумки. Але на тому не зупинилося, адже Граф добрався до моїх віршів, складених в якомусь, вочевидь, дуже ліричному настрої. Чесно кажучи, я ніколи не була сильною в поезії, це я знала точно, і всі свої літературні проби ретельно ховала. А він знайшов ті вірші, і почав їх декламувати, відпускаючи в’їдливі зауваження. Мені хотілося провалитися під полку від сорому, мені хотілося викинути його з вікна, але всі мої намагання відібрати записник були марними. Він був до біса сильним, і стримував мене заввіграшки, тримав за руки однією рукою так міцно, що я не могла вирватися.
Зрештою, він зареготався і, відкривши двері купе, кинув зшиток у коридор. Я змушена була піти і підняти...
У коридорі, похитуючись, я вирушила шукати вільне купе, аби звільнити себе від необхідності ще хоча б хвилину сидіти поруч з ним. Але всі двері лишалися зачиненими, і я відкрила важкі двері тамбуру, знесилено притулилася лобом до брудного скла. Тут було так зимно, що аж не вірилося, що день назад я ходила по жаркому степу. Але холод– це навіть на краще, він отвережував, відганяв всі думки. Я думала про те, куди кінцем впирається моя дорога, звідки вона витекла, що ховала. Мене не так цікавило, куди я їду, як те, звідки.
Я гортала свій записник. Арабські літери, індійські назви... Я мандрувала. Примітивні акорди. Я грала. Нотатки з прес-конференцій, записи, які колись були такими важливими, а зараз не важили нічого, рівно аркуш чи два. Неймовірно, хто ці люди, куди вони зараз поділися, у яку пляму стер їх час, тих, чиї слова колись видавалися такими суттєвими?
Холодно, треба повертатися.
Клятий вечір все не наставав, я з нетерпінням чекала на право заснути і не бачити обличчя свого супутника.
Але щойно темрява влилася до купе, спершу несміливими сутінками кольору незрілого вина, а потім чорнилом, як я відчула його дихання зовсім поруч, його руки, надзвичайно теплі, накреслювали ескіз мого тіла, як я зрадила сама собі, своїй люті, і у голові зчинився кривавий двобій двох однаково сильних відчуттів.
– Облиш мене!
– Не пручайся. Ти ж хочеш, я знаю!
Я ненавиділа себе, але він був правий.
…
Перш, ніж розплющити очі, я добирала найбрутальніших слів, аби пояснити собі, що я про себе думаю. Мене хитало, жорстка полиця віддавила бік, а нутрощі волали про чай, однак я не зважувалася розплющити очі, аби знову з болем згадати про зраду собі.
Як я могла? Що трапилося?
Мене нудило і трусило від однієї згадки, що я дозволила цьому чоловікові торкатися себе...
– Чаю? Кави? – почувся голос провідниці після того, як клацнули двері.
– Мені ромашкового. А їй – меліси.
Я почула чоловічий голос, але це був не той голос, який змушував мене відчувати огиду до себе. Цей голос був незнайомим. Може, третій пасажир? Але ні, в цій грі, правила якої потроху ставали зрозумілішими, місце третього надійно посіла провідниця. Вона ж посіла місце четвертого і п’ятого. Отже, мого вчорашнього попутника... я не спромоглася назвати його імені, бридливо зморщившись... вже не було.
І я остаточно прокинулася.
У купе сидів чоловік, старший за мене років на десять, може трішки більше. Він був худорлявим, одягненим у чорне. Клацнули двері, клацнули поставлені на столик склянки, і він сказав оксамитовим (я здригнулася) голосом:
– Дякую, я без цукру.
– Лишіть мені, – втрутившись, сказала йому, аби провідниця не забрала грудочки.
– Може, на “ти”? – запитав він.
– Ем.... Давай, – заледве видавила я, адже він видавався таким дорослим і розумним, що мені ставало ніяково. Мені завжди стає ніяково при вигляді великих і розумних людей, а особливо чоловіків.
– Мене звати Вайро, – привітався він.
– Яке цікаве ім’я!
– Так. Мені приснилося, що я ворон і лечу, а внизу люди біжать і кричать: “Вайро! Вайро!”. Це на мові тих людей означало “ворон”.
– Зрозуміло... А я навіть не знаю, як назвати себе. Мене називали Мирославою, але то було вже цілих дві пригоди назад!
– Вигадай щось....
– Не знаю.
– Ну гаразд.
Я пила чай і думала про те, навіщо я вже третій день сиджу у цьому потязі, чому не пам’ятаю ні хто я, ні звідки. Напевно, Вайро помітив моє хвилювання, він перехопив мій погляд і спитав:
– Щось не так?
– Авжеж не так. Третій день я їду кудись далеко. Я не пам’ятаю про себе нічого. І лише нав’язлива думка весь час крутиться у голові: я забула щось надзвичайно важливе! Невже тебе не напружувала б така ситуація?
Вайро відхилився до стінки, схрестивши руки на грудях. Посміхаючись не розжимаючи губ, він розглядав мене з-під повік.
– Моя ситуація така сама, як і твоя. І я не бачу приводу для хвилювання. Бач, яка справа... Ти ж не знаєш, додому ти їдеш чи з дому? Раптом цей потяг привезе тебе саме туди, куди тобі треба? Крім того, нічого не буває випадково. Ні ти, ні я, не просто так не пам’ятаємо нічого. Який смисл смикатися, переживати? Не подобається ситуація – зміни її! Зрештою, твої руки та ноги вільні: спакуй речі у наплічник і вийди на найближчій станції!
– Якби все було так просто! Я впевнена, що мені не вдасться вийти!
– А ти пробувала?
– Ні...
– А ти спробуй! – підморгнув чоловік. – Бо поки що ти лишень тратиш всі сили на пусте накручування себе.
Я зітхнула і сперлася підборіддям на руку. Трохи подумала.
– Знаєш, певно, я сиджу у цьому купе, бо тут якось... безпечно. Я не знаю, що там, за межами поїзду. А якщо я помру від голоду?
Вайро розсміявся.
– Цікаво, що з усіх можливих смертей ти вибрала саме смерть від голоду! Ну, то замов у провідниці побільше їжі та спакуй з собою! Але я тобі скажу, що глупо боятися того, що станеться з тобою у будь-якому разі.
– Ти хочеш сказати, що за межами поїзду я помру?!
– Не обов’язково. Я маю на увазі, що рано чи пізно ти помреш. Жодна люди ще не уникнула цього. Тебе це має втішити!
– Ну гаразд. А якщо десь там... лишилися діти, сім’я?
– Ой-йой-йой...– він розсміявся і закрив очі руками,– А ще у тебе котик не годований три дні! Здуріти можна, скільки причин сидіти зараз у жахливому настрої!
– Ось і я про те!
– Але смисл? Ти все одно поки не можеш вплинути на обставини!
– Угу...
Кожен з нас на мить задумався про своє. Провідниця принесла замовлене печиво, і ми зосереджено його жували, дивлячись у вікно. Я ще раз тяжко зітхнула, скосивши погляд на мій нещасний блокнот.
– Ось і я зараз думаю: чого мені переживати? Дивлюся на той чорний записник. Адже там стільки, певно, записано важливих для мене речей! Імена, телефони... Якісь нотатки. А зараз я не знаю, яка з цих нотаток найважливіша, а яка вже не має значення. Я ніц не пам’ятаю. Для мене цей записник – це мотлох. Тьфу – нічого не значить. І це не заважає зараз мені жити. Пити чай, патякати з тобою, дивитися у вікно... Все, що потрібно, у мене є з собою. І те, що я не пам’ятаю свого життя: може й на краще? Може у мене таке життя, що за ним нема смислу жаліти?
– Хтозна. У будь-якому разі, ти щасливиця, адже дуже мало хто отримує змогу почати відлік з нуля.
Поїзд стишував ходу, трави за вікном повзли все повільніше і повільніше. Зрештою, нашу в’язку купейну тишу пронизав різкий скрегіт гальм. Мені в голову блискавично стрільнуло рішення, і я, ні хвилини не зволікаючи, запхала розкидані на полиці речі у наплічник. Скочила на ноги і обернулася до мого милого попутника:
– Може ще побачимося, розумнику!
– Легкого тобі польоту, дівчинко!
Я промчала коридором до виходу, мало не збивши з ніг провідницю. На мить мені щось кольнуло в горлі, наче ось-ось і моя затія зірветься. Але я сказала:
– Дякую за подорож!
– Будь ласка,– посміхнулася провідниця, пропустивши мене до східців, перед тим хутенько протерши пил з билець.
