Ти кажеш, що вже вечір? Та ні, він був спочатку.
Це вже напевно ніч.
Ну то й що, як не час? Хіба все мусить ставатися вчасно? Знаєш що – давай залишимо годинники вдома. І загубимось – в часі, просторі, світі.
Давай візьмемось за руки і підемо десь, де ми ще не були. Всі дороги нам відкриті, весь світ сьогодні існує лише для нас, всі зорі світять нам. Ми ходитимемо вулицями міста, які такі чарівні вдень, але вночі, коли немає людей і відлуння кроків розноситься далеко-далеко, відбивається від стін будинків і губиться, зливається з тишею міста, тоді здається, що ти попадаєш в зовсім інший вимір, іншу – ще не бачену реальність. Вулиці здаються дорогами в інші світи. Ми ходитимемо, доки не втомимося, а легенький нічний вітер буде розносити над містом запах білих акацій. Місто, напівзаснуле, буде наче трохи п’яне і ми, напівсонні-напівп’яні від цієї ночі в ньому.
Ми візьмемо пляшку старого вина і сидітимемо на площі – наче ожилі статуї-символи. Ми станемо символами міста ціієї ночі. Взагалі місту, попри всі архітектурні новації і розбудови бракує такої ось статуї двох людей, такого собі вічного пам’ятника, який би нагадував, що існує щось поза простором, світом і часом, щось, що є ширшим за простір, щось, що може створити новий світ, щось, що непідвладне часові. Пам’ятники для того і є, щоб люди пам’ятали, а не лише для того, щоб біля них збиралися незрозумілі компанії, чи як простір для графіті.
«Все на краще, у кращому із світів», скажеш ти, відкорковуючи пляшку. Я з тобою цілком згідна. Ми будемо пити цю ніч, замішуючи її з вином і від цього коктейлю ми станемо такими легкими, що нас підхопить вітер і змішає з запахом білих акацій. А коли нам надоїсть крутитися з вітром, ми почнемо танцювати на площі. Чому люди топчуться в тісних залах, коли є ціла площа, де можна танцювати, розглядаючи себе в вітринах, наче в кришталевих люстрах?
Ми вивчатимемо один одного, наче Всесвіт, позначаючи сузір’я поцілунками, прокладаючи нові шляхи в ще не відомі світи. Ми самі станемо новим світом, що існував ще до карт і словників.
Світом нереальним, ні на що не схожим, новим і водночас вічним.
Ми стоятимемо серед площі, серед міста, серед світу, обнявшись, притиснувшись одне до одного, довівши своє право бути разом. Ми розчинимо наші світи один в одному, витворимо нову реальність. Відкриті всім вітрам, які шелестітимуть нам в листі джазові мелодії, а потім полетять над світом і розкажуть всім, що засвітилася нова зірка. Цієї миті на площі зупиниться час, підтверджуючи гіпотезу, що час зовсім не лінійний. Він існуватиме десь – за межами – так само, як і все решта – люди, вітрини, машини, політика.
Все – по той бік. А тут – лише ми. Сюди не може зайти ніхто чужий. Та й якби зайшов – він би нічого не побачив, крім пелюсток білих акацій, які танцюватимуть, обнявшись з вітром.
...Вночі завжди падає роса. Може тому в мене мокре лице.
Ти висушиш росу поцілунками. І так, як спраглі мандрівники збирали росу і виживали серед пустелі, я дам тобі нове життя, тільки би з твоїх очей зник той вираз – болю, відчаю, самотності, який наздоганяє тебе всюди. Тоді навіть поруч ти не зі мною. Тоді ти борешся сам з собою, а я лише спостерігаю. Якби я могла стати між вами. Але що б я тоді робила? Мені б прийшлося вибирати – між вами. Але це не можливо. Бо мене стане тоді не дві, а багато-багато. «Я в п а д у з В и с о к о г о З а м к у і р о з і б ’ ю с я о б а с ф а л ь т...»
Я стану дзеркалом, де ви обоє зустрінетесь віч-на-віч.
«...н а т и с я ч і к о л ь о р о в и х с к а л о к...»
...розіб’ємо ми дзеркало на щастя.
Відтепер ми дивитимемось у дзеркало тільки в очі один одному.
...Ми підемо далеко за межі всього існуючого, в зовсім інший світ, по дорозі, встеленій білими квітами, а люди назвуть цю дорогу Молочним Шляхом – він не обов’язково мусить бути з зірочок, може з пелюсток білих акацій, або молочного шоколаду. А зорі – це ті, хто зумів знайти цю дорогу.
