Я ходжу білими днями, які пахнуть акаціями. Мене ловить подих вітру на розпеченій дорозі. Дорога – схожа на простір, бо ні початку, ні кінця їй я не бачу. Сонце припікає все сильніше, мовби даючи собі волю за всі дні зимової стриманості і відчуженості. Воно ніби одразу дістає ту силу, яку довго берегло і ховало, щоб потім всю енергію вивільнити для нового, могутнього поштовху, імпульсу, який виб’є з раніше прокладеної колії і запустить в новий оборот весь рух. А дивні люди називають це магнітними бурями.
Йду по дорозі, розпеченій сонцем, ноги вгрузають в м’який асфальт. Я залишаю свої сліди, добросовісно притупуючи, потім оглядаюся, щоб подивитися на результат. Чи не надто багато уваги ми звертаємо на те, щоб оглядатися на свої сліди? Та й чи варто? Адже сонце всерівно топить асфальт. Може тому взимі зовсім немає слідів на асфальті?
Але зараз літо. Літо, яке увірвалося посеред зими і назавжди лишило слід. Яскраве сонце сліпить очі, повітря застигло і його можна різати на куски, може тому воно дзвенить, коли його послухати? Ця жара наче топить місто, робить його силуети нереальними, вони щоразу міняють свою форму, плавно переходячи один в одного. А над всім цим здіймається запах акацій.
...мене переносить в різні кутки простору і часу...
З будинку розбитих мрій виходять люди, які траєкторіями чиїхось польотів роходяться, розбігаються навсібіч, наче сотні радіусів з центру кола, хоч цей будинок не є центром. Він лише претендував, аале не витримав ваги сподівань, а може це сподівання не витримали і теж кудись полетіли.
А може це я сиджу в центрі? Може центр саме там, де я? А якщо центр – то середина, отже не початок, і не кінець, не ціле, а лише частина, фрагмент, який зв’язує минуле і майбутнє, отже це моє теперішнє. Отже я є тут, зараз і це справді я. Принаймні зараз я в цьому переконана. Тож далі сиджу в центрі (світу?) і спостерігаю за людьми.
Є люди, які загорябть під місяцем. Є люди, які ходять пішки по квадратиках бруківки, є люди, що живуть тільки небом, або тільки на землі, є люди, що не помічають ні неба ні землі. Є люди, які дивляться, як падають зорі, є люди, що їх збирають, а є й такі, що їх засвічують. Вони обов’язково мусять бути, бо стільки ж зірок падало протягом стількох років, а на небі їх безліч, і вчені відкривають щоразу нові. Хтось їх та й світить.
Мені набридає спостерігати, та й люди спішать сховатися від сонця в холод. Дивні. Вони шукають взимку тепла, а влітку холоду і весь час чимось не задаволені. Весь час чогось очікують, не звертаючи уваги на те, що є. Чому б їм не навчитися тішитися тому, що вони мають?
Я маю наплечник, в якому є плеєр і книжка Москальця, і дуже цьому тішуся. А ще я маю цей день. Цілий цей день, який пахне акаціями і який я проживу так, як належить.
Я хочу знов перечитати Ремарка, я хочу одягнутися в найтонший шовк і ходити вулицями, щоб вітер залазив за комір і ніжно пестив мою шкіру, я хочу мокнуи під дощем і ловити губами краплі, які схожі на твої легкі поцілунки .Я довго думала, на що вони схожі, а виявляється на краплі дощу, які все змивають, лишаючи лиш легенький дотик наче спогад. Я хочу грітися на сонці. Я хочу танцювати тільки для тебе на даху найвищого будинку, я хочу дивитися з Високого Замку на місто в час, коли запалюються вогні. А ще я хочу вештатися вуличками старого міста, я вже теж починаю пахнути акаціями, стаю частиною цього міста, тобто я нею завжди була, але тільки тепер усвідомлюю це. Душу міста може зрозуміти тільки львівянин.
Це все я сьогодні зроблю. А ще – в такі дні обов’язково стаються чуда. Адже це день білих акацій.
Цікаво, чи тобі цей день теж пахне акаціями?
Ти кажеш, що в мене змінилися парфуми? Та ні, я просто живу в цьому дні.
