Міша роздивлявся коней. Коні бігли намальованим полем і голосно іржали. Попереду мчав ватажок – кінь молодий, вередливий, але дуже Міші симпатичний.
В сусідній комнаті ридала мама.
Я не хтів чути як вона плаче, тому почав дуже голосно думати, майже вслух: Чому подобається, коли вмочиш губи у холодну простоквашу, сопіти і булькати? А з чаєм – нецікаво. Чому? Чому-чому-чому-чому-чомуууууууууу!!!!!!!!!!!
Мама запричитала ще голосніше.
- Я заходжу в хату, а він мертвий!
- Людо, та живий, живий твій пацан! Он зараза сидить, сопе! –бабуся грозить мені пальцем.
- Я не сопу!
- Циц! Людочко, ну не плач, дівчинко. Закрий двері паскудник!
- Мамо, мертвий! Лежить, не шевелиться, не морга! Мамо, не дихає! Я захо-захо-заходжу, а він лежить!....
-Ну, ну….
Мати заходилась в риданнях.
В принципу смисла нема. Треба просто лежати і вдавати ніби ти неживий. Мертвяк – це я сам придумав гру.
Мама перелякалась, дєлов-то! Дивиться вовком . Був би я дочка – вона б мене більше любила!
- Я не можу більше так, Міша. Я батькові розкажу! (залякує)
- …
- Ти хоть шось матері хороше хоч раз зробив?
- Скворєчнік.
- Ти нормальна дитина?
- Нормальна.
- Хто тобі сказав? Нормальні діти в квача грають, в машинки. Уроки вчать!
- То ненормальні.
- Не перебивай!
- …….
- Я тобі скільки раз казала?!
- Два.
- Сьогодні тільки два! Міша. Я втомилась, сину.
- ….мам, а ти правда злякалась?
- Правда.
- Дуже?
- Дуже.
- Сильно?
- Сильно.
- Це добре.
Мама плаче.
По небу пливе хмара, схожа на баранячу ногу. Чи на свинячу.
Дощ буде. Я вам точно кажу!
