« Я тремчу, щоб тільки не закрили двері, бо відчинені двері − то незбагненна радість.»
Такий епіграф вибирає Андрухович до «Таємниці», і цим засвідчує, що відчуває страх…
Перед чим? Про це він і намагається розповісти у своїй автобіографічній повісті. Чому намагається? Бо його страх ірраціональний, він не має конкретних обрисів. В дитинстві він може прийняти форму Чорної Маньки, божевільної дебелої тітки, яка от-от наздожене і притисне коліном до землі, а у зрілому віці це може бути сир… Який колишеться під ногами гарячою масою і в якому грузнеш, не в змозі рухатись далі. Він затягує той сир, неначе трясовиння і від того бурхає серце. Адже диявол ховається у сирі? Чи може сир не має відношення до страху, а у всьому винна цигарка із дикою сумішшю, що викурив перед цим автор? А може він просто тікає від чогось усе життя? Тікає від себе?
З ким він курив ту цигарку? Хто поряд з ним? Все випитує і випитує про життя…
Якийсь Егон Альт, німецький журналіст, що вистрибнув з поштової Інтернет скриньки. Чого бажав? Співпраці.
До алхіміка Фауста з'являвся Мефістофель. Хто ж у наш прагматичний час міг з'явитись до амбіційного (в міру) письменника, не визиваючи підозри? Звичайно колега по цеху! З таким зрозумілим проханням: зробити серію розмов. Адже він просто мріє написати про поета, книги якого тягає за собою у наплічнику!
Пригадуєте фільм «Адвокат диявола?» «Марнославство − мій найулюбленіший гріх» − муркоче диявол Аль Пачино, коли адвокат Кіану Рівз ковтає наживку.
Таку ж саму наживку ковтає і Андрухович. Йому безумовно лестить увага європейського журналіста, хоча він і намагається це заперечить і після невеликого торгу, який насправді відбувається між самим собою, письменник погоджується. Від себе не втечеш.
Егон виймає диктофон. Сповідь почалась.
− Пригадай свої найперші враження, − питає журналіст.
І Андрухович пригадує. Він пригадує подряпані дошки, по яким він, ще зовсім малий повзає, шпарини між ними, а в тих шпаринах зачаїлась безодня. Безодня, яка буде терпляче чатувати на нього усе життя і зустрічі з якою не оминути.
Комусь одкровення Андруховича здадуться трохи нудними, когось навпаки зацікавить ця довільна розмова наче у потягу, що несе крізь життя. Дитинство, юність, пересадка в інший вагон, студентство, творчість, тук-тук, відбивають ритм колеса, армія, робота, сім'я… До кінцевої зупинки ще далеко.
Він все говорить і говорить, а Еган Альт (чи альтер-его?) непомітно підводить його до краю, куди ще з дитинства боїться зазирнути автор. Та щоб подолати страх треба спуститись до нього.
− Глибше, − наказує йому Еган.
І Андрухович робить крок.
− Ще глибше!
Він робить крок другий. Але як страшно! Як страшно зазирнути углиб себе і можливо побачити там пустоту . Ще останній крок, тільки один і тоді − спалах, прозріння. Так обіцяє Еган. Та герой лякається. Він так і зупиняється на крок від істини, малодушно тікаючи у минуле де все було ясним і зрозумілим, де був батько, була матір, які піклувались про тебе, де можна було запитати і одержати ясну відповідь, де від тебе не вимагали робити вибір. А саме головне − там все здавалось нескінченим і до безодні було так далеко…
Безодня віддалилась. Еган зник. Може розчарувався через неспроможність автора зробити рішучий крок, а може, ще не на часі? Знайомство з безоднею відкладається, та він ще повернеться, цей Еган, щоб підштовхнути героя до останнього кроку. Адже від себе втекти не можливо!
Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка − нова таємниця. Таємниця нового життя.
