Запах поту …
Есе
Три запахи володарюють у світі: запах поту, запах хліба, запах пороху…
– Слухай студентський анекдот: «В гуртожитку студент запитує у свого товариша, чи той не бачив, де його шкарпетки. Той відповідає: – Бачив – вони під твоїм ліжком стоять!»
Він умів цікаво розповідати не тільки анекдоти. Згадавши студентське життя, повідомив, що в ті роки часто бігав до синагоги. Пояснив, що за «совєцької» влади синагогу перебудували на спортивний зал. Хлопці з гуртожитку частенько бігали до «спортивної синагоги» вболівати за свої інститутські команди. От тоді він і звернув увагу на запах поту, відзначивши про себе – жіночий і чоловічий піт різко відрізняються. Раніше не звертав на це уваги.
Я його не перебивав, тільки відзначав про себе – розповіді повчальні, часто – метафоричні.
Коли людина творчо працює – хіба це не «піт»? В переносному значенні – ще й який піт! От «совєцькій» владі вдалося придбати за кордоном нікому вже не потрібне обладнання. Це «для них» не потрібне, а «для нас» – нова техніка, яку доводилося йому, інженеру, «доводити» до наших стандартів, щоб вона могла працювати в невибагливих умовах низького рівня виробництва і низького рівня кваліфікації кадрів. Вдосконалення називалися «рацухами», тобто раціоналізаторськими пропозиціями, за які він отримував більше грошей, ніж була його мізерна зарплатня. От і машину собі придбав, та й не просто придбав (черги за машинами були несусвітні), а через родичку-доярку, бо за високі надої молока (руками! які там доїльні апарати!) вона могла купити машину без черги.
Я принагідно подумав – а праця доярки, хіба то не «піт», бо самого поту було мало, а результатом одноманітно-тяжкої праці ставали безсонні ночі, адже вночі так боліли руки, що не знала, куди їх покласти. Вдень легше – ніколи було думати про руки.
Отримана машина повністю вирішила проблему дозвілля – ввесь свій вільний час віддавав гаражу. «Доводка», ремонти, «діставання» запчастин – це його «піт». Найчастіше виручала самодіяльна «рацуха», котру передавали від одного власника до іншого. Невже «капіталіст» допетрав би переобладнати двигун так, щоб використовувати більш дешевий бензин?
Найважчі часи настали з приходом «ринку». Досвід інженера знадобився і тут, але найбільше гнітило спостерігання за тупим накопичуванням капіталу – нахабне, злочинно-кримінальне. Новим «крутим» не до інженерної творчості, не до «рацух», бо одне в голові – як «останню свитину» зняти з ближнього. А він, інженер, ще скільки міг «попотіти» на користь суспільству, скільки в його голові ідей – і про нові технології, і про використання енергії сонця, вітру, хвиль… Це потрібно суспільству, але не потрібно новим «хазяям». Несподівано він переходить на «випадок із життя». Таких випадків у нього – безліч. Він згадав, як пішов на зимову рибалку. Швидка течія посеред річки не дозволила їй повністю замерзнути і він використав вимоїну для риболовлі. Захопився і не звернув уваги на вітер, який сильнішав і сильнішав. Спохватився, кинувся до берега, пробіг десяток метрів і… впав, звалений вітром. Гладенький, наче відполірований, лід не мав жодної тріщини, щоб можна було зачепитися. А вітер уже поніс його до вимоїни. Заупокійним гулом вгорі гуділи перекинуті через річку високовольтні дроти. Він усвідомив, що йому загрожувало, і холодний піт вже виступив не від морозу. Чіплявся нігтями, спробував зубами – не вийшло. Бог його вберіг… Вітер, втомився, мабуть, теж, трохи стих. Сяк-так дібрався до берега…
Від «випадку» він зразу перейшов на суспільство. Оце у нього відчуття, що його, інженера, вітром перемін несе кудись до смертельної ополонки, а він нічим не може собі зарадити, нікому його ідеї не потрібні, кожен сидить хто у теплім, хто в холоднім помешканні, і байдуже спостерігає – а що ж буде далі…
Чи й не все суспільство отак сунеться, сунеться…
Три запахи…
