Ніхто не знає чим все закінчиться. Може це так і має бути між нами, не так як з усіма?
Останнім часом наше місто схоже на зачароване царство. Огорнене барвами туману, воно нагадує мені мої сни. В них місто завжди спокійне, таке, що можна відчути його подих, голоси предків, стукіт закоханих сердець.
Іній, як і туман зараз повсюди. Туман пестив її волосся, іній закривав їй повіки, загортаючи в колиску сновидінь. Чому ця гра приносить біль? Все в полоні інею…навіть її серце.
Інколи нам не вистачає чогось, чи когось… Ми ходимо вулицями, не в змозі пояснити власні почуття. А далі поглинає самотність. Завдяки їй всі почуття загострюються, а надто тепер, коли наближаються новорічні та різдвяні свята. Куди себе подіти, що зробити, не збожеволіти за єдиний день? Вихід є завжди. Можна, наприклад, захворіти, підхопити звичайну простуду. Такий варіант обмежить кількість співчутливих поглядів, питань типу: “Що з тобою? Чому така сумна?”. Краще вберегти себе від всього зайвого і перехворіти цей період.
Кожен з нас знаходиться в пошуку і п’є за те, чого найбільше не вистачає. Давай зіграємо в іній, поки я ще не заснула…
37,6 – це початок моєї втечі. Цей тиждень хочу тут запам’ятати, на цих сторінках, без світла, залишити все як є, нічого не виправляючи. Прокидатися зранку без віри, що прокинувся насправді. Різниця лише в кольорі, - у моїх снах вуаль туману огортає сніг ніжнобузковою барвою, від чого все перетворюється на здійсненну мрію. І тільки іній залишається білим. Останнім часом він тримає все навколо в дивному полоні своїх обіймів. Іній – це крихітні кульки білосніжного бісеру, які вишукано оздоблюють собою навіть найсамотніші гілки, серця, дерев, людей. Коли ж сонячні промені починають пестити душу інею, бісер спалахує яскравим світлом, переливаючись найрізноманітнішими відтінками. Від найніжнішого подиху вітру бісер осипається на землю, або на вії та волосся тих, з ким йому заманеться погратися.(зіграти партію в іній…)
24 години хворого сну, а 25 – це вже занадто…
38 – Вона не відчуває холоду, лише байдужу самотність, бо навколо нікого, окрім гірського вранішнього туману, який міцно стискає її подих. Нікого, окрім інею, що заплутався у волоссі, інею, що ніжиться на повіках, та інею, що навіть не був на нього схожий, а більше на друзки розбитого скла. Відчуття болю десь там, де б мало битись серце. Ця гра зайшла надто далеко і перестала бути грою, а стала способом життя.
Без жодної краплі крові іній виграє її серце, адже кожен крок назад, - програш. А вона людина не азартна…чи людина? Ти знаєш, так тривати більше не може. Холод, якого вже давно не відчуваєш, проникає в душу, читаючи найпотаємніше. А вогник життя ледь жевріє. Ти справді віриш, що без кохання можна не вижити?
38,7 – сили для буднів не вистачає. Вона падає, іній заплющує очі… в цей сон потрапляють не всі, але не всі й повертаються. Шансів мінімум, ймовірностей максимум. Хто міг знати, що це не сон, що існують такі почуття, які не відпустять на той бік…?
Будь ласка,скажи, що все буде добре, бо Вона так хоче комусь повірити. Піти за кимось без підозри, без зради. Зробити щось заради когось, наприклад, прокинутись від сну в житті, який вважають сном. Її занімілого серця раптово торкнулися дивні акорди. Вони не співпадали з ритмами серця, наче не випадково, щоб пробудити життя на грані до життя.
39, - Він торкався струн так, щоб мелодія була сумною, але не трагічною. Вона була такою, якою й мала бути. Музика проникала в душу, наче електричний розряд, змушуючи серце битись. Та пісня напевно нікого не залишила б байдужим, а для Неї стала порятунком. Вона прокинулась коли іній вже святкував свою феєричну перемогу на тілі ще однієї розбитої людини. Але ж існує щось більше ніж фізичний стан. Такого повороту не міг передбачити навіть він. Хтось пробудив останні сили тіла…
Вона піднялась і пішла за голосами, які танцювали під музику гітарних струн…Вона побачила Його, цього неймовірного музику, загнаного в полон самотності. Він грав мелодію, яка розділяла з ним те невтішне відчуття. Навколо Нього жила стіна з льоду. Її прозорість легко сплутати з повітрям. Та через неї Він практично осліп. Він не бачить нікого, окрім своїх думок, які як і стіни заганяють Його у лабіринти без виходів.
Спочатку незрозумілим видалась Його байдужість щодо Її присутності. Вона наближається до Нього, щоб доторкнутись, але наштовхується на крижану перешкоду. І навіть слова не проникають крізь неї. Треба знайти вихід для нього або вхід для неї. Ти усвідомлюєш, що стіна надто висока щоб перелізти, надто широка щоб обійти та надто міцна щоб розбити. Кожна спроба подолати лід завершувалась невдачею. Скалічені руки від холоду та снігу вкрились кровавими витинанками. Перед Нею дзеркальна ілюзія, а всі намагання її розвіяти марні. На стіні залишається лиш червоний слід боротьби за життя… тим часом мелодія далі наповнювала чашу, переливаючи душу через край.
39,6 - Та з часом все закінчується, і ця боротьба також. Сили вичерпуються, їй не звільнити Його, не врятуватися, не почути і не побачити, а тільки попрощатися....Ще хвилина і Вона піде. Останнім став напис на прозорій стіні: “Прошу тебе, залишайся зі мною. Почуй мене. Ти потрібен. Поглянь, я тут…” Краплини води і крові течуть стіною, а сльози обпікають обличчя. Востаннє торкається напису…
Що відбувалось далі Вона не пам’ятає, бо впала без тями під муром не розбитих надій та знесиленої віри. В цей час просто творилася магія. Та, яка немає кольору, та, що живиться силою кохання. Напис на стіні пройнявся сльзою дівчини, яка не здавалась до останнього. Інколи так важливо йти до кінця, навіть якщо він не такий, яким ми його собі уявляли. Чари творять дива, люди втілюють їх у життя своєю щирістю.
Тріщина у склі і все відбувається надто швидко, щоб у це повірити. Він не розуміє, що відбувається насправді. В повітрі викарбувався напис, так-званий знак, якого Він чекав так довго. Підійшовши ближче, Він торкається червоних гарячих літер, усвідомлюючи, що він комусь потрібен, а ще попереду невидима стіна, про існування якої Він і не здогадувався. Але ми з тобою знаємо, що саме Він її збудував. Тепер її необхідно зруйнувати, щоб не померти в її палких обіймах. Гітара вмить зайнялась яскраво фіолетовим полум’ям, даруючи Йому ключ до подолання власноруч створеного ув’язнення. Тієї миті все стало зрозумілим. Взявши інструмент, що віддав своє життя заради життя, Він розбивав лід знову і знову, поки стіна не посипалась друзками скла.
39,9 - Як прекрасно знову бачити світ, відчувати його подих, ніжний дотик…а також дівчину на землі, серед снігу. В Неї скалічені руки… Іній забирає вогник Її життя в Нього на очах. Це ж так до нестерпності несправедливо, - знаходити і водночас втрачати. Він обійняв Її міцно- міцно, благаючи повернутись, та стало вже надто пізно. Обійми сну міцніші, палкіші. Але ж кохання просто так не здається. Він вирішив заснути поруч з Нею, щоб потім зустрітись там, в житті.
36,5 - Коли вони прокинулись, то зрозуміли, що сон той був один на двох. В ньому їм довелось померти, щоб зустрітися знову, щоб зрозуміти які відчуття варто пережити заради справжнього кохання. Заради такого, яке вже не піддається будь яким поясненням, словам, розуму. Воно витає у повітрі, не визнаючи жодних правил та навіть гри в іній. Коли вони прокинувшись, зустрілися поглядами, то все стало на свої місця і непотрібно було комусь щось доводити.
Часом нам просо не вистачає таких поштовхів, та ігор в іній, щоб зрозуміти, що можна і не втрачати тих, задля яких варто жити…
