16 травня 08 року рівно о 20 годині дон Педро пішов у кабінет знайомитись з оповіданням Noelle Daath «Заложники». Він намітив його прочитати з двох мотивів. По-перше, хотів дізнатись, чи справді ця жінка подібна до його бувшої дружини, чи то може в нього несподівано з'явився синдром лякливої ворони, що, як відомо і куща жахається. А по-друге, Дон Педро хотів дізнатись, що турбує цю сердиту пані, таку сувору до інших, на що звертає вона свою увагу? Адже письменник пише про те, що його хвилює?
Так, дещо наївно вважав дон Педро сідаючи у крісло із зручною високою спинкою, та широкими підлокітниками. Те, відчувши дотик господаря муркотливо зарипіло шкіряною оббивкою, наче вдоволене тим, що потрапило у такий достойний дім. Дон Педро у відповідь любовно погладив крісло. Він любив речі, що його оточували і щиро вважав що ті у свою чергу обожнюють його. Простачок? Ні, боронь боже! Просто ексцентрична натура.
То ж дон Педро приласкав крісло, і вже за кілька хвилин заглибився у читання.
Ох вже, цей прискіпливий Дон! На першому ж реченні став проявляти ознаки невдоволення!
«Радіо сказало, що вже п’ята година.» − велося у ньому і дон Педро примхливо запхекав. Йому, бачте, захотілось уточнення, п'ята ранку, чи вечора? Ну ви бачили такого вередуна? Наче по ходу не розбереться!
Фразу: « насипала банку теплого борщу» − хоч і скривився, все ж пропустив, справедливо вважаючи, що, мабуть так висловлюються прості люди, хоча, він би, Дон, віддав би перевагу дієслову «налила».
Подальше читання заставило Дона підскочити. І не тому що подружжя, про яке йшлося вже рік жило не розписаним. Дон був людиною широких поглядів. Вразило його інше. Виявилось, що героїня, яка здалась на початку простою жінкою, що не бачить нічого неприродного у тому, щоб налити, чи то пак насипати борщу у банку, не така вже і проста. Бо мешкала зі своїм Едиком удвох в будинку з п'яти поверхів. Причому сама займала верхні поверхи, а чоловіка оселила трохи нижче. Мабуть, на той випадок, щоб він вертаючись з рибалки не тривожив її сну. Але це завдавало їй інші незручності. Бо щоб побачити чоловіка вона «Спустилася з п’ятого поверху на третій»
Трохи відійшовши від здивування добробутом пересічних громадян дон Педро наткнувся на ще один сюрприз. Така собі кривава сцена:
«На гвоздику, коло розмальованого півоніями китайського календаря на 1996 рік, скапує кров’ю сумка з рибою.»
«Чого б риба мала скапувати кров'ю? − покрутив головою завзятий рибалка дон Педро. Адже ніде не написано, що рибу чимсь штрикали. У «калідорі», як обізвала передпокій авторка, тим самим показуючи на своє презирливе ставлення до людей, яких описувала, так от, у калідорі стояли лише рибальські чоботи, та мокра сітка. Ні гарпуна, ні підводної рушниці… то звідки кров, питається? Яка аж скапує к невідомо котру годину. Бо, якщо чоловік прийшов зранку з рибалки, а радіо на початку оповідання вело мову за п'яту вечора… ану, хто вміє рахувати, полічить швиденько! Та у риби і крові стільки не буде, а вона все нею стікає…
Тільки пересміявся, як знову сплеснув руками дон Педро, пробігши очима по наступному абзаці:
«Поки чистила карасі, кидаючи Матросикові то плавничка, то хвостика, поки прала сітку та прибирала у колідорі – вже й шоста. Тре’ будити, бо заспиться. Дала кицику їстки, зайшла до кімнати… і бігом откривать кватирку! Бож-ж-ж… самогонка, прілі шкарпетки, дешеві цигарки, риба! Коханий лежав накритий з головою та хропів на всю».
Після сумки стікаючою кров'ю дона Педро не дуже вразило що у кімнаті валявся п'яний чоловік. А ось міцне амбре, компоненти якого так мальовничо виписала пані Noelle, а руками він сплеснув саме з цього, зачепило його бо той факт, що такий, судячи з усього насичений запах ,якимось дивом держався у одній кімнаті, нехай і зачиненій і не розповсюджувався на іншу територію, був достойний здивування.
Чи в тої Валюні ніс заклало, що поки не відчинила кімнату, нічого не відчувала?
« Так, − подумав дон Педро, − треба міняти підхід. Бо, якщо буду звертати увагу на усі ці постійні огріхи, ніколи не доберусь до кінця оповідання».
Він вирішив плюнути на недосконалість стилю і зосередитись на смисловій частині.
І хоча його весь час муляло оте загадкове місце роботи Едіка, яке ховалося під абревіатурою ПМК, куди на робоче місце міг прийти хто завгодно з вулиці, він, зціпивши губи мовчав сам до себе, не дозволяючи собі коментувати текст навіть подумки. Він вперто продирався далі, як вмілий лоцман маневруючи серед неоковирних речових конструкцій.
Правда на реченні « І тільки морг! до неї, старий чорт! Валюня аж повеселішала» запнувся, перечитуючи раз по раз: « До чого тут морг, − розводив руками, − кого у морг? Що за загадки сфінкса?»
Аж потім докумекав. То Сидорович залицявся та підморгував до героїні… А він вже казна що собі надумав…
Нарешті прочитав увесь текст до кінця, прочитав і задумався. Чим ця тема здалась звабливою для Noelle Daath?
Що вона у ній знайшла? Яку ціль переслідувала описуючи життя нічим не примітних пенсіонерів, що швендяють одне до одного по величезному будинку з баночками наповненими сипучими борщами і при цьому дудлять самогонку закусюючи обезкровленими карасиками, наловленими з ризиком для здоров'я.
Ну що це за сюжет? Жінка підмінила чоловіка на роботі, трохи налякалась там, бо зіткнулась з місцевою божевільною, потім заробила гроші за якісь маніпуляції, та й прийшла додому накупивши харчів, не забуваючи про самогон.
Це все, а особливо пристрасть до самогону здавалось дону Педро трохи дивним, бо він сумнівався, що при такому асортименті спиртних напоїв у супермаркетах, герої п'ють саморобну горілку.
У нього було таке враження, що авторка наче навмисне порпається у великій купі гною, щоб виловити там найбільш огидніші фрагменти, та зловтішно тицьнути їх під ніс читачеві. А ще краще ляпнути щедро у обличчя ( авторка вірогідно написала би «у пику») забруднити, щоб не вважав себе охайною цяцею. І зовсім не помічає того, що ті бризки гною до цілі не долітають, а сама вона стоїть уся оббрьохана тим багном з ніг до голови і казиться з того, що брудна, не розуміючи, що від бажання заплямувати інших, сама чистішою не стане.
Дон Педро склав руки на животі і задумався. Що ж, у пані виражений талант скрізь знаходити бруд. Але ж і асенізатори завжди були потрібні. І то нічого, що пані ще не навчилась прибирати ті купи, які з усіх кутків понавигрібала. Згодом вміння прийде.
З усмішкою згадав, як пані Noelle описувала прихід героїні на роботу:
«За годину пішли обходити освітлений ліхтарями плац, з машинами у два ряди. Холодний вітерець за шию, сухе листя шерехтить під ногами, пара з рота, і пальці закоцюбли без рукавичок, бо забулася взять, і трошки нудить од неспокійного світла ліхтаря» − все не влаштовує авторку, навіть від ліхтаря і від того нудить, бо бачте світло в нього неспокійне!
«Потім обійшли темні, просмерділі( хто б сумнівався!) бензином та резиною майстерні стареньку занедбану контору. Собачки бігли за ними, як прив’язані. О-хо-хо, куди не глянь – наче після розгрому. За останній рік ПМК геть занепало – вже й воріт нема, цепура поперек заїзду, людині по пояс.»
Отаке от загадкове ПМК, брудне, занепале, занедбане… І на цих таких чудово - похмурих декораціях така жалюгідна інтрига, дріб'язкова драма, що обернулась нецікавим фарсом, від якого дона Педро потягнуло у сон.
Одне лише він зрозумів чітко: до класу його бувшої дружини пані Noelle, дякувати богові не дотягувала. Хоча б, якби йому сказали, що вона теж Скорпіон, як і його бувша, дон Педро не здивувався би.
