Зустрів, ото, я нещодавно однокурсницю по інституту. Таньку Сльзьковух. Навіть розцілувалися, хоч і все навчання морду одне від одного вернули старанно. А що? Скільки вже років минуло... Вернулки зносилися. А моя, Марина, саме разом тоді у місті були, та й каже потім:
Щось якось дивно ти, чоловіче мій, віями беньки на неї підмітав. А чи не твоя це у минулому та й размамзель?
-Ти ще, жона, скажи, що це мій перший досвід без трусів ніжної дружби?
-А що ж, ні?
-Жаба скаче на свині.
-А...
-Що „а”? Можеш заспокоїтися, бо це таки зовсім не вона. Навпаки рилами весь час одне від одного тицяли.
-А іншими частинами тіла?
-От вчепилася ж, бабай-штовхай. Кажу ж, що не було в нас із нею зовсім нічого. Як так можна? Вуха ж у неї геть слизькі. Невже ще одразу від прізвища та й не блищіть?
-Чого ж лизався?
-Розчулився–бо .
-А штани спереду маєш сухі?
-Та я ж серйозно. І, то не з нею зовсім поцілувався, а із незворотньо минулою студентською юністю своєю. Зрозуміла?
-Юністю? Дивно, така розкішна хвамилія, а таке пристойне в Таньки попідганяйло.
-Ех, нічогісінько, ти, Марінела, не розумієш. Одразу видно, що ніколи не вчилася на стаціонарі...
-І куди ж, ото, нам? Що ми таке є? –Три класи і в два помідори.
-Так із добрячим же огірком ще й на все життя, бабай-штовхай, - додаю ніжно.
Коротше, ледь заспокоїв я тоді свою супружницю. І пішла вона до пєснійного фонду за якимось там папірчиком, анусвайсом, блін, для тещі. В них там за годину починалася обідня перерва. Ну, а ми з Танькою й залишилася. Я ж по кабінетах з торбократами, що причаїлися в засаді з параграфами наізготовку ходити не переварюю ще від самого народження. Топив би їх, кровопивців, і топив. У чорнильниці з свіжим коров`яком. Позатикав би різними довідками ротяки герметично та повільно-повільно, по одній ніздрі у ту купіль, вихухолів отих, й занурював. І так би радів, що бабай-штовхай...
А ще, сказала моя на дорожку свою, щоб чекав я її і, не дай Бог, не порушували зі Слизьковушицею ми піонерської відстані, бо винесе обом сувору догану із занесенням у місця з ускладненим доступом. Та й рвонула собі. А Марина у мене така, може й добряче винести і занести.
От ми й залишилися. І розповіла Танька Слизьковушиця, що як від своєї школи їздила у область на підвищення кваліфікації, то бачилась у місті з Андрієм Півняком. У студентстві носив він у нас партєйне підганяйло „Піво”.
Якось, ото, йде вона за своїми підвищеними кваліфікаціями, а їй назустріч чеше такий собі мужичок, мордопляс нівроку ще й із черевцем на самому пузі. Суне, у сірому костюмі: сипінджачечок, по дві коротенькі пришиті стрічечки на плечах із того ж матеріалу, штани з вузенькими малиновими лампасами. Та при краватці на комірці такої ж сорочки. На ногах – чорні туфлі з пришитими носаками. Дивно, гардероб підібрано начебто й солідно, а нєвським франтом пузоносець чомусь не виглядає? – по-бабськи до тряпок ревниво подумала Слизьковушиця.
Потім, придивилася пильно крізь очочки, а то ще й наш Андрійко. Тільки, полисів, мов глобус України. І він її одразу признав. Навіть, як я поцілував опісля „здрастє”. Та й каже одразу Таньці та й у саме вухо:
Якщо будеш, хоч ледь трохи порушувати закон, лахудро, то одразу спробуєш нагального сексу в наручниках.
Вона, звичайно ж, і перелякалася тут зовсім, бабай-штовхай. Навіть подумала: А чи не подався за цей час наш Піво у кляті імпідоріалістичні збоченці?
Та Дрюня одразу ж її й заспокоїв:
Нє бойсь, дєвушк, наша міліція нас береже.
-Та яка я тобі, перепрошую, „дєвушка”, ми ж в інституті вчилися разом. Що вже забув?
-А ти часом не Танька Слизьковух?
-Ага.
-Звиняй, Тетянко, я тебе спочатку не за ту прийняв.
-Що так змінилася?
-Угу. Ще краща, як ззаду стала.
-Дякую, хоч за такий комплімент.
-А в тебе вуха стоять, де треба і міцно - не ковзаються. Бач, як швидко вчуяла, що я мент.
-Отож, ти міліціянтом тепер працюєш? – уточнила Танька. От звідки костюмчик сидів...
-Авжеж, та ще й не простим, а самим найстаршим помічником молодшого підсобакаря обласного розплідника, - поважно відповів Піво.
-Так, от де тобі, Андрію, педагогіка з анатомією знадобилися, - виказала здогад метикована Сльзьковушиця.
-А ти, що думала? Псяюхи, вони ж завжди, мов ті діти.
-А як почнуть щенят робити?
-Різні дітлахи в житті бувають, - загадково відповів майже самий підсобакарь. Але й з цим теж справляємось, - додав значуще.
-Не сумніваюсь. Та, цікаво, от, мені: як же ти, оце, Андрюшко, в такому місці опинився?
-А що? Можна й ізлити... душу, сьогодні часом я багатий. Ну, в ногах правди немає, вся вона, знаєш, ховається десь там поміж ними теліпаючись. Коротше, посидь отут у сквері на лавці, а я зараз тільки до ізливу душі Піва нам пива візьму. Тобі яке?
-Водиці мені мінеральної, якщо можна.
-Єсть.
Отож сіли вони і під своє пиво та з її мінералкою повідав нині найстарший помічник молодшого підсобакаря, а за освітою та у минулому вчитель історії, Півнюк Андрій Карпович, одіссею свою у органи справ внутрішніх.
Все почалося із любові. Ну, не із Вселенської, звичайно. Куди вже нам грішним. Просто полюбив Піво людей, що служать у органах і вирішив, що там йому буде найбільш до душі комфортно. А сталося це під час читання ним у місцевій школі міліції лекції на тему „Менгісту Хайле Маріам і національно-визвольна боротьба ефіопського народу”.
Було й таке з Андрюшкою. На п`ятому курсі, як цілий розділ із новітньої історії заборгував. Парочку місяців на пари не ходив Піво, пиво приставуче й на поріг не пускало. Та усе ж, якось вдалося доплисти від його пінних струменів до кафедри тієї ж історії. Здаватися треба, бабай-штовхай, мама ж без диплому не візьме додому. А препод на прізвище Кунтушний, а як на підганяйло серед студентства, то Контужений і каже:
Ти вже великий хлопчик і досвідчений студіозус, а я ж сьогодні аж ніяк не можу на лекцію до школи міліції втрапити. Ну, розумієш, треба мені там...
-Там – на китайській мові означає...
-Та знаю, знаю, - гусари, мовчати, - далі не треба. Тим більш, що, ти й без озвучення перекладу з китайської у саме яблучко втрапив. Отож, дам конспект і йди відчитай та й розійдемося із твоєю заборгованістю, як у морі кораблі. Лівими бортами, о`кей?
-Кей ой.
-Що?
-Ну, це як салам алейкум і алейкум салам, кільманда і мандакіль...
-Ага, суть зрозумів, доцент же усе-таки я. Та, ти, всеодно, у присутності викладача полегше будь на поворотах... з кільмандою і її шановними сестрами, зрозумів?
-Так точно, товаришу старший доцент.
-Ну-ну, коротше, друже, домовилися. Лекція о 16.30., не спізнися, а зараз вже майже опів на третю. Знайдеш там замполіта. Я йому зараз подзвоню. На ось і конспект. А я, пішов. Ну, давай, удачі Андрію. Дивись, не підведи мене.
-Не переживайте, вашбродь.
-То, ти, ще тут? Ану бігом, підпоручику, і щиро надіюся, що не Дуб на прізвище.
Добрався до школи міліції Андрійко зовсім без усяких пригод. Трамвай, такий необережний був, зараза, але на пилосос так і не наїхав. Навіть знайшовся час ще й на кухлик-другий жахливої бурди кольору морквяного соку і народною назвою „коле-моркве”, що видавалася у перебудовні часи хитрющими наливайками у мертвячках за кегове пиво. Отож, до зазначеного часу Піво встиг і не спізнився. А замполіт вже чекав, перебуваючи у курсі змін у лекторському складі. Поздоровкався за руку, представився і спитав, як лектора на ім`я й по-батькові, та й повів у актову залу. Попередив, щоб, Ви, Андрій Карпович, мали на увазі, що у них після політзанять за розкладом починається вільний час.
-І що з того? – не здогадався Піво.
-А нічого. У залі буде присутній й випускний курс. Вони вже не казармені, а люди вільні і прийшли тільки тому, бо я пригрозив, що без відвідання лекції підсумкових оцінок по своїм предметам нікому не поставлю.
-То, вони що, із табельною зброєю будуть?
-Звичайно, що ні, але, як вже майже вільні люди можуть виказати... деяку... майже... легку свободу поведінки.
-То, шапками з кокардами майже легко закидають?
-Надіюся, що все буде зер гут. Не бійтеся, читайте лекцію спокійно. Я теж буду разом з Вами у залі.
-Красно дякую, що попередили про виступ у обстановці, наближеній до бойової. Тепер я майже спокійний. Мов той заєць, що не тільки під кущем, але й під „газом”.
Та замполіт чомусь не помітив останньої фрази і так за його попередженнями й зайшли вони у актову залу. А у ній курсантів, ніде й тютюниною плюнути. Сіре все таке, мов однією шинелею міліцейською стільці вкриті. А в центрі два ряди дівчат у формі сидять і мимоволі привертають увагу довшим ніж у загалу курсантів волоссям. Мов на чубастенькому жіночому тілі кавказького заводу, ще й лобкодрому праліс маячить. –Он до космосу вже й не один раз жінки долізли, а чому б їм і тут не бути? - подумав Андрій.
І тільки догребли до центру зали, як замполіт гучно скомандував:
-Здравствуйтє, товаріщі, курсанти!
У відповідь слухачі ривком піднялися на ноги і якось там привітали замполіта.
-Нє слишу, павтаріть!
-Здравія желаєм, товаріщ замєститєль командира по політічєской часті, - повторили ті досить дружно.
-Достаточно! Садітєсь!
Далі представив лектора й сказав Піву, що можна починати. Андрій попрохав „буквально хвильку” на підготовку і зашарудів конспектом. А лекція там була написана всього одна. Правда, тема „Менгісту Хайле Маріам і національно-визвольна боротьба ефіопського народу”, але ж яка, вибачте, нам татарам різниця? Наступать – бігти, відступать - теж, бабай-штовхай, бігти. Подумав тільки: Дивись он, як ментуру політично кують. Де та Ефіопія, а де їх майбутні дільниці? - та й написав крейдою на великій переносній класній дошці, що заради такого випадку стояла на сцені, крупними буквами тему лекціі.
Виклад свій Піво почав просто. Зачитав тему й запитав у зали:
Будь ласка, шановні товарищі курсанти, підніміть руку ті, хто про дружню країну Ефіопію чув хоч би щось, окрім широковідомої фрази „ефіоп його мать”?
Рук не здійнялося і аж жодної. Тут замполіт втрутився словами:
Невже ніхто нічого не чув?
Мовчать.
-А ти Собацюренко?
І вже мені:
Це наш кращий курсант.
Собацюренко встав і промовив чітким та виразним голосом, наче відрапортував:
Народно-Демократична Республіка Ефіопія – це країна на Північному Сході Африки. Має територію площею 1,2 млн. кв.км. Чисельність населення у 1986 році становила 45 млн. чол. Столиця Аддис-Абеба. Вищим органом державної влади є Національні Збори. При владі перебуває Робітнича партія Ефіопії. Діючим президентом країни є Менгісту Хайле Маріам – народний герой і голова правлячої партії. Складається із 24 адміністративних і 5 автономних територій.
У Піва витягнулося обличча. Ну, ніхрена собі, які на простих ментів головані вчаться... Тут, мабуть слово - вліво, слово – вправо, вже й спроба втечі... Ну, попав. Краще б на кафедрі з усіма бебехами здався...
Та замполіт заспокоїв:
Це, товаришу лектор, наша гордість. Їх на весь Союз таких лише двоє. Вони між собою навіть переписуються. Правда, курсант Собацюренко?
-Так точно, товаріщ замєститєль командира по політічєской часті! – хвацько відповів той.
-Сісти, - скомандував курсанту замполіт.
Та:
Продовжуйте, будь ласка, - це вже до Піва.
Той і продовжив за конспектом. А тема там була записана старанно й майже у всіх можливих існуючих деталях. А, оскільки, до цього моменту наш лектор про національно-визвольного Мангуста Хайль Мар`ян, як він сам сказав, ефіоп його мать, ніколи й нічого певного не чував, то весь виклад лекції відбувся у вигляді читання уголос з конспекту. Благо по техніці читання був Андрійко у початкових класах своєї школи найкращим.
Зал, подекуди тихенько порипуючи стільцями, поволеньки намотував на вуха складний міжнародний матеріал. І зрозумів наш Піво, що таки наступило взаєморозуміння підневільних курсантів і такого ж самого лектора. Це нудно й зовсім не цікаво, але ж його треба просто відбути, отож, так само просто потерпимо одне одного. І так злагоджено-добре все йшло, вже майже ¾ відчитав. Аж тут, замполіта кудись із залу викликали. Він наостанок обвів грізним аж з семиповерховими матюками на віях поглядом одразу принишклу, мов під артобстрілом курсантську масу й стрімко вийшов за двері.
Перші хвилин зо 15 все йшло, як і раніш тихо та спокійно з легким підрипом стільців під сідалами майбутніх охоронців правопорядку й сонним та монотонним бубонінням голосу лектора. Піво, аж задрімав на якийсь час на ходу, зовсім не стуляючи рота. І мабуть заснув би й зовсім, якби самому не перегортати сторінки конспекту. Є й такий вид сну. Мені про це наш ветеринар якось розповідав. Наче б і щось говорить людина і, навіть, гопом пригопує, а насправді спить, мов зюзя в кукурудзі. Ото, сусід до такого якось ранком приходить і каже, що він йому вчора до завтра десятку позичав, а той нічого не пам`ятає. Саме спав видко міцно, чи сусід з похміллям на плечах у гопники подався? Да, бабай-штовхай, отаке питаннячко…
Я сам такого сну не бачив, але в армії, стоячи ще молодим у строю, з відкритими очима чудово відсипався. Головне, як вже хропіти, то потихеньку...
Да... І раптом відчув Піво крізь ту дрімоту легку метушню чи то якісь порухи у залі. І щоб ото воно таке? – спрокволеньки подумав. А такий же ж облом прокидатися, ефіоп його мать, тільки ж сторінку перегорнув... А прийшлося, накаркав клятий зампівлітр командира. І встановлює, ото, Андрійко контакт із власними зовнішніми зоровими аналізаторами й бачить таку картину.
Ряд курсантів, що від дівчат перший до сцени, одночасно, мов по команді барабанщика на галері, робить помахи правицями, тримаючи в них шапки, веслуючи наче.
-І що воно, ото, така за гребля, бля? –Ефіопський народний загрьоб на приз хайля мар`ниному герою-мангусту? Як усе-таки сильно лекція на політичну тему підневільних людей укриває, - зароїлися під пів`ячою стріхою думки-умки.
Та придивився пильніше, знову ж, як і уві сні, рота від викладу лекції не ховаючи, і стало ясно куди ото вони поперед дівчат без води веслують. А все ж було на обличчях курсантських дохідливо написано. Що, як кажуть на вітрині, то й у магазині. Чи, що на морді, то й над нею.
І здогадався Піво... З півоберта дошурупав... Одразу й геть про все чисто... Глибоко ж вплинула на слухачів ти, о братня ефіопська земля. Особливо на чоловічу половину їх. А конкретно, то на той ряд, що поперед дівчат. І вклала до рук цих благородних і не дуже лицарів, що найбільш за все прагнуть служити Прекрасній Дамі, могутню чудо-зброю проти злих духів - губителів дівочої прихильності, Каші Дріб 16 та Кислої Капустоньки,- чарівний ритуальний танець з шапками. Якою вони, ні на мить у нагло насталій небезпеці не зволікаючи, героїчно й скористалися. Видко, дуже сильні й напрочуд підступні попалися ті духи, особливо сумно відомий Капустонька, бо боролося із ними наше лицарство аж до самого закінчення лекції. Навіть всі вікна у тій нещадній борні, мов у нас в бані по суботах, запотіли. А замполіт, бродяга, так більше й не прийшов...
Які сміливі й героїчні душі, чесне благородне слово... Якби ж не клята заборгованість, я б з насолодою теж приєднався до вашої боротьби, - подумав тоді Піво. Отак і заронила тоді у його серденько ця незвичайна подія стійкий потяг до органів...
-Згодна на всі сто я з тобою, Андрію... Це ж така рідкість зустріти у наш час разом справжніх лицарів до плаща і кинджала, - сказала на цю розповідь розчулена до слизоти Слизьковушиця і обережно, щоб не потекла туш, змахнула шматочком універсальної української серветки, мокру сльозу з-під окулярів та із почуттям висякалася в інший шматок тієї ж серветки, а вже потім сховала рулончик назад до ридикюля і викинула смітьо.
-Плащі з кинджалами, то ти про особістів сказала.
-Яка різниця?
-Вони із інших органів. Безпечного розливу.
-Ну, добренько, лицар, він і у Африці скрізь лицар.
-І у Ефіопії?
-Насамперед!
-Отож, тепер й ти розумієш, що дорога моя прямувала у міліцію і тільки туди.
-Да, справив, ти, своєю розповіддю враження на мене. Аж серце за саме бере, аж в горлі розчулем пухирчатим дере...Да, ну, от, зрозуміло все мені тут, стосовно людей у сірих шинелях. Але, як же ти опинився серед службових собацюр?
-Все дуже просто: дослужився! І не по блату зовсім, як деякі синки, а дуже вже старався й тільки власними силами. Буквально на самих бровах у розплідник і заліз.
Ну, а тут повернулася моя Марина. Ми попрощалися й порозбігалися кому куди бажалося...
А Піво й досі по собаках служить. Цінують його там. На здоров`я не жаліється та й брови, звичайно ж, у труді та біді допомагають. Переказували мені це недавно...
(збірка "Історії Малої Історії", 2007)
