Друже! На привеликий жаль я маю привід думати, що ти, так само як і я, і як більшість людей, постраждав від найбільшого суспільного зла – освіти. “Так, я бачив багато зла, я терпів лихо, але як мої бідування пов’язані з навчанням? Яке зло могли мені чинити люди, які навчали корисним наукам?”, – можливо спитаєш ти. Прозрій, брате мій! Тобі досить захотіти побачити всю правду, досить набратися сил і зазирнути їй один раз у вічі, і ти швидко зрозумієш, що освіта, яку дбайливо насаджує наше божевільне суспільство – джерело страждань, першородний гріх, який міцно прив’язав людство до шляху саморуйнування.
Хіба ж дають учбові заклади нам знання справді корисні? Знання, що здатні зробити світ і кожну людину окремо краще? Спробуй-но уяви нашу планету, якби вона жила за законами учбової дисципліни, сплюндровану, вщерть зруйновану людською безвідповідальністю, обмеженістю і еґоїзмом!
Покинь той стан, який примушує тебе терпіти біль від освіти, який руйнує тебе і робить із тебе неґативний приклад для всього суспільства! Зміни, нарешті, спосіб свого життя на більш гідний! Задай собі одне рятівне питання...
Чому нас навчають? Чому – не у смислі навіщо, тут мається на увазі: яким-таким премудростям? Поспішаю заявити – ніяким. Якщо навчання і справді позитивно відбивається на розумових здібностях, як про це інколи кажуть, то безпосередньо учбовий процес не має до цього ніякого відношення.
Він завдає нам протягом життя багатьох прикростей, але ми вважаємо його за невід’ємний елемент існування. І помиляємось.
Я кажу “ми”, бо я сам багато років сумлінно вчився так, як мене вчили і думав, що роблю вірно. Я робив поширену помилку: мені здавалось, що знання, які я отримую, зроблені мною досягнення – прийшли від тих, хто керував моїм учбовим процесом. Або здавалося, що я їх не отримаю самостійно.
Це була жахлива помилка. Зараз я вже розумію хибність усього, що мені тоді навіяли, чи до чого я сам раніше прийшов через свою колишню обмеженість.
Колективне навчання було б лише корисним (концентрація людей, як хочуть здобути знання, обмін між ними досвідом та ін.), якби не існувало у державі величезного апарату, мета якого – завадити вдосконаленню людей. Це – освітній апарат. Він обріже крила ще змалку кожному, хто справедливо протестує, хто хоче бути кращим, ніж він є, хто хоче пізнавати світ. І діється такий жах навіть у найдемократичнішій державі, бо ще з моторошних часів середньовіччя живе у людській свідомості прагнення до самопоневолення.
Система діє за таким принципом: спочатку всіх зрівнюють, щоб довго не займатися кожним окремо, а потім – знижують до рівня однієї людини, яку поставлено викладачем-методистом. До такої людини знижують звичайних викладачів, які сліпо виконують накази начальства, боючись економічного чи ідеолоґічного тиску. Найголовніший методист –урядовець, що відповідає за підтримку освітянської диктатури. Така посада може називатися по-різному (залежить від держави), але частіше за все його звуть міністром освіти. Втім, назва не має значення, головне – сутність: ця людина – головний кат у державі.
Найбільш безжальні та нерозбірливі у засобах люди проходять спеціальну педаґоґічну підготовку і стають методистами. Зло, яке вони приносять – найнахабніше, найпрямолінійніше і водночас потребує певного творчого мислення – вони вигадують нові та нові способи принижувати учнів, знищувати їх власну волю та розум.
Інфернальна методиська братія, на щастя, дуже рідко знущається безпосередньо над бідними учнями. Вони частіше просто сидять собі у запилених кабінетах, злорадно виконуючи свою тонку роботу. Одне з основних їхніх завдань полягає у тому, щоб заманювати безпорадних довірливих дітей до шкіл та ВЗО, обіцяючи “корисні та необхідні” знання. А ще – підтримувати постійну злість на весь світ у рядових викладачів, які й зганяють її на поневолених дітях.
Дуже часто в них при цьому залишається власна ініціатива, яку вони використовують, щоб шкодити своїм учням. Вчитель, на відміну від учня, не може легко порвати пута і вивільнитись із системи, якщо зрозуміє своє положення, тому часто він використовує свою ілюзорну свободу для того, щоб втілювати вигадливі та підступні методи тиску на своїх учнів, які за своєю витонченістю майже завжди набагато переважають ті, що рекомендуються вчителю його начальством. Що ще робитиме нещасна озлоблена людина, невиліковно хвора хибними уявленнями, як не мучити менших за себе, позбавлених прав!..
Товариші! Жалійте своїх викладачів, співчувайте їм – вони найбільш нещасні; але не забувайте нагадувати їм, хто насправді хазяїн, це ваш святий обов’язок, браття!
Нажаль, більшості педаґоґів вже нічим не можна допомогти, навіть за щирого сприяння. Але ніколи не втрачай надії, що людина, яку обставини змусили щось викладати, залишається людиною. Допоможи їй вирватись із страшного кола педаґоґіки! І якщо завдяки тобі колись піде з роботи вчитель, радій, любий друже, – ти не марно народився на світ!
Початківець викладач, або старий досвідчений душогуб, з холодним каменем у грудях, –кожен ненавидить своїх учнів (бо сам не бачив ніколи добра і отримує мізерну платню). Ненавидить, і прагне знищити їх, скривдити та зробити обмеженими, щоб викликати ілюзію власної могутності. У залежності від природних нахилів, кожний педаґоґ діє по різному.
Викладачі, що мають сильний характер, широко застосовують методи, які базуються на тому, щоб залякати учнів. Вчителі, перевага яких у розумі, використовують різні способи лукаво задовольнити штучні скотські потреби своїх учнів, ведуть політику загравання і намагаються заробити авторитет хитрістю.
Навіть маючи свій вплив, жоден вчитель ніколи не зважиться виступити за правду, а лише буде усе більш і більш шукати розваги в знущанні над своїми учнями, заспокоюючи совість тим, що останні нічого не розуміють.
Якщо у викладача взагалі немає совісті, то в нього скоріше за все немає і ініціативи, і він за розумовими здібностями поступається кожному своєму учневі, а за духовним станом –рідко краще за махрового методиста. Але цей недолік з надлишком компенсується фанатичною вірою у власну правоту. На щастя, такий викладач має порівняно обмежений психолоґічний вплив на учнів, але його завжди особливо цінує адміністрація та ті, кого він остаточно вивчив та зробив такими, як він сам. Навіть безпринципні методисти вміють цінувати небувалу ідейну переконаність, звірячу злість та жорстокість таких людей-машин, що постійно жадають пожертвувати собою за існуючий порядок.
Ось ти потрапляєш до аудиторії, класної кімнати чи лекторію. Тебе одразу зненавидять та почнуть на тебе тиснути, коли ти виявиш щонайменшу непокору. Якщо ти знищиш свою совість та заглушиш голос розуму, тобі можливо вдасться зробити так, як того хочуть викладачі: ти спрямуєш усі свої розумові резерви на те, щоб зробити режим міцнішим і вислужитись перед ним, проявивши плазування.
Це спочатку буде даватись важко. Ти будеш тримати руку піднятою догори, тебе питатимуть, що ти знаєш. Можливо, відзначать твої успіхи. Щоразу потребуватимуть все більшого і більшого, бо ти станеш для більшості авторитетом. Але це не принесе користі, бо авторитет, більший за вчительський ти здобути не матимеш права. Дуже скоро в тебе розвинеться сколіоз. Або від того, що ти тримаєш руку цілий урок і тебе питають останнього (причому, питають щось таке, що усі знають, але ніхто не може сформулювати так само безглуздо, як це робить викладач), або від тривалого сидіння над книжками та конспектами, зігнувшись дугою.
Сидіти доведеться все одно, хоч ти будеш відмінником, хоч бовдуром. Якщо ти не будеш чогось знати, ти матимеш про це дізнатись. Якщо ти про щось дізнався, тобі треба якнайефектніше про це доповісти. Система побудована так, щоб усі порівну працювали. Порівну, багато і без користі.
Від сидіння вночі над учбовим матеріалом слідом за сколіозом буде падіння зору. Потім – глухота (бо тебе посадять на першій парті, і постійні викрики викладачів на адресу борців за волю знищать твій слух).
Але найстрашніше, що тобі доведеться робити усе, що робить більшість твоїх однокашників, і реально ти вже не станеш ніколи краще за найгірших, бо та більшість – зацькована більшість.
Подобається тобі картина, яка вимальовується перед тобою, як перед “сумлінним” учнем? Якщо робити, що кажуть вчителі, щвидко стаєш нещасним та можеш почати робити зло своїм ближнім, як і сам вчитель. І ти будеш майстром режиму, де кожен може додати до спільного лиха ще стільки зла, скільки захоче, шукаючи у цьому хвилинної розради.
Ця дорога може привести і навпаки, до щастя. Цього, як правило і бажають тобі вчителі – спитай сам будь-якого! (Тоді тобою буде легше керувати). Щастя це ґрунтується на граничній глупоті, на лукавій похвалі людей, нижчих за тебе духом, на принципово шкідливому проведенні часу. Таке щастя, звичайно, довго тривати не може, веде до горя і розчарувань, і розумній людині не потрібне.
Щоб цим самим “щастям” приспати дух боротьби учнів, педаґоґи полюбляють орґанізовувати колективні заходи, різні інші масові акції, про корисність яких легко переконати, сховавши істину. А істина така: якщо ти не будеш щосекунди боротися і даси собі та товаришам хоч хвилинний відпочинок, приймеш хоч крихту освітянського вчення, воно поглине тебе. Твій учбовий заклад та колектив – поле бою, а не сцена для розваг, покликаних засліпляти.
Не дай освітянам поневолити душу людства, знай: усі педаґоґи прагнуть від нас того самого, чого прагнув колись диктатор-маніак Адольф Гітлер – щоб ми були слухняними та частіше підіймали руку!
Вступай у лави тих, хто відверто і щосекунди протистоїть страшній репресивній машині освітнього апарату, дивуй усіх своїм розумом та бажанням покращити цей світ. Деякі знайомі будуть тебе ненавидіти, але пам’ятай, хто вони такі і не звертай уваги. Якщо тебе зненавидять ті, на кого ти покладався, винувать себе – бо ти не зміг вчасно показати їм приклад. Терпи усе, але одразу повставай, якщо ти відчув, що на тебе вдається вплинути.
Тож хіба навчання йде нам на користь? Сподіваюсь, ти зрозумів – ні в якому разі не вчись добре. Але ще краще – не вчитись і погано. Посередньо вчитись теж не слід – немає нічого гіршого за невизначеність; в данному разі це – невтручання, мовчазна згода з жахами, котрі коять кляті методисти і їхні посіпаки викладачі. Краще за все – ніяк не вчитись.
Бери, любий друже, приклад з тих, хто того насправді вартий!
