ВСЕ було б, як і завжди, коли б не стався день народження моєї любої сестри.
Як завжди – це моя квапливо перервана відпустка в Криму заради картоплі на маминому городі. Ні, справа не в тому, що дві тонни коренеплоду стали моєю життєвою необхідністю. І не в тому, що саме дорогоцінні бараболі могли забезпечити заможну старість моїх батьків. Просто картоплю треба було зібрати – і крапка.
З кожним роком її ставало все більше і більше. Особливо, коли мама відчула солодкий смак ринкових відносин. Особливо, коли у сусідів, з причини спекотного літа, даний продукт уродився з голубине яйце, а ненька добувала чудо природи величиною з диню.
Думки про стареньку матусю, одиноку на своєму городі, болем пронизували моє серце. Я кидала друзів, райдужну морську хвилю, димчасті вершини Кара-Дагу і – «в деревню, в глушь» копати картоплю.
Як завжди – це перебування на території, обмеженій 15 сотками, та випасанням гусей за двором. Правда, ще дворазові прогулянки до сестри, де я могла відчувати себе хоч трохи вільною білою жінкою, з насолодою випалюючи декілька цигарок легкого «Вінстону». Батьків, для котрих жінка з цигаркою в зубах є шльондра та проститутка, на старості років я оберігала.
Я терпіти не можу сільські роботи, та за довгі роки зуміла прийняти неминуче, і навіть навчилась отримувати задоволення. Палю мало – прекрасно, плекаю молодість та здоров’я. За день намотую кілометрів п’ять з городу в погріб і навпаки – чудово, треную ніжки. Добуваю картоплю із щедро залитої водою землі, наче шахтар вугілля, - о’кей, накачую ті ж ніжки, тазостегнову частину та плечовий пояс. Припікає сонечко – дуже добре: морська засмага висіла клаптями, так ми це діло швидко поправимо. А ще тоннами поїдаю фрукти, овочі; що не влізає – розмазую на обличчі та шиї. До міста повертаюся гарною, стрункою, молодою, а знайомі ні на йоту не сумніваються, що я дійсно лежала під якоюсь пальмою у районі екватору. Я їх не переконую. Що поробиш, люди люблять казки.
Вперше за багато років 13 серпня я вільна і можу повноцінно, особисто і конкретно привітати найкращу сестричку з днем народження. Я чекала, що ми скромно посидимо у колі сім’ї, вип’ємо вина, закусимо індиком, фаршированим перцем, домашньою ковбасою і ще чимось. Та програма збилася. Посидіти ми все ж посиділи, а потім Оленку потягло в люди, тобто в шинки з ресторанами.
Спочатку ми зупинились у кав’ярні, що дуже змахувала на крематорій: кабінки з монументального граніту, залізні чорні столики намертво вкопані в землю, на схожих лавках мимоволі замислишся про вічне. Люди обходили це місце. А сестричці відверто хотілося в компанію. На людей подивитись, себе показати, оченятами постріляти. Присутність зятя не заважала, напроти – доповнювала образ порядної жінки. Тому, пригубивши пива, ми швидко покинули цей похмурий склеп.
Коли йшли по головній вулиці Леніна, я з подивом констатувала, що моє село наближається до стандартів розбещеної цивілізації. Тільки на відрізку ста метрів примостилось п’ять зручних кав’ярень! З відвідувачами! У середу влітку! І це в самісінькі жнива!
Ми обрали відкритий ресторанчик, де звучала така собі попса і сиділа молодь від 18 до 30.
У Оленки очі загорілись, щічки спалахнули. Дуже добре. Важливо – її настрій, а свій я можу регулювати, як захочу. До речі, для цього не потрібні додаткові стимулятори.
Ми пили за Оленку, про щось гомоніли, сміялись. Зять Вітя ще добре стояв на ногах, та в очах його уже з’явився хижий блиск – сигнал, що сьогодні він піде шкереберть. Довго чекати не довелось. З динаміків загриміло щось «латинос-американос», він підхопив мене, і ми пішли в танок. Мабуть, танцями тут не зловживали: з навколишнього оточення ніхто навіть не смикнувся. А може, ще не вечір? Хоч невпевнені погойдування Віті навряд чи можна було назвати танком, так мені він, власне, і потрібний був лише для присутності.
Як же люблю я танцювати! Мені хочеться в танці бути розбещеною і доступною, безсоромною і розпутною, зваблювати і відштовхувати, манити і кидати! Майже це я й витворяла. То безвинно кружляла з ним, то різко штовхала від себе, то горнулася до нього, звиваючись змією; руками злітала до неба, то раптом удавала ними ласки, згиналась, вабила, уся відкривалась – і тікала. Я блаженствувала. Аудиторія знаходилася під моїм прицілом, і я бачила, як усі раптом покидали свої джин-тоніки з пивом і уп’ялися в нас. Група дівчат іронічно спостерігала за дійством. Начхати! Що ж ви, усі такі молоді та гарні, амбіційні, і вже третю годину без мужиків сидите?! Адже для чого ви сюди прийшли? Та за ними ж! І оченятами на них, рідненьких, пострілюєте, і одяглися еротично-привабливо, і ніжки погладжуєте, і зачіску невтомно поправляєте… А вони зараз усі мої. Ось так.
Музика скінчилася, і ми повернулися до Оленки. Чоловіче населення поглядало услід нам. Мені було весело. Мені подобалась атмосфера, подобались сестра і зять, я сама собі подобалась.
Ще не раз ми влаштовували показові виступи, і реакція була незмінною. Чоловіки заводились, вони обпалювали мене своїми очима, вони жадали мене.
І раптом я помітила, як часто дивиться на мене один хлопчик. Ні, це не той погляд зчуманілого від хіті самця, це щось інше. В ньому бачилася відкрита цікавість, ніжність, легке збентеження і в той же час надія на відповідь. На якусь хвильку глянула прямо на нього. Парубок миттєво відвів погляд. Ого, це захоплює мене ще більше! Ну що ж, попередню артпідготовку проведено, зараз – в атаку!
В якусь мить я піймала його погляд, відкрито подивилася в очі, посміхнулась. Він посміхнувся мені.
П’янке відчуття! З ним не зрівняти навіть першого поцілунку, навіть медового місяця, навіть оргазму! Коли ще немає слів, немає торкань, нема нічого! Є лише контакт очей, переплетіння невидимих променів, феєрверк емоцій, доступний тільки двом! Є двоє, а між ними – прірва, провалля, космос незвіданого, неосяжності, незбагненності одне одного, суцільні темні плями та чорні діри, і бажання потрапити до виру, і бути ним поглинутим, аж доки увесь світ не потоне в найчарівніших очах… Все руйнується, досить промовити перше слово.
Я знову танцювала з Віктором, з його приятелем Миколою. Потім з’явився ще один знайомий, ха, він теж хотів танцювати зі мною. Я танцювала, та з поля зору не випускала мого хлопчика. Він милувався мною.
За столиком ми гомоніли, сміялись, піднімали тости за Оленку. Один бокал вина я розтягла на всю ніч. Микола ні сіло, ні впало став ревнувати мене, чим дуже насмішив: навіть кохані чоловіки не ставились до мене, як до своєї власності.
Зустрівши погляд хлопчика, я підняла свій бокал. Він відповів мені, гарно, відкрито посміхаючись.
Я розуміла, що ніч скінчиться, і всіх незабаром повиганяють. Мало того, уже сьогодні вранці я поїду додому і навряд чи зустріну його. Ні, я зовсім його не зустріну, тому що ця ніч не повториться. Мені хотілося п’єсу дограти, і дограти красиво.
В одну із миттєвостей нашого німого спілкування я кивнула йому: мов, запроси мене до танцю. - До танцю? - спитав він також безмовно. Так, - відповіла я.
Увесь вечір він просидів у товаристві двох парубків та дівчат. Він ні з ким не танцював. Я ризикувала. Та хлопець упевнено піднявся, підійшов до нашого столика, подав мені руку.
Зять та Микола, затиснувши самовладання в кулаки, ревно проводили нас. Подружки хлопчика насмішкувато поглядали з висоти свого неповноліття. Зграя дівчат готова була вчепитися мені у зачіску та зняти скальп.
Мій партнер з гідністю дорослого чоловіка вів мене до танцю. Grand apofeoso. Бурхливі оплески.
Говорити почала я:
- Ви зачарували мене своєю посмішкою.
- Ці компліменти я з радістю повертаю вам, - нічого собі, як уміють будувати синтаксичні конструкції сільські хлопчики! – Ви дуже гарна.
- Як звати вас?
- Олег.
Я назвалася.
- Чим Ви займаєтесь?
- Навчаюся. Другий рік аспірантури, історик (Ага, йому десь біля двадцяти п’яти!)
- І далі – мила бесіда про мої заняття, його захоплення, про Коктебель, Крим…
Та – мелодія танцю скінчилась.
Проводжаючи мене до столика, він сказав:
- Я буду радий запросити Вас ще раз…
- Я буду чекати…
Легкий уклін – і ми розійшлися.
На жаль, ще одного танцю не сталося. Його друзі раптом піднялися і попрямували до виходу. Він не зводив з мене очей, гарно посміхався, обернувся біля дверей і – зник…
Ми ще якийсь час веселились. Микола контролював уже досить п’яного зятя. Під завісу таки відбулася бійка, де зовсім не причетний до неї парубок отримав черпаком по голові.
Ніч ще таїла в собі чарівність, та з першими променями сонця вона розтанула, згинула, хлопчик став далеким спомином («А чи був хлопчик?») – і я вже сонно їхала в автобусі. Додому, додому…
