Ніч була напрочуд зоряна. І від цього особливо небезпечна.
Неймани наступали з трьох боків. З четвертої височила холодна стіна старої „хрущовки”, силікатна цегла якої була вкрита незрозумілими готичними графіті. Наче немита шкіра старого п‘яндалиги – тюремним татуюванням. А за ним, десь в глибині кімнати, що перелякано зачаїлася в безелектричній темряві – міська електростанція була захоплена ще вчора вранці, – на Бориса мала чекати Ванда. Чи те, що від неї залишилося.
Юнак крутнувся на місці і розкарячені руки неймана з обідраною в кров щокою майнули майже впритул до його обличчя. Але не дістали. А ліва нога Бориса, туго обтягнута старими джинсами, вже збивала на порепаний асфальт іншого, опецькуватого, усього виваляного в якійсь багнюці. Ще один здоровань в доволі чистенькій міліцейській формі – новенький, чи що? – вагомо здійняв правицю із затиснутим у ній чимось таким, що нагадувало величенький електрошокер. Завмерли всі. Й усе. Навіть біляві, вилизані вітром і перекособоченим Місяцем, хмарки над старим гременецьким двориком. Про Бориса, який зрозумів, що шансів йому не залишали, вже й не йшлося.
До рятівного під‘їзду він не дістався метрів зо п‘ять. Та й хто знає, що чигало на хлопця в ньому, на неосвітлених сходових маршах. Ванда жила на шостому поверсі. Здається, приїхали. А от застосування нейманами якихсь технічних пристосувань – це щось новеньке!
І Борис здивувався тому, що може ще чомусь дивуватися в своєму безвихідному становищі. А потім він загорлав:
- Не хочу-у-у!!! Не хочу я до вашого клятого космосу, не х-о-о-о...
Крик різко урвався, коли мент-здоровань опустив руку. Разом із собою. Гепнувшись просто під ноги нажаханому юнакові. За ним височив черговий нейман в яскраво-жовтому, такому що сонячно виблискував навіть в оточуючій темряві, глухому комбінезоні. Зліва до Бориса кинувся було ще один монстр з проваллями широко розплющених очей, але миттєво був зупинений підніжкою, влучно підставленою другим комбінезоном. А після цього в спину впалого увіп‘явся якийсь рогач і він затіпався на одному місці, миттєво нерухоміючи. Та що це воно таке?!?..
Третій комбінезон, схожим рогачем збив з ніг третього неймана, а потім така ж саме кількість гострих променів від потужних ліхтарів уважно вперлася в обличчя Бориса. Обличчя було з роззявленим ротом і вибалушеними, не дивлячись на яскраве світло, очима. Постать - уся перелякано розмазана по сірій стінці. Під ногами в неї вгадувались нерухомі тіла впалих істот. Абсолютно однакових, за виключенням одягу. А на істотах, що стовбичили зі своїми рогачами, навіть одяг був однаковісіньким.
- В-ви хт-то?!? – процокотів зубами Борис.
- Ти бач, запитання він запитує! – пролунало глухо, наче з могили. Юнак навіть не зміг визначити, який з комбінезонів кинув глузливу фразу. – Ти краще кажи, чого вночі Гременцем вештаєшся. Чи не знаєш, що в цю пору в нейманів загострення? Та й зоряно он до того ж, - махнув вгору невидимою рукою комбінезон.
- В-ви хт-то?!? – зациклило Бориса.
- Хто-хто! Кінь в пальто! – кинув було один з трійці, але зненацька завмер, усім тулубом розвертаючись ліворуч.
Зліва знаходився під‘їзд, до якого не зміг дістатися Борис. І в білястій плямі світла, від повернутого в той бік ліхтаря, з нього, ледь похитуючись, виходила…
- Ванда! – усім тілом сіпнувся юнак, але миттєво був стиснутий лещатами двох пар дужих рук.
Третій комбінезон через темне скло своєї величезної маски ретельно вивчав обличчя дівчини. Міг би й не вивчати. Навіть здалеку було помітно, що сідловина ледь кирпатого носу почала бубнявіти горбинкою капітана Домбі. А вушні раковини вже набували його капловухості. Коротко острижене волосся ще не стало чорним, але… І для Бориса, який пам‘ятав дівчину лише природною білявкою, це було найстрашнішим.
- Вандо-о-о!!! – рвонувся він з дужих чіпких рук. Занадто чіпких і занадто дужих.
- Що робитимемо, шефе? – спитав один з тих комбінезонів, що тримали хлопця. – Вона, здається, на початковій стадії.
- На початковій, - задумливо й чомусь тужливо відгукнувся шеф. – Але, яка різниця?.. Рятунку для неї все одне поки що немає.
І, перехопивши ліхтар лівицею, правою рукою розпочав здіймати свого рогача. Дівчина йшла просто на нього.
- Вандо, тіка-а-ай!!! – здавалося, не тіло Бориса, а цей крик розкидав раптом в боки його утримувачів, а сам юнак прожогом кинувся до коханої.
Але поміж ними загрозливо виблискувала в місячному світлі постать в ядуче-жовтому комбінезоні, що рвучко розвертала рогача на зустріч рухові юнака. Котрий біг з такою швидкістю, що уникнути зіткнення вже не встигав.
Приходив до тями Борис повільно й боляче. Наче спливаючи з грузької темної глибини крізь шмаття слів, образів та спогадів…
- Я кохаю тебе, Борко… - куйовдила йому волосся Ванда і знову скидала з розпашілого тіла зібгане простирадло…
- У Грегорі Домбі, капітана місячного модуля «Монтесума», виявлені ознаки психічного розладу… - вивалювався просто з екрану телевізора вилицюватий диктор CNN…
- Люди, які контактували з ним дивним чином стають схожими на нього навіть зовні… - виструнчувалось перед об‘єктивами камер «1+1» якесь медичне світило…
Брунатний гвинтокрил летів над мисом Канаверал. Під ним на пускових майданчиках мурашились десятки людей. Вони здіймали обличчя і проводжали літальний апарат примруженими очима. Обличчя у всіх були однакові. Обличчя капітана «Монтесуми» Грегорі Домбі…
- Борко, любчику, я боюся!.. Це ж страшніше за чуму та СНІД! В них навіть стать однакова стає. Вірніше, зникає… - дніпровський вітер розмаював ще довге волосся Ванди і пасма його здавалися крилами чайок, розкинутими над річковою гладінню…
На чорних одностроях російських десантників крови видно не було. Їхні тіла безладно лежали на плитах Байконура, а поміж ними байдуже сновигали істоти з обличчями американського астронавта…
- Не дивлячись на спроби захоплення ракетно-космічного комплексу «Морський старт», Україна залишається однією з не багатьох країн, яка має всі можливості, аби не впустити… - Обличчя українського Президента було зарозуміле й звично знудьговане. Але його вираз ані чим не нагадував вираз обличчя капітана Домбі. – Підкреслюю, нація має усі можливості, аби не впустити хворобу Неймана на нашу територію…
- Вандо, я ненавиджу свої прізвище, ненавиджу! Чому не за мамою, чому не Кременчук!? Все. Завтра тікаймо в Кременчуки. Збирайся, я тебе увезу… - Борис притискав дівчину до себе, а потім рвучку цілував її в піддатливі губи. Губи були сухі й гарячі. Неначе в хворої…
- Борко, Борюсенько!.. – голос в мобільнику рвався на електромагнітні клапті, дробився на електрони, струменів квантами… - Борко, я, здається, захворіла… Усі симптоми… Мені страшно, Борю… І батьків немає… Вони казали, що якщо до восьмої не вертатимуться, нікому не відчиняти, навіть їм… Ой, Борюсенько, та що ж це воно таке, що?!..
- Спокійно!.. Не панікуй! Я зараз таксі викличу і… Ч-чорт!.. Яке таке таксі!? Чекай! Чуєш, чекай мене, Вандо! Я зараз прибіжу, зараз… Ти тільки чекай… чекай… че…
- Спокійно, хлопче, спокійно! З ліжка зараз звалишся, козаче. Марто, та допоможи ж мені! Чи не бачиш, перестарався таки Негода…
- Та чого – «перестарався»? Він сам на шокер поліз. Здоровенький хлопчак втрапився. А напруга й реактиви були ж на хворих розраховані, - ображено загуло в темряві і Борис з неймовірним зусиллям розліпив таки повіки.
Над ним схилилося троє: бородатий старигань з блакитними, ледь знекольоровленими, очима, рудава молодичка в зеленкуватому халаті та кремезний чолов‘яга в такому ж самому, що не сходився на широченних грудях, одязі.
- Очунявся? – спитав старик. – Ти чого вночі Гременцем вештаєшся? Чи не знаєш, що в цю пору в нейманів загострення?..
Десь Борис це вже чув. Він ледь наморщив лоба і… І раптом згадав усе.
- Ванда! – сіпнувся на ліжку, але здоровань відразу ж притиснув його до неї своїми дебелими ручиськами. В очі Бориса здоровань не дивився, старанно відводячи погляд у бік.
- Ванда… - неуважно почухав бороду старик. – Так, Ванда… - І раптом визвірився: - Ото й був би зараз разом із нею, якби не мої мисливці! Ну, зовсім молодь не бережеться!.. Тебе звати-то як?
- Борис, - глитнув юнак грудку в горлі і лещата дужих рук трохи послабли. – Я до Ванди біг. Вона мені зателефонувала. Захворіла вона, здається…
- Захворіла, - сумно й ствердно кахикнула жінка, а здоровань, нарешті, відпустив парубка.
Скориставшись нагодою, той спустив ноги з ліжка. Голова миттєво пішла обертом. Приміщення нагадувало лікарняну палату. Чи було нею?
- Ти хто, Борисе? – спитав старик.
- Курсант я. Гременецького льотного коледжу. Був, вірніше… До епідемії… Що з Вандою?
- А прізвище маєш, курсанте?
Хлопець, що хотів було щось сказати, затнувся і зненацька визвірився, як ото нещодавно й старик на нього:
- Прізвище?!?.. Кляте в мене прізвище, кляте-прокляте. Навіки. Нейман я. Борис Нейман… Де Ванда? Ванда де?! Ведіть мене до Ванди!!!
І, нарешті, схопився на рівні, не дивлячись на нудоту та запаморочення. Його ніхто не утримував. Лише жінка легенько обійняла за поперек, боячись, що він зараз впаде. До Бориса донеслися ледь помітні пахощі якихсь незнайомих парфумів, перемішані з тягучим і різким запахом ліків.
- А батьки? – прогудів здоровань і юнак не відразу зрозумів, що питаються про його батьків.
- Мамо з сестрою молодшою до родичів на село поїхали. В Кременчуки. А тато… - Борис знітився.
Старик досадливо крякнув.
- І сюди дісталися. Їх все більше й більше в глибинці стає. Якщо за півроку нічого не зробимо, то… - він розпачливо махнув рукою. А потім жалісно подивився на хлопця: - Уявляю, як тобі з прізвищем твоїм велося…
Але Борис не слухав його.
- До Ванди… - видихнув. – До Ванди… Вона ж у вас, вона ж десь тут є. Я відчуваю.
Трійця коротко перезирнулася поміж собою. Настала важка пауза.
- Не треба було б… - кахикнув, врешті решт, старик. – Не треба… Нічим ти їй вже не допоможеш, Борисе. Краще запам‘ятай її такою, якою вона була.
- До Ванди… - прошелестів юнак і так благально подивився на старика, що той вперше відвів очі в бік. – До Ванди, лікарю, - Борис чомусь упевнився в тому, що він знаходиться в якійсь гременецькій лікарні. В третій, здається, на Горах.
Очі жінки, яку звали Марта, дивно й підозріло заблищали. Негода розгублено тупцював на місці.
- Як вона? – спитав старик у простір.
Простір заговорив відразу двома голосами – чоловічим та жіночим:
- Остання модифікація препарату 6-Х застабілізувала організм на певний час… Але, вочевидь, це в основному пов‘язане не з дією діхлорфонату, а з тим, що хвороба перебуває на початковій стадії… Певною мірою, клонізація вже розпочалась і в подальшому очікується швидшими темпами, ніж зазвичай… Втім, не дивлячись на те, що модифікація не перевірена в клінічних умовах, реакція Хіменеса вказує…
Борис розгублено переводив очі з одного обличчя на інше. А потім… Потім раптом смикнувся усім тілом і, підстрибнувши до старика, схопив його за грудки:
- Не перевірена?!? Так ви!.. Так ви тут експериментуєте! На людях!!! Де Ванда, виродку, де Ванда???
Негода сунувся було до хлопця, але той раптом крутнувся, ухопив стариганя за горло зігнутою рукою і закричав так, що, мабуть, його усі неймани на усій планеті почули:
- Не підходьте!.. Не підходьте, бодай вас!.. А то я йому на два рази м‘язи зверну. Я в коледжі чемпіоном з козацької боротьби був, не підходьте! Ведіть мене до Ванди, ведіть!
Старик хрипів і перелякано вертів головою. Негода скам‘янів, а Марта розгублено сплеснула руками:
- Професоре, про...
- Та відведіть!... Відведіть його... до дівчини... – почулося крізь хрипіння і Борис мимоволі трохи послабив хватку.
А молодичка Марта зненацька підскочила до них і тихо кинула, наче плюнула, просто в обличчя хлопця:
- Дурень ти неймануватий! У професора Яременка три тижні тому син в космосі зник, а ти...
Довгими тьмяними коридорами лікарні Бориса вели вже вдвох – Марта й Негода. Професор, розтираючи вкриту червоними плямами шию і неймовірно горблячись, зник в якомусь кабінеті. І Борис був радий цій обставині. Бо про Євгена Яременка, сина, як виявилося, гременецького медика, та його команду знала вже вся планета. Не дивлячись на майже зруйновані нейманами комунікаційні канали. І захоплені ними аеропорти та космічні стартові майданчики Штатів, Росії і Європейського Союзу. Вайлувата Україна з її раритетним „Морським стартом” раптом виявилася ледь не останньою надією людства. Яке швидкими темпами зникало з поверхні планети.
- Наліво, - прогудів за спиною шафоподібний Негода, а Марта м‘яко торкнула хлопця за розірваний рукав светра. Він слухняно виконав наказ своїх проводирів.
- Дарма ти на професора накинувся, - не вгавав за спиною мисливець з бригади професора Яременка.
„Дарма”, - подумки погодився з ним Борис. Команда полковника українських аерокосмічних сил Євгена Яременка мала, врешті решт, з‘ясувати, куди зникають люди, що перетворилися на нейманів. Бо ті оскаженіло будували космічні кораблі і тисячами зникали в розпеченому від стартів небі. Що ставалося далі, ніхто не знав. На Землю не повернулась жодна жива істота. Ані людина, ані нейман.
Вважалося, що вирішення цієї загадки мало б посприяти остаточному розумінню щодо перебігу хвороби, під час якої усі моральні та фізичні сили людини спрямовувалися на те, аби, не рахуючись ні з чим і ні з ким, покинути рідну планету. І ще вважалося, що, хоча й сам вірус був уже виявлений і виокремлений, але без повної картини захворювання не можливо знайти ліків від нього. А часу залишалося все менше й менше. Людство тануло на очах. Наче брудний сніг під променями зголоднілого весняного сонця.
Сміливці Євгена Яременка стартували з однієї з останніх стартових платформ, розташованих в Тихому океані. Зв‘язок з „Бандерою-8М” перервався за сорок три хвилини дев‘ятнадцять хвилин по тому.
Стоп!.. Але ж батько українського космонавта, здається, був медичним світилом одного зі столичних інститутів!?!
Борис зупинився так рвучко, що Негода з прискоренням ходячого гардеробу налетів на нього.
- Ти що, пришелепуватий? Ти, що... – розпочав було заводитися здоровань, а Нейман вже усім корпусом розвертався до нього.
- Це ви з мене пришелепуватого робите! – вигукнув розлючено. – Який такий Яременко?! Який такий професор?! Справжній Яременко в Києві професує, а ви тут мені...
- Ні, ну дійсно недороблений, - вкрай зморено видихнула Марта, обережно торкаючи хлопця за плече. – Київ уже майже увесь під нейманами. Як і інші мегаполіси. І не лише наші. А нам, щоб роботи не припиняти з пошуку ліків, терміново треба було нове місце для досліджень шукати. І щоб не велике місто було – такі нейманів в першу чергу принаджують, - і щоб не дуже мале. Бо в малих умов жодних немає. І ще щоб воно десь в центрі країни розташовувалося. Транспортні розв‘язки знову ж. Гременець ваш усім цим умовам відповідав. Пішли вже... – легесенько штовхнула вона його в плече.
Юнак хотів щось сказати, але лиш знічено махнув рукою і звернув до нового коридору слідом за жінкою. Вгорі тьмяно мерехтіли світильники, що явно працювали від автономного дизеля. Але солярка теж колись закінчується.
- А ти на якому курсі навчаєшся? – раптом невлад запитав за спиною Негода. – Навчався?.. – поправився.
- На останньому... – неуважно відповів хлопець, думаючи за щось своє, а потім гірко скривився і в мерехтінні світильників його обличчя стало схожим на нестямне обличчя монстра. – Я з дитинства про космос мріяв, а тепер...
- Тепер? – луною озвалася Марта.
- Тепер зненавидів... Як і себе самого. За прізвище.
- Та чого, - знову прогудів за спиною Негода, - нормальне прізвище. Знамените. Бо кібернетик Джон фон Нейман... – і осікся, наштрикнувшись на крижаний погляд Бориса, кинутий ним через плече.
- Прийшли, - зупинилась Марта.
Двері були старими, обшарпаними, з величезною плямою в нижньому правому кутку – мабуть, ногою колись відчинялися. Борис ногою не став. Борис обережно взявся за круглу ручку.
- Почекай!..
З надр зеленкуватого халату Марти з‘явилося щось, схоже на м‘який респіратор.
- Одягни. Береженого Бог береже.
„Бог! – ледь презирливо думав Нейман, натягаючи маску респіратора. – Бога немає. Бо якщо б був Бог, не допустив би він такого, що із Землею зараз відбувається. Створив він, розумієш, за своєю подобою...” Двоє інших масок сховали за собою нижні половини облич його супутників.
Ванда лежала на завеликому для неї ліжку, маленька, зіщулена, уся якась висохла. Блакитна, мертвотних тонів, ковдра закривала її майже до підборіддя. Поряд з ліжком стояло щось схоже на крапельницю з рідиною сріблястого, аж ртутного, кольору. Ртутна рідина стікала прозорою трубкою, що зникала під ковдрою.
- Що?! – рвучко обернувся Борис до Марти. – Що ви із нею робите?
- Вводимо препарат 6-Х... – жінка затнулася. – Ми його називаємо еліксиром Яременка. Це найкраще, що зараз існує проти хвороби Неймана.
- Найкраще? – знову тьохнуло серце юнака. – Тобто... Тобто, можна сподіватися?
Негода відвів убік очі, що похмуро виблискували над респіратором. Марта зітхнула.
- Борисе, мені здається, що ти сильний чоловік. І розумний. Якби еліксир Яременка мав здатність нищити віруси хвороби Неймана, то майже усі проблеми Землі були б уже вирішені... – Потерла собі горло. Щосили потерла. – І Євгену нікуди не треба було б...
Зненацька Марта болісно схлипнула і незграбно вислизнула за двері палати. На що вже увага Бориса була прикута до Ванди, а й то він не зміг не проводити її здивованим поглядом.
- Роман в Євгена Яременка з Мартою був, - перехопив його погляд Негода. – Тож, сам розумієш...
Борис розумів. Як і те розумів, що незабаром від Ванди залишиться тільки...
- Скільки їй ще?.. – задихнувся.
- Я так розумію, що доби дві-три. Щоправда, ми їй нову модифікацію препарату вводимо, через це термін може змінитися. Втім... – раптом затнувся Негода зовсім так, як ото тільки-но – Марта. – Втім, здається, що ти зараз є найближчою її людиною. Батьків її ми не відшукали. Тобто, якщо в тебе є якісь заперечення щодо процедури, то...
- Заперечення? – невідомо в кого спитав Борис, вдивляючись крізь солону пекучу пелену в очужіле обличчя Ванди. – Заперечення? – перепитав. І кліпнув очима: - І що? Взагалі жодної надії?
- Н-ну… - загудів Негода. – Ти же знаєш, що хвороба Неймана…
- Чому Неймана, до речі? – хрипко спитав Борис, роблячи крок до ліжка. Наче крізь неймовірно прозору і неймовірно грузьку протоплазму роблячи. – Першим же капітан Домбі захворів. Не якийсь там… Нейман, - закінчив важко.
- Ну, Домбі… Домбі-зомбі… І так народ переляканий, а тут, уяви, хвороба Домбі! Зомбі, мат-тері його ковінька поміж ребер!
Відчувалося, що Негоді було легше розмовляти, ніж мовчки спостерігати за Борисом. І той був вдячним за це здорованю. Це трохи відволікало. Адже другий крок давався йому з набагато важчими зусиллями.
- Як відомо, вірус, що його підхопив на Місяці Грегорі Домбі, вражає гени. А людина з точки зору теорії є просто самовідтворювальним автоматом великого кібернетика Джона фон Неймана. Автоматом, машиною для перенесення й реплікації тих самих генів. В даному випадку генів капітана Домбі. З усіма його хворобливими прагненнями та їхніми фанатизмами. До того ж, вкрай викривлених самими вірусами.
- Викривлених, це так… - зітхнув Борис, наближуючи своє обличчя до обличчя Ванди. Вже трохи незнайомого. Вкритого сірою та безжиттєвою шкірою. Наче пластиком маски. – І щодо фанатизмів усіляких, теж так… Краще б якась велика, але не фанатична людина захворіла.
- Так не буває, - авторитетно мовив Негода. – І, взагалі, в якому сенсі велика? В якому сенсі фанатична? Уяви собі, що замість Домбі маємо мільйони великих російських президентів. Або фанатично-наших. Бр-р-р, - гидливо пересмикнув плечима здоровань. – Та нехай навіть Ісусів. Чи Магометів. Уявляєш – планета праведників?! Чи навпаки... Отож, друже… Хвора планета крайнощів. Наче краю урвища. На якому завмерли... космонавти, – закінчив лікар, смішно округливши над респіратором свої великі волові очі.
Але Борис не засміявся.
- Космонавти, так... – пробурмотів. – Які улітають-падають невідомо куди й невідомо для чого... – І, схилившись ще нижче, покликав так жалісно, наче й дійсно боявся кудись впасти: - Вандо, Вандонько!..
- Та спить вона, - крекнув Негода. – Препарат діє. Якби вона зараз не спала...
- ...то вже давно намагалася б нас заразити, - почувся іззаду напружений голос Марти.
Жінка явно переборола свою миттєву слабкість, стидалася її і щосили пробувала щось довести. Хоча б самій собі.
- Не автомати ми, - показала, що чула останні просторікування Негоди, - ні. Ми для вірусів Неймана теж лише віруси. Сировина. Розмірами в одну дорослу людину. Яка на Землі перебуває лише короткий період інкубації, а опісля...
- Я не хочу, не хочу в космос! – до болю закусив губу колишній курсант Гременецького льотного коледжу Харківського аерокосмічного університету. – Не хочу, не хочу я нікуди улітати. Падати не хочу. Я хочу лишень, щоб ви її врятували. І ви врятуєте! – Він рвучко обернувся до Негоди й Марти. Ті в своїх респіраторах та зеленкуватих халатах нагадували інопланетних істот. – Врятуєте???
Інопланетні істоти коротко перезирнулися.
- Борисе, - розпочала було Марта, - я вже казала тобі, що...
Але її перебив Негода:
- Хлопче, ми працюємо над цим, працюємо! – Він вже в котрий раз відводив очі в бік від прямого погляду Неймана, чомусь відчуваючи якусь провину перед ним. – Нам би ще часу трохи. І ми не лише дівчину твою, ми усіх нас врятуємо. Бо ми на вірному шляху, хлопче, на вірному!
- Ти певен щодо цього? – раптом тихо спитала Марта й Негода здригнувся.
А жінка продовжувала, не звертаючи на нього уваги. Наче задавнену суперечку продовжувала з кимсь невидимим, але присутнім в цій кімнаті:
- Ну, гаразд, створимо ми антивіруси, що проникнуть у віруси Неймана і, не знищуючи їх разом з людиною, змусять їх реплікуватися в потрібному нам річищі... Що далі?.. Ми просто одного вбивцю замінимо на іншого. Іншого штибу. А ми?... Де ми самі, де?!? – аж зойкнула тихо.
- Отож і маємо ми змусити їх не реплікувати, а гинути. Без людини, - блиснув очима Негода.
- Замкнене коло. Бо тоді будуть гинути й антивіруси. Бо ж боротьба за існування. Бо ж немає в природі альтруїзму. Це – по-перше. По-друге, в зв‘язку з розміром пари „вірус-антивірус”, ми вперлися у межу властивостей речовини. Треба йти далі. До біополей...
- Ага. А ще до аури, до душі. Та де ти у вірусу, цього набору молекул, душу бачила?!
- Я кажу не за душу, а за біополе.
- Яка різниця! Суцільна термінологія!..
- А як ця термінологія підкорює психіку людини? А як…
- Не врятуєте ви Ванду, - зненацька тихо-тихо промовив Борис, але сперечальники здригнулися, наче від гучного окрику. – Не врятуєте... – І лихоманково зашепотів покусаними губами: - Вандо, Вандонько, залишися зі мною, залишися! Благаю! Або не кимсь, а мною стань... Ні!!! Собою будь, собою! Боже, та за що нам усе це!? За що?!? Я остаточно заплутався, Боже, остаточно! Побий мене, Боже, потрощи! На дрібки, на віруси, на молекули. На електрони там якісь. На кванти. Щоб вони ліками стали. Для Ванди ліками, для усього цього світу клятого ліками.
І раптом він таки упав. На коліна. Зриваючи з себе респіратор і припадаючи своїми скривавленим губами до мертвотних губ Ванди, цілуючи їх, кусаючи, змішуючи в одне ціле свою кров і кров коханої дівчини. Разом з усіма хворобами усього цього всесвіту.
- Та що ж ти робиш, дурню!!! – кинувся до нього Негода.
Але вже було пізно...
- Як же ви не вгледіли тоді за ним? – спитав Яременко в Марти, стоячи перед величезним плазмовим екраном.
На екрані, сидячи на підвіконні в лікарняній палаті та й взявшись за руки, Борис і Ванда вели неквапливу бесіду. Палата була міцно замкнена й ізольована. Очі хлопця й дівчини світилися.
- Та ви ж знаєте, Трохиме Сергійовичу... Негода тоді мою увагу відволік. І сам відволікся.
- Ні, Вандо, - казав на екрані Борис Нейман, - від космосу нам все одне нікуди не дітися. Але спочатку собі раду потрібно дати. І всередині, і зовні: в довкіллі, на Землі. Навіщо ми космосу нечупарні та потрібні?
- Тобто, потяг до космосу в нього таки простежується? – не обертаючись, запитав Яременко.
Негода, що стояв поряд із Мартою, затупцював на місці:
- Простежується, Трохиме Сергійовичу, простежується. І в усіх простежується, з ким він встиг сконтактувати. Але це нормальний потяг, без перехльостів, без нав’язування власних думок.
- А фізичні напади на інших?
- А оцього немає. Усі, хто контактував з Нейманом, стають менш агресивними. Хоча колонії вірусів залишаються в їхніх організмах.
- Таке відчуття, - вклинилася Марта, - начебто самі характеристики вірусів змінилися. Але, згідно з молекулярними аналізами жодних змін немає.
- І тому хворі в усіх сенсах залишаються реплікантами, - ледь розгублено прогарчав Негода. – Не дивлячись на те, що не клонуються.
- Так, звісно... Молекулярні аналізи... – задумливо пробурмотів професор. – Віруси-клони… Реплікація... Здається мені, друзі, що у випадку з Борисом ця сама реплікація по-іншому називається.
- І як це? – скинув вологі волові очі Негода.
- Реінкарнація. Якщо ти розумієш, про що я.
На екрані двоє закоханих некліпно й усміхнено дивилися одне на одного. А за розчахнутим вікном з ультрамаринового неба на них так само некліпно дивилися зірки.
