Вона сиділа на порожньому вокзалі.
Він нервово ходив взад-вперед, очікуючи на нічний потяг. За вікном було темно і холодно. Нічні метелики та мошкара грілися у світлі самотнього ліхтаря. В невеликому напівпорожньому приміщенні було не набагато тепліше, зате сухо. Його важкі кроки лунали голосно і дзвінко, наповнювали кожну часточку, кожну молекулу повітря, відбиваючись від сірих облуплених стін.
Вона сиділа в якійсь байдужій задумі й чекала на потяг. Його кроки лунали в її голові, стукали залізним молотком по мізках.
- Пане, спиніться на хвильку.
Він став. Їх очі зустрілися і в приміщенні стало трохи тепліше. Він сів поруч неї , ще раз глянув прямо їй у вічі й опустив голову.
- Чому ви сама?.. на цьому порожньому вокзалі в такий час… Невже вас теж погнала доля? Куди…
Фраза так і не закінчилась. Вони сиділи мовчки. Кожен мовчав про своє, кожен відчував у грудях нестерпний вогонь. Раптом вона поклала свою руку на його. Тіла пронизало жанром. Він здригнувся.
- Ходімо звідси.
Вони вийшли на двір, тримаючись за руки. Дощ поливав їх палаючі обличчя, а старий ліхтар кидав срібний відблиск на дві мокрі постаті. Та їм було байдуже. Вони вже не були самотні; вони з трепетом у серці йшли назустріч своєму потягу.
