***
Олеський замок гордо височів на пагорбі, здалека демонструючи свою велич. Вершники попрощалися з дітьми і рушили далі. Вечоріло. Діти полягали в приліску під деревом - необхідно було скласти план наступних дій. Остап по-діловому, наче військовий розвідник у фільмах про війну, розложив на траві топографічну карту й компас і почав вираховувати місце їх знаходження.
- Та-ак, ось Львів, ось Броди, а отут – ми, - поважно промовив він і ткнув стержнем олівця в Олесько. – Золочів знаходиться південніше, тобто нам доведеться йти он тією дорогою. Судячи з карти, це кілометрів тридцять. Якщо йти дорогою, то ми зможемо долати десь по 4 кілометри за годину. Та-а-ак, значить на дорогу до Золочева ми витратимо сім з половиною годин, плюс два рази відпочинемо по годині, плюс годину додамо на розпитування, як добратися до руїн монастиря тамплієрів. Ще, напевне, години чотири будемо шукати камінь. Всього виходить 14 з половиною годин. А до півночі неділі в нас залишається ще більше доби, тобто десь приблизно годин 27-28. Значить в запасі у нас є...
Дарина страшно не любила математику, а тому, щоб не чути Остапа і не забивати собі голову тими всіма цифрами і арифметичними діями, вперше за всю подорож, натягнула на вуха навушники й увімкнула свій МР-3 плейєр.
І знову наступила ніч. Здалека замок виглядав таємничим і грізним, хоча ті часи, коли він був неприступним бастіоном, вже давно пройшли. Але пробратися до нього було все ще досить складно. Пагорб, на якому стояв замок, оточували болота і до воріт вела тільки штучна дорога, яка охоронялася вартою. Отже дітям треба було якось пройти через болото, видертися на горб і через мур перебратися на територію парку, з якого вже можна було проникнути всередину. Інакшого шляху не існувало, тому Остап, який взяв на себе ініціативу провідника, виломив з дерева довгу пряму гілляку і першим ступив у болото, намацуючи перед собою твердий грунт.
