***
- То ви, дідусю, і є той самий Мольфар? – Запитав Остап.
- Ні, звичайно. Скільки часу вже минуло відтоді. Я сьомий Мольфар – той, хто мав знайти Іванового визволителя. І, здається, сьогодні знайшов!
- Але чому ти думаєш, що саме я можу визволити когось, я ж лише дитина і, якщо чесно, страшенний страхопуд. Коли я чогось боюся, то завжди першою посилаю вперед Дарину.
- Я й не стверджую, що ти один врятуєш його. Ви з Дариною разом зробите це.
- Але ж старий мольфар говорив, що з’явиться одна невинна душа, а нас двоє і ми далеко не безневинні. Тато з мамою постійно сварять нас за те, що ми у чомусь винні коли наробимо якусь шкоду.
Старий посміхнувся і трохи з сумом промовив:
- Всі діти є невинними й безгрішними, бо не від зла пустощі їхні, а від тяги до пізнання світу, та й не відають, що творять вони. А душа у вас, можна сказати, що й одна на двох, бо формується вона ще в лоні матері, де ви були разом нероздільні, а лише після народження на цей світ ви розділилися. Але й зараз не можете бути одне без одного, бо душу маєте спільну, тільки на двох поділену.
- Ну добре, - не міг вгамуватися Остап, - але ж у світі багато родиться близнюків, то чому саме ми?
Ми хоч і відмінники у школі, але ж ні ворожити, ні чаклувати не вміємо. Ну от хіба що Дарина гарно вміє малювати, а я вмію по карті орієнтуватися і на сопілці грати. Оце й усе.
- Це теж не мало, хлопче. Кожен з вас окремо може не багато, а разом – хто зна - може ви й гори звернете?! Але головне не те, що ви вмієте. Головне якраз в тому, що вас двоє і в той же час ви є одним цілим. Зараз я поясню вам чому:
Коли старий Мольфар почав готувати собі наступника, то найбільше його тривожило, що за триста років навіть камінь може розвіятися по вітру, а з ним й Іванова душа. Тому треба було зробити так, щоб коли з’явиться рятівник, він якимось чином зміг попасти у минуле. Мольфар всі свої сили і вміння потратив на створення у своїй печері переходу між теперішнім і минулим. Ніхто крім його учня не мав права знати про нього. Прохід відкривався лише раз на місяць, опівночі, коли повний місяць своїм світлом прокладав доріжку до входу печери. Коли перехід був готовий, Мольфар вийшов з печери і промовляючи заклинання, примусив скелі, що стояли обабіч, зрушитися з місця й стулитися одна до одної так, щоб ніхто не зміг протиснутися туди. А потім він наклав закляття і на саму печеру, щоб жодна грішна душа не проникла всередину, коли місяць у повні. Тільки ми, мольфари-охоронці печери, можемо з’являтися тут. А якщо хтось таки проникне сюди о цій порі, то безслідно й безповоротно пропаде десь в іншому часі, забувши хто він та звідки. Для того, щоб потрапити у минуле й одночасно свідомістю залишатися у теперішньому часі, душа повинна би була роздвоїтися. Але жоден чаклун ще не навчився роздвоювати душу. Я теж вважав, що це неможливо і навіть не задумувався, якою простою може бути відповідь – невинна душа дітей-близнят. Тому то, напевне, Дарина не щезла в круговерті часу, а ти, Остапе, досі ще стоїш живий і слухаєш мене. Я вірю, що вам двом вдасться здійснити те, чого стільки часу чекає душа Івана, душа Марисі й душа старого Мольфара.
...........................
