

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	686
Творів:	10324
Рецензій:	15699

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фентезі

Камінь тамплієрів (пригоди Остапа і Дарини). 2 ч.

© Андрій Бачинський, 15-05-2008
*** Остап лежав на траві біля величезного кам’яного стовпа, а Дарина трусила його за плечі і кричала до нього: - Вставай, скільки можна спати? Остап відкрив очі, поволі роздивився навколо і видихнув: - Фу, ну і сон! Знала б ти, що мені наснилося! А чому ми не в палатці, де тато і мама? - Та проснися вже ти! Який там сон? Ми в минулому! Нас викинуло з печери аж сюди, на дорогу за урочищем. Ти що не бачиш? - То це було насправді? – з жахом перепитав Остап. - А ти як думав? І чарівник, і Іван з Марисею, і „коридор” часу – все насправді! І чого я тебе послухала і поперлася вночі в ту печеру? Треба було нам тих скарбів, га? - І що тепер робити? – розгублено запитав Остап. - Ти все почав, ти і думай тепер. Це ж ти у нас великий пірат і розбійник, - перекривляла Остапа Дарина, але швидше не зі зла, а з розпачу. – Знав би ти, якого я натерпілася страху, поки той дід розмовляв з тобою: навколо темінь, нічого не видно, здається, що весь час падаєш в якусь бездонну яму. Думала, що ти не насмілишся і втечеш, а я так вічно і літатиму в цій безодні. Але як тільки ти переступив діру у минуле, то мене зразу завертіло і викинуло тут біля каменю. А ти опинився поряд, але без свідомості. Прийшлося тебе трусити, як грушку, щоб ти отямився. - Значить все-таки не сон, - задумливо підсумував Остап і рішуче встав на прямі ноги. – Ну що ж, тоді пішли. Зараз я посвічу ліхтарем, щоб знайти сліди від коліс нашої машини і по слідах дійдемо до села. - Остапе, які сліди, яка машина, ми ж у минулому! Ми навіть не знаємо який зараз рік. Може ще наша бабуся і прабабуся на світ не народилися, ти що не розумієш, чи що? - Вибач, я ніяк не можу звикнути, що це все насправді діється з нами. Тато точно сказав би, що за всіма законами фізики таке неможливо. Ну добре, йдемо. Пора вже рятувати Івана Лісоруба, діда Мольфара, тата, маму, тебе, мене, а може і всіх решта. Вниз до села дійдемо, а зранку побачимо, що робити далі. З тим і рушили. Спочатку трималися за руки і йшли по середині ґрунтової дороги, яка здавалося анітрохи не змінилася за сотні років. Діти були занадто збуджені останніми подіями і спати зовсім не хотілося. Сонце ще не вийшло з-за дерев, коли забрели в якийсь хутір і на одному подвір’ї побачили чоловіка, що запрягав воза. Остап привітався з дядьком і спитав де вони знаходяться. Той здивовано оглянув малих і промовив: - Якісь ви дивні. І вбрані не по нашому, і говорите якось не так. Звідки ви, діти? - А ми ...е-е-е... заблудилися, - знайшлася Дарина. – Ми зі Львова, тобто з Долини, тобто, ну-у-у, нам треба у Львів. - Ми ніби подорожуємо, - підхопив Остап. - Ага, то ви, мабуть, діти когось з того мандрівного гурту комедіантів, що подорожує зі Станіслава до Львова, а зараз виступає у Болехові? - Так-так, - радісно відповіла Дарина. – Але ми гуляли і загубилися. - А то ж я думаю, чому ви так відрізняєтесь від тутешніх. Це ж як ви блукали, що вас аж сюди занесло? – здивувався селянин. – Батьки, напевне, обшукалися вас і місця собі не знаходять. - Мирно сплять наші батьки і навіть не підозрюють, в яку халепу попали їхні діти, - пробурмотів собі під ніс Остап. - Самі ви назад не попадете, сідайте зі мною на воза. Я якраз їду в Болехів на ринок, то підвезу вас. - Але в нас немає грошей, щоб заплатити вам, - забідкалася Дарина. - А нічого. Ви ж діти комедіантів, то будете мені по дорозі співати і розказувати різні байки. Все веселіше буде. А я вас ще й пригощу молоком і хлібом. Так що вилазьте на воза. Дорога до Болехова пройшла непомітно. Діти переспівали всі відомі їм пісні, перерозказували всі вірші і оповідання, які пам’ятали зі школи. Дядько дивувався, бо ніколи не чув таких кумедних і незрозумілих пісень, але тішився малими і коли висаджував їх біля ринку, то ще подарував їм буханець хліба. Вони роздивилися навколо і зрозуміли, що, дійсно, інакше ніж комедіантами тут вони не зможуть назватися. Навколо ходили селяни і ремісники в простих полотняних сорочках і штанах, в постолах або й на босу ногу. Остап у своїх джинсах і червоній футболці з написом Superman, а також Дарина, одягнута у все рожеве, як її улюблена лялька Барбі, виглядали мов інопланетяни. Люди здивовано озиралися на дітей, але не затримувалися коло них, бо всі спішили по своїх справах. На площадці біля ринку виднілися театральні декорації мандрівних артистів. Остап з Дариною поспішили до них, зайшли у шатро і привіталися. Біля дзеркала сиділи двоє людей – чоловік і жінка. Чоловік якраз натягав кумедний різнокольоровий костюм, але так і зупинився з однією штаниною в руках, здивовано витріщившись на дітей: - А ви хто? Ви теж комедіанти? Але сьогодні ми тут виступаємо, ви що хочете від нас наш хліб відібрати? А ну ідіть звідси! Завтра ми їдемо, тоді і приходьте сюди виступати! – заволав невдоволено чоловік, побачивши у дітях конкурентів. - Ні дядечку, ми не артисти, ми просто загубилися, ми відстали від своїх і нам конче треба попасти у Львів, - заторохтіла з переляку Дарина. – Візьміть нас з собою, будь-ласка. - Ми будемо вам допомагати, - підхопив Остап. – Ми можемо прибирати, мити посуд, допомагати складати декорації і чистити костюми. Тільки візьміть нас з собою. - Дивні ви якісь, - вступила в розмову жінка, що перед тим мовчала, бо якраз наносила грим на лице. – Ми ніби знаємо всіх акторів, що подорожують в цих краях, але вас і таких як ви ще не зустрічали. Звідки ви? - Ой тітонько, - сумно промовила Дарина, - якщо розказати вам всю правду, ви все-одно нам не повірите. Але нам дуже-дуже треба чим швидше попасти до Львова. Від цього залежить життя наших батьків і ще кількох людей. - То ваші батьки захворіли і допомогти їм можуть тільки у Львові? - Ну, ніби так. Вони заснули і не можуть проснутися, поки їм не допоможуть. - Таке буває – людина засипає і всі думають, що померла, а, в дійсності, вона спить таким непробудним сном. Але хто вам у цій біді допоможе у Львові? - Там у підземеллях живе якийсь чорний монах - чаклун, нам треба знайти його. - Щось я чула про такого, але, здається його ніхто ніколи не бачив, так що може це лише легенда. А може й ні. Зараз вже 1796-й рік на дворі, інквізиція більше не лютує і різних чаклунів з відьмами вже давно не спалюють на вогні. Тому їх і розвелося повно на землі. А все ж таки де ваші батьки виступають, що ми їх не знаємо? - Та у Львові. Ми і є зі Львова, просто сюди ми приїхали на літо, а тато з мамою позасинали. У нас ще й дядько Андрій є. Може ви і чули про нього – він заслужений артист України! – з гордістю вигукнув Остап, знову забуваючи, що він у 18-му столітті. - Як-як, заслужений артист України? А це що ще за чин такий? - Добре жінко, закінчуй допитувати малих – пора виставу починати. Потім договоримо. А ви, діти, поки посидьте тут, відпочиньте, бо після вистави треба буде попрацювати, щоб швидше зібрати всі декорації і рушати далі в дорогу на Стрий. Діти могли перевести дух – здається, до Львова вони вже мали чим добратися, хоча й не так швидко, як хотілося. На татовій машині вони б доїхали за годину, а тепер подорож зайняла цілий тиждень. Щодня їх пересувний театр переїжджав з місця на місце, поволі наближаючись до мети. Остап допомагав розкладати і збирати декорації, Дарина – готувати їжу і підтримувати чистоту. А на вечірніх виставах, коли збиралося найбільше народу, Остап з Дариною навіть виступали з сольним номером. Спочатку Дарина розмальовувала своєю помадою і тінями лиця, своє і брата, стаючи дуже подібними на тих клоунів, що бачили колись в цирку. Вони вискакували вперед, робили кувирок і починали співати популярну пісню про „пупсика”, яку постійно крутили по телевізору. Програш Остап грав на сопілці, а Дарина танцювала. Не дивлячись на те, що Остап трохи фальшивив, номер проходив на „Ура” – публіка потішалася зі смішних розмальованих дітей, а ще більше з незвичної, як для того часу, ритму і мелодії пісні. Пройшов тиждень. Вони вже потроху звикли, було цікаво і весело подорожувати в запряженій бричці від міста до міста. Але після останнього концерту біля корчми у Деревачі, діти ніяк не могли заснути, з тривогою чекаючи завтрашнього дня, коли вони в’їдуть до Львова і прийдеться попрощатися зі своїми новими знайомими. Дарині вони так сподобалися, що вона навіть подарувала їм на пам’ять свій косметичний набір, з яким раніше нізащо би не розлучилася. „Що робити далі, як знайти і попасти до Чорного монаха?” – з цією думкою Остап заснув тривожним неспокійним сном... Був недільний ранок, до Львова стікалися люди з околиць. Хтось спішив на базар, хтось – відвідати один з монастирів, хтось – просто погуляти міською бруківкою під погожим літнім сонцем. Остап розгублено дивився навколо і не пізнавав свого рідного міста. Раніше він був певен, що без проблем зорієнтується, але все виявилося таким незнайомим! Вежу Корнякта побачили здалека, тому від неї вирішили орієнтуватися в пошуках Єзуїтського костьолу. Руською вулицею, яка практично не змінилася, минаючи Катедру вийшли на якусь площу, що швидше нагадувала пустир, посеред якого були розкидані залишки будівель. Костьол єзуїтів стояв поруч і Остап начебто впізнав його, але щось навколо було не так: там де раніше (точніше кажучи, не раніше, а в майбутньому ) був проспект, через який переходили до пам’ятника Шевченку, тепер з землі стирчали рештки якогось муру. Подібний мур Остап пам’ятав, але ж той знаходився з іншого боку Львова - біля Арсеналу. Щось тут було не так. Остап взяв Дарину за руку і повів на другий бік муру. І, раптом... Остап завмер, відкривши рота: - Дарина, ти бачиш це? Звідки тут взялася річка? – ошарашено запитав він і вийшов на міст, що вів через рів до Полтви. – Влітку ми щоразу їздимо за сотню кілометрів від Львова, щоб поплавати, а тут, виявляється, є ріка в самому центрі Львова! Слухай, а може це не Львів? - Як не Львів? Ти що не впізнаєш цей собор? А цю високу вежу? Як там її, м-м-м, Крамарів чи як? Ми ж під нею в кафе з мамою сиділи. Ти весь час забуваєш який зараз рік – за той час тут все змінилося. - Ну я розумію, що старі будинки і мури порозвалювалися, вони й зараз вже якісь напівзруйновані. Але ріка куди пропала? - Ой Остап, не задавай питань, на які ми все одно не маємо відповіді, - почала вже дратуватися Дарина. – Давай краще подумаємо, як пробратися в підземелля костьолу. Сьогодні неділя, на вулицях повно різних людей і на нас поки-що ніхто не звертає увагу. А завтра, можливо, нас схоплять і закриють десь у в’язниці. - Не переживай, щось придумаємо. Я знаю де є вхід. Пам’ятаєш, тато недавно обіцяв повести нас на екскурсію підземеллями Львова і показував такі металічні двері в підвал біля Гранд-готелю? - Остап! Який Гранд –готель? Яка екскурсія? Ти що не бачиш, що твій Гранд-готель мав би бути аж за річкою? Якщо там і було якесь підземелля, то воно з’явилося десь не так давно, але не в той час, в якому ми знаходимося. - Ну добре. Переконала. Тоді треба зайти і пошукати вхід всередині костьолу. - Думаєш нас пустять? - А чому ні? Сьогодні ж неділя, люди ходять до церкви. Похід нічого не дав, що й не дивно - Чорний монах, очевидно, жив так таємно, що для простих смертних вхід до його володінь не міг бути легким і доступним. Остап з Дариною ходили навколо і не бачили жодних дверей чи воріт, які могли би вести вниз. Тільки пару загратованих вікон, що ніби виростали з землі, підтверджували: в цьому костьолі, швидше подібному на неприступну фортецю, є таємні підвальні приміщення. Грати на вікнах були такі грубі, що Остап навіть не задумувався над тим, щоб їх якось розігнути. - Десь мусить бути вхід, десь мусить бути вхід. – Коли Остап напружено роздумував над чимось, то дуже морщив чоло і чухав вказівним пальцем лівої руки. Це виглядало так кумедно, що Дарина розсміялася. - Чого смієшся? Краще думай, де вхід? - А може входу і немає зовсім, - спокійно відповіла Дарина. – Монах живе собі сам і міг замуруватися всередині, щоб ніхто не турбував його. Або й взагалі має вихід з підземелля десь далеко за межами костьолу. - Але ж ми тоді ніколи не попадемо туди! – у відчаї застогнав Остап. - Чому ні? Ми можемо пролізти через грати у вікно. - Ти що, Дарина, з глузду з’їхала? Та ці грати треба снарядом підривати, щоб зрушити з місця! - А для чого їх взагалі рухати? – спокійно відповіла Дарина. – Я ж недарма завжди хотіла бути моделькою і так бережу свою фігуру, щоб не поправитися. Я запросто зможу пролізти між залізними прутами, тай ти, думаю, протиснешся. Ці грати зроблені для того, щоб дорослі не змогли проникнути всередину - нікому, напевне, навіть в голову не прийшло, що такі малі діти як ми ризикнуть пролізти в ці страшні підземелля. - А ти права, - промовив Остап, приміряючи своє тіло до проміжку між прутами на гратах. - А я завжди права, тільки ти мене ніколи не хочеш слухати. От так! - Ну добре, добре. Спробуємо пролізти всередину коли стемніє, щоб ніхто нас не помітив. Влітку темніє пізно, тому діти вирішили погуляти по місту, яке було таким новим і старим, знайомим і незнайомим водночас. На площі Ринок товклося повно людей, що продавали і купували різний крам і продукти. Було тісно і шумно. Діти міцно трималися за руки, щоб не загубитися у натовпі. Помучившись, повернулися на пустир біля костелу, де знайшли тиху непомітну нішу в руїнах муру і лягли відпочивати – можливо їх чекала безсонна ніч. Стемніло. Місто опустіло, тільки кінна варта спокійно роз’їжджала вулицями Львова. Остап прокинувся від крику нічного птаха і розбудив Дарину. Вони тихенько підкралися до стіни костьолу. Треба було безшумно вибити скло у підвальному вікні. Остап підняв невеликий камінь і замотав його в якусь шмату, щоб заглушити звук удару. Скло піддалося з другого разу. Здається , шуму майже не було. Остап тихенько виймав залишки скла з віконної рами, а Дарина роздивлялася по сторонам і шепотом примовляла: „Швидше давай, швидше”. Остап ввімкнув свій ліхтарик і заглянув всередину – темні сирі стіни. Підвал, як підвал. - Полізли, - бадьоро скомандував Остап, але, тим не менше, як завжди, першою заставив йти Дарину. Дійсно, протиснутися між грати виявилося не так складно. Всередині все було викладено з каменю і стеля зверху мала куполоподібну форму. Ніяких дверей, тільки довгий коридор. Промінь ліхтаря тонув у безкінечності темних стін. Притиснувшись одне до одного, мов перелякані кошенята, близнюки навшпиньках пішли вперед. Раптом, щось прошаруділо над головою у Остапа і в того з переляку ліхтар випав з рук. І знову тиша. - Напевне то був кажан, - прошепотів Остап, піднімаючи ліхтар. – Можна не боятися. - Я і не боюся, але дуже хочу в туалет. - Терпи, скоро кудись прийдемо – цей підвал не може бути безкінечним. Ніби на підтвердження цих слів, в кінці коридору щось замерехтіло. Остап вимкнув ліхтар і діти продовжували йти вперед, орієнтуючись на тьмяне сяйво перед ними. Вони вперлися у великі дубові двері з віконцем, через яке і пробивалося світло, що привабило Остапа. Він обережно зазирнув всередину і побачив велику кімнату, схожу на зал міської бібліотеки. Навколо стояли грубі дерев’яні стелажі, вщент забиті книгами. Двері виявилися незачиненими і Остап обережно, щоб не заскрипіли завіси, почав їх відхиляти. Дарина прослизнула всередину і, озирнувшись навколо, поманила рукою брата. Кімната освітлювалася лише однією свічкою і в такій напівтемряві здавалася надзвичайно великою. Діти потроху роздивлялися і з іншого боку кімнати побачили ще одні двері. Вони поспішили до них, прислухалися і знову тихенько почали відчиняти. Дарина сховалася за Остаповою спиною, шепочучи: „Тепер ти давай першим”. Остап просунувся всередину. На мить його осліпило яскраве світло, що вдарило з-за дверей. За величезним столом з кількома підсвічниками нерухомо сиділа якась чорна згорблена постать з капюшоном на голові. Раптом постать піднялася, розігнулася і з-під капюшона виглянуло бліде, вкрите глибокими зморшками обличчя. Явно недружелюбний погляд наче просвердлив Остапа наскрізь і пришпилив до стіни. Тонкі губи на восковому обличчі заворушилися і Остап почув хриплий голос: - Skod jestesz i co robisz w tym sklepie? Остап нічого не зрозумів, але голос звучав так грізно, що по його тону не важко було здогадатися, що нічого доброго від нього чекати не прийдеться. Дарина виглянула з-за Остапової спини і відповіла за Остапа: - Ви, напевне здивовані звідки ми тут взялися і хто ми такі, правда? Але ми шукаємо чорного монаха, що, нібито, живе в цьому підземеллі. Вибачте, якщо ми ненароком помішали вам, але може ви нам допоможете його знайти? - То ви русини? – Запитав чоловік, переходячи з польської на українську. – А для чого ви мене шукаєте і як не побоялися пробратися сюди, та ще й перервати мою роботу? - То ви і є той самий Чорний монах – чаклун? - Відповідай на моє запитання, а не допитуй мене, мала негіднице! І швидше – я не маю наміру тратити на вас свій дорогоцінний час! Дарина почала розповідати. Монах знову сів у своє високе різьблене крісло і слухав, закривши очі. Коли Дарина замовкла, він ще якийсь час сидів мовчки, а потім, не відкриваючи очей промовив: - Я не можу вам нічим допомогти. Все, що я можу зробити для вас – це відпустити вас звідси живими і неушкодженими. Ви ще дуже малі і нерозумні, тому я прощу вам вашу нахабність. Ніхто не сміє без дозволу вриватися у мої володіння і піти безкарним. Забирайтеся звідси, негайно! Дарина опустила голову і почала плакати. Остап з жалем подивився на неї і в ньому невідомо звідки прокинулася сміливість. Він встав, стиснув свої малі кулачки і повним гідності голосом заговорив до чаклуна: - Ви не можете нас так просто бездушно вигнати. Нам прийшлося ризикувати і пройти крізь коридор часу, щоб повернутися більш ніж на двісті років назад. Багато днів ми добиралися до Львова, щоб знайти Вас. Люди бояться про Вас навіть словом згадувати, а ми наважилися не те що говорити, а серед ночі пролізти у темне підземелля. І все це заради наших батьків, які сплять зараз мертвим сном і не прокинуться ніколи, якщо ми не знайдемо заклинання і не визволимо душу Івана Лісоруба. - Не гарячкуй хлопче, - перебив Остапа монах. – Мені сподобалася ваша сміливість і настирність, і я не такий вже й бездушний, як ви собі думаєте. З радістю допоміг би вам знайти потрібне заклинання, але я теж не володар свого часу. Думаєте я просто так добровільно весь час живу тут, у підземеллі? Я займаюся переписуванням старих книг, які належали нашому лицарському ордену. В цих книгах зібрані історія і мудрість цілого світу. Колись давно моїм предкам вдалося вивезти і сховати цю безцінну бібліотеку. Але час руйнує її. Тому мені треба встигнути переписати і розвезти книги по різних місцях, щоб вберегти їх від часу і від злодіїв. А часу залишилося не так вже й багато – я дуже старий і навіть чаклунська сила ненадовго продовжить мої літа. - А чому ви тоді не візьмете собі когось на допомогу? - В цих книгах зібрані великі знання, заволодівши якими, можна заволодіти світом. Хто, прочитавши їх, зможе встояти перед спокусою стати володарем всесвіту? Людина грішна за своєю природою і навряд чи хтось втримається. - Але ж Ви якось втрималися? - Для цього мене готували від народження. Юнаком, ще до посвячення в лицарі ордену тамплієрів, я вже знав, що все життя буду затворником і хоронителем цієї бібліотеки. Звісно, в мене є кілька помічників, які доставляють книги до місць їх схову, але вони неграмотні і їх прийшлося б довго вчити: в цих книгах не прості тексти – в них дуже багато різних малюнків, схем і діаграм, які треба дуже точно скопіювати без жодної помилки. Знаєте, навіть самому собі я не можу вірити до кінця, тому то й став добровільним в’язнем цих підземель – подалі від земних розваг і спокус. Тут, у єзуїтських підвалах, ніхто не наважиться турбувати і спокушати мене. Ну все, досить – за два тижні мені треба дописати ще одну книгу і розсортувати вже переписані, щоб порозсилати в різні місця для зберігання. Я не маю більше часу для вас – і так вже забагато вам розповів. - О, в мене є ідейка! – Радісно вигукнув Остап, піднімаючи вказівний палець. – Ми можемо Вам допомогти: Дарина дуже гарно вміє малювати, тому зможе щось перемальовувати, вона навіть фарби завжди носить з собою. А я міг би тим часом перераховувати і сортувати книги. Я і дома часто таким займаюся – у нас більше двох тисяч книг, а місця мало. От і доводиться час від часу перекладати їх з місця на місце. - А ти не тільки впертий нахаба, а ще й хвалько! - І зовсім не хвалько, - вступилася за Остапа Дарина. – Можете самі подивитися. Дарина розкрила свій рюкзак і дістала свої малюнки. Монах роздивлявся пейзажі львівських вулиць з багатоповерховими будинками, трамвайними коліями, автомобільними стоянками. Потім взяв фломастер і, виводячи ним кольорові лінії на папері, здивовано промовив: - Цікавий у вас світ... - А давайте з нами у майбутнє, ну? Знайдемо заклинання, звільнимо Івана і гайда до нас в двадцять перше століття. Там швиденько на комп’ютері перескануємо всі ваші книги, роздрукуємо, збережемо на дисках і відправитеся собі назад, - сипав новими ідеями Остап. Чорний монах гірко усміхнувся і відповів: - Не можна так просто знущатися над часом і безкарно перелітати туди-сюди в минуле і назад. От дивися: аж семеро чаклунів мольфарів триста років всі свої сили віддали на те, щоб викривити прямий хід часу і створити часовий коридор, яким ви дісталися сюди. Щоб створити подібний прохід у часі для себе, мені знадобиться теж не менше часу, а його в мене немає. Так що твоя ідея хибна. Хоча попередню ідею – про вашу допомогу, напевне прийму. Я насправді не встигаю з переписуванням книг і, можливо, ви послані мені провидінням. Дарина, ану ходи сюди, я тобі задам дещо намалювати – перевіримо твої здібності. А ти Остапе, передивися поки що всі книги на отій полиці і розклади їх на чотири купи по одній кожної назви. Зранку до вечора Дарина і Остап, не покладаючи рук ретельно виконували все, що довіряв їм робити Чорний монах. Правда, ранок і вечір в підземеллі були поняттями умовними: сонячне проміння ніколи не проникало сюди. Тільки відчуття голоду і потреба сну відволікали від праці. Діти не знали скільки пройшло часу, але, дивлячись на задоволений вираз обличчя старого ченця, розуміли, що вони встигають закінчити роботу вчасно. Дарина старанно виводила пером на папері якісь вензеля і символи, значення яких не розуміла, але особливо і не переймалася цим – її завданням було лише точне копіювання рисунків. Таку роботу вона виконувала легко і з посмішкою, адже вдома цілими днями просиджувала над малюванням. Зате Остап з дуже поважним видом займався сортуванням і складуванням, вважаючи, що його завдання є складнішим і важливішим. Він зосереджено перечитував заголовки всіх книг, а потім розкладав їх згідно списку у певній послідовності і кількості. Читати було важко, бо старовинні готичні букви латинського алфавіту мало чим нагадували ту звичну абетку, яку вони вивчали в школі на уроках англійської. Але Остап не міг собі дозволити закінчити свою роботу пізніше від Дарини і тому з усіх сил старався працювати швидше. Одного дня, а може то був ранок чи вечір, монах підкликав до себе Дарину з Остапом і урочисто промовив до них: - Ну що ж діти, ми закінчили свою роботу. Ви неабияк допомогли мені. Прийшов час допомогти і вам. Всі ці дні я не переставав думати про те, як вивільнити душу вашого опришка з каменю. На жаль, Магістр, що наклав закляття, вже давно помер, не залишивши ніякого заповіту. Магічні сили покинули його після того, як він зрадив принципи нашого ордену і почав застосовувати свої знання не для прославлення Господа, а для злих справ, для наживи і вигоди. Тоді люди прокляли Магістра. Після кожного негідного чародійства сили його слабшали, допоки він не помер немічний у своїй келії. За ним вимер весь монастир і стіни його зруйнувалися. Їх розвіяло вітром, а місце, де жили нащадки могутніх Тамплієрів, поросло травою. Магістр був дуже сильним чаклуном і щоб перетворити живу людину в камінь він використав силу однієї з найпотужніших стихій - небесну блискавицю. Тепер тільки ще потужніша сила, викликана блискавицею, зможе побороти його закляття. А сильнішою від сили смерті є тільки сила життя. Тобто необхідно створити життєдайний небесний вогонь, а таке заклинання непідвладне жодному чаклунові в світі. Тільки Господь може творити життя з пороху земного. Але то лише мої роздуми. Давайте запитаємо відповідь у Великої книги заклинань і пророцтв. Це одна з найдивовижніших книг на землі. Вона існує лише в єдиному екземплярі, її неможливо переписати і розмножити. Я бережу її, як найбільшу цінність і смію показати вам лише тому, що вже через кілька днів ви повернетеся у своє майбутнє і не зможете нікому розказати про неї. Ні один простий смертний не зможе хоч щось прочитати в цій книзі, а тим більше щось зрозуміти. Тільки обрані, після особливих заклинань можуть звернутися до неї і Книга сама відкриє той текст, який дасть відповідь на запитання. Так що сідайте і послухаємо, що скаже нам чарівна мудрість віків. Чаклун стягнув тканину зі стола і Остап з Дариною побачили величезний фоліант у шкіряному переплетінні з золотими защіпками. Діти заворожено завмерли: їм здалося, що у напівтемряві підземелля від книги розноситься якесь тепле приглушене сяйво. Чорний монах простягнув руки над книгою і щось довго шепотів на незрозумілій мові, а потім відкрив її, ніби навмання, і почав вголос читати: Бруківкою небесною промчиться, Гуркочучи громами з-під копит, Запряжена вогнями блискавиця, Засліплюючи сяйвом своїм світ. Затрусяться дерева і здригнеться Земля від страху перед небесами. Душа, народжена на камені, проснеться. Поглине блискавку і трісне древній камінь. Застигне лавою у ньому грізна сила, Що в світ явила чарівне дитя. Життя із каменю для слави породила - Великого для Польщі короля. Чаклун замовк. Сяйво зникло. Остап з Дариною переглянулися. Вираз їх облич говорив сам за себе – діти були розчаровані. Вони очікували, що почують якесь заклинання, на зразок „Абра-Кадабра”, чи щось в такому ж дусі, а, натомість, почули лише незрозуміле послання про якогось короля, що народиться на камені. І чим це може їм допомогти? Монах сидів з закритими очима, прикривши Книгу руками з довгими, широко розставленими кістлявими пальцями, які нагадували двох павуків, що стережуть Священний скарб Тамплієрів від непрошених гостей. Остап прокашлявся і першим посмів порушити мовчання: - То що нам тепер прийдеться добиратися аж до Польщі і там шукати якогось короля? Старий відкрив очі, змучено відкинувся на спинку крісла і поволі промовив: - Добиратися дійсно прийдеться, але, на щастя, не так вже й далеко. Я знаю лише одного Великого польського короля, про якого може говорити Книга. І народився він саме сьогодні - 17 серпня далекого 1629 року в Олеському замку у шляхтича Якова Собєського і його дружини Теофілії. В той день знялася шалена буря і блискавки з громами грізно розсікали небо. У великому залі на мармуровому столі лежала Теофілія, що якраз збиралася народити. Пролунав грім, від якого повилітали всі шиби у замку, і в ту саму мить, коли дитина з’явилася на світ, блискавиця врізалася в стіл, розколовши грубезну кам’яну стільницю. Тут же все стихло і люди навколо почали гомоніти про чудо... Через кілька десятиліть ця дитина стане славетним королем Яном ІІІ Собєським, що на славу господню стане оборонцем всього християнського світу від невірних турків. Остап нетерпляче перебив розповідь монаха і запитав: - Але чим нам допоможе король, який вже напевно давно помер? - Дійсно, помер він рівно сто років тому. Але кам’яний стіл, на якому він народився, напевне досі стоїть у замку. Той самий камінь, в який влучила блискавка, що вселила могутність і велич майбутнього короля у маленьке новонароджене тільце звичайного шляхтича. Та сама життєдайна чарівна блискавка, яка є сильнішою чим блискавка, що несе смерть, розумієш Остапе!? - Так, здається так, розумію. Але ж ми не зможемо знову викликати блискавку – Ви ж самі казали, що така блискавка може бути тільки божим промислом, а не людським. - Існує безліч стихій, що можуть мати енергію, здатну породити магічну силу. І всі вони в основі своїй мають лише якусь одну природу: вогонь, воду, повітря або земну твердь. Але тільки на стику стихій різної природи вивільняється чарівна енергія і творяться чудеса. - А-а-а! – Почав здогадуватися Остап. - Це, як вулкан, в якому вогняна лава зіштовхується з гірською породою, від чого починається землетрус і нескінченні потоки магми вириваються над землею? - Ну, приблизно так. Тільки різниця заключається в тому, що на створення магічного заклинання затрачується тільки частина енергії, яка виникає під час зіткнення стихій, а інша частина залишається в місці, де вона виникла. Коли народився король Ян, то енергія зіткнення блискавки і каменя була такою сильною, що мармур аж тріснув. Я впевнений, що та частина чарівної енергії, яка ще дотепер зберігається в мармурі є значно більшою, ніж енергія, яку зміг використати Магістр для закляття, яке перетворило Івана Лісоруба в камінь. - Але ж як ми зможемо дістати енергію з каменю? - Джерелом енергії є не камінь, а блискавка, яка від зіткнення з ним остиває і міняє свою природу, сплавляючись з тим же каменем. Щоб заволодіти магічною силою, треба відділити закам’янілу блискавку від решти мармурової брили. Розділити такий сплав практично дуже важко, але, оскільки стільниця тріснула в місці удару, то, можливо, вам вдасться дістати цей згусток енергії. - А що потім робити? Як ми зможемо ним скористатися? Ми ж не вміємо наводити чари і робити різні там заклинання. - Коли Магістр звільняв з каменю душу Марисі, то в ньому мало утворитися якесь слабке місце – тріщина або отвір. Магічна сила закам’янілої блискавки може проникнути крізь нього і звільнити від чар Іванову душу, відпустивши її на небеса. - Ви щось тут таке мудруєте-мудруєте, а мені так до сих пір і не ясно, що ж нам все-таки далі робити? – Вмішалася на кінець Дарина, якій вже надоїло слухати набір незрозумілих слів і фраз. - Сьогодні удосвіта через своїх помічників я відправлятиму по різних сховищах нову партію переписаних книг. Олеський замок буде їм якраз по дорозі. Ви вирушите з ними і до вечора вже будете на місці. Вночі вам треба буде тільки проникнути всередину і знайти той самий мармуровий стіл, щоб дістати з нього закам’янілу блискавицю. - Та як же ми пройдемо крізь озброєну варту, та ще й знайдемо у замку якийсь там старий стіл? – Здивувався Остап. - По-перше, той стіл дуже великий і його не можна не помітити. А по-друге – його шанують, як пам’ятку про чудо, пов’язане з ним. Тому він може стояти лише у великій залі, яку ви знайдете дуже швидко. А відділити блискавку від брили буде не важко, адже камінь в тому місці розтріснутий. - А як ми взнаємо, що це саме блискавка, а не просто шматок мармуру? - Ви відчуєте. Проста людина, дотикаючись до магічного предмету не відчуває нічого, але той хто сам є творцем і часткою магії, обов’язково відчує. - Але ж ми ніякі не творці, не чаклуни, ми всього лише прості діти! - На шляху до своєї мети ви спілкуєтеся з різними людьми і завжди отримуєте частину їх знань, їх досвіду і їх сили, щоразу стаючи мудрішими і сильнішими. А оскільки вас двоє, то і сила ваша подвоюється. Зараз вам допомагає ще й сила ваших мольфарів. Якби ви були простими дітьми і не мали такої підтримки, думаєте ви би змогли пройти крізь час у минуле, добратися сюди і знайти мене? Ви змогли навіть переконати мене, вічного затвірника, який ніколи не спілкується зі звичайними людьми, щоб я допоміг вам. А відтепер ще й моя сила і сила Книги допомагатиме вам. Через три дні вночі настане повний місяць. Це ніч, коли магія проявляє свою найбільшу силу. До того часу вам необхідно не лише дістати блискавку, але й знайти камінь, через який ви, власне, і попали сюди. Тамплієри жили у лісі в напрямку від Золочівського замку до Львова. Від Олесько вам треба добратися до Золочева, а там прийдеться розпитувати людей, які змогли б допомогти вам розшукати те трагічне місце. А зараз - давайте поспіть трошки, бо через кілька годин вам пора збиратися в путь. Остап і Дарина були дуже схвильовані, але, мабуть завдяки чарам Чорного монаха, моментально позасинали. Коли чернець їх розбудив, книг, які Остап багато днів так ретельно перебирав і сортував, у великій кімнаті вже не було. Виявляється, поки діти спали, прибули помічники монаха і вже повиносили все таємними ходами з підземелля на поверхню. Остап одягнув через плече планшетку і рушив за ченцем. Дарина трохи затрималася, востаннє оглянулася навколо, ніби намагаючись закарбувати в пам’яті це місце, а потім теж побігла за усіма. З підземелля вийшли аж за міським муром біля Глинянської вежі. Було ще темно. Чорний монах не виходив наверх і повернувся назад до своїх володінь: йому пора було продовжувати працю над бібліотекою. Один віз, повний книг, захованих під сіном, поїхав трактом в напрямі Личакова. Остапа і Дарину взяли до себе двоє вершників, в яких позаду сідел були прив’язані великі шкіряні сумки, теж, напевне, заповнені книгами. Коні, очевидно, були звиклі до перевантажень, тому навіть не відчули зайвої ваги і жваво рушили в напрямку замкової гори, огинаючи Порохову вежу. Діти швидко звикли до ритму їзди і, чи то через недоспану ніч, чи від монотонного клацання підків і гойдання в сідлі скоро позасинали.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.0101449489594 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design