

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	719
Творів:	10781
Рецензій:	16389

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фентезі

Камінь тамплієрів (пригоди Остапа і Дарини). 1 ч.

© Андрій Бачинський, 15-05-2008
- Ура-а-а! Ми їдемо на скелі Довбуша! – закричав Остап на весь дім, коли побачив татову машину біля подвір’я. Вже цілий місяць Остап і Дарина, після першого в їх житті навчального року відпочивали в селі і не могли дочекатися того дня, коли вони поїдуть на скелі Довбуша в Бубнищі. Остап завжди мріяв про славу карибських піратів і цілими днями сидів, вивчаючи карти їх походів або ж читаючи захоплюючі історії про таємничі острови скарбів. Навіть в школу після дитячого садочка він погодився йти тільки тому, що там вивчають географію таі історію. І яке ж було його розчарування, коли вчителька на першому уроці пояснила, що ці предмети вчать лише з четвертого класу. Йому захотілося тут же кинути школу і повернутися в садок. Але тато пообіцяв, що влітку вони обов’язково поїдуть на скелі Довбуша шукати скарби опришків - карпатських „піратів” і Остап заспокоївся. Правда, щодня у своєму календарі з нетерпінням відмічав скільки ще залишилося до літа. І от, збулося. Тато приїхав і почав всіх збирати. Позакидав у машину намет, спальні мішки, спішив і трохи нервував, переживаючи, що до вечора не встигнуть виїхати. Остап вже давно зготував все потрібне для подорожі у стару дідову офіцерську планшетку: топографічну карту Карпат, простий олівець, циркуль, компас, годинник, кишеньковий ліхтарик, складний ніж і навіть сопілку, яку йому подарував дядько Андрій. Зате Дарина збиралася в дорогу спокійно і навіть трохи флегматично. Можна було подумати, що вона їде не в гори, а збирається на концерт. В її рюкзаку, як завжди, опинилося повно дівчачих косметичних „прибамбасів”, без яких вона навіть в школу не ходила, хоча майже не користувалася ними. Тепер стояла перед дзеркалом і вибирала одяг для подорожі, обурюючись, що кросівки, які примушує брати мама, не личать до її гардеробу. Накінець Дарина здалася і неквапом почала збирати інструменти для малювання. Вона малювала завжди і всюди. Рюкзак розпирало від альбомів, фарб, фломастерів, олівців, ниток, пір’ячок і всіляких різних, так необхідних для творчої роботи дрібниць. Ну а мамі, як завжди, випала найважча робота – зробити все, щоб сім’я не вимерла від холоду і голоду за дві доби в горах. Вона бігала від комори до кухні і назад, збираючи продукти, посуд і дитячий одяг. Але все одно була переконана, що в останню хвилину перед від’їздом вони обов’язково щось забудуть. За мамою, наступаючи на п’яти, бігала Оленка (4-річна сестра Остапа і Дарини) і плакала, залишаючи за собою на підлозі калюжі від сліз – її не ризикнули брати на ночівлю в гори і залишали з бабусею Ольою. Виїхали. Дорога від Долини до урочища Бубнище, зайняла не більше години часу (втричі менше ніж збори в дорогу). Палатку розклали біля великого каменя, що в профіль нагадував якогось велетенського звіра. Людей під вечір поменшало. Туристів звозять сюди, як правило, зранку і після обіду вони потрохи роз’їжджаються. В горах, поміж високих скель і древніх сосен ввечері темніє швидко. Остап з Дариною ганяли одне за одним так, наче тільки-но зірвалися з ланцюга. Мама з татом не встигали слідкувати за тим, щоб діти не порозбивалися, стрибаючи по каменях. Двобій між близнятами продовжувався. Ще від народження дух суперництва витав над ними і керував їхніми поступками. Йшла постійна боротьба за кожен сантиметр вільного простору. Збоку могло здатися, що вони терпіти не можуть одне одного, але, в дійсності, не могли одне без одного жити. І якщо обставини їх розлучали, хоча таке траплялося дуже рідко, то вже через годину вони сумували і не могли дочекатися зустрічі, щоб знову почати одвічну „війну”. Взагалі, зважаючи на обставини їх народження, така поведінка була цілком передбаченою. Близнята народилися у високосному 2000-му році в ніч "всіх святих" 31 жовтня. В роддомі провінційного міста щодня народжувалося не більше двох дітей, але в той день народилося аж 18. І Остап з Дариною були останніми нічними новонародженими. Брат був на 4 хвилини старший від сестри, чим невимовно гордився і вимагав, щоб та його слухалася, як старшого. Але Дарина була на пів голови вища і тому слухатися не збиралася. На цьому протиріччі базувалися майже всі їх конфлікти. Тим часом наступив вечір. Зварена на вогні в казані вечеря, чай з лісових трав і насичене озоном гірське повітря розслабляли і навівали сон. Діти ще не проти були побігати, але тато з мамою були вже помучені і скомандували „відбій”. В наметі, привезеному бабусею Любою з Італії, було спеціальна сітка від комарів, тому позасинали швидко, уникнувши нерівного бою з кусючими терористами-кровососами... * - Дарино, ти не спиш? – прошепотів Остап. - Ні. - Тоді потихеньку вибирайся, тільки не зачепи ногою маму, бо розбудиш і тоді все пропало. - Не командуй, сама знаю. Остапів годинник показував пів на дванадцяту ночі. Вони стояли під зоряним небом повні рішучості зробити те, власне заради чого так довго впрошували тата поїхати на скали Довбуша. Нічний птах пролетів над деревами і в Дарини в животі щось защеміло: - А може не треба йти? Біля мами в палатці було так добре. - Другого шансу не буде, треба йти ,- старався твердо відповісти Остап, хоча сам теж починав тремтіти від страху, вперше в житті опинившись вночі один на один з лісом і його мешканцями. Вони ще вдень вибрали маршрут, за яким вирушать по скарби. Навколо було повно печер де можна заховати навіть слона з усім його сімейством, а не те що скриню з золотом. Але чомусь майже всі туристи, що приїжджали сюди, намагалися спуститися в одну печеру, яка, начебто, очищає від гріхів тих, хто зможе пройти через неї. А злісних грішників вона взагалі не пропускає всередину. Остап любив різні логічні загадки і припустив, що, оскільки опришки забирали золото лише в грішних ненажерливих багатіїв і роздавали його невинним біднякам, то ця печера є якраз найкращим місцем для схованки. Він навіть не сумнівався в своїй правоті, не задумуючись над тим, що за 300 років багато хто вже розмірковував так само, а скарбів Довбуша так і не знайшов. Але Остап був переконаний і потягнув Дарину за собою. Одів через плече офіцерський планшет, взяв похідну лопату і сокиру, а Дарина прихопила ще й рюкзак з усіма своїми речами, на що Остап тут же пробурмотів, що вона тягає за собою всякий непотріб. Але сперечатися було безглуздо - Дарина все одно зробила б по своєму. Тай не можна було гаяти час на суперечки. В небі гордо височів повний місяць, так що вмикати ліхтарик не було потреби. Взялися за руки і потихеньку рушили до спуску в печеру. Остапові вистачило сміливості тільки до перших сходинок, що вели вниз, в темний прохід між скалами. В нього затрусилися ноги і, щоб Дарина не бачила його страху, наказав їй спускатися першою, а він, нібито, буде її ззаду прикривати. Кілька хвилин спускалися крок за кроком вниз, наближаючись до чорної темноти печери. Біля самого входу звідти війнуло холодною сирістю. Остап розгубив всі залишки своєї рішучості і навіть уже був готовий вертатися назад, але зрозумів, що тоді Дарина все життя буде сміятися з того, що він, як „малявка”, втік від якоїсь сирої мертвої каменюки. „Ні, я не переживу такого сорому”, - подумав Остап, але все ж першою підштовхнув Дарину. Та легко прослизнула в печеру і зникла всередині. Остап навіть не встиг помітити, як вона щезла. Він тихо покликав її. Відповіді не було. Він покликав голосніше, а потім закричав, і, переборюючи свій страх, сам зайшов у печеру. - Дарина-а-а!!! – кричав Остап. - Дарино, не жартуй, відізвись, мені страшно!!! - але відзивалася тільки луна від стін. Від страху він навіть забув про ліхтарик у планшетці і, все ще думаючи, що Дарина сховалася десь в кутку, метушливо намагався намацати її руками. Раптом, нізвідки, посеред печери спалахнуло яскраве біле світло... * Остап стояв з відкритим ротом і дивився, як у світлі проявляється постать людини. За мить стало видно, що це – старий дід одягнутий у довгу до п’ят білу сорочку. В нього було сиве, спадаюче на плечі волосся і така ж сива густа борода. Через те, що він був весь білий, здавалося, що світло випромінюється прямо з його тіла. А може так воно й було. Остап не міг цього зрозуміти, мовчав і лише кліпав очима. Дід заговорив сам: - Хто ти, хлопче, і що ти робиш в печері опівночі? – Його голос віддавав луною від пустих стін, через що здавався дуже гучним і грізним. В цей момент Остап пошкодував, що поряд немає тата, який міг би захистити його від страшного діда. - Ну?! Хто ти, і що ти тут робиш?! – Ще грізніше пролунав голос. - Я-я-я, - з переляку запнувся Остап, – я тут з Дариною. Ми брат і сестра, близнюки. Ми прийшли шукати скарби Довбуша. Але ми не знали, що тут хтось є, а Дарина десь пропала. Я її шукаю і мені страшно, і я хочу додому. – Голос Остапа задрижав і на очах з’явилися сльози. - А хто вам сказав про скарби? І чому ви подумали, що маєте право їх забрати звідси? Хіба ви їх тут ховали? - Нам тато розказував, що тут колись жили опришки, які відбирали у жадних злих багатіїв золото, а потім роздавали бідним. А те, що не вспіли роздати, ховали десь в печерах. Ми з Дариною хотіли знайти скарб і подумали, що він захований в цій печері. Дарина зайшла першою і десь пропала, я не знаю де вона і мені страшно за неї. - Вона не пропала, але навряд чи тепер повернеться назад. Як ви посміли ступити в зачаровану печеру в ніч повного місяця? На ній лежить закляття і ніхто не може так просто зайти сюди. Я - мольфар-чарівник, який охороняє печеру і її таємниці. - Дідусю, ми не знали, що сюди не можна, ми навіть татові з мамою нічого не сказали коли йшли. Будь ласка, пробачте нам і відпустіть Дарину. Ми підемо геть і більше ніколи сюди не вернемося! Чесно-чесно! - Тепер це неможливо. Я ж сказав тобі, що на печері закляття, якому сотні років і ніхто не може порушити його. Я вже тут сьомий мольфар. До мене печеру охороняв інший мольфар, а до нього інший. Ще ніхто не зміг зайти сюди в ніч коли на небі повний місяць, а потім повернутися назад. Печера не любить видавати своїх таємниць. Тільки камінь знає все, але камінь німий. Я вірю, що ви не хотіли зробити нічого поганого, а пошук скарбів – це тільки ваша дитяча забава. Тому я відпущу тебе назад, але твоя сестра навіки залишиться тут... - Але як я повернуся без Дарини? - В тебе немає вибору. Або ти йдеш назад один, або теж залишишся назавжди у цій кам’яній темниці. Я даю можливість врятуватися хоча б тобі. - Ні, я не повернуся без Дарини. Дідусю, будь-ласка, верніть Дарину або хоч скажіть куди вона пропала і я піду по неї. Тільки скажіть - де вона? - Бачу, що ти весь аж трусишся від страху, але готовий будь-що рятувати сестру? Ти здивував мене. Скільки тобі років? - Сім. І Дарині теж. Я народився раніше від неї на чотири хвилини і тому повинен захищати її, як старший брат. Дідусю, скажіть - де вона? – ще раз з надією спитав Остап. - Це не так просто пояснити. З одного боку вона тут поряд і навіть чує нас, але з другого – вона вже не в нашому світі і ми не можемо її бачити. Щоразу, коли настає повний місяць, закляття печери виходить з каменю. Тоді в печері зупиняється час, а той, хто попаде сюди - зникне і опиниться на цьому ж місці, але сто чи двісті, чи й триста років назад. І повернутися в наш час вже не зможе. Ти теж мав би зникнути в минулому, але закляття чомусь не подіяло. І твоя Дарина чомусь не попала туди, а лише „зависла” десь між минулим і теперішнім часами. Ти цього не можеш бачити, але я одразу відчув - щось не так. Спочатку я подумав, що якийсь чаклун намагається перебороти чари печери. Цікаво, чому закляття спрацювало лише наполовину? Мольфар закрив очі і наморщив чоло, ніби згадуючи про щось. Він сів на камінь посеред печери і сперся обома руками на високий топірець, розписаний якоюсь дивовижною різьбою і прикрашений кольоровими камінцями. Остап, не маючи вже сили, теж присів на камінь, не зводячи очей зі старого. Хвилин через п’ять той відкрив очі і подивився на Остапа так, ніби побачив його вперше: - Ще раз скажи мені точно - коли ви з Дариною народилися? - Тридцять першого жовтня 2000-го року. - Рівно через триста років, - майже шепотом промовив дід і продовжив, говорячи сам до себе, - невже це і є вони, ті самі ? - Дідусю, про що це ви? Хто вони? Які ті самі? - Близнюки, – не слухаючи Остапа, далі роздумував в голос мольфар. – Одне ціле, одна сутність, одна душа, яка потім роздвоїлася після народження. Невже пророцтво говорить про них? Але ж вони ще настільки малі і безсилі. Що вони можуть самі зробити? Та хіба мені вирішувати долю пророцтва? – Старий ніби прокинувся, встав, направив свій топірець на Остапа і спитав різко, ніби з каменю висікаючи кожне слово: - Ти справді хочеш врятувати свою сестру і готовий заради цього відправитися навіть в інший світ і в інший час? - Хочу, - відповів Остап і підвівся на ноги. - Ти можеш загинути або теж загубитися в іншому часі і просторі, довіку блукаючи, не знаходячи спокою і притулку. - Назад без Дарини я все-одно не повернуся. - Тоді сідай і слухай. Слухай і ти, Дарино! Хоч тебе й не видно, я знаю, що ти чуєш нас! Це почалося більше трьохсот років тому... * Колись давно в Карпатських горах жили опришки. То були відважні хлопці, які не могли миритися з тим, що одні люди нічого не роблять, але їм в житті дано все: і багаті ліси з полонинами, і незліченні отари овець, і величезні обійстя з теплими світлими хатами і стайнями. І в той же час поряд жили інші люди, які вдень і вночі працювали на тих багачів, не отримуючи нічого взамін. Часто вони навіть не могли прогодувати своїх малих дітей. Опришки збиралися у ватаги і грабували багачів, забираючи в них нечесно зароблене добро. Але деколи вони не могли це добро поділити і сварилися між собою. Тому ватаги розпадалися або їх виловлювали і карали. І от у 1700-му році в Печеніжині, в дуже бідного селянина Василя Довбуша народився первісток, якого назвали Олексою. Василь був таким бідним, що навіть не мав своєї хати і знімав темний закуток в хаті заможнішого селянина. Олекса з дитинства багато працював і виростав дуже витривалим міцним парубком. Через кілька років народився його брат Іван і треба було працювати ще більше, щоб прогодувати всіх. Але все-одно злидні не минали. З кожним днем Олекса все більше й більше ненавидів несправедливу долю, яка розділила людей на багатих і бідних. І тому не дивно, що коли став дорослим, то вирішив змінити своє життя і приєднався до опришків. Дуже скоро він сам став їх ватажком, а потім забрав до себе і брата Івана, якого дуже любив. Багато років Олекса Довбуш наводив страх на жадних панів, спалюючи їх маєтки і грабуючи майно. Зате прості бідні люди прославляли його, бо усе відібране добро він роздавав їм. Але й серед опришків були різні люди – не тільки щирі борці за справедливість. Деякі теж хотіли розбагатіти за рахунок награбованого панського краму, щоб самим стати панами. Вони підбивали Івана Довбуша на конфлікт з братом, щоб той зайняв місце занадто чесного і справедливого Олекси. І одного разу в печеніжинській корчмі сталася сварка між братами, яка переросла в бійку. Іван поранив Олексу сокирою в ногу, після чого той назавжди залишився кульгавим. Олекса дуже любив брата і простив, але вже не міг довіряти йому. Ватага розійшлася на два загони – Олекси і Івана Довбушів, які не могли більше існувати на одній території. Тоді більш безшабашний Іван вирішив шукати щастя зі своїм загоном в інших місцях, на півночі Карпат. У ватазі Івана Довбуша залишилися відчайдухи, яким нічого було втрачати. Вони боролися лише самі за себе і їм було все-одно де і проти кого цю боротьбу вести. Але була в цій ватазі і зовсім інша людина – Мольфар. Мольфари, карпатські чаклуни, завжди були особливими гірськими жителями. Вони вміли заговорювати хвороби, знали як керувати вітром, дощем і блискавкою. Вони розмовляли з лісовими духами, розуміли мову птахів і дерев, могли багато днів і ночей підряд проводити серед неприступних велетенських скель. Ніхто не міг самотужки навчитися чар, якими володіли Мольфари. Та й не кожного можна було навчити. Обраних було мало. Тільки сам Мольфар серед тисяч людей впізнавав того єдиного, кому мав передати свої знання. Він навіть не міг померти, допоки не підготував свого наступника. Їх боялися і тому старалися уникати, хоча в скрутних безвихідних ситуаціях зверталися саме до них. Але й Мольфари не були всесильними і часто теж потребували допомоги. Жив один Мольфар, в якого була єдина донька. Її мати померла під час пологів і чаклун не зміг врятувати дружину. Він страшенно любив доньку і беріг, як зіницю ока. Але одного разу мало не сталося лиха. Було літо і дівчина вирішила піти на річку скупатися. Розпарене від спеки тіло в холодній гірській воді звело судомами, дівчина втратила рівновагу і впала. Її підхопив потік і поніс на пороги, де вона неминуче мала розбитися об каміння. В той час біля ріки порався лісоруб, який почув крик і встиг помітити, як вода стрімко понесла дівчину. Він все життя займався сплавом лісу по Черемошу і прекрасно знав, що станеться, якщо ріка викине її на каміння. (Бувало, що під час весняних сплавів навіть величезні плоти з грубих соснових стовбурів на порогах ломило, як тоненькі гілочки). Чоловік ледве встиг випередити шалений гірський потік і вихопив доньку чаклуна за яких кілька метрів від смерті. Мольфар в ту хвилину був на полонині, але відчув, що трапилася біда і поспішив додому, де застав лісоруба, який піклувався його дитиною. Чарівник не знав чим віддячити за спасіння доньки, але чоловік нічого й не хотів, відмовляючи, що в нього теж росте один син і він розуміє батьківські почуття. Тоді Мольфар вийшов з ним на вулицю і, закликаючи у свідки навколишні гори, поклявся, що все життя буде оберігати лісорубового сина своєю магічною силою і опікуватися ним так, ніби то його власний син. Минули роки, дівчина вже давно вийшла заміж, народила трьох дітей і жила окремо від батька, не потребуючи більше його опіки. Мольфар постарів, але про свого наступника ще не задумувався. Спочатку йому хотілося щоб ним став Іван, лісорубів син, але той був справжнім шибайголовою і не пропускав жодних хлопчачих збіговиськ, бійок та інших забав. Всі кликали його Іваном Лісорубом, через ремесло батька. Батько, правда, вже давно помер і в нього не залишилося ніякої родини і близьких, крім дядька Мольфара. Іван приєднався до ватаги опришків свого тезки Івана Довбуша, а коли після сварки зі старшим братом той вирішив виступити на північ, то Іван, не задумуючись рушив за ним. Довбуш любив хлопця за його спритність і хоробрість. Але особливо він цінував його за те, що у важкі хвилини за Іваном завжди тінню виникав старий Мольфар і, наче оберіг, охороняв його, а заодно і всю ватагу. Навколишня шляхта вже давно мріяла винищити всіх розбійників, то ж заможні пани зібралися і найняли ціле військо, яке вдень і вночі полювало на опришків. Багатьох переловили, повбивали, деякі розбіглися по домах або переховувалися в лісах. А ватага Довбуша була невловимою. Одного разу біля Коломиї на них несподівано налетів загін панських найманців. Опришків було мало і вони кинулися до лісу, але їх уже наздоганяли. І раптом, ні з того ні з сього почався скажений буревій. Дерева почали валитися прямо на переслідувачів, даючи змогу хлопцям втекти. На кожній дорозі, на всіх перевалах і мостах були виставлені військові застави, щоб відрізати опришкам шляхи до великих міст і сіл. Але коли загін Івана проходив поблизу вартових, то опускався такий туман, що можна було непомітно прослизнути на відстані витягнутої руки. Навіть води грізного Черемоша заспокоювалися і м’якшали, коли ватага переходила ріку вбрід, щоб оминути застави на мостах. Довбуш не знав, за що чаклун так любить хлопця і яка між ними є таємниця. Але це його не особливо й цікавило. Він знав одне – поки Іван Лісоруб буде поряд з ним, поти чарівна сила Мольфара робитиме його, Довбуша, непереможним. З неохотою Мольфар залишав рідний край, але клятва, яку він дав Івановому батькові, змусила його збиратися в дорогу. Ще й Довбуш особисто прийшов до нього з проханням піти разом з ними. Мольфарові прийшлося погодитися, але з умовою, що тільки він сам буде вибирати місце для нового поселення опришків. Вже давно залишилася позаду рідні серцю гори. Вечорами на заході, ніби прощаючись, виблискували промінням сідаючого сонця вершини Горган. Скоро почнуться Бескиди. Пора вже було ставати на постійну стоянку, але Мольфар ніяк не міг знайти підходяще місце. Він почувався старим і немічним. Йому все важче було вставати кожного ранку і знову продовжувати нелегкий шлях незнайомими стежками. Одного дня, коли загін оминав Болехів, Мольфара відчув, що сила потихеньку повертається до нього. Він зрозумів, що десь недалеко є джерело тої невидимої енергії, яка робила його могутнім чарівником. Декілька опришків вирушили в місто, щоб поповнити запаси. Мольфар визвався йти разом з ними. Довговолосий і сивобородий, в простій грубій сорочці, він виглядав, мов якийсь мандрівник-паломник. Тому у людей не викликало здивування, коли, ніби між іншим, цей дивак розпитував про різні чудні місця, печери і неприступні скелі. За якусь годину чаклун вже знав, що недалеко звідси є одне урочище, в якому споконвіку живуть духи. Коли вони злі, то починають бубніти у велетенські бубні, викликаючи громи, блискавки, грози і урагани. Люди назвали урочище Бубнищем і стараються оминати ті місця десятою дорогою. На другий день ввечері загін Івана Довбуша підійшов до урочища. Скелі вражали своєю грізною красою і неприступністю. Першим опришків зустрів одинокий височенний 20-метровий камінь. Здавалося, що там, глибоко під землею живе кам’яний велетень, який простягнув над землею вказівний палець, щоб застережливим жестом зупинити непрошених гостей. Починалася ніч. Був повний місяць, навколо стояла вражаюча тиша. Мольфар підійшов до каменя, притулився до нього розпростертими руками, закрив очі і сказав: прийшли! Опришки були хоробрими і безстрашними вояками, але все, що було зв’язано з чаклунством, духами та іншою нечистю наводило на них жах. Ще довго вони не могли звикнутися з цим загадковим місцем. Але час все міняє. Печери обживалися і вже не нагадували закам’янілі пащі демонів. Тут було тихо і спокійно. Людський страх до урочища робив його захищеним краще, ніж найміцніші мури. Жодна жива душа не сміла навіть наблизитися сюди. Зимою печери добре утримували тепло, а на ґринджолах можна було швидко об’їхати всі околиці. Звідси зручно було робити вилазки на великий тракт, де опришки часто могли розжитися, грабуючи панські вози, що перевозили різний крам до великих міст. Спочатку жителі навколишніх сіл навіть не здогадувалися, що за ватага розбійників орудує в околицях. Опришків не переслідувало почуття постійної небезпеки, яке примушувало завжди бути зібраним і обережним. Щоб зберегти загін, Довбушу необхідно було розширювати свою діяльність. Він навіть примирився зі своїм братом Олексою, щоб спільно нападати на великі маєтки польської шляхти, які мали численну озброєну охорону. Задоволені успіхами опришки почали планувати нові походи. Іван Лісоруб постійно брав участь у розбійницьких походах, але не любив зайвого насилля і свою зброю діставав лише для того, щоб наводити страх на панських охоронців. Він ніколи не вбивав їх і відпускав на волю, при цьому навіть не ховаючи своє лице. Іван не задумувався, що коли-небудь його зможуть впізнати і така необережність коштуватиме йому життя. Перед кожним далеким походом, щоб уникнути зайвої небезпеки, виникала потреба розвідати незнайомі місця, в які збиралися вирушати опришки. Іван був безстрашним і везучим, тому любив брати таку роботу на себе. Після успішних рейдів на Турку і Дрогобич ватажки стали настільки впевненими в собі, що вирішили готувати похід на північ, до багатих княжих замків, яких було так багато навколо Львова. Лісоруб знову зібрався на розвідку. Подорож у незнайомі місця мала зайняти не менше двох тижнів. Мольфар дуже не хотів відпускати Івана, наголошуючи, що його магічна сила на такій відстані не зможе захистити хлопця, але той був впертим і нестримним. Старого гнітило якесь передчуття. Він не знаходив собі місця і навіть просив Довбуша, щоб у розвідку відправився хтось інший. Але ватажок знав, що краще Лісоруба ніхто не справиться з такою задачею і не послухав Мольфара. Іван вирушив ще до сходу сонця, навіть не попрощавшись... Відколи Іван поїхав, Мольфар рідко виходив зі своєї печери. Тільки вночі він піднімався на найвищу скелю по спеціально прорубаних кам’яних східцях і довго вдивлявся в зорі. Старого побоювались, тому не наважувалися запитати, що той вишукує в нічному небі. На п’ятий день Мольфар прийшов до Довбуша і сказав, що йому було видіння - з Іваном сталася біда. Треба негайно висилати когось на допомогу. Мольфар стільки раз передбачав різні події і тим самим рятував опришків, що Довбуш ні на мить не завагався. Він зібрав загін з чотирьох кращих вояк і відправив у дорогу. Парубки повернулися через тиждень, але Івана з ними не було. Закликавши Довбуша, всі разом пішли до Мольфара. Ніхто, крім Лісоруба ніколи не заходив у його печеру. Навіть сам Довбуш намагався зустрічатися з ним на поверхні, а не в цій темниці. Світло майже не проникало всередину і треба було чекати якийсь час, щоб звикнути до темноти. Старий сидів на камені в кутку, спершись на свою незмінну бартку з різьбленим багато інкрустованим держаком. (Знаючі опришки говорили, що це – чарівна „мольфа”, за допомогою якої Мольфар творить свої чаклунства). Він повільно підняв голову і сумно подивившись на прибулих тихо сказав: - Я вже знаю про все – нічний вітер і перелітні птахи оповіли мені. Але послухаю і вас, щоб краще зрозуміти те, що сталося. Переминаючись з ноги на ногу, найстарший з парубків почав розповідь... Загін скакав два дні, зупиняючись лише для того, щоб розпитати про Івана. Коні, що звикли до важких кам’янистих гірських доріг, по рівній ґрунтовій дорозі мчали, як по вітру, тому шлях проходив швидко. Лісоруб був досвідченим і сміливим воякою, якого неможливо зненацька захопити. Якщо б сталася якась сутичка, чи, якщо його полонили, то про це не могли не чути в навколишніх поселеннях. Лише на третій день загін напав на слід. Їдучи великим трактом, що вів зі Львова до Тернополя, опришки вирішили переночувати у шинку недалеко біля Золочева. Тут завжди зупинявся різний люд і ніхто не звертав уваги на чужинців. Хотілося відпочити з дороги, сон валив з ніг, але в шинку хлопці могли взнати про останні новини з околиць і тому залишилися. Під вечір зібралося багато народу і всі обговорювали лише одну подію, що сталася тими днями у місцевому замку. Опришки прислухалися до розмов і незабаром зрозуміли, що мова йде про Івана Лісоруба... Воєвода, управитель замку, мав доньку Марисю, яка відрізнялася від усіх місцевих панночок своїм норовом і нестримною тягою до незалежності. Щоранку вона любила сідлати свого білого коня і надовго виїжджала гуляти околицями. Марися задихалася в мурах батьківського замку і лише в диких лісах знаходила відпочинок для душі. Звичайно, щоразу воєвода висилав за нею двох охоронців, але це навіть потішало її. Вона втікала від них і бідолахи знаходили дівчину вже по дорозі назад біля воріт замку. Але десь з тиждень тому, після чергової прогулянки ні Марися, ні її охорона додому не повернулися. Ввечері весь військовий гарнізон, що розміщався в замку, було піднято по тривозі. Три ночі і два дні обшукували навколишні ліси. Знайшли тільки переляканих коней, тіла мертвих охоронців з простреленими грудьми і жодного сліду дівчини. Батько був у відчаї. У замку зібралася вся навколишня шляхта зі своїми людьми, щоб допомогти у пошуках. І ось, вранці третього дня біля воріт замку з’явився незнайомець, що вів за вуздечку коня, в сідлі якого сиділа Марися. Вона усміхалася і виглядала щасливою. Ворота тут же відчинили, а сторожа кинулася доповідати про прибульців. Марися радісно кинулася на шию батькові і почала розповідати про свою пригоду. Під час прогулянки вона, як завжди, захотіла відірватися від охорони і поскакала далеко в ліс, де на неї раптово з-за куща напали якісь розбійники. Незабаром під’їхали охоронці, але грабіжники постріляли їх з пістолів. Дівчину зв’язали і потягнули в ліс. Вона впиралася і голосно кричала. В той час по дорозі їхав якийсь парубок і, почувши крик, звернув до лісу де побачив, що відбувалося. Він вихопив ніж з сокирою і сам напав на розбійників. Ті не сподівалися, що хтось стане їм на заваді і навіть не встигли зреагувати. Через кілька секунд всі троє нападників лежали мертві. Парубок кинувся звільняти дівчину, але та втратила свідомість. ЇЇ рятівник не знав чи поряд немає ще якихось розбійників, тому перекинув полонянку на коня і поскакав геть. Дві доби він переховувався в якісь печері, де травами заліковував дівчині рани. Вночі хлопець оберігав її сон, а вдень приносив їжу і частував дівчину свіжими лісовими ягодами. Він так разюче відрізнявся від тих пихатих і незграбних шляхтичів, які оточували Марисю в замку, що та закохалася в хлопця. Хоч було помітно, що він не багач, а простий селянин чи ремісник, в ньому було щось таке, що зачарувало її серце. Дівчина вже була майже здоровою, рани зажили, прийшов час рушати додому. Біля замку Іван, так звали рятівника Марисі, хотів попрощатися з нею і продовжити свою подорож, але вона настояла, щоб він поїхав з нею. Хлопець теж покохав Марисю, тому не зміг встояти і погодився. В замку всі дуже переживали за дівчину і тішилися, коли вона знайшлася. А найбільше всім хотілося подивитися на її дивного рятівника. Іван сидів поряд з воєводою у великому залі замку і розказував про події останніх днів. Тим часом сходилися місцеві шляхтичі і вітали старого з поверненням доньки. Але один з гостей раптом накинувся на Івана, впізнавши в ньому лісового розбійника, який неодноразово грабував їх обози, що йшли з Долини і Станіслава. Шляхтич деколи сам супроводжував майно і бачив цього опришка під час одного нападу. Тут же покликали слуг, які теж впізнали Івана. Тоді батько запідозрив, що напад на Марисю був спланований опришком, щоб пробратися у замок і завоювати довіру, а потім разом з поплічниками влаштувати грабіж. Івана схопили, кинули у в’язницю і наказали зранку стратити. Коли Марися почула, що сталося, то тут же побігла до воєводи, щоб переконати його у тому, що хлопець невинен. Але той був незворушним. Тоді у розпачі Марися пообіцяла батькові, що якщо Івана стратять, чи якщо він загине від руки нібито раптового невідомого нападника, то вона теж накладе на себе руки. Старий знав впертість і непохитність доньки. Але помилувати опришка йому не дозволяв гонор шляхтича – Іван посмів грабувати його майно, а за це розбійнику могла бути лише одна кара – смерть. Воєвода вирішив обманути Марисю. Багато століть тому, залишки могутнього ордену Тамплієрів, рятуючись від переслідувань військ папи Римського, аж з Угорщини забрели в землі недалеко від Золочева, де побудували замок і осіли. Але з часом замок було зруйновано і тамплієрам прийшлося знову переховуватися. В глухому, майже непролазному лісі вони заснували монастир, в якому і жили, практично не спілкуючись зі світом. Навколишні жителі боялися їх бо знали, що серед лицарів є великий чорний чаклун, або Магістр, як його називали. Воєвода часто об’їжджав навколишні ліси і часом бував у лицарів. Він особисто знав Магістра, тож вирішив вдатися за допомогою до нього: написав йому лист, положив його в скриньку, повну золотих монет і відправив з посильним. Коли той повернувся з відповіддю, нічого не говорячи доньці, батько викликав полоненого і оголосив, що відпускає його, але той повинен негайно покинути замок через підбрамні ворота, які були зроблені спеціально для того, щоб непомітно вислизати з замку вночі, коли головна брама зачинялася і міст піднімали. Крім того, він мусив не звертаючи на великий тракт добиратися лісами назад, у напрямку Львова, щоб ніхто не побачив, що розбійника безкарно відпустили. Сторожа вивела Івана до брами і відпустила. Але Іван не міг втікати, не попрощавшись з Марисею. Була ніч, він непомітно пробрався по насипу до бастіону, що виступав над валом і переліз на територію замку. Хлопець вже знав, що покої Марисі знаходяться не у головному палаці, а в окремій будівлі, яка чомусь мала дуже дивну назву – Китайський палац. Палац був невеликим і тільки в одному його вікні було світло. Іван сподівався, що то вікно його Марисі, яка ще не спить, думаючи про нього. У фонтанах, розміщених по периметру парку перед палацом, шумно дзюрчала вода, тому опришко не боявся, що хтось його почує. Він кинув у шибу маленький камінчик, а сам сховався в тінь. Вікно відчинилося і показалася заплакана Марися. Тоді Іван вийшов з тіні і пробрався всередину. Дівчина вислухала його і сказала, що втече разом з ним, бо не зможе далі жити з батьком, який хотів стратити її коханого і рятівника. Він заперечував, але та була непохитною. Марися взяла з собою лише кілька коштовностей, щоб мати за що купити коней і припаси. Втікачі тим самим шляхом вибралися з замку. В глухому лісі можна було не боятися погоні, тому вони не поспішали. Лісова галявина була всіяна квітами, що нагадували шатро зоряного неба, переливаючись і виблискуючи у місячному світлі. Іван сплів з них вінок і надів на голову Марисі. Дівчина теж сплела віночок для Івана, але з тернових гілок – на згадку про те , як багато Іванові довелося витерпіти задля неї. Тепер здавалося, що все погане вже позаду, і ніщо не вказувало на те, що смерть вже чатує над ними. Перебираючись через яр біля старого дуба, Іван помітив тінь і затаївся. Виявилося, що то якийсь чоловік у довгій туніці. Він не мав зброї, тому опришко спокійно пішов йому назустріч. Але сталося щось несподіване – вмить потемніло і здійнявся страшенний вітер. До того ніжне і тепле, зоряне небо стало холодним і непроглядним. Марися кинулася до Івана, але спіткнувшись за якесь коріння, скотилася в яр. Іван почув її крик і навмання скочив за нею. Земля стрепенулася від грому і біла блискавка з шумом врізалася в навколишні дерева, здійнявши полум’я. В світлі палаючих сосен Іван побачив Марисю. Він схопив її в обійми, але наступна блискавиця, розсікаючи навпіл небо, накрила закоханих... Буря скінчилася так само раптово, як і почалася. Біля дерева, простягнувши руки до неба стояв грізний чаклун, а в яру остивав розкалений камінь, який своїми обрисами нагадував дві фігури, що застигли в обіймах і злилися в одну. Чаклун чесно відпрацював заплачені йому воєводою гроші... На другий день у замку стояв переполох - знову пропала Марися. Батько, знаючи норов своєї доньки запідозрив, що вона могла нишком втекти разом з розбійником. Але тоді дівчина в небезпеці, бо ж той мав би загинути від чар чаклуна, а, значить, випадково могла постраждати і вона. Воєвода наказав негайно сідлати коня і сам, без охорони поскакав до монастиря. Він застав Магістра за ранковим обрядом. Той розповів йому, що виконав все, про що його просили у листі: дочекався, поки вночі у лісі зі сторони замку з’явиться молодий хлопець і знищив його. Тепер тільки камінь у яру нагадує про те, що колись жив собі такий парубок. З ним, правда, була ще якась дівчина, яку він так міцно тримав в обіймах, що та загинула разом з ним. Шляхтич вже зрозумів, що то була Марися і почав настоювати, щоб чаклун забрав свої чари назад і повернув все як було, але Магістр суворо відповів, що все живе можна перетворити на мертвий камінь, а з мертвого живе зробити неможливо. Воєвода схопився за голову і у відчаї попросив чаклуна показати місце, де це сталося. В яру між обгорілих кущів стояв білий камінь, біля якого одне на одному лежали два вінки – все, що залишилося від Івана і Марисі. Старий підняв їх і поставив на камінь – вінки тут же спалахнули і згоріли, пропаливши в камені слід. На очах у батька виступили сльози і, ніби ще на щось сподіваючись запитав: „Невже взагалі нічого не можна зробити?”. Магістр, задумливо хитаючи головою відповів: „Чари накладені дуже сильні – ти ж сам мене просив про це. Тіло не оживити вже ніколи. Але я можу викарбувати на камені заклинання щоб вирвати з каменю її душу і запалати зіркою на небі. На жаль, це все, що я можу зробити для тебе”. Старий шляхтич постояв трохи і, різко повернувшись, пішов геть. Він нікому не розказав про те, що в дійсності сталося минулої ночі, але відмінив всі пошуки і закрився в своїх покоях, нікого не підпускаючи до себе. А ввечері того ж дня на небі з’явилася яскрава мигаючи зірка і освітила кімнату воєводи тьмяним світлом. Батько зрозумів, що то душа Марисі дивиться на нього. Він не зміг винести цього німого докору і зійшов з розуму. На ранок по замку, наче привид, бродив старий воєвода і всім розказував, як він згубив свою рідну дитину. Через день про цю подію говорили всі околиці, а люди ще більше почали боятися і проклинати загадкових лицарів-монахів, обходячи їх ліс десятою дорогою. Таку історію почули опришки в шинку, а зранку повернули коней назад і рушили додому. Мольфар підняв голову і тихо промовив, ніби говорячи сам до себе: - Саме так все і було у моєму видінні. Я бачив ту зірку і бачив чорноту навколо неї, чорнішу від ночі. Там повинна бути ще одна зірка – душа Івана, яка зараз томиться, закута в камінь. І немає їй спокою, поки не звільниться з тієї темниці і не підніметься на небо, і не засяє поряд своєї Марисі. Тоді Довбуш різко піднявся і сказав: - Я готовий хоч вже підняти всю ватагу і приволочити сюди того чаклуна, щоб ти витягнув з нього, як зняти чари з Івана і звільнити його душу! - Не повернеш того, що сталося, - приречено відповів Мольфар. – Ніхто тепер, ні я, ні магістр не можемо щось зробити. Сім поколінь людей зміниться, перш ніж ослабне закляття. Тільки тоді, через триста років народиться душа, що зможе те закляття зняти і розвіяти чари. Душа ця має бути невинною і безгрішною. Я не дотримав свого слова перед Івановим батьком і тепер мені не буде спокою ні на цьому, ні на тому світі. Все, що я можу зробити, це передати своєму наступнику свої знання і обіцянку, яку він передасть своєму наступнику і так далі, поки не прийде час і не з’явиться той, хто зможе звільнити Іванову душу, а заодно і мою. Невдовзі Мольфар знайшов собі учня і щодня вчив його премудростям магії мольфарів. Він ніколи більше не залишав свою печеру вдень, лише ночами виходив і вдивлявся в небо, де одиноко миготіла знайома зірка. * - То ти дідусю і є той самий Мольфар? – Спитав Остап. - Ні, звичайно. Скільки часу вже минуло відтоді. Я – сьомий Мольфар. Той самий, хто мав знайти Іванового визволителя. І, здається, сьогодні знайшов! - Але чому ти думаєш, що саме я можу визволити його, я ж лише дитина і, якщо чесно, я страшенний страхопуд. Коли я чогось боюся, то завжди першою посилаю вперед Дарину. - Я і не стверджую, що ти один врятуєш його. Ви з Дариною разом зробите це. - Але ж старий мольфар говорив, що з’явиться одна невинна душа, а нас двоє і ми далеко не безневинні. Тато з мамою постійно сварять нас за те, що ми у чомусь винні коли наробимо якусь шкоду. Старий посміхнувся і трохи з сумом промовив: - До семи років всі діти є невинними і безгрішними, бо не від зла пустощі їхні, а від тяги до пізнання світу і не відають ще, що творять вони. А душа у вас, можна сказати, що й одна на двох, бо формується вона ще в лоні матері, де ви були разом нероздільні, а тільки після народження на цей світ ви розділилися. Але й зараз ви, напевне, не можете бути одне без одного, бо душу маєте спільну, тільки на двох поділену. - Ну добре, - не міг вгамуватися Остап, - але ж у світі багато родиться близнюків, то чому саме ми? - Не так уже й багато. А тим більше, у ніч всіх святих, коли якраз і родяться дивовижні діти. - То чим ми дивовижні? Ми ж не вміємо ні ворожити, ні чаклувати. Ми не так давно тільки читати і писати навчилися. Ну от хіба що Дарина дуже гарно вміє малювати, навіть конкурс виграла. А я ще вмію по карті орієнтуватися і на сопілці грати, от і все. - Це теж не мало. Кожен з вас окремо може не багато, а разом – хто зна? Може ви й гори звернете! Але головне не те, що ви вмієте. Головне якраз в тому, що вас двоє і в той же час ви є одним цілим. І я зараз поясню вам чому: Коли старий Мольфар почав готувати собі наступника, то найбільше його тривожило, що за триста років навіть камінь може розвіятися по вітру, а з ним і Іванова душа. Тому треба було зробити так, щоб коли з’явиться рятівник, він якимось чином зміг попасти у минуле. Мольфар щодня і щоночі всі свої сили і вміння тратив на створення у своїй печері проходу між теперішнім і минулим. Ніхто, крім його учня не мав права знати про нього. Прохід відкривався лише раз на місяць, опівночі, коли повний місяць своїм світлом прокладав доріжку до входу печери. Коли прохід був готовий, Мольфар вийшов з печери і бормочучи заклинання, заставив скелі, що стояли обабіч, зрушитися з місця і стулитися одна до одної так, щоб ніхто не зміг протиснутися туди. А потім наклав закляття і на саму печеру, щоб жодна грішна душа не проникла всередину, коли місяць у повні. Тільки ми, Мольфари, охоронці печери можемо з’являтися тут. А якщо хтось таки проникне сюди о цій порі, то безслідно і безповоротно пропаде десь в іншому часі, забувши хто він і звідки. Для того, щоб попасти у минуле і одночасно свідомістю залишатися у теперішньому часі, душа повинна би була роздвоїтися. Але ще ні один чаклун не навчився роздвоювати душу. Я завжди вважав, що це неможливо і навіть не задумувався, якою простою може бути відповідь – душа близнюків. Тому то й Дарина не щезла в круговерті часу, а ти, Остапе, досі ще стоїш живий і слухаєш мене. Я вірю, що вам двом вдасться здійснити те, чого стільки часу чекає душа Івана, душа Марисі і душа старого Мольфара. Ви відправитеся у минуле. На жаль, я не знаю заклинання, яке може вивільнити Іванову душу з каменю. Але мені відомо, що в ті часи у місті Львові в підземеллях єзуїтського костьолу жив Чорний монах. Він теж був нащадком лицарів Тамплієрів і хоронителем їх секретних знань, зібраних у таємній бібліотеці. В одній з книг, яка теж зберігалася в нього, були описані всі чаклунські закляття і способи їх зняття. Будь що, вам треба знайти цю книгу. Ваша подорож буде важка і небезпечна, але повернути назад вже нічого неможливо. З моменту, коли Дарина пройшла в „коридор” часу, тут, за межами печери час зупинився і не зможе зрушити далі, поки ви двоє не пройдете шлях у минуле і назад. - Ну то може ми тільки переступимо туди і тут-же повернемося? – з надією благав Остап. - Це не так легко. Ось чарівна бартка старого Мольфара, яку перед смертю той заворожив так, щоб з її допомогою повернути вас з минулого у майбутнє. Але щоб вона допомогла вам, ви теж мусите мати силу мольфара, а у вас її не буде, поки не звільниться з неволі Іванова душа. - А можна, щоб наш тато пішов з нами? Разом з ним нам буде легше справитися, - випрошував Остап. - Ти все ще не розумієш, що за межами цієї печери час зупинився і твого тата з мамою зараз наче й не існує на світі – вони ніби сплять, „зависнувши” в часі. І якщо ви чомусь не зможете виконати свою місію і не повернетеся, то вони теж ніколи не проснуться і навіки залишаться тут. Так що, як бачите, вам треба рятувати не лише Івана, але й своїх батьків. Не вагайся, хлопче, твоя сестра теж не може так довго перебувати за межами часу. Пора в дорогу. Триста років ця печера чекала саме вас, сила і мудрість сімох мольфарів, що охороняли її допоможе вам бути сильними і мудрими. Не сумнівайтесь у собі, тримайтеся одне одного і довіряйте одне одному, бо сила і мудрість буде з вами тільки коли ви разом і коли ваша спільна душа в мирі і злагоді. Остап все ще дрижав від страху, але відчував - ще хвилина роздумів, і він не зможе переступити межу. Малий заплющив очі і кинувся у темряву в глибині печери.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

про Карпати
© Олексій Тимошенко, 19-05-2008

Почали за Довбуша, закінчили за тамплієрів :)
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко Статус: Експерт, 16-05-2008

Згенеровано за 0.0112409591675 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Камінь тамплієрів (пригоди Остапа і Дарини). 1 ч.

про Карпати

Почали за Довбуша, закінчили за тамплієрів :)