Похмурі осінні дні навівають сум. Небо, затягнуте сірими хмарами, постійно тримає в напруженому очікуванні дощу. Але виглядає сонце – і все змінюється. Вітер грає на золотих цимбалах тополиного листя, співає пісню останнім теплим дням.
Душа прокидається і тягнеться до променів сонця, до тепла. Їй хочеться чогось незбагненного, чистого, відкритого. Хочеться поринуть у вакханічний танок… разом з отим листочком…
Еротика тополиного листка.
Він танцює свій останній танок у парі з вітром. Плавно кружляє у повітрі й повертається на всі боки, показує всю свою оголеність, всю красу. Вітер пестить його, голубить теплим свіжим подихом, то піддуває вгору, то несе вбік, то стихає - і він знову, повільно вальсуючи, летить до землі, щоб там скінчити своє життя і почати нове.
Моя душа і досі іноді поривається в еротичний танок. Вона потроху скидає з себе нашарування бруду, лицемірства, брехні, хитрощів, який наліпився за всі ці роки. Вона хоче злетіти вище, вище, вище... покружляти з отим листочком у блакитному просторі, показати, яка вона може бути насправді… Але кому це потрібно? Ніхто її не бачить, кожен помічає те, що хоче, а не те, що є. Бачить на передньому плані лише власну персону. Дехто, щоб показати свою першозначимість, плює на неї великими плювками, від чого вона знову покривається брудом та іржею, і ховається десь глибоко на дні, де ніхто не побачить і не дістане.
