Затята, ох, затята. Вріж – і кров не потече... Наче створена для подолання труднощів, які сама собі напитувала. Певно, її млоїло від спокійного, розміреного життя, якого вона постійно прагнула. Отакі душевні колізії заставляли її в сімох водах руки мити, куркою гребти під собою землю зовсім не в пошуках черв‘ячка і пхати те, що само котиться.
І постійно бути самій собі нещасною...
Така, як в нас прийнято називати, активна життєва позиція, допомагала бути в центрі уваги і чоловіки їй годили, як лихій болячці.
А вона розпалювала їх: дивіться на мене сьогодні, бо завтра вже не дотовпитеся. І, власне, мала чим розпалювати.
Мама її завше називала ласкаво Томочкою, “бой-френди” – Томою, а колеги на роботі – Тамарою Борисівною.
Сьогодні Томомчці забаглося вчорашнього дня. І це в офісі відчували усі. Коли вона пішла мити кружку від чергової порції кави, Стьопа усім розказав анекдот про господиню, яка зранку курей годує. Якщо, - гигикнув він, - жінка зранку кличе курей “тю-тю-тю, ходіть їсти, мої зозулясі” – значить ніч минула вдало. Якщо ж: “щоб ви вже повиздихали!” - значить чоловік рано заснув. Може, в Тамари Борисівни “бой-френди” скінчилися? - підсумував Стьопа.
А була вона вариводою того дня саме через причину, яку так детально підмітив комп‘ютерщик Степан. Жила Томочка з Віталіком вже кілька років. Зустрілися випадково, якщо існують на світі випадковості. І чи то чорт, чи ангел сім пар чобіт стоптав, доки їх докупи зібрав. Були дуже подібні: обоє статні, обоє шляхетної вроди, обоє вперті та затяті. Як дивилися вверх – то аж шапка злітала. А любилися - як вогонь і вода.
Він казав: не питай, де коні були, аби вдома ночували...А вона палила вогнем пристрасті і у відповідь віджартовувалась: ти мені вподобавсь, як вовкові весільна пісня. Тоді її очі і плакали, і сміялися...
Вже давно Томочка кликала курей через ліве плече з наголосом на “повиздихали!” Та, власне, зустрічалися вони пізно ввечері, коли кожен після невідкладних справ з неохотою добирався додому. Де б узятися настрою?
І не те, щоб у Томочки не було залицяльників, які уперто та нахабно “клеїлися” до цієї екзотичної жінки. Але були вони геть усі для неї на одне обличчя, яке все більше нагадувало Віталікове.
А він частенько забував, що живе з нею, та й ходив у солому спати.
Усі її подруги твердили: що йому ще треба? Гарна, дотепна, хазяйновита – тримайся, як реп‘ях. А він реп‘яхом був лише в деталях. Чіплявся з усяких дрібниць.
Тож вона і в дівках не зосталась, і заміж не вийшла.
Сьогодні Тамарі Борисівні робота не те, щоб не клеїлась – вона в неї взагалі була не в голові. Тому колегам вона сказала, що йде в управління, а сама подалася на ринок. Як кажуть французи, коли немає настрою, подаруй собі дрібничку. Останнім часом вона тільки те й робила, що дарувала собі дрібнички. Та життя від цього не налагоджувалось.
Купила дорогою пиріжка з родзинками і відразу взялася їсти. Згадала, як її знайома житомирянка з такого приводу піджартовувала: що оце ми будемо йти і зубами товкти? Їй навіть подобалось такій класично поважній, в капелюшку та на височезних підборах цямкати на ходу пиріжком, розсипаючи родзинки.
Коли Тамара на прилавку побачила чергову дрібничку і захотіла, щоб вона делікатно лягла на дно її сумочки, виявилося, що гаманець щез. Аванс, кілька пластикових карток вже стали надбанням якогось злодюжки. І без того пригнічений настрій зовсім підупав під вагою реальності. І Томочка заплакала. По дитячому хлипаючи, вона навіть не помічала, що на неї озираються перехожі. Підтюпцем, швидше з того місця. Їй здавалися зовсім реальними руки напасті, які ловили поли її пальта.
- Ніхто не знає, де загубить людина, а де знайде... – Відволік Томину увагу від процесу самоїдства високий, в чорному пальто чоловік. – У Вас щось трапилось?
Він їй своїм спокійним оксамитовим голосом нагадав священника. І не розуміючи чому, вона зупинилася.
- Так, трапилось! – різко, навіть виклично відрізала незнайомцю. – Захотіла від жука меду...
-Буває. А Ви не пробували співати чи танцювати, коли вам кепсько на душі? – заглянув незнайомець в очі.
Тамара уявила собі, що танцює в центрі ринку після того, як її обікрали. І розсміялася. Розсміялася майже крізь сльози якось не те, щоб озлоблено, але не так, як бувало.
- А Ви співаєте чи танцюєте, коли вам кепсько на душі? – запитала по-одеськи Тамара.
Незнайомець зацікавлено розглядав її, як дивляться на картину чи, принаймні, витвір мистецтва. Затягнув паузу майже за Станіславським. А потім рвучко підхопив її у вальсі, голосно мугикаючи відомий мотив Штрауса. Тамара навіть не встигла зреагувати на цей імпульсивний вибрик незнайомця, механічно перебираючи ногами.
Довкола зупинявся люд витрішки справляти. Одні усміхались, інші стенали плечима. А пара ковзала асфальтом, місячи напіврозталий від солі сніг міських вулиць, вже на два голоси мугикаючи мотив Штрауса.
Тамара вдивлялась в обличчя незнайомця і воно їй не здавалось подібним до Віталікового. Вона згадала, як ще ранком Віталік їй в черговий раз зіпсував настрій, аби мати привід пізно повернутись додому. Але згадала про себе і нього - як про надоїдливих сусідів, а не як про близьких і закоханих.
А ще їй відкрилось: що нині утече, того завтра не зловиш.
І Тамара танцювала...
