-Дідусь Мороз! – вихопилось у Сніговичка.
- Так, Сніговичку! Це я.
Дідусь Мороз сидів у розмальованих санчатах і всміхався. Він був не сам. Поряд із ним у блакитній шубі сиділа Снігуронька і теж усміхалась.
- Доброго дня, Сніговичку. А ми вже з тобою сьогодні бачились!
- Єгеж! – пробурмотів Сніговичок, - у Дитячому Садочку «Пелюсточка».Я випадково, можна сказати, зайшов.
- Знаю, знаю, – засміявся Дідусь Мороз. – Снігуронька розповідала. Говорить, «уявляєш Дідусь Мороз, ми чекаємо-чекаємо, а Сніговичок все не з’являється. Дітки вже зачекались на нього, ручками плескають, усмішками освітлюють приміщення, радість радують одне одному та гостям свята, а немає ж Сніговичка!»
- І тут з’являється якийсь незнайомий для мене Сніговичок! – продовжила Снігуронька, - пригледілася - незнайомий, але справжній! Ото думаю, гість, як гість! Справжнє свято!
- Ну що ви, я ж кажу - випадково.
- Нічого не випадково! – визирнув із-за спини Дідуся Мороза Захар Степанович, завгосп Казкового Містечка, який тоді і знайшов Сніговичка, вхопив його за руку просто на вулиці і затягнув у Дитячий Садок. - Я бігаю, за голову хапаюсь, думаю, що його робити, де шукати нашого Сніговичка, як розв’язувати цю складну ситуацію, а тут бачу іде. Ніби і не наш, але ж справжній!
- Звісно, справжній! – вихопилось у Сніговичка. – Не підробка!
- Так і я ж не підробка! – пролунав із-за спини Дідуся Мороза знайомий голос.
Схоже це був голос того самого Сніговичка, який був на Новорічному Карнавалі і з яким у нашого Сніговичка була не досить приємна розмова. – Я теж справжній! Просто я захопився.
- Ну, добре-добре. Поговоримо вдома, у Казковому Місті. – сказав Захар Степанович.
-Сніговичку, а ти чого тут сам ходиш, невже заблукав?
-Не знаю, що й казати...
- Ти заблукав? – турбувалась Снігуронька. – То давай з нами поїдемо, в Казкове Місто. Дідусь, можна ж Сніговичку з нами?
- Можна. А чого ж! Такому гарному Сніговичку знайдеться у нас місце. Буде жити в шані та любові.
Сніговичок побачив, що у санчатах сидить його знайома тітонька, та, яку він бачив у Рожевому Автобусі, і яка стверджувала, що він «заєць», а потім ще на Новорічному Карнавалі ледве шкоди не наробила. Вона сиділа похмурена і насуплена.
- А хто це з вами? –обережно запитав Сніговичок.
- Не хвилюйся Сніговичок. – відповідав Дідусь Мороз. – Це відома шкідниця, з тридесятого царства, лежала раніше на печі, ноги на піч відкидала, голову на комин клала, і вирішила нам свято зіпсувати. Тільки не вдалося.
- Нічого і не зіпсувала, - пробурмотіла мешканка тридесятого царства.
- Звісно ж не зіпсувала! - весело промовив Сніговичок.- Це свято Нового Року!
- Ну то, що, Сніговичку, у Казкове Місто поїдемо?
- Та я, розумієте, поки не можу. З радістю погодився б, але мені треба знайти свого друга, хлопчика Юрася Крапочкіна. Тільки от.. дійсно заблукав.
- Ну то, що, допоможемо Сніговичку? – запитав у своїх супутників Дідусь Мороз.
- Допоможемо! - хвацько всі закричали.
- Сідай! – наказав Дідусь Мороз.
- Але ж ви .... без коней?
І справді не було коней у санчат. Що воно за дивина?
- Відпустив я коней, най погуляють по місту, трішки холоду рознесуть, нагадають про зиму, про мене...
Дідусь Мороз повільно піднявся і голосно та урочисто промовив:
- Ой, ви, коні мої любі, коні мої швидкі! Як без вас немає справи ані в мене, ані в друзів моїх! Повертайтесь, коні мої любі, коні мої швидкі, до нас!!!
І сталось справжнє диво.
Сніговичок побачив, як в далечині з’явилась хуртовина, вітер холодний повіяв. Сніг почав кружляти в повітрі. Коні білі, коні вільні, коні дикі. Гарні коні! Летіли до наших друзів. Поспішали. Затремтіла земля, з дерев злетіла снігова шуба, враз стало холодніше. А Сніговчику гарно, Сніговичку весело.
Коні звеселили...
Їде тепер Сніговичок у санчатах. Навсебіч поглядає. Швидко мчать коні. З під копит вилітає сніг та шматочки криги. Дивиться Сніговичок – навколо на вікнах будинків малюнки з’являються, і снігу наче більше стає навколо. Диво-коні!
- Куди тобі треба потрапити, Сніговичку? - запитав його Дідусь Мороз.
- До Юрася Крапочкіна, мого друга. Він говорив, що проживає у Старому Місті, але ж я там був. Юрася не знайшов, а тільки познайомився із паном Тарнопольським.
- Тарнопольським? Гарний дядько. Я пам’ятаю його ще невеличким хлопчиком, він полюбляв взимку спускатись із гірки та кидатись сніговими кульками. Це були ті славні часи, коли в місті вперше з’явився автомобільний транспорт.
- Трьохколісна циклонета з відкритим кузовом і двоциліндровим двигачем, яка належала земському агроному Гамбургеру?
- Єгеж! – підтвердив Дідусь Мороз. - Бувало, іде такий автомобіль по вулиці, а тут і ми. Справжні перегони влаштовували, та коні наші, коні дикі, коні сильні, все-таки завжди перемагали. Тепер у Тарнопольського правнуки є і він мене щороку запрошує до себе в гості. Так ти кажеш, Старе Місто?
- Кажу.
- Старе Місто - то такий район у вашому містечку, – втрутився у розмову Захар Степанович. У Південній частині. Мабуть там і проживає твій Юрась.
- Правду каже Захар Степанович. Колись у тій частині міста стояла Фортеця. Ну, от що, Сніговичку, до самого Юрася тебе привезти не можемо, бо ще зарано.
Дідусь Мороз витягнув нотатника, погортав його сторінки і підтвердив:
- Ось, запрошували перед самим Новим роком. Але до самого Старого Міста ми тебе довеземо.
- Сті-і-й! - закричав Захар Степанович.
Коні зупинились.
- Ну от, Сніговичку, онде бачиш п’ятиповерховий будиночок, в кінці вулиці? Туди тобі треба.
Сніговичок здивовано подивився навкруги. Оце дивина! Так він же вже був тут! У цій місцевині. Аякже, саме тут він познайомився із бабусями-прабабусями та двома гарними хлопцями –Віктором Вікторовичем Книголюбом та винахідником Федьком. От якби він знав, що десь тут проживає ще й Юрась Крапочкін! Гарно ж як було б!
Сніговичок виліз із санчат. Чемно вклонився Дідусю Морозу.
- Дякую тобі, Дідусю. Тобі і твоїм друзям.
- А тебе Сніговичку, вітаємо зі святом Нового Року.
- І з Днем Народження! – приєдналась до привітань Снігуронька. – А якщо згадаєш, то приходь до нас, ми запрошуємо тебе у наше Казкове Місто.
- Коні білі, коні вільні, коні дикі. Гарні коні! Несіть нас коні зі швидкістю вітру! – наказав Дідусь Мороз.
Затремтіла земля, загуляв вітер, з дерев злетіла снігова шуба, враз стало ще холодніше.
Поїхав Дідусь Мороз. Зникли коні за небокраєм.
- Невже це був Дідусь Мороз?? – зненацька пролунав чийсь приємний глос за спиною Сніговичка.
Він розвернувся і побачив перед собою жіночку у сірому пальто. В руках вона тримала великі і, напевно, важкі сумки. Виглядала вона втомленою, та проте всміхалась.
- Звісно, Дідусь Мороз. – підтвердив Сніговичок. – А хто ж іще?
-Дивина та годі! Давно я не бачила Дідуся Мороза. Та й Сніговичка. Я бачу, ви - справжній Сніговичок?
Треба ж! Нарешті Сніговичок зустрів людину, що не приймала його за когось іншого. Він дуже зрадів і засміявся.
- Єгеж! Я - Сніговичок
- Марія Григорівна, - представилась жіночка.
- Може вам допомогти? – запропонував Сніговичок. – У вас же важкі сумки?
- Тільки, якщо ти не поспішаєш.
Сніговичок подивився на той будиночок, що знаходився у кінці вулиці і сказав:
- Часу в мене багацько. І я люблю носити важкі сумки. Це тренує м’язи.
Роздуми лейтенанта міліції Петрика Бувайлика
Після того як Петрик відвів додому Юрася Крапочку, і переконався у тому, що той таки залишився у своїй квартирі, він вийшов із під’їзду на вулицю. Деякий час постояв перед будинком, сподіваючись, що раптом до нього прийде якась важлива думка і вихід із цієї складної ситуації знайдеться. Думка все не з’являлась. Було тільки холодно і вітер ставав дедалі сильнішим.
«Справжня зима!» - подумав Петрик.
-Ні, не та думка! А ну, лейтенанте міліції Бувайлик, - звернувся він до себе, - як там казав мій вчитель і наставник полковник Затримайло: «Запам’ятай, друже мій Петрику, безвихідних ситуацій не буває, треба гарно подумати і пошукати вихід!»
Дивно, але слушна думка про те, де шукати злодіїв все - одно не з’являлась. Натомість з’явився образ полковника Затримайла:
- Ну то що, Петрику! Скільки злочинців ти сьогодні затримав, скільки буде злочинів в новому році?
- Пане полковнику Затримайло, пошуки тривають! – відрапортував лейтенант Петрик Бувайлик уявному полковнику. Справа в тому, що полковник щиро вважав, що кількість злочинів у новому році буде залежати від кількості спійманих злодіїв напередодні самого нового року. Отож, справа розкриття пограбування Банку набувала особливого значення.
- Так тримати. Ми покладаємо на тебе великі надії, лейтенанте. Та що ми – вся країна сподівається, що ти зможеш розкрити злочин.
- Є так тримати!
- Молодий чоловіче! З ким це ви розмовляєте? – почув раптом лейтенант Петрик Бувайлик.
- Га?
Біля Петрика стояла симпатична жіночка вже похилого віку і хитала головою.
- Вам, юначе, треба відпочивати! Так що із Новим Роком! – сказала жіночка і пішла геть.
- Так. Треба відпочивати, – погодився Петрик.
Він згадав, що сьогодні ж дійсно свято Нового Року! А він так захопився, що зовсім забув! А це ж таке гарне, світле родинне свято. Жодних тобі Банків, злодіїв та втікачів із переслідуваннями. Натомість – ялинка, веселі вогники та новорічні іграшки. Святковий стіл, друзі, музика! «Все йду додому,» - вирішив лейтенант Петрик Бувайлик.
Та раптом сталось диво. Вітер подужчав ще більше. Стало ще більш холодніше. Сніг почав кружляти в повітрі. І Петрик побачив, як в кінці вулиці з’явилась трійка гарних та білих, як сніг, коней. Вони дуже швидко наближались. Коні білі, коні вільні, коні дикі. Гарні коні! Летіли до Петрика. Поспішали. Затремтіла земля, з дерев злетіла снігова шуба, враз стало холодніше. Так коні не зупинились біля лейтенанта Петрика Бувайлика. Полетіли далі. Встиг, щоправда він розгледіти, що в санчатах, які пронеслись мало не швидше вітру, сиділа якась дивна компанія. Здалося, ніби був там і Сніговичок. Той самий, якого шукали ті злодії, що викрали Юрася Крапочку і який був поблизу Банку. Звичайно, це міг бути й інший Сніговичок, який не мав жодного відношення до того, якого Петрик бачив.
- Що буде –те буде! – вирішив лейтенант Петрик Бувайлик.
- Молодець! Продовжувати пошуки! – підтримав полковник Затримайло, який знову з’явився в уяві лейтенанта Петрика Бувайлика.
Петрик побачив, що санчата із Дідом Морозом зупинились в кінці вулиці. Тож була надія, що якщо Петрик буде поспішати, то встигне, і зможе поспілкуватися із Сніговичком.
- Вперед! – закричав лейтенант Петрик Бувайлик і щосили побіг по вулиці.
- Зачекай! Я не встигаю! – закричав полковник Затримайло.
Та Петрик Бувайлик відмахнувся від нього, мовляв, не заважайте, я вже знаю, що робити.
- Раз-два-три-чотири! Раз-два-три-чотири! – рахував Петрик.
Але санчата були ще далеко...
Сірий Вовк і компанія. «Там чи тут?»
Після того, як міліціонер Петрик Бувайлик налякав злодіїв, які так хотіли знайти Сніговичка, а саме Сірого Вовка, Лисичку-сестричку, Ведмедя та ще й на додачу Білого Зайця, пройшло вже чимало часу. Спочатку вони організовано та швидко бігли поміж будинками міста, змагаючись між собою у швидкості, вмінні стрибати через невеличкі паркани та триматися на ногах на засніженій дорозі. В цьому змаганні перемагав поки що Сірий Вовк, він же Олівець. Це й не дивно. Справжній ватажок і повинен бути попереду!
За ним, теж показуючи непогані здібності до незвичайного бігу та стрибків, летіла Руда Лисичка-сестричка, і тільки тоді вже можна було побачити Ведмедя та Білого Зайця.
Нарешті, Сірий Вовк зупинився поблизу подвір’я Дитячого Садочку «Пелюсточка», дочекався усіх інших, промовив крізь зуби: «Пі-ш-ли ту-ди!», і рушив до Садочка, туди, де вже нікого не було, і можна трішки перепочити і обміркувати все, що відбулося.
- В-с-е! – важко дихаючи промовив Сірий Вовк.
- В-с-е! – повторила Руда Лисичка-сестричка.
- В-с-е! – ледве змогли з себе вичавити Ведмідь та Білий Заєць. – бі-ль-ше бі-га-ти не ма-є-мо си-ли!
Через деяку мить Ведмідь сказав:
- Ніколи більше не буду грабувати Банків!
- І я!
- І я!
- Що ви, що ви! – захвилювався Сірий Вовк. – Як ви можете так говорити!
- А що, Вовчику, весело тобі бігати через усе місто, перестрибувати через паркани та падати через кожні десять кроків! Краще б ми вдома сиділи! Пили чай та їли марципани!
- Та ми з вами, як тільки знайдемо того капосного Сніговичка, знаєте скільки зможемо того чаю випити... діжку не менше, а марципанів – мішок, ні, машину, наповнену мішками...
- Я не хочу їсти ма-ши-и-ну! Я хочу чаю! Теплого чаю! Бо я змерз!
- Гаразд –гаразд! – продовжував Сірий Вовк. – Буде, буде вам і чай, і марципани! І рахат - лукум! І печиво-розпечиво! І торт «Наполеон»! І чай з бергамотом! І чай з малиною! І чай із чаєм! І діжка з медом! Все буде. Тільки послухайте мене...
- Ми тебе вже послухали. І що вийшло? Негарно вийшло. – почала свій стратегічний наступ Лисичка- сестричка. – А як чудово все виглядало – «Банк, всі святкують, охорони не буде...». А вийшло все навпаки, і звідкись узявся отой білий, в жовтих черевиках та рукавичках.
- Правильно-правильно, – повторювали Ведмідь і Білий заєць.
Втрьох вони повільно йшли до Сірого Вовчика, їхнього ватажка, тепер вже колишнього ватажка.
- Ну що ви! Друзі!
- Ми тобі не друзі!
- А як же поїздка до теплих країн, а Лисичка? – лагідно нагадав Сірий Вовчик. – пам’ятаєш, ти так мріяла?
- Ну то й що? Мріяла –перемріяла.
- Ведмедику! А як же ти?
Від такої несподіванки у Сірого Вовчика ледве мову не відібрало - так він здивувався. Невже він помилився у своїх друзях?
- Бувай! - розвернулись Лисичка-сестричка, Ведмідь та Білий Заєць. Розвернулись і пішли геть.
«Ну все» - узявся за голову Сірий Вовчик. –«Залишився я на самоті!»
Раптом він прийняв рішення:
- Гаразд-гаразд. Ми ще побачимо, хто кого! Хто буде пити чай із справжніми марципанами та рахат - лукумом, хто з’їсть діжку меду!
- Вовч-и-ки –у-у! – почув він з тієї сторони, куди пішли його друзі. Це кричала руда Лисичка – сестричка!
«Ага! Не змогли без нього і п’яти хвилин прожити!»
За Лисичкою з’явились і всі інші. За мить – вони стояли перед Вовчиком.
- Там ... цей... Сніговичок....
- Єгеж той самий...
-Де?
- Біля будинку ...жовтого...
- Сам?
- Єгеж. Як дерево в полі.
- А ви? – суворо запитав Сірий Вовк. Він знову почував себе солідним ватажком, який вміє сказати своє вагоме слово, коли треба.
- Що – ми?- глянули один на одного друзі.
- А ви де? – ще більш суворо запитав Сірий Вовк.
- А ми тут.... – спантеличено вони відповідали.
- А там?
- А там нас немає! – радісно відповів Білий Заєць, хизуючись своєю здогадливістю.
- Та бачу я, що ви тут. А повинні бути там! Бо зараз наш Сніговичок зникне і що ми будемо робити?
Не домовляючись між собою наші бешкетники побігли до виходу із Дитячого Садочка.
Позаду всіх інших біг Білий Заєць і думав:
«Це все напрочуд дивно, як же ми могли бути «там», коли були «тут», адже для того, щоб бути «там», ми повинні були «не бути тут», а щоб «бути тут» - « не бути там», «там» ми не були... Хоча ні... – подумав Заєць. – «там» ми якраз були, бо бачили Сніговичка. –
-Виходить, - зупинився він ще раз, - ми не були «тут»? Геніально! Це ж просто геніально! Стоп, якщо нас «тут» не було, то хто сказав Сірому Вовку про Сніговичка? Так ми ж і сказали! Значить, «тут» ми теж бути! Які ми молодці - і «там» побували і «тут»!
Ось з такими думками Білий Заєць підбіг до своїх друзів.
- Ми тебе тут чекаємо, а де блукаєш ти?
- Я був там.
«Там?»
«Гаразд – гаразд, - думки Білого Зайця накручувались на чергову спіраль міркувань, - я виходить, знову був «там». Був, але ж я «там» нікого не бачив! Не було «там» ані Сніговичка, ані оцієї всієї компанії! Виходить, вони збрехали Сірому Вовку? Ніякого Сніговичка «там» не було? А де ж вони його тоді бачили? Геніально! Вони його бачили «тут».Стоп. Якщо його бачили «тут», то чого бігли до Сірого Вовка, він же теж був «тут»?
- Нічого не зрозуміло! – пробурмотів Білий Заєць. - Якась маячня.
- Він знову зник! - процідив крізь зуби Сірий Вовк. – Будемо шукати!
- Будемо! –погодились всі інші.
- Якась маячня! – повторив Білий Заєць.
Сніговичок і вчителька Марія Григорівна
- Ну, ось ми і прийшли! - сказала Марія Григорівна і зупинилась біля дверей квартири на яких можна було побачити надпис « №1».
- Втомився? – запитала вона у Сніговичка, який тягнув важкі сумки.
- Ні-ні! Що ви! Це ж така гарна фізкультура!
Раптом Марія Григорівна запропонувала:
- Послухай, Сніговичку! А може зайдеш на хвилинку, в гості, я тебе чаєм теплим пригощу...
- Ой, я ж не п’ю теплого чаю! – заперечив Сніговичок.
- Дійсно. – зітхнула Марія Григорівна, - ти ж Сніговичок, як я могла забути! Може тоді каву? Каву - глясе!
- Каву – глясе? - повторив Сніговичок.
- Єгеж. Кава із морозивом.
- Ой, із морозивом!
- Бачу, що любиш ти морозиво.
- Звісно люблю, - зрадів Сніговичок, - я і сам його непогано готую.
- Ну то як?
Треба сказати, що морозиво – це був той кулінарний шедевр, який міг затримати Сніговичка в його пошуках Юрася. Тому Сніговичок тихенько собі пообіцяв, що він тільки трішки покуштує обіцяної кави - глясе і піде далі. Тим більше, що й часу не так багато залишалось – вже скоро і Новий Рік почнеться! Отож, Сніговичок сказав:
- Добре, Марія Григорівна!
Ось так наш Сніговичок потрапив у гості до гарної жіночки і чудової господині Марії Григорівни.
Квартира, в якій проживала Марія Григорівна була дуже затишною, симпатичною і просто приємною. Невеличкий телевізор, столик біля вікна, на якому стояла багато вазонів із квітами, шафа із книгами, диван – все це знаходилося у невеличкій кімнаті, в якій схоже господиня проводила багацько часу. На стіні - фотографія юнака в формі. Він усміхався.
- Це мій син! - похвалилась Марі Григорівна. – Служить в МНС. В Міністерстві Надзвичайних Ситуацій. Він – рятівник.
- На вас схожий, – промовив Сніговичок.
- Дякую, - усміхнулась Марія Григорівна. – Ну, от, що Сніговичку, ти поки що посидь, а я піду на кухню, трішки там розберусь..
-Добре. – погодився Сінговичок і сів на стілець.
Поки Марія Григорівна «розбиралась» на кухні, Сніговичок нишпорив очима по кімнаті. Ось на стіні висить фотографія, на якій находяться багато дівчаток та хлопчиків, а в центрі – Марія Григорівна.
- А це мій клас! – Марія Григорівна зайшла до кімнати і побачила, куди дивився Сніговичок. – Я працюю в школі. Дітей навчаю, ще і класний керівник. Діти в мене, звичайно, невгамовні, але в цілому гарні.
Ой! – закричав раптом Сніговичок. - А це хто?
Він підхопився і підскочив до фотографії. Показав рукою.
- Це ж Юрась Крапочкін!!
- Єгеж. Це невгамовний учень. Ох і бешкетник! Щоправда сьогодні негарно вийшло, саме із Юрасем.
- А я знайомий із Юрасем, – захвилювався Сніговичок. І він розказав Марії Григорівні, як Юрась не злякався негарних хлопчаків, і хотів захистити Сніговичка.
- А я йому не повірила, – зітхнула Марія Григорівна після того, як вислухала історію Сніговичка. Ще й у щоденник запис зробила. І це напередодні Нового Року!
- Марія Григорівна! – зрадів Сніговичок. – Я ж якраз шукаю Юрася Крапочкіна, щоб віддати йому одну річ, які він залишив... забув.. ні-ні загубив..
Сніговичок витягнув із кишені щоденник Юрася Крапочкіна.
- Точно загубив? – невпевнено запитала Марія Григорівна.
-Є-є. Так. Загубив.
Марія Григорівна взяла в руки щоденника, погортала.
- Все правильно. Ось і запис: « Порушував дисципліну в класі, влаштував бійку...» Негарно вийшло. Треба батькам зателефонувати, пояснити. Я ж тільки потім зрозуміла, що Юрась не винний, дівчатка потім до мене підійшли за розповіли, що то все Колісник Андрій влаштував, а Юрась дівчат захищав. От молодець! І як я одразу не розгледіла!
- Не гарно, – погодився Сніговичок. – Але ж із будь-якої ситуації є вихід, правильно?
-Правильно! Ну, що будемо пити каву - глясе?
- Звичайно, будемо!
Сніговичок заплескав у долоні і вони пішли до кухні. Там вони весело розмовляли, і гучно сміялись, коли Сніговичок розповідав, як він потрапив у Дитячий Садочок, а потім і на Новорічний Карнавал. А от про пограбування Банку, Марії Григорівні не дуже сподобалось і вона взяла обіцянку із Сніговичка повернутись до нього і владнати усі непорозуміння.
Кава-глясе і справді виявилась дуже смачною, і Сніговичок випив аж три чашки. Нарешті, Марія Григорівна і Сніговичок набалакались, і він вирішив іти далі. Тим більше, що в нього тепер була адреса Юрася, яку підказала Марія Григорівна. Як виявилось, Юрась дійсно проживав неподалік – через три багатоповерхові будинки. Отож, Сніговичок вийшов із думкою, про те, що нарешті його подорож закінчилась. Однак з’ясувалось, що це було зовсім не так...
