Таким він був від народження, упевненість звила в ньому кубло ще до появи на світ білий. Немовлям не плакав і не усміхався, тільки скептично дивився на навколишнє життя. Мати спершу дивувалася, потім затурбувалася, перелякана понесла показувати чадо лікарям. Ті знаходили дитину цілком здоровою, а похмурість приписували впливу шкідливих ідей, що витали в повітрі і особливо посилилися останнім часом.
- Ось якби ви, люб'язна Єлизавето Павлівно, при виході на вулицю пов'язку марлеву одягали, тоді, можливо, і убереглися б. Адже знаєте який зараз час нехороший та тривожний. Ось і вчаділо дитя в утробі від проникаючих туди ідей, сумне зробилося. Веселість в дитині від невинності думок виникає, коли вона чиста дошка і не схильне. На вашому ж вже чогось накреслено і явно зловмисне, ось дитина і сумує.
- Ой господи, горе то яке. Пане лікарю, це невиліковно?
- Чому ж, виліковне. У молочко тільки часнику трохи додайте і моліться за сина.
- Це вже обов'язково.
- Та ще з'їздіть в Малу Ворожбу, купіть там душевний очищувач.
- Це ще що?
- Найкращі ліки для відновлення невинності, гулящим дівчатам не допомагає, оскільки діє на рівні фігуральному. Для душевної невинності засіб.
- А чи дорого коштують?
- Мадам Крупчатова, коли справа йде про усмішку дитини, хіба можна говорити про гроші!
- Та не густо ж.
- Ну, тоді економте. Тільки знайте, що можете дитину втратити.
- Це як?
- Звичайно. Зараз він сумує, на білий світ дивлячись, потім дутися почне на життя. Дутиметься, дутиметься і лопне. Навіть для похоронів не зберете. Вже були випадки, навіть в газетах писали.
Після таких застережень не могла бідна жінка залишитися бездіяльною. І вже наступного дня була на вокзалі. Виявилося, що потяги в Малу Ворожбу не ходять, оскільки чаклунство куди сильніше за науку з технікою і парові казани не в змозі подолати небажання місцевих чаклунів допускати в село цивілізацію. Довелося шукати віз, але і це виявилося важкою справою, бо населення ворожбянське пересувалося здебільшого на мітлах і ступах, з інших же сіл люди їздити туди боялися, побоюючись перетворення в істоти з поганенькою долею, на зразок бродячих собак або патріотів. Довелося Єлизаветі Павлівні топати пішки, щохвилини перевіряючи чи на місці натільний хрест, бо ж в саме лігво нечисте йшла, в хресті одному її захист.
Прибула надвечір, втомлена і готова до мучеництва. Запитала щодо очищувача душі, вказали їй йти на околицю, шукати хатину побудовану з відповідей. Знайшла, здивувалася фортеці стін і дебелості будови, постукала в двері. Відчинила старенька з лицем кольору печеної груші і трьома очима. Обмерла нещасна мати.
- Це помилково вийшло, не лякайся, чого тобі? – спитала стара.
- Мені очищувача душі. Для дитинчати. А то віяння, зпортили дитиноньку! Він же у мене один! Ой горе, горе! – почала плакатися Єлизавета Павлівна частково від того, щоб розжалобити стару, а частково від того, що і дійсно даль їй дитину було.
- Ну, ну, розревлася ніби корова недоєна! Те ж мені, знайшла біду. Є очищувач, давай сім рублів і святу треба образити.
- Як це?
- Сім рублів - це три плюс чотири, а святу - скривдиш.
- Яку святу?
- Яку знайдеш.
- Так, де ж я її знайду?
- Що, немає в місті праведників?
- В місті просфіри за день пліснявіють і Кагор кисне, які вже там святі.
- Ну гаразд, не турбуйся. У нас свята своя є, спеціально для таких випадків тримаємо. Плюнь їй в обличчя і добре.
- А навіщо це?
- Для рівноваги. Ви ж очистити душу бажаєте, так щоб це зробити, самій замазатися потрібно.
- А без цього не можна?
- Чого хвилюєшся, відмолиш гріх. Йди поки, плюй. Ось в тому сараї свята.
Пішла Єлизавета Павлівна в сарай. Сидить там жінка, брудна, смердить від неї нечистим тілом, не знаючи, і не здогадаєшся, що свята. Хоча молиться старанно і голову нахилила. Як їй в обличчя плюнути, якщо вона потилицю виставила? Торкнулася за плече, жінка підняла голову. Диви і точно свята, очі то які, світлі, прозорі очі, раніше і не бачила таких Єлизавета Павлівна. Світло, святе. Незручно якось плювати, але ж вона ж не для задоволення, а для сина, та і святій від цього не гірше. Святий, чим більше муки, тим бажаніше. Зібрала мадам Крупчатова слину і плюнула, з незвички промазала, з другого разу нарешті поцілила в обличчя і тікати з сараю. Біжить, а її трясе від страху. Відмолить звичайно, але ніяково якось, щоб до того менту покарання їй якого не було, все-таки святу образила.
Прибігла до хатини з відповідей, старенька трьохока вже чекає, в руках тримає ковбушку повну, а рук то більше, чим зазвичай, якесь сплетіння прямо рук. Ледь не знепритомніла бідна мати від жаху.
- А ти не жахайся, ніби кінь від вовка. – каже стара. - Нам, відьмам, двома руками ніяк не вспіти, ось і пристосувалися, скільки потрібно вирощувати. Тримай товар, жени гроші.
Розплатилася Єлизавета Павлівна і навіть подякувати забула, додому попленталася, несучи заповітне зілля.
Рецепт приготування душевного очищувача
/із стародавньої ресіверського ногопису/
"У день, коли дощ йтиме так довго, що у мишей почнуться викидні, а мотузки проситимуться на шию, стара, яку ублажить хлопець, що не має дітей і без родимих плям, повинна зійти на пагорб з важкого боку, прокричати тричі потрібні слова і прислухатися до вітру, щоб почути четверте. Якщо вітер промовчить, то добре, значить, стара може звернутися до дерев пагорбу, вибрати клен порослий мохом з усіх боків і увігнати в його зуби. Мовою злизати крик, руками зловити біль і вити з неї вірьовки. Цими вірьовками обплутати дерево і стягнути так, щоб лопнула кора. Під корою буде тіло дерева, а дух дерева потрібно буде чекати до ранку, збираючи його по частинах за щокою. Коли весь дух вийде, розв'язати дерево і сказати людям, що його зіпсувала блискавка. Зібраний дух томити в печі, на вогні з кізяків обпоєного коня. Коли дух загусне і стане кольору хворого сонця, поставити горщик в льох і п'ять днів не дивитися на небо. Особливо вночі. Після цього підкинути дух вище за дах і ліки будуть готові. Хто хоче очиститися зовні хай споживає внутрішньо, хто хоче очистити душу хай натирається і жене сни подалі".
Мадам Крупчатова про рецепт не знала, з переляку про спосіб вживання не запитала, знову йти в нечисте село побоялася, вирішила застосувати ліки на дитину по-різному. І мазала і годувала і поряд ставила. Усмішка у дитини з'явилася, але очі стали, як у начальника, що карав дуже строго. Пан Крупчатов працював в установі маленьким чиновником і часто бачив такі очі, що повергали його спочатку в страх, а потім в смуток. Боявся дивитися і сину в очі, наодинці міркував, що з такими очима і до столиці дійде хлопець, навіть в міністри може вирватися з такими-то очима. Краще за крик або батіг укорочували очі ці, владності неймовірної.
Єлизавета Павлівна, як людина в чиношануванні недосвідчена, таких перспектив не передбачала, але в очі дитині теж не дивилася, побоюючись їх якесь особливе нахабство. Їй такі очі нагадували пропалених ділків, які за хороший куш і зарізати можуть. Але дитина своя, усміхався навіть. Звикала до плоті від плоті і крові від крові.
З часом виявилося, що разом з досвідченими очима була у дитяти ще одна відмінність, що полягала в легкості вибору. Іншому запропонуєш яблуко або цукерок, воно і задумається аж до сліз, щоб йому вибрати. Цей же схопить і те і інше, та ще так подивиться, що острах бере, всяке бажання лаяти пропадає. Мати з батьком поговорить, що треба б ремінцем, для виховання, а то вже боляче самовільний. Батько тільки руками махає.
- Ти що, та за такий напрям характеру хвалити і почитати потрібно малого! Зараз тільки горлохвати і розквітають! Мене ось укоротили в дитинстві і хто я тепер? Крючкотвор, дрібна людина, такий є, таким і подохну! А покійна мати говорила, що були завдатки! Але замість того, щоб підживляти, викоренили їх! Давай же ми помилок батьків моїх повторювати не будемо і дитині життя перекручувати не станемо. Росте хватом - його щастя, може і нам щось при ньому перепаде.
Вирішивши, що від природи напрям вкладений в сина правильний, батьки вихованням цей напрям не псували, а тільки захоплено спостерігали за власним нащадком. Вже в п'ять років був негідником настільки відчайдушним, що все йому готували столицю, якщо до того часу не повісять.
- І не повісять же, матінко, не повісять! Такий шибайголова росте, що і з петлі випірне, оком моргнути не встигнеш, а його вже немає! Орел! – пишався сином старий Крупчатов.
- Та вже, виростає агел.
Мадам Крупчатова з віком ставала більш релігійною і хоч розуміла, що в неподобстві сучасному бешкетником краще всього і жити, але соромно їй ставало, сумніви виникали, і з гарячністю благала бога, щоб пробачив сина і не карав. Чоловіку про терзання свої не говорила, щоб не турбувати. Чи дякуючи молитвам або по силі характеру, але жив і ріс молодою Крупчатов жваво. У десять років зрозумів, що сумнівів не має і підробив вексель. У дванадцять усвідомив, що упевненість це вигідно і вкрав у знайомих коштовності. У шістнадцять зрозумів, що упевненість це відмітка вищих людей, а все інше нісенітниця і шушваль, набив морду першій людині, що попалася, і повісив сусідську кішку. У проміжках між цими ступенями розвитку, мав безліч інших ступенів, таких різких, що батько серйозно занепокоївся, як би шибениця дійсно не обірвала блискучої кар'єри. Рвати то добре, але треба вміючи і у тих, хто по голові не дасть.
- А начальство чіпати, спаси боже! Їм же тебе знищити - раз плюнути, так що ти обережніше, на рожен не лізь. – вчив Крупчаток-старший.
Син ці слова слухав з осоружною усмішкою, ніби це якийсь закон божий, а не життєва мудрість. Ніякої пошани до старших, найрозумнішим себе вважає. В глибині душі розумів батько, що такою і повинна бути справжня людина, але все таки ображався. Бо ж багато корисних порад міг дати, життя знав і хоч у самого не задалася, але досвід мав неабиякий. Тільки глухий був син до порад.
- Ох, Сашко, Сашко! Пропадеш же за мідний гріш!
Жаль було Крупчатову нащадка, бо ж це єдина надія на покращення життя. Самому не вдалося в горлохвати вибитися, так хоч сину. А він, дурень, не розуміє, що зараз час не для мордобою, куди краще розумові хитрування діють. Наприклад, мужика можна мордобоєм наставити, а ось чиновника, навіть найдрібнішого, вже ні, бо поліція втрутиться. А найсмачніші то шматки якраз у чиновників знаходяться. З ними подружитися треба, син же пику відвертає.
Сашко дійсно до ділків і в урядовці йти не хотів. Дуже треба! Бо ж кланятися доведеться всяким, ручки цілувати начальству, докори вислуховувати, над паперами корпіти. Це йому то, вищій людині, що має упевненість! Не для нього шлях. Взагалі то йому повинні кланятися і перед ним тріпотіти, бо ж він суперлюдина! Треба тільки це влаштувати.
Виявилося, що се справа не проста. Був сином всього лише дрібного чиновника і всі плювали на його висшість. Встановлений порядок Сашка не визнавав, на охороні порядку стояла поліція, то справитися з цим було неможливо. Тут ще старі грішки спливли і почав попереду Сибір матеріалізуватися за всілякі темні справи. Неминучий. До Сибіру не хотів, знав, що там йому не місце, хотів банк пограбувати, куш зірвати і бігти подалі. Навіть револьвер приготував і до банку пішов. А там вже інші орудували, анархісти чи що. Вилучали гроші для революції. Саша зиск миттю відчув, за рогом почекав і вистрелив кілька разів в спину грабіжникам, коли вони вже втікали. Одного навіть поранив.
Впав анархіст, Сашко до нього, бігає навколо, ногами лупить і вихваляється, що це він ворога царя і Вітчизни вбив. Тут репортер якийсь прибіг, розпитувати почав, що та як. Сашко почув звідки вітер віє, то наплів, що як кожен громадянин дуже схвильований розповсюдженням усілякої зарази і для зміцнення держави і престолу по власному почину купив пістолет і почав патрулювати вулиці, щоб знищувати шкідливі паростки з корінням. Під час патрулювання і наткнувся на мерзотників, вступив з ними в бій, один проти багатьох і переміг, тому що за праву справу і бог з ним. Публіка аплодувала, кричала “Браво!”, навіть автографи просила. Наступного дня в міській газеті з'явилася передовиця на дві шпальти під назвою "Патріоти до зброї! Приклад поданий." Слухняність - основа, неслухняність - головне зло, яке викорінювати треба безжально. Наш герой, молодий, хоч вороги і намагаються облити молоде покоління брудом, але ось він вийшов на бій з нечистю і переміг. У статі Сашка порівнювали з тим гусаком, що врятував Рим, говорили про необхідність поставити пам'ятника героя у повний зріст.
Прочитавши статтю, Крупчатов-старший ахнув і захоплено озирнувся навколо. Знав, що хитрий в нього син, але такого ось виверта, щоб одним махом всіх побівахом, не чекав! Аж дух захоплювало.
- Матушка, закінчуй сушити сухарі сину, готуй пригощання! Ми тепер батьки героя і я не я, якщо сам міський голова нас не відвізитує, ручки тиснути буде!
Приходив, тиснув, висловлював захоплення і дякував сердечно. У зв'язку з тими, що відкрилися деякі темні справи, пам’ятник герою вирішили не ставити, але і на каторгу не відправили. Якщо таких орлів до Сибіру відправляти, так, хто ж тут залишиться?
Пронесло, зітхнув Сашко з полегшенням, але наступного разу змовники могли і не попастися. Обережніше потрібно було, а йому, відміченому впевненістю, це найважче. Розвернутися б, таке утворити, щоб земля затремтіла. Ось це його справа! Тільки для розвороту становище потрібне зручне, високе, тоді і поліція не чіпатиме і суд промовчить.
Та становища не було, а подвиг швидко забувався. Батько вимагав на службу йти, загрожував, що грошей не даватиме. Оскільки двері були закриті, то вирішив досягати гідного положення через вікно. Вишукав одну купчиху овдовілу, хотів уразити її патріотизмом і вірністю престолу, але баба була темна, піднесених відчуттів не цінувала. Довелося стати магом, розмовляти з духами і волати похмурі пророцтва, указуючи при цьому шляху порятунку для купчихиної душі, що заблукала у гріхах. Попервах важко було, з часом звик, але завжди нагадував собі, що це тимчасово, що він гідний більшого і доб'ється свого. Всякий дурень може обвести купчиху, а хотілося ж справжньої справи, по ньому справи.
Але з цим не виходило. Ткнувся було в проституцію, на купчівовни гроші будинок купив публічний, так виявилося, що дуже багатьом ручку потрібно золотити і в пояс кланятися, так що не годилася справа, хоча і прибуткова. Шахрайством зайнявся і там те ж. Обплутано все, поділено, правила встановлені і дотримувався їх, інакше по голові дадуть і в дальні краї відправлять.
Гаразд би гідні люди правила встановили, а то боягузи всякі, які від одного виду пістолету непритомніли. Черв'яки самі і його привчали на пузі пересуватися, тільки він орел! І як всякому орлу важко йому у червакові часи! Немає місця для розмаху і подальшого польоту. Натомість зображай екстаз, розказуй, як здіймався духом на сьоме небо, а у янголів шкіра прозора, всі жили видно, а дихають кольорами. Після цього кам'яніти і чужим голосом віщати повчання купчисі, що упріє від захоплення. Її обличчя тряслося і очі покривалися хвилями щербатих щік, слина рваними хмарами падала на підлогу, що смерділа сечею. Крупчатов напружувався, стримуючи підступаючу блювоту, а купчиха думала, що це ятріння чужого духу, що тимчасово вселився в її духовного наставника. Слідом за апофеозом духу починався апофеоз тіла, після чого снилися кошмари і випадали нігті на лівій руці, щоб за ніч вирости знов. Купчиха говорила, що нігті свідчать про перемогу духу над тілом. Сашко ж чекав, коли ж буде можливість покинути цю дурепу.
Тут війна почалася і побачив він, що, мабуть, воно. Вліз в підрядчики, цілував солдатів, що йдуть на фронт, платив двом репортерам і десятку інтендантів, знаходив дешеві матеріали, всім казав, що зі своєї кишені доплачує, одного бажає - перемоги Батьківщини. Губернські газети рясно повідомляли про його діяння, а коли побив прилюдно зрадника з німців, то навіть в столичні потрапив.
У такі суми Крупчатов пішов, що всі йому кланялися, а він нікому і навіть на імператорські бали званий був. Купчиху, звичайно, покинув, особняк купив, рисаків завів, автомобілі, наукам і мистецтвам протегував, співачок, як рукавички міняв. Жив широко і вже думав, що до кінця життя політ, але трапилося непередбачене.
Від поставленого їм оселедця цілий полк помер. Невідомого року був оселедець, може навіть і не оселедець зовсім, просто стояли багато років на складі бочки невідомого змісту, запорошилися аж на три пальці. Крупчатов побачив і вирішив, що нічого добру пропадати, продав під виглядом оселедця. Одну бочку з цікавості розкрили, але такий з неї дух повалив важкий, що робітники ураз богу душу віддали, хто близько стояв, а хто далі, так ті осліпли. Відкриту бочку закопали, а інші в армію повезли, від гріху подалі. Солдати - народ міцний, все переварять, а в місті і так яблуні не зацвіли від смороду з бочки і у бабоньок викидні почалися.
Та підвели солдати, кволі виявилися. З'їсти то кой-як з'їли, а ось жити відмовилися. Весь полк геть вимер. Вимер і вимер, кому яка справа, генералам навіть краще, відведуть ніби в запас полк і будуть зі скарбниці гроші отримувати. Звичайно, ткнути б довелося золота потрібним людям, все ж таки полк. Ну так ткнули б, люди тямущі, не дурні. Але якась непроста людина в полку служила, із зв'язками. Що і дивно було. Якщо зв'язки є, чого не в тилу сидиш, чого лізеш під кулі? Дурень, чи що?
А тут родичі гибеллю того дурня занепокоїлися, почали довідуватися, що і як. Дали справі хід. Можливо, сподівалися тузи столичні придавити Крупчатова, щоб вже на десятки тисяч рахунок йшов, а потім зам'яти все. Але якось обернулося недобре, в газети потрапило, а щелкоперам тільки дай. Донюхалися, розкопали, від себе дописали і такий гамір підняли, що не замазати. Май він руку при царі, все одно б викрутився, а то вискочка, накинулися на нього скопом, тільки клапті полетіли. Мало не разом всього позбувся і у в'язниці опинився, тепер вже від Сибіру не втекти було. Після падіння озлобився Крупчатов небачено, обіцяв помститися заздрісникам. Його, орла, і у в'язницю! Вив навіть з люті. Як не вити, якщо запроторять на каторгу, все життя зіпсують!
- Не запроторять, дарма виєш. Часи то каламутні почалися, скоро і зовсім брудними стануть, перемішається все і тут вже уміти треба за хвіст успіх схопити. – каже йому сусід по камері.
- Я хапати умію, я кланятися не люблю! – яриться Сашко.
- Может таке буде, що і кланятися не доведеться, а шматки будуть. – каже сусід.
- Рай чи що?
- Смута. Знаючій людині це краще за рай.
Придивився Олександр до сусіда. Жирності неймовірної людина, кругла прямо. Із самого початку в камері сидів. Говорить хрипко, слиною пирсає, вітри часто пускає, мерзотний тип. Але слова говорить приємні.
- А звідки знаєш, що буде смута?
- Чую. У мене чуття вперед надовго працює.
- Не брешеш?
- Я Куземкін, чув мабуть.
- Це ти, чи що, за місяць мільйон з товаришем прогуляли?
- Не товариш він мені, просто до каси підхід мав, я через нього і діяв. А гуляв я, сам, вважай, гуляв. Помічник жадібний дуже був, беріг копієчки.
- І як же ти примудрився стільки грошей прогуляти?
- А в мені птахи сидять.
- Які птахи?
- Назви не знаю. Раз йшов полем і пісню кричав, рот розкрив на півнеба, пташки на південь летять, а я вдихати почав і затягнуло їх, всю зграю. Так і живуть.
- Тю! Два пальця в рот і хай далі летять. – радить Сашко.
- Пробував. І два пальці і проносне і клізми ставив, все без толку. Засели окаянні і співають. А воно гірше немає такого, що в животі співають. Мука, а не життя, відволікають від всього, зосередитися не можеш. Їсти почнеш, а вони співають, всякий апетит пропадає, жінкою тільки займешся, знову пісні і повис член.
- Гасу треба було випити, птахи гасу не люблять.
- Пив. Що тільки не пив і по животу бив! Хоч би що ним, жили та співали! Думав стрілятися, так вчасно підказали з’їздити в Малу Ворожбу. Є там бабця, на пташиній мові вільно розмовляє. Вона і допомогла з ними домовитися, що жити будуть в мені. Їсти, пити, але без пісень.
- Краще б вигнав зовсім.
- Я і хотів, але бабця сказала, що на птахів усередині управи немає, потрібно домовлятися. Я ж пропонував їм все: гроші, зерно, сто шпаківень, тільки вилазьте. Не схотіли. Кажуть, що їм тут тепло, ситно, безпечно, а поза мною холодно, голодно і сумно. Що робити, терпіти довелося, хоч не співали. З тих пір і живу з птахами, п'ю за п'ятеро, їм за десятеро, сру купами, пісяю озерами. Років через п'ять лопну я, птахи то ростуть, бачиш вже який я, не надовго мене ще вистачить. Зате з ними гуляти мила справа, все вже під столами, в блювоті тонуть, а я, як ні в одному оці, свіженький наче огірочок, все п'ю та їм. Безодня прямо.
- Авжеж, мільйон через себе пропустити, це справа неабияка. А зараз то як, на баланді живеться?
- Це ти на баланді, а я на ресторанній їжі.
- Не помітив я такої тут.
- Як помітиш, коли вона всередині? Птахи - істоти домовиті, не все в топку мого буяючого організму пускали, шматки приберігали на чорний день. Ось він і настав.
- Надовго вистачить?
- Місяця на два ще. Я витриваліший за верблюда, є таке чудисько в астраханських степах, що по тижню без їжі та води витримує. Тільки я не в приклад його сильніше, голодом мене заморити важко, хоч я і сам себе ширше. Я людина з птахами всередині, це не просто так! Ну а ти хто такий?
- А я велика людина.
- І в чому ж твоя великість?
- Сумнівів я не маю.
- І все?
- А це - багато.
- І яка з цього користь, що сумнівів немає?
- Яка захочу.
- Не бачу я в цьому користі, а я, Куземкін, якщо хоч мала частинка користі є, її чую і в кишеню направляю. Так ось тут - немає.
- Не бачив ти просто таких людей, як я. Великих.
- Ну, розтлумач мені свою великість. Сумнівів немає – чи й не дивина!
- Це у мене з самого дитинства. Матуся розповідала, що цілий глечик банку душевного очищувача на мене витратила.
- Не чув про такий.
- З Малої Ворожби засіб, душу очищає. У всякої людини душа засмічена, то бог там напартачить заповідей, то вихованням напруть, іншим споганять. Ось і втрачає людина упевненість, плутатися починає, сумніватися. А я чистий, немає в мені страху і немає сумнівів. У цьому моя великість. Ось ти, зараз міг би людину вбити?
- За хороший куш і щоб не зловили, то міг би. А якщо дуже-дуже куш, то хай ловлять, ніяк не зловлять, я вже знаю кому сунути! – хвалиться товстяк.
- Так і знав. – кривиться Сашко. Ти - раб грошей. Всі люди раби. Одні із злості вбивають, інші за гроші, є і такі, що заради задоволення, але всі за щось.
- А ти?
- А я можу просто так!
- Навіщо?
- Бо я великий, а ви свині. То я маю право вас вбивати.
- І хоч одного убив?
- Ні.
- То брешеш. – сміється Куземкін.
- Як того, що напроти дверей лежить, звуть? – питає Сашко.
- Ванька.
- Ванька, жити хочеш?
- Що? – питає хлопець, який лежить на нарах біля входу.
- А нічого.
Підійшов Сашко і почав душити. Хлопець давай сіпатися, опирався, як міг, потім глянув в очі Сашкові, зрозумів з ким справу має і затихнув. Крупчатов ще потримав трохи, кинув чужу горлянку і повернувся до Куземкіна.
- Бачив?
- Ти йому гроші був винен?
- Я його вчора перший раз побачив.
- І що, дійсно просто так?
- Звісно. Ти зрозумій, я ж великий, я вільний. Сам собі голова, що хочу, то і роблю. І ось цей дурник чинив спочатку опір, а потім зрозумів, що я - великий і нічого не поробиш. Якщо вже вирішив, то уб'ю. – каже Сашко і посміхається. Потім дивиться на Куземкіна. - Мовчиш, злякався? Я відчуваю страх. Аж тремтиш. То ти зрозумів, хто я. Кожному з вас потрібне виправдання, резон, щось інше, що б штовхало на вбивство, а ось я - вільний. Я вбиваю просто так, вбиваю тому що маю право. Я - велика людина. А ти не бійся, тебе я не уб'ю. Зараз.
Страх коров'ячим коржиком впав на підлогу і застиг. За ним на обличчі Куземкіна з'явилася хитрість. Глитнув слиню.
- Ти дійсно великий. І я відчуваю попереду величезні справи. Ми таке завертимо, таке влаштуємо, ахнуть всі! У мене в голові багато мозків, я з'їв трьох розумників! А ти – сила! Мені важко дихати від радощів! Птахи, готуйтеся до нових бенкетів! Ми таке влаштуємо!
- Спочатку треба якось вибратися звідси.
- Виберемося.
Прийшла охорона. Побачили труп, але нічого не сказали, трималися за пістолети.
- Ти бачив, які у них перелякані очі! Вони із зброєю, у них ключі від замків, але вони боятися! Вірна ознака того, що стіни скоро впадуть! – хрипить Куземкін.
Через два дні двері виявилися відкриті, стражників не було видно. В'язні вийшли і дивилися на життя, що вирувало навколо. Ніздрі Куземкіна ловили запахи користі з усіх боків. Рви, хоч залийся!
- У час переполоху господарі забувають про майно і думають про порятунок життя. Ми подумаємо про їх майно! – волає товстун.
- Нам потрібна зброя. – каже Сашко.
- Я знаю місце, пішли.
- Я довго чекав такого часу. – тихо говорить Сашко і крутить головою.
- Воно прийшло і воно наше!
Роздобули зброю. Куземкін схилявся до візиту в банк, але Крупчатов сказав, що потрібно віддати борги.
- Мене рвали по шматках, вони думали, що я не встану і поспішали вдарити мене. Я не рватиму їх, я не любитель падалі, я просто вбиватиму.
Людина витирала обличчям підлогу перед його чобітьми і благала про порятунок. Віддав всі гроші і коштовності, товкмачив про фарфор і одержав кулю.
- Він думає, що мені потрібні гроші, що я простий бандит, якого можна купити. Дурень. Я -великий, я - орел.
-У кожного орла повинне бути кубло, куди він зміг би приносити здобич.
- Мне не потрібна здобич.
- Що ж тобі потрібно?
- Велич.
- Ти повинен стати господарем цього міста! Так, саме так! Ти повинен стати правителем міста, найголовнішою його людиною, перед якою всі падатимуть на коліна! Ти ж хочеш цього? – кричить товстун.
- Це буде велич? – недовірливо питає Сашко.
- Це буде велич на величі сидить і величчю поганяє!
- Згоден! – вирішує Сашко.
- Тоді нам потрібна банда, удвох важко утримати місто.
- Де ми візьмемо банду?
- Люди поважають силу і гроші. Тепер у нас є і те і інше. Йдемо в місто і тримай пістолети напоготові.
Вони йшли порожніми вулицями, що часто квітнули розбитими вікнами і роздягненими трупами. Вмираючий кінь монотонно вибивав іскру з булижника мостової. Куземкін став на коліна біля нього і виїв око. Кінь навіть не помітив, він вмирав.
- Навіщо? – здивувався Сашко плямканню товариша.
- Очі помираючих сприяють безсмертю. – зашепотів Куземкін.
- Ти хочеш жити вічно?
- Я ж не велика людина, я звичайний життєлюб і в мені живуть птахи. Я хочу жити і відчувати усі смаки світу, окрім смаку смерті!
- Хіба у смерті є смак?
- Так, є. У всякої речі є свій смак. Смерть має смак солі з порожньої солянки.
- Гіркий?
- Порожній. Смерть це порожнеча, тому не можна їсти очі вже померлих. Дуже небезпечно. Я бачив людину, яка з'їла ока трупа. Після цього в ній всередині поселилися порожнеча і почала палити його. Біль тік струмками і здирав шкіру, волосся виплигувало і бігло подалі. Порожнеча пропалила в животі людини величезну діру і пішла, пустка не може усидіти на місці. Людина зрубала осику на якій було сорок воронячих кубел, з деревини зробила затичку, якою заткнула дірку, щоб слідом за порожнечею не пішло і життя.
- Та людина вижила?
- Він прожив три роки, поки його не погубила жінка.
- Як?
- Була така гаряча, що затичка зайнялася, услід згорів і господар.
- Значить не пустка страшна, а жінка.
- Жінка і є пустка. Брехня, що бог зробив Єву з ребра. Бог зробив їх з мертвих очей, вони порожні, вони шукають наповнення, яке дає чоловік. Але чоловік не повинен забувати, що пустка може поглинути і повернення не буде. – кричить Куземкін і махає своїми товстими руками, схожий на недолугий вітряк.
- Баба є баба, не знаю про що ти говориш. – каже Сашко.
- Може для великих все інакше.
Вони вийшли на площу, заповнену метушливими людьми з неспокійними очима, що дивилися навкруги. У людей було багато зброї і мало думок, які плуталися під ногами і скавчали, але тільки спробуй їх спіймати, як вони зникають, наче пар на чашкою схолоднілого чаю.
- З цього непотребу ми робитимемо банду? – дивується Сашко, який вже дещо розбирається в людях.
- Цей непотріб найкращий для банди, це глина, навіть шлак! – повчає Куземкін. Стіни з шлаку не міцні і швидко руйнуються, але у нас вже є стіна - це ти. Шлак же для утеплення стін, шлак прийме форму стіни і підкорятиметься, шлаку потрібно підкорятися, інакше йому важко. Тепер візьми шлак в руки.
- Як?
- Страх і жадність. Використовуй їх. Ти великий, ти зрозумієш.
- Я вже зрозумів.
- Так і знав, що не запитаєш мене про подробиці! Молодець! – радіє Куземкін.
- Навіщо мені питати, коли всі відповіді вже в мені. – гордо каже Сашко і спльовує.
Куземкін дивиться, як Сашко застрелив трьох людей, що попалися першими. Одному відрізав голову і потряс нею. Площа замовкла, скорена смертю. Судоми страху здибили натовп. Їх думки заскавчали, виляючи хвостом і притискаючись до ніг. Крупчатов засміявся і остаточно відчув свою велич перед шлаком. Вони тремтіли і благали про життя, а він відчував в собі право вбити їх або помилувати. Він – господар, він правитель, він вирішує, тільки він має право, всі інші зобов'язані.
Сашко рикає до натовпу, відчуваючи свою могутність. Всі дивляться на нього і бачуть в його очах відсутність сумнівів. Хряснули об бруківку коліна першого, за ним ціла хвиля розбігається площею. Всі на колінах, долілиць, дивляться потилицями, готові підкорятися володареві. Сашко бачить площу, що впала до його ніг і трохи розгублено дивиться на Куземкіна. Той захоплено посміхається. Використовуй жадність. Зненацька кричить, обіцяючи багату здобич і солодке життя. Але якщо хто відступитися, відразу смерть і страшна смерть.
- Я сам виїм очі зраднику! Усередині мене живуть птахи і вони скучили по людятинці! Слухайте їх жадібні крики! Ха-ха-ха-ха-ха! Не дай бог вам опинитися в моєму шлунку! Тепер розібратися по десятках, хто виявиться зайвим, буде убитий!
Натовп тріснув на безліч осколків, між яких кидалися нещасні, що виявилися зайвими. Вони бігали і товкли в прах висохлі трупи думок, що водночас стали непотрібними. Бо є кому думати і наказувати, а вони вже виконають. Діставали серця з п'ят, шепотілися, що тепер не пропадуть, тепер є в них вождь, грізний, такий, що убити йому, як раз плюнути, з таким не погуляєш, такий буде тримати в руках. Батько рідний, бог, що кидає блискавки у тих, хто завинив і не знає милості до ворогів! Наш отаман!
Куземкін призначав десятників і куди їм йти грабувати.
- Той, хто побачить злодія, нехай донесе. Одержить нагороду і право вбити спійманого. Всі інші з десятка, хто не доніс, теж будуть убиті. Стежте і бережіть свої життя. Всю здобич зносити в міську думу. Туди ж тягнути їжу, тільки хорошу, і баб, тільки красивих. Так само потрібні кухарі і люди для катувань. Буде свято, велике свято. Ви хочете свята?
- Хочемо, хочемо! Знудьгувалися вже!
- Виконуйте накази і свято буде! Вперед!
Площа спустіла швидко, як розбитий глек. Але повітря все ще було густе від страху, птахи загрузали в ньому і падали знесилені.
- Ти побачив, який ти великий! – кричить задоволено Куземкін.
- Побачив.
- А це ж тільки початок! Скоро ми влаштуємо справжнє свято і тоді буде ще краще! Скоро, скоро пташки мої вам буде пожива, чекайте, чекайте! І ти, член, не рвися, ведуть і тобі їжу і тобі буде бенкет і насичення!
- Ти раб бажань.
- Але я раб своїх бажань, це куди краще, ніж бути рабом чужих бажань.
- А я вільний.
- Ти великий, в тобі живуть відповіді і упевненість широким поясом намоталася навколо тебе. Ти - вищий, а ми - нісенітниця, нам непогано і з бажаннями.
- Я хочу ще величі.
- Це можна. Що це за будинок?
- Не знаю, будинок як будинок.
- Увійдемо у нього і ти вчиниш, як великий.
Вибили двері, занурилися в чужі крики і жах. Зігнали всіх мешканців в одну кімнату. Одному наказали махати рушником, щоб не задихнутися від запаху страху. Куземкін розтрощив череп кішці, що нестямно нявкала.
- Дивися на їх страх, вони відчули повелителя! Вбий їх! – кричить Куземкін над тремтячими людьми.
- Не цікаво. – каже Сашко і кривиться.
- Ти маєш рацію, велика людина! Харчуватися краще солоною їжею. Який з них наймолодший? Здається цей. Скільки тобі років? Говори, інакше я застрелю твою маму!
- Шістнадцять.
- Бери пістолет. Ти не можеш ворухнути руками? Ти хочеш загибелі мами? Узяв, молодець. Тепер буде їжа солона. Ми вороги, ми увірвалися в твій будинок, ми уб'ємо всю твою сім'ю, всіх, всіх, сестричку спочатку зґвалтуємо, але теж уб'ємо! І тебе уб'ємо! Я танцюю від збудження! Всі загинуть і ти загинеш! Але в руках у тебе пістолет і ти зможеш хоч спробувати убити нас! Навряд це вдасться, не буду тебе дарма обнадіювати. А ще знай, що ось ця людина, він - великий, він - пан, великий господар, бог, він має право страчувати і милувати, твоє життя згідно із законом належить йому і він вирішив убити всіх вас! Чи підніметься твоя рука на бога і на його вірного слугу? А? Як же добре, я зараз полегшуся сім'ям! Часто приниження замінює жінку! А ти тремтиш, ти мрієш про пітні лапки страху на очах, щоб нічого не бачити і тоді ти станеш сміливим, зможеш вистрілити. Чекай. Я не буду.
Куземкін стріляє повз хлопчика, який плаче та тремтить.
- Хто це впав з простріляною головою? Твоя тітка? Ще дві! Сестричка! Її шкіра кольору хмар і смаку цукру, я люблю жінок в прикуску, а мій член так заповнює їх порожнечу, що у них випадають очі і лопаються вушні перетинки! Тому всі мої коханки сліпі і глухі, язик же я їм залишаю! Щоб вони пестили їм мене! Її крики схожі на весняних птахів! Вони несуть радість і передчуття!
Сухе клацання. Куземкін завищав від захоплення і засунув дівчині кулак в рот. Тріснули щоки, збільшивши усмішку.
- Гадьониш зважився! Щоб здолати страх, йому знадобилися три смерті родичів і крики сестри! Ось вже покотилися очі. Вони надзвичайно смачні, адже це очі діви! І кров її солодка!
Хлопчик кинувся на товстуна, але куля зупинила стрибок. Услід загинули і інші.
- А вони навіть не сіпнулися! Вони стояли і чекали смерті. Вони зрозуміли, що ти дійсно маєш право. Як це бути великим, як вершити долі? – питає Куземкін.
- Не знаю.
- Але ж ти бог!
- Це чому?
- Людина б сп'яніла від такої величі, а тобі все одно! Ти - бог. Ти ж командуєш життям і смертю! Ти вирішуєш, як воно буде! Вкрасти, перелюбствувати, бити морду, це все людські справи, а ось вершити долю, то справа бога! Ти командуєш життям, даєш і забираєш його на свій розсуд! Ти - бог" Ми повісимо твої фотографії в церквах і люди молитимуться по-правильному! – кричить Куземкін.
- А ти будеш апостолом?
- Я буду позаду і мене не побачать за тобою, бо ти ж великий, ти завеликий! Мені і не потрібно бути апостолом, я проста людина і всередині у мене птахи, які скучили по свіжині. Підпалимо цей могильник і підемо до палацу, де буде свято. Я чую першу здобич, я чую наближення!
- Мені подобається, що ти не жадібний.
- Жадібні лише сліпці і дурні. Я не такий, та і птахи привчили мене ділитися.
- Ненавиджу жадібних.
- Вони слабкі. Я багато раз питав у них навіщо? Куди вони заберуть свої багатства? Черв'яки жертимуть нас однаково, хоч у тебе мільйон, хоч копійка. Я хочу відсвяткувати достатньо, я хочу прожити, просцяти, проїбати всі гроші, померти бідною розвалиною і все! Дивися, як горить полум'я, як швидко розливається воно по будинку! Я танцюю! Я хочу кричати!
- Ти не боїшся, що твоє тіло розвалитися від смикань?
- Таке було вже не раз, бачиш, ліва рука не моя. Колись я півроку жив з жіночими грудьми, поки не знайшов свої. Вони в мене теж великі, бо я товстий, як перша товста людина на Землі! Але тепер розпад мені не загрожувати, бо мене зсередини міцно склеїли пташиним послідом, для цього додатково я ковтав ластівок! Тепер можу танцювати удосталь і радувати жінок до смерті! Я міцний! Пішли в палац, там же оголосимо, що ти – бог! Вони дуже зрадіють, адже доведеться не думати про гріхи!
- Думаєш у них є думки про гріхи?
- Звісно є! Ці думки не зупиняють, але настрій псують. А навіщо нам сумні раби? Таких багато у інших богів, нам потрібні раби веселі. Ти подивися на здобич! Хто тут кухарі?
Куземкін упірнув в море людей і речей, що хвилювалося на площі, став створювати потоки і водоверті. Скоро загриміли каструлі і дим утомлено поліз вгору. Крупчатов дивився на небо. Люди дивилися на нього і він був їх небом. Вони боялися, страх пронизував, голови провалювалися між плечима, волосся сивіло, язики присихали до піднебіння, так що доводилося їх відривати руками і часто з кров'ю, члени відвалювалися і застрявали в халявах, а яйця гриміли ніби брязкальця. Вогонь страху сушив людей, деякі падали мертвими, їх вантажили на вози і відправляли в інші міста під виглядом величезних тарань. Інші жадібно пили воду, присягалися один одному, що будуть віддані новому богу, виглядали зрадників, яких, коли знаходили, рвали на шматки. Тінь зрадника могла замазати і слухняного.
- Ти бачив, ти бачив! Я нічого їм не говорив! Вони самі зрозуміли, що ти бог! Відчули це! На коліна, тварюки! Славте нового бога, бога назавжди! Кричіть так, щоб небо розсипалося, щоб земля розверзала, а сонце зрозуміло свою нікчемність!
Тисячі впали на коліна, тисячі закричали, від старанності у багатьох лопався ланцюг життя і дух вилітав геть. Але навіть мертві, вони боялися замовкнути і кричали, хоча їх губи клякнули, а благання снігом поверталися назад. Коли вслід за снігом полетіли шматки небес, Куземкін наказав замовкнути.
- Із шматків неба будуйте храм новому богу! Якщо матеріалу не вистачить, кричіть ще! А ми йдемо святкувати перше пришестя, воно ж і останнє! Новий бог не залишить вас, наказуватиме і каратиме, радійте! До вечора храм повинен бути готовий! Хто відчуває себе гідним, хай йде на свято до бога, але нехай знає, що якщо ми не побачимо гідних рис, то уб'ємо. Інші працюйте! Великий і всемогутній, прошу на бенкет. Кухарі, подавайте страви! Жінки, ворушіть стегнами! Ті, хто не викличуть у мене бажання - загинуть! Музиканти, це торкається і вас! Грайте! Яке свято сьогодні! – волає Куземкін, плигає і пританцьовує у диявольському збудженні.
- Мне нудно. – тихо каже Крупчатов.
- Нудно? Я знайду, чим тебе розвеселити! Тягніть товстуху! Взнаєш? Це твоя купчиха, я пам'ятаю твої розповіді, в них переливалася ненависть. Зараз її можна буде помучити.
- Я взнаю її і не взнаю. Це вона, але зсунута убік.
- Ти розкусив мої хитрощі, о великий! І ти маєш рацію. Це і вона і не вона. Я повелів зняти з неї шкуру і начепити на іншу товстуху! Це мій подарунок тобі, моя жертва для бога. Сподобалося?
- Мені все одно.
- Я зрозумів! Тобі не подобається все свято! Ну звісно, ти ж не раб бажань! Ти пан бажань! І тебе не вабить радість, вся радість в тобі! Тобі нудно серед людей!
- Ти правильно говориш.
- Може, вип'єш горілки?
- Хіба богу потрібна горілка?
- Богу нічого не потрібне.
- Тоді навіщо?
- Великий, хоч посміхнися, піддані не можуть ковтати, поки ти нахмурений.
- Мені плювати на них.
- І правильно! На них можна плювати і вони будуть тільки щасливі!
- Що мені робити далі?
- Нічого! Ти вже бог!
- Я хочу величі.
- Ти вже великий!
- Чим?
- Ти можеш убити кожного!
- Ну і що?
- Тобі вклоняються всі!
- Ну і що?
- Будь-яка жінка твоя!
- Плювати на жінок.
- Ти можеш убити і вбиваєш!
- Що далі?
- Нічого. Ти досяг величі. Коли зайдеш на гору, вище йти нікуди. Ти на горі!
- Ти брешеш мені. Я не вірю, що досяг величі, а значить і шлях не закінчений.
- Ти - великий, ти - бог!
- Чому?
- Бійся питань!
- Бог не може боятися.
- Тоді не задавай їх! Питання недаремно схожі на гачки, вони витягають людину з води життя і занурюють в свою порожнечу. Людина задихається серед питань! Уникай їх, забудь їх! Питання це тіні хвоста диявола, їх потрібно спалювати!
- Якщо ти не придумаєш, що далі, я уб'ю тебе.
Судома спотворила обличчя, з рота випало не дожоване порося. Смерть, гримівши кістками пробиралася до столу, розштовхуючи голих жінок і спітнілих кухарів. Вона реготала, чекаючи багату здобич, її сухий сміх отруйним туманом їв очі і ті сльозилися. Смерть любить сльози.
- Я знаю! Я придумав! – закричав переляканий Куземкін. - Тобі потрібно піднестися на небеса! До інших богів! Місце бога серед богів, там тобі буде куди цікавіше!
- Якщо на небесах є боги, то чому вони не впали разом зі шматками неба, що звалилися?
- Небо не одне. Небес багато, те, що обрушилося, найперше, воно складається з пресованих хмар з добавкою блакитної крові дворянчиков. Недаремно зараз їх ріжуть, як баранів, перше небо ушкодилося, потрібно багато крові, щоб полагодити його. За першим небом йде друге і далі ще множина, поки не кінчаються числа людей і на наступному знаходяться боги.
- Як потрапити туди?
- Потрібна суміш. Кров кастрованих цапів, слиз збуджених жінок, сльози покалічених коней, вино з піску, товчені кістки птахів, що говорять, букви мертвих мов і звуки живих, свічки, які горять темнотою, зв'язка дитячих усмішок, губи повії, сумна пісня, напівзабутий спогад, ім'я людини убитої в чужому сні, середина бублика, фальшиві алмази, страх, зібраний на губах страченого...
- Коли суміш буде готова?
- Завтра. Я направлю всіх людей шукати складові. А тобі потрібно побути в темряві.
- Навіщо?
- Так потрібно. Бог, який хоче повернутися на небеса, повинен викупатися в темряві, збрити волосся і спалити їх у себе на долонях. Після цього діва і великодосвідчена стара повинні вмастити тіло бога маззю, яку я приготую. Година витримки, обсипання попелом, і дзеркало, що дає два віддзеркалення, все це допоможе піднестися.
- Дай мені свої очі.
Куземкін видряпав очі і подав. Крупчатов оглянув їх, покатав серед пальців, нюхнув, спробував язиком, повернув на місце.
- Здається, ти не брешеш. У брехунів ока в плівці і на смак кислі.
- Я не брешу.
- Де тут можна знайти темряву?
- Я провожу. Гей ви! Продовжувати свято! Зараз я виберу двох найвеселіших. Ага! Обом прямо в лоб! Коли я повернуся, то знову виберу найвеселішу пару! Отже дивитеся мені! О всемогутній, прошу слідувати за мною. Пішла звідси, чортова побірушка! – заволав Куземкін на стару з косою.
- Ти не боїшся смерті?
- Я з богом, я нічого не боюся.
Вони йшли коридором, потім сходами, попереду чувся тупіт, позаду полохливий шепіт.
- Вони бояться попастися тобі на очі. Я пустив слух, що трьох разів цілком достатньо для смерті. А вони хочуть жити.
- Там, на небесах, точно є боги?
- Якщо є спосіб, значить їм користалися.
- То будь-хто міг піднестися?
- Міг будь-хто, але підносилися тільки гідні! Щоб зібрати всі компоненти суміші потрібно володіти великою владою. Щоб кинути велику владу, рабів і рабинь, багатство, життя і смерть, потрібно бути богом. На небесах тільки справжні, увесь фальш тут. Ось підвал. Тут темно і немає павуків, як раз те, що потрібно.
- Що робити в темряві?
- Мовчати і дивитися в неї, чекаючи проникнення.
- Готуй суміш.
- Гінці вже побігли.
Куземкін вистрілив в спину, двічі. Потім ще придушив. Довго колупався ножем, поки вирізав серце. З'їв його. Адже він теж хотів стати богом. Богом без вишукувань. Йому досить цілком і влади, досить керувати долями, досить багатств, жінок і вбивств. А цей Крупчатов був дурень. Потрібно знати чого хочеш. Ось Куземкін знав, чого хоче. Тепер, з'ївши серце, зміцниться і зможе поступово стати справжнім земним богом. Думав, чи їсти очі, але там міг залишитися дур і мертвий вже. Вийшов, зачинивши за собою двері.
- До мене інакше бог уразить вас!
Прибігло декілька чоловіків, що ховали своє тремтіння по кутах.
- Охороняйте ці двері! За ними знаходитися бог і він танцює вогнем! Якщо хто-небудь загляне в кімнату, то його рознесе на клаптики! Ось такі, як висять на мені. Це розірвало одного цікавого. Страшний бог, але коли танцює вогнем, то він смертельно страшний! Стійте ж тут і охороняйте спокій бога! Як ж ми жили без нього? Але зараз ми щасливі: у нас є свій бог!
Вони так тремтіли, що двоє розсипалися в пил. Тих, хто залишилися Куземкін бив по обличчю, поки вибиті зуби не склалися на підлозі в магічний узор спокою. Тремтіння припинилося.
- Не боятися, ви під захистом бога.
Пішов в зал, де гриміло свято. Куземкін думав, що робити далі, теж питання, але по справі, а не з дуру. Хай богом залишається колишній. Чернь не повинна бачити, що бога можливо змінити. Бог так і залишиться богом, він буде при богу. Руки бога, очі, вуха, ноги. Бог постійно знаходитиметься в підвалі, що добре охороняється, куди доступ буде тільки одному йому. Радитися з богом і діяти від його імені. Щоб не було питань, сказати, що бог перейшов у вогонь і його не можна бачити. Замість бога буде представник. Важко буде в страху утримати натовп, але серце вже перетравлюється і він стане сміливим. Куземкін вбіг в залу і різко зупинився. Спалахнула небачена веселість. Все одно когось треба було застрелити. Вкралась підла думка про пощаду, але не можна. Застрелив аби кого. Зітхання полегшення усіяли підлогу.
- Слухайте! Тільки що наш бог став вогнем! Всякий може побачити його і всякий помре! Окрім мене. За дорученням бога я передаватиму його накази і стежитиму за їх виконанням! Всі зрозуміли? Всі зрозуміли! Тепер же продовжуємо свято! Бог вогню хоче, щоб його піддані горіли у веселості! Інакше я застосую пістолет. Кухарі! Несіть ваші творіння! Птахи хочуть їсти!
Блюдо за блюдом зникали в його величезному череві, сліпі і глухі жінки наповнили залу тиканням і болем.
- Окрім птахів, я ковтав ще і кроликів, тому жінки можуть не боятися, що я втомлюся! Збирайте очі в скрині, я їстиму їх на дозвіллі! Ну що птахи, ви ситі? Ні, ви дуже скучили за їжею, а я за веселістю. Продовжуємо!
Музиканти падали від утоми, усмішки стали схожі на старі чоботи, а сміх на плісняве борошно. Хитрі стали падати під стіл, прикидаючись п'яними. Їх застрелили. Струмочки крові склалися в річку, по ній пускали кораблики з відпалих членів. Красиво. І весело. Доповіли, що храм скоро буде добудований. Раптом крик. У залу увірвалося декілька. Вони тримали на руках тіло з розколупаними грудьми. Завивання і посипалася штукатурка. Куземкін хотів підвестися, але не зміг, бо дуже вже багато з'їв і випив. Він знав, що уб'ють, але навіть не перелякався. Зрозумів, що серце стало діяти і богам дійсно все одно. Хай, йому наплювати, йому добре.
- Ми відразу зрозуміли, що він бреше! Подивіться на кров в яку він вимазаний! Хіба це кров людини! Це кров бога, вона не густіє і вона волає про вбивство! Ми довго боялися, але ми увійшли до кімнати і знайшли тіло бога! Вбитого бога!
Плач, крики, рвання волосся і царапанье душ. Горе поселилося всередині і стало викидати з тіл вже не потрібні нутрощі. Навіть сліпі жінки затихнули, придавлені бідою, що нагрянула. Руки натовпу тремтячими тілами потягнулися до людини, що продовжувала жерти і пити. Хвилі жиру вивалилися з одягу і спідницею по коліна опоясали Куземкіна.
- Куди ти подів душу бога! Поверни нам душу бога! Оживи його!
Засміявся і блюванув двома струменями відразу.
- Бог мертвий. Я убив бога. Я багато вбивав людей і я убив бога.
Тиша прорізала повітря. Навіть глухі жінки почули її і стали плакати, готуючись до неминучої смерті.
- Не бреши, бога не можна убити, бог безсмертний. Ти забрав його душу і заховав. Віддай!
- Я убив його і з'їв серце. А очі не їв, я не хочу порожнечі всередині
Тисячоголосий крик і знову посипалися шматки неба. А ножі упилися в жир боговбивці, довго шматували, заглиблюючись в глибини його черева. Декілька людей загинуло під завалами сала, але інші пробили броню і потонули в потоках слизького непотребу, що хлинули з Куземкіна. Ціле озеро їжі і дивних створень, що складалися з пупирчатої шкіри і дуп. Живі в жаху відскочили від чудовиськ, а ті сіпалися і хрипіли. Дехто почув в цих хрипах пташиний спів, але у птахів є крила і дзьоб, а не тільки дупи. Перебили, розворушили купу, але серця не знайшли. Вже перетравилося. Виволокли мерзоту на вулицю і закопали. Віднесли тіло бога в тільки що відбудований храм з небесного каміння. Прибрали інші тіла із зали. Бігли від питання, що ж далі.
Але все життя не пробігаєш. Люди зупинилися і страх наздогнав їх, страх скрутив в баранячий ріг і кинув на землю. Бога не стало, вони були одні перед безоднею, і ніхто не захистить, ніхто не вкаже, не приструнить і не покарає винних. Вони сироти. Вони упустили власне щастя. Слинь жалів покривав людей і кінчилося волосся, щоб рвати. Перший засунув дуло в рот і натиснув на курок. Фонтан червоних бризок, нові фонтани, смерть танцювала вальс і духу випускалося стільки, що багато йшло не оприбуткованим. Беззбройні брали зброю у мертвих і повторювали їх дії. Люди бігли за богом, боялися відстати і не вірили, що порятунок такий легкий. Бог поведе їх в нову землю обітовану, дасть новий закон і буде царство боже для людей; для вибраних що не пошкодували життя. Більшість вмирала, як всі. Якщо і не правильно, так в натовпі не жахливо.
За декілька днів до міста увійшли війська і побачили гори трупів. Обвинуватили в скоєному ворогів і нагородили кількох божевільних полонених свинцем. Мертвих поховали, місто спалили, щоб зараза, яка погубила його жителів, не розповсюджувалася далі. У вогні уціліла тільки дивовижна споруда з каміння небесного кольору. Прозорого каміння, крізь яке було видно тіло людини з розрізаними грудьми і обличчям, скрученим розчаруванням. Через деякий час споруда була закрашена в сірий колір, і всім сказали, що це проста скеля, хвилюватися нічого.
