Вечірнє мортідо на двох
Кров не хтіла стікати. Я все тиснула й тиснула лезом на зворотній бік руки, з’являлися неглибокі червоні подряпини, а кров не стікала. Я боюся болю. Різати себе – дуже пристрасна спокуса, найжаданіша, але біль мені заважав. Сльози стікали, а кров – ні. Від сліз вже паморочилась голова, боліли очі. Раптова думка: а що як зараз прийде Герман? Миттєво підіймаюся до дзеркала і бачу…не себе. Хто це? Якась дівчина з червоними очима, бліда, з розпухлими вустами – це не я. Але все як завжди. Завжди в дзеркалі відображується саме це – не я.
Герман запізнюється. Ніж тупий. Світло занадто яскраве. Я виходжу з ванної кімнати – своєї схованки, де мене ніхто не чіпає. Беру з полиці лезо. Не забути вимкнути світло! Воно розриває простір, висвітлюючи реальність, яка тільки хоче бути об’єктивною: стара ванна, купа брудного одягу, моє відображення в дзеркалі. Все це насправді не так. Єдиний клік – всього цього не має, пітьма сплітає речі в єдиний ком, вона залишає простір окремішності лише для торкань або чуттів: підносиш руку і розумієш –це ванна, наближуєшся до кута – відчуваєш запах прального порошку. Та чи є це ванною або пральним порошком? – залишився лише запах або доторк.
Я сиджу на купі одягу. Різати вдається значно краще. Я стискаю ліву руку – щось тепле і мокре. Радію. Хоча б щось мені сьогодні вдалося. Очі тим часом звикають до темряви. З’являються обриси предметів. Але мабуть від нервового збудження, вони нечіткі та постійно змінюються. В мені щось кричить. Я не можу випустити цей крик, бо злякаються мешканці цієї квартири. Обриси продовжують рухатись, я спостерігаю. Ні остраху, нічого – лише цікавість. Відступає моє горе, що тримало голову в сталевих лещатах. Горе досить банальне, навіть якось незручно переживати з цього. Але за кілька місяців воно випило мене повністю. Всіма думками я була з ним, але він був не зі мною. А без нього все марне! Нікому-не-потрібне. І я разом з цим непотрібом: думками, віршами, прозріннями та мелодіями. Більше в мене нічого не має. Більше я нічого не вмію. Не привчили мене нічого робити. За Фройдом, людина має дві пристрасті – лібідо та мортідо, як два вида психічної енергії, пристрасть до життя та до смерті. Мортідо сучасна людина втілює під час фізичної роботи, жінки під час прання та прибирання. Так нереалізоване моє мортідо втілюється в різні форми автодеструкції. Зараз я не хочу себе вбити, тільки трошки скалічитись.
А Герман все не йде. Запізнився вже на годину. Розріз, мабуть, був неглибоким, але якщо б я вже померла? Образа та якась форма невротичного відхилення душить мене, сльози вже не контролюються. Всередині якесь провалля, воно засмоктує мене. Я складаюсь в середину себе, наче ті хмарочоси 11 вересня. Є речі страшніші за фізичну смерть. З мене витягнули стрижень, відключили живлення. Виходу не має. Я задихаюсь. Хто я? Що я? Я не жінка. Я – чоловік? Я – диявол? Я – андрогін, янгол? Не знаю. Визначення не допомагають. Свідомість розтеклась, але й вона не врятувала б. Все не діє! Все не дійсно! Мене не існує. Я лише згорілий сірник. Трьохмірний простір плавиться. Раптом з цього хаотичного бульйону щось виокремлюється. Якась чорна тінь маячить перед очима. Вийди! – Вона перетинає кордони свідомості і ступає прямо з дзеркала. Але не перестає бути тінню. Вона – чорний згусток первісного зла. Вона – ніщо. Забери мене з собою, марище! Вона – це я! Мене не існує за межами цієї тіні. Я розчиняюсь в ній, я поглинаю її. Це взаємопоглинання перервав дзвоник. Але мені було вже все одно хто прийшов. Ну що ж, вийду! Звісно, це Герман. Виходжу до під’їзду. Там якось холодно, від цього тверезішаю. «Ти щось хотіла від мене?» У відповідь з мене вириваються якісь звуки. Я плачу, я благаю його залишитись, показую свої руки. Я оживаю, начебто, але я такою ніколи не була! Щось слабке, зле, потворно-жіноче лунає з мене. Дуже болить голова. Він торкається мене, і я відчуваю себе в ньому, я відчуваю те, що відчуває він: відразу, реванш, острах, бажання піти. Я не відпускаю. «Всі хочуть бути щасливими.» Ха-ха! Я ніколи не була з тобою щасливою! Я просто була собою, я була. Ти об’єктивував мене, а без тебе я – лише потенція, нейтрино, що неминуче загине. Напіввіртуальна частинка.
Він щось казав, не пам’ятаю що, це не так важливо – речення розпадались, слова чудернацьки перемішувались. По його обличчю можна було бачити, що він вірить їм – словам, вірить в істинність, вірить, що так можна щось передати. Я не вірила вже. Йому вірила, словам - ні. А він все продовжував рятуватись в цих оазах мови, боячись втопитись в моїй пітьмі, що злилась з пітьмою під’їзда. Ми з під’їздом були пульсуючою чорною потворою, що засмоктувала в себе. Він не витримав цього тиску. Штовхнув мене, я впала на сходи. Не чула, як він пішов…
Після холодного темного, твердого під’зду квартира була огидною. Освітлена і тепла, шумна і залюднена. Я вирішила повернутись до пітьми ванної кімнати. Пітьма огорнула мене, але більше не було ні привидів, ні спогадів. Тільки знову холодний потік сліз. Але на цей раз вони приносили полегшення. М’яка втома опустила мені руки, опустила повіки. Тепер все одно, тепер вже все одно. Я сплю.
