Де вовки вже не виють,
Вже не чується стукіт копит.
Золотаві кущі
Не нагадують слави безодні.
Там хитається цвіт
Диких вишень від дикого вітру.
Не сумують за сонцем
Світлоокі любителі співу.
Подих літа величний
Не знаходить притулку у скелях.
Тільки жайвір самотній
Ще вдивляється в обрій далекий.
Хтось замріяно гине за мрію.
Хтось ще пробує силу на смак,
Бо не вірить, що серце глибоке
Оніміло й смердюче зацвило.
Де вовки вже не виють,
Залишається дух для творіння.
Залишаються спраглії губи.
Ми у снах залишаємось жити повік.
ІІ.
Душа дзвенить... Від постукування гілля по шибах, шелестіння листя та порпання кротів у землі. Ліниві люди бубнять про неохайність і непривітнясть свого начальства, тим часом не чуючи мелодії голосу своєї дитини. Сонце повільно ховається за хмари.
Якась Маша (Даша, Глаша, Малаша) активно розповідає про сенс життя, хоча в її очах промальовується туга за колишнім коханням, яке вона не визнає. Натомість після розумної розмови йде біситись з охочими арабами й індусами в диско-бар. Там лунала чудова музика, і тому Даша (Наташа) потім задоволено з перегаром лягає спати. Він завжди залишається з нею. Як колишнє кохання, в яке вона не вірить, так і перегар.
Зрану вона прокинеться, і до неї дійде розум серця. Вона побачить нитку з неба і буде знати, що за неї треба хапатися. Згодом все розпливеться, як примарний сон, але міць її синіх очей не буде давати їй отримувати задоволення від прогнилого телебачення, трухлявих журналів і продажних газет. Її спокій порушуватимуть звуки потертих коліс, вуличні маніфестації, розповіді про сенс життя, прочитаний в якомусь новому бестселері Дена Брауна чи Пауло Коельйо.
І тільки білочка з цікавими оченятами в парку нагадуватиме дівчині, що з її серця тягнеться до неба нитка і треба за неї хапатися.
Бо вовки вже не виють. І не чутно вже стукіт копит.
