Кришталева Корона
(дев'ять днів з життя Раттанару)
РОМАН
ЧАСТИНА ПЕРША
ВІСНИК
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
(день перший)
1.
Переписувач Фумбан був старий, товстий, лисий і добрий. Круглі рожеві щоки напливали на очі, ховаючи їх у складках повік, і не відразу вдавалось роздивитися, якого вони кольору.
На зріст він уродився невеликий і, якби носив бороду та й був у плечах ширше, аніж у талії, ніхто не відрізнив би його від гнома.
Майстерню Фумбана було розташовано у великій, добре освітленій кімнаті, із двома широкими вікнами. Попід вікнами розмістилися столи підмайстрів, яких у Фумбана малося аж двоє: Тахат – кутастий вісімнадцятирічний хлопець із дитячими пухкими губами, та Сетиф – середнього віку ледар і великий цінитель смачної випивки.
Сам Фумбан сидів у глибині кімнати за високим столом – короткозоро жмурячись, зшивав переписані аркуші й переплітав їх у буйволову шкіру.
Зовні, поміж вікнами, над дверима з невисоким – усього три щаблі – ґанком, розмістилася солідна вивіска, ретельно виписана різними шрифтами й стилями:
«Переписувач Фумбан
книги на будь-який смак
швидко й безпомилково
гарантія якості
і довговічності»
– Сетифе, я вижену тебе, – гніватися Фумбан не вмів, і голос його звучав непереконливо. – Я б давно уже вигнав тебе, якби не жалів твоїх дітей. Який з тебе годувальник? П'яниця й ледар!
Сетиф непевно захищався:
– Майстре, у мене ж відмінний почерк, де ще такий знайдеш...
– Від почерку мало користі, коли тремтять руки. Ми виконуємо замовлення Його Величності й, якщо не дамо якості, знеславимося на весь Раттанар. Нашу роботу цілком доводиться виконувати дитині, – кивок убік Тахата. – Я сліпну, ти п'єш... Десять сторінок довелося переписувати минулого разу... Десять сторінок! Забирайся з моїх очей, однаково від тебе ніякої користі сьогодні не буде. Не зможеш працювати завтра – більше не приходь. Моє терпіння лопнуло, цього разу остаточно лопнуло...
Тахат посміхнувся, але так, щоб Фумбан цього не бачив – такі сцени відбувалися по два-три рази на місяць, і нікого не лякали – ані Сетифа, ані Тахата.
Сетиф, полегшено зітхнувши, зник за дверима – пішов похмелятися, і в майстерні настала тиша, якщо не вважати шелесту сторінок, що зшивав майстер, та легкого поскрипування пера Тахата:
«...і тоді провів для них Алан границі по самих гребенях гірських хребтів, і створив Дванадцять королівств. І дав він кожному королівству Кришталеву Корону, Грошову Скриню й Прапор з вишитим на ньому Гербом.
Гербами ж він вибрав звірів і птахів, що удосталь водилися в землях Соргону:
Вовка – для Сарандару,
Барса – для Пенантару,
Орла – для Тордосану,
для Рубенару – Вепра,
для Феззарану – Сокола,
для Ясундару Гербом він вибрав Лисицю,
Тигра – для Хайдамару.
Шкодеран одержав Рись,
Эрфуртар – Росомаху,
Сову – Скіронар,
Ворона – Хафелар,
Раттанару ж дістався Ведмідь...»
Тахат відклав перо й розім'яв занімілі пальці:
– Майстре Фумбан, невже хтось ще вірить у ці казки? – він вклав закладку й, закривши, відсунув від себе товстий фоліант з напівстертими буквами на обкладинці «Історія Соргону, складена професором Морсоном після довгих вишукувань у бібліотеках Дванадцяти королівств».
Фумбан підняв голову, побачив, що підмайстер відпочиває, і охоче підтримав розмову:
– Це не казки, Тахате. Морсон – видатний історик, і під сумнів його працю у всім Раттанарі, а, може, і в Соргоні, ставиш тільки ти. У книзі Морсона немає ані слова вигадки: і Корона, і Скриня, і Прапор із Гербом існують насправді...
– Я не про це, майстре. Я про те, що такі речі не могла створити звичайна людина. Якби їх дав людям будь-який бог, Вмілець, наприклад, я б погодився – це зрозуміло: над сила, над вміння й все таке... Але про Алана Морсон пише, що він був звичайною людиною, хіба що – маг. Я бачив, як працюють маги – нічого особливого, ніяких чудес.
– Де ти бачив їхню роботу?
– На будівництві нового Храму Матінки. Ну, поставили магічне поле. Ну, насипали усередину його піску та щебеню. Ну, одержали з них щільний камінь потрібної форми – коваль так само робить із залізом: з лома виплавляє, що хоче. Але ж коваль – не маг.
– Таких сильних магів, як Алан, зараз дійсно немає, і низка деяких його вмінь забута, загублена. А секретів його й зовсім ніхто не знав: Алан не залишив учнів. Тому й здається все створене ним самим і чудесним, і незвичайним – нам просто не вистачає потрібних знань, аби повторити зроблене Аланом. Просто не вистачає знань...
– І що ж, за п'ятсот років не найшлося нікого, рівного йому по силі? Нікого, настільки розумного, щоб заново відкрити забуте або знайти загублене?
– Одних знань і сили недостатньо – потрібний ще й талант, а талант у будь-якій справі рідкість.
Тахат промовчав. Взяв перо й, розкривши книгу на закладеному місці, знову став виводити, буква до букви, на чистому аркуші паперу:
«...Кришталеві Корони самі вибирають собі королів – ні вкрасти, ні привласнити Корону не може ніхто: дотик до неї загрожує смертю кожному, окрім обранця й Гінця, що несе Корону під час пошуків нового короля...»
Здалеку, з боку Скіронських воріт, донеслися тупіт та іржання коней.
Тахат знову відклав перо й глянув у вікно – мимо пронеслася низка вершників, розкидаючи грудки снігу з-під копит. Яскравою плямою мигнув червоний вимпел вісника.
– Десь щось трапляється, щось відбувається... Ото промчався вісник... А мені – сиди, переписуй – старі історії зі старих книг.
– Сподіваюся, вісника надіслали не до тебе, – Фумбан дозволив собі піддразнити Тахата. – До речі, ним є, кому займатися – не наша з тобою ця справа.
– Слово честі, майстре, довго на цій роботі я не витримаю. Майстер Тусон говорить, що в мене гнучка кисть, тверде плече й пружні ікри, і що я буду гарний у рукопашній, коли ввійду у вік...
– Рука в тебе, справді, гарна – рука майстра. Ну, навіщо тобі це фехтування? Я вже старий і погано бачу – ще рік-два, і передам тобі свою справу... Скажи-но мені, що за радість ти вбачаєш у тиканні в іншу людину залізом, намагаючись відібрати в неї життя?
Тахат немов не чув:
– Майстер Тусон нікого так не хвалить, як мене. Хіба, що – Довера. От буде набір у солдати – піду на узбережжя, і ніхто мене не зупинить.
– Навіть дочка купця Ахаггара?
– Заради неї й піду, – Тахат почервонів. – Доможуся слави, положення, і ніякий купець не наважиться мені відмовити в руці своєї дочки.
– Не по собі ти дерево рубаєш, повір мені, старому, не по собі...
Тахат, не відповідаючи, вмочив перо в чорнильницю:
«...Грошова Скриня видає монети: золоті, срібні й мідні з портретом правлячого короля. Після смерті короля з монет зникає його портрет і з'являється портрет нового...»
2.
Сива людина стояла біля вікна другого поверху, байдуже дивлячись на розташовану унизу широку Палацову площу. Сніг перестав сипати ще ранком – по площі розбіглися в різні сторони сліди саней і, попід будинками, протоптані пішоходами стежки.
Був полудень. Зимове сонце готувалося влаштовуватися на ніч, і висіло над Раттанаром, немов роздумуючи, у яку сторону сьогодні йому опускатися. Воно ображено дивилося на пустельну площу, граючи іскорками снігу й безнадійно переходячи від вікна до вікна. Помітивши сиву людину, радісно кинулося йому назустріч, висвітивши його бліде обличчя із гладко виголеними щоками, широкі вилиці, гострий ніс і, нарешті, заглянуло тому в очі. Обидва ока були водянистими, майже безбарвними, і таїлося в них щось таке, що не хотілося дивитися в них довго. Сонце зніяковіло й сховалося за дах палацу, не помітивши, як на площу, супроводжувані солдатами міської стражі, виїхали вершники на змучених, покритих піною, конях і помчалися до парадного в'їзду у палацовий комплекс.
Людина у вікні не ховалася, і виїзд вершників не пропустила. Своїми водянистими очима вона розрізнила червоний вимпел на короткому ратищі в руках одного з них.
«Шкода, далеко – не видно, чий це вимпел. Втім, яка різниця? Верховний жрець використав того, хто попався йому попід руку. Нарешті! Таки, почалося!»
Цю думку він повторив уголос, повернувшись лицем до кімнати, де сиділи по різних кутках люди в чорних балахонах з опущеними на обличчя густими вуалями:
– Поздоровляю вас, брати, нарешті почалося. Ви всі знаєте, що кожному слід робити після Знамення. Залишилися лічені дні, і ми зустрінемося з вами вже в новому, нашому світі. Більше не треба буде ховати, один від одного, свої обличчя.
– А якщо щось піде не так? Якщо що-небудь зірветься, як ми довідаємося, що нам робити далі? – голос з-під балахона звучав глухо, невпізнанно.
– Дивіться за дахом цього будинку: якщо буде потрібна термінова зустріч, прапор буде опущений.
– Яким буде Знамення? Чого нам чекати, брате Намісник?
– Я задав це саме ж питання Верховному жерцеві. Він сказав, що Знамення ми пропустити не зможемо – його довідаються навіть непосвячені. Як наш Гість себе почуває?
– Зайнятий своїми справами, брате Намісник, – відповів інший балахон. – Він у мене у...
– Не треба про це, ще не наш день, і обережність – на першому місці. Давайте, будемо розходитися. До зустрічі після Знамення, брати!
Чорні балахони, один за одним, залишали кімнату, безшумними тінями зникаючи в завішених товстими портьєрами дверях.
Сива людина з водянистими очами знову повернулася до вікна.
3.
Загін вершників на змучених конях зупинився біля парадного в'їзду в палацовий комплекс раттанарського короля Фірсоффа.
Міський страж спішився й зник у вартовому приміщенні. Слідом за тим з воріт вийшов палацовий страж і пильно оглянув вершників: один – із червоним вимпелом, із зображенням вовка, що біжить – вісник зі Сарандару, інші – солдати, його охорона. Коні загнані, хрипко дихають, поводячи боками, з морд капає піна.
– Сержант Клонмел, палацова стража, – представився він. – Чим можу служити, добродії?
– Сержант Кагуас, вісник Його Величності короля Барума, правителя Сарандару, – на обвітрених губах вісника виступила кров. – У мене термінове послання Його Величності королеві Фірсоффу Раттанарському... Не могли б ви доповісти про моє прибуття й подбати про моїх людей і наших коней?
Клонмел дунув у свисток, подаючи сигнал старшому черговому. Сьогодні ним був лейтенант Ілорин, молодий, рухливий офіцер:
– Що?! Вісник?! – махнув рукою, підкликаючи підмогу. – Знімайте людей, усім – гарячі ванни й гаряче вино! Коней на стайню! І акуратніше там, акуратніше!!!
Кагуас спустився із сідла сам й стояв, спираючись на ратище вимпела.
Солдати палацової стражі метушилися навколо вершників:
– Дивися, цей зовсім задубів. Тобі, хлопець, більше ніякий панцир не потрібен – ти сам твердіше за дерево...
Одного за одним знятих солдатів несли в казарму, вели до стайні коней.
– Ідіть за мною, пане вісник, – лейтенант рушив по розчищеній від снігу доріжці до будинку палацу.
– Пане лейтенант, якщо можна, не так швидко, – вісник шкутильгав важкою ходою. – Я виїхав із Сарандару дванадцять днів назад, і, майже, не залишав сідла.
Ілорин захоплено цокнув язиком й сповільнив крок:
– Ви, напевно, єдиний, кому вдалося промчати такий шлях за дванадцять днів. Втім, ваші солдати повинні розділити вашу славу. Хм-м, за дванадцять днів із Сарандару... Неймовірно!
Піднялися по тридцяти щаблях високого ґанку, які Кагуас мимо волі рахував, морщачись від болю при кожному кроці. Там, за різьбленими дубовими дверима, у широкому вестибюлі з писаною стелею, їх зустрів лощений придворний у мереживах і стрічках, гнучкий, років п'ятдесятьох, худий чоловік – Морон, міністр Двору Його Величності короля Фірсоффа. Він пробився в міністри Двору з лакеїв, тому він не мав ані титулу, ані звання, зате мав прекрасну пам'ять, утримуючи в ній все величезне складне господарство палацу аж до «останньої шпильки у волоссі неохайної Попелюшки», як говорив про нього командир палацової стражі капітан Паджеро, і славився за кращого знавця етикету серед раттанарської знаті. З легкої руки того ж Паджеро, за любов до мережив і бантів, він одержав прізвисько «Павлин», знав про це й не ображався.
– Спасибі, лейтенанте Ілорин, ви можете йти. Пане вісник, король зараз вас прийме.
Помітивши стан Кагуаса, Морон підкликав одного з лакеїв:
– Приготуйте кімнату й ванну для пана вісника в лівому крилі палацу, – і віснику: – Прошу пройти ось сюди...
Були знову сходи, довгий коридор, ще одні сходи, ще коридор і, нарешті, двері, за якими чекав король – двері бібліотеки.
4.
Король Фірсофф любив бібліотеку та й із задоволенням усамітнювався в ній у вільний від державних справ час, перебираючи старі книги, що пахнули пилом, і сувої. Його великі руки зі сплющеними важкою роботою пальцями (до обрання Короною він був муляром) дбайливо перегортали крихкі від часу сторінки.
Гострослов Паджеро у такі години на питання про місцеперебування короля, не замислюючись, відповідав:
– Шарудить папером. У бібліотеці.
Капітанові Паджеро прощалося багато чого, і він багато чого собі дозволяв – батько Паджеро, тесля Ерак, був другом Фірсоффа в його до королівському житті.
Коли Ерак оступився при ремонті кріпосної стіни й упав у незаповнений водою рів, Паджеро було всього п'ять років. Мати Паджеро ненадовго пережила чоловіка: швидкоплинна сухота звела її в могилу через три місяці після похорону Ерака.
Осиротілого хлопчика взяли до себе бездітні Фірсофф і Магда, і всі статки небагатого муляра витрачалися на утримання і виховання дитини, дозволяючи тому відвідувати гарну школу й фехтувальний зал. Романтична натура й прагнення подвигів штовхнули молодого Паджеро на узбережжя, у загороджувальний загін. Там він зробив гарну для простолюдина кар'єру – за доблесть, неодноразово виявлену в боях із морськими народами, одержував чин за чином і був уже капітаном, коли Гонець, йдучи по зеленому промені Кришталевої Корони, постукав у двері муляра Фірсоффа.
Новий король Раттанару призначив свого вихованця командиром палацової стражі (дозволяли й чин, й послужний список). Він зробив його своєю довіреною особою в багатьох лоскітливих справах, оскільки охорону короля Паджеро розумів дуже широко: кожний звільнений зі служби ветеран ставав його очами й вухами за стінами палацу, і капітан був у курсі як схованого від людських очей життя Раттанару, так і більшості таємниць усіх Дванадцяти королівств.
5.
– Ваше Величносте, прибув вісник із Сарандару, – Паджеро ввійшов у бібліотеку через південні двері. – Коні в милі, люди ледве живі. Де Ви його приймете?
– Ведіть-но його сюди, капітане.
– Я так і подумав – міністр Морон уже веде його в бібліотеку.
– Чому - Морон?! Це не входить до обов'язку міністра Двору.
– Вісник – не дворянин, Ваше Величносте. Через це порушення етикету завтра всі знемагаючі від неробства барони будуть вишукувати спосіб відігратися на сарандарцях, що проживають у Раттанарі. Якщо ж такого вісника зустрічає кращий знавець етикету, та ще й Ваш міністр, вони не насміляться і рота розкрити.
– Ви пропонуєте не звертати уваги на образу, нанесену Раттанару?
– Вісник – сержант Кагуас, один із найкращих наїзників Сарандару. Король Барум не став би посилати вісником людини, здатної доїхати до Раттанару за дванадцять днів, без крайньої на то нужди. Міністр Морон згодний зі мною.
– За дванадцять днів?! Неймовірно! – ці слова пролунали ще раз, тепер уже з вуст короля. – Влітку найшвидший вісник добирається за п'ятнадцять днів, а зараз зима, випав сніг... Неймовірно!
– Його охорону довелося нести в казарму на руках, дехто не змогли самі злізти з коней За швидку їзду Кагуас заслуговує пошани, навіть привези він звичайного листа, але я впевнений, що це не так.
– Шкода, що ви не дворянин, Паджеро, я зробив би радником вас, а не барона Яктука – дуже вже він нудотний пан.
– При Дворі будь-який придворний – дворянин, Ваше Величносте.
– Непоганий каламбур, капітане, дуже непоганий. Морон, що ж – веде вісника кружним шляхом?
– Ні, Ваше Величносте, самим коротким.
– По вас не видно, Паджеро, щоб ви бігли. Як же ви змогли їх так випередити: про усе довідатися, порадитися з Мороном і бути тут раніше них?
– Вони йдуть повільно: Кагуас зовсім змучений і розбитий дорогою.
– Надішліть їм назустріч ноши.
– Навіщо ж віднімати в людини гордість за звершений подвиг, Ваше Величносте? Якщо його понесуть, його доблесть стане ганьбою. Ноши й маг-лікар Баямо чекають за південними дверима бібліотеки закінчення Вашої із ним розмови.
– Чи не занадто це жорстоко стосовно вісника?
– Ні, Ваше Величносте. Зараз страждає його тіло, а якщо ми втрутимося – постраждає гордість. Тіло можна вилікувати, уражену гордість – ніколи. Кагуас добрий солдат, він витримає.
– Який усе ж таки жаль, що я не можу зробити вас радником.
– Щодо мене, Ваше Величносте, на мої шістдесят років чомусь зовсім не залишилося честолюбства. Я – начальник Вашої охорони, і завжди поруч із Вами. Я можу висловити свою думку або дати пораду, не дратуючи при цьому баронів призначенням у радники простолюдина.
– Я сам – простолюдин.
– Ви – обранець Корони, проти Вас барони неспроможні, Ваше Величносте. Чим менше їх дражнити, тим легше ними керувати. Та Ви й самі знаєте про це, інакше барони Лонтір і Яктук ніколи не стали б Вашими радниками.
– Знаю, капітане, знаю. Мені просто подобається вас слухати. Де ж наш Морон зі своїм підопічним?
Немов очікуючи за дверима цього питання, у західні двері бібліотеки ввійшов Морон:
– Вісник Його Величності Барума Сарандарського - до Вашої Величності! – і відійшов убік, даючи можливість увійти Кагуасу.
Сержант увійшов досить бадьоро, намагаючись не видати слабкості, що його охопила. Він дістав із пазухи сувій, перевитий зеленим шнуром з відбитком голови вовка на сургучі – королівської печатки Сарандару:
– Ваше Величносте, король Сарандару Барум надіслав Вам це послання в надії, що Ви виконаєте його прохання, – і простягнув сувій Фірсоффові, віддавши при цьому, з огляду на його стан, досить витончений уклін.
Фірсофф розгорнув сувій і прочитав:
«Королеві Фірсоффу Раттанарському.
Ваше Величносте!
Хочу сподіватися, що моє послання не відриває Вас від важливих державних справ, і вірю, що Ви перебуваєте в повнім здоров'ї. Поспішаю повідомити, що на одинадцятий день першого місяця зими призначена позачергова Рада Королів і прошу бути обов'язково. Питань нагромадилася безліч, а часу для їхнього рішення, як завжди, не вистачає. Ваші справедливість і мудрість загальновідомі, і, боюся, що без Вашої участі в Раді Королів можуть бути прийняті необачні рішення. Чекаю на близьку зустріч.
Король Барум,
правитель Сарандару».
Доки король читав, Кагуас стояв, непомітно спираючись на ратище вимпела – він чекав, коли його відпустять.
Фірсофф подивився дату, хмикнувши: «Дійсно, дванадцять днів, усього дванадцять», – потім у куті сувою побачив ледве помітний косий хрест – знак серйозної небезпеки для всіх королівств:
– На словах щось мені передане?
– Тільки те, що я сказав, Ваше Величносте.
– Спасибі, віснику, ви вільні, можете відпочивати.
Паджеро проводив Кагуаса до південних дверей, де той, у буквальному значенні, звалився на ноши, і повернувся до короля.
– Де ви помістили вісника, Морон?
– У лівому крилі, поруч із кімнатою відпочинку вартових, Ваше Величносте. Там досить зручно й для вісника, і для мага-лікаря Баямо, і для солдат, що допомагають йому.
– Паджеро, виставте охорону у дверей вісника.
– Три солдати вже грають у кості поруч із його дверима. Їм наказано не шуміти й перемінятися кожні дві години, для чого число відпочиваючих вартових збільшено на шість чоловік. У казармі за кожним сарандарським солдатом доглядають по двоє надійних стражів, вони не дадуть їм ні з ким спілкуватися, доки Ви не дозволите, Ваше Величносте. Кожне сказане сарандарцями слово буде відомо мені. Коли накажете збиратися?
– Куди, капітане?
– До Аквиннару, на Раду Королів, Ваше Величносте.
– Ви знаєте зміст листа?
– Ні, Ваше Величносте, але – припускаю.
– Сідайте, міністре Морон, послухаємо, як капітан угадав зміст листа. Цікавий хід ваших міркувань, Паджеро.
– Король Барум війни не оголошував – це видно по сарандарських монетах: історик Морсон пише, що, при оголошенні війни кожним із королівств, герб на його монетах міняється, – Паджеро подивився на короля – той згідно кивнув. – Адже надіслав листа із вісником, який, хоча й не відповідає вимогам етикету, але забезпечив швидкість доставки. Виходить, положення досить серйозно, якщо вимоги етикету не беруться в розрахунок. Число солдатів в охороні вісника більше звичайних десяти – їх чотирнадцять, і, з огляду на стан тих, що доїхали, я припускаю, що багато хто не доїхав. Залишені де було можливо, вони ще довго будуть добиратися до Раттанару. Це теж говорить про серйозність ситуації. Якби була потрібна військова допомога – була б оголошена війна. Виходить, потрібна порада. Якби була потрібний тільки Ваша порада, Ваше Величносте, король Барум приїхав би сам – це найшвидший спосіб одержати пораду. Готовий заклястися на що завгодно, збирається Рада Королів, і збирається терміново, Ваше Величносте.
– Ви праві, капітане: і положення серйозно, і терміново збирається Рада Королів. Запросіть членів Кабінету на нараду, і, по можливості, без шуму.
Паджеро й Морон вийшли з бібліотеки разом:
– Паджеро, ви знову здивували короля. Про те, наскільки уражений я – навіть і не говорю.
– Я просто добре знаю свою справу, як і ви, міністре, свою: всі палацові інтриги ви припиняєте раніше, ніж їх задумають. Хіба не так? І хіба погодилися б ви зробити пошану бідолашному Кагуасові, якби не розуміли користі своїх дій? Ви знаєте не гірше за мене все, що відбувається в Соргоні, і бачите набагато далі Двору Його Величності.
– До чого ж ми з вами обоє люб'язні, капітане, немов змагаємося, чиї похвали краще.
– Я ніколи не хвалю незаслужено – лестити не вмію. Піду збирати Кабінет.
6.
Фірсофф сидів із сувоєм у руках, намагаючись знайти прихований зміст у кожній фразі послання Барума. Барум був молодий – не стосовно віку, а молодий як король. Його було обрано на трон усього рік тому, і недолік досвіду володарювання поки ще позначався на Барумових діях, незважаючи на успадковану разом із Короною пам'ять попередників. При аналізі листа Фірсофф це враховував, але вважав помилкою пояснювати все тільки недосвідченістю Барума.
У сполученні з косим хрестом, текст листа звучав, скоріше, як лемент про допомогу, видаючи страх та паніку, що охопили сарандарського монарха. Трапилося або могло відбутися щось таке, щось настільки важливе, що Барум не ризикнув довіритися ані людині, ані паперу. Щось таке, що змушувало поспішати на Раду зі швидкістю, навряд чи меншою швидкості вісника.
Фірсоффа бентежив поспіх, до якого змушував лист Барума, та й ще поспіх у невідомість. Ні найменшого натяку, ніякої зачіпки, щоб зрозуміти, про що мова йде.
«Треба докладно розпитати Кагуаса про усе, що він бачив, чув, про що здогадався або думає, що здогадався, у день його від’їзду із Сарандару. Молодець Паджеро, ізолював приїжджих. Без докладної бесіди з вісником – їхати не можна. До чого така гонитва, начебто навмисно, аби не дати зрозуміти, що відбувається? Ох, не подобається мені Рада, що так скликається. Зовсім не подобається. Начебто, схоже на принаду в мишоловці. Але не їхати не можна, ніяк не можна: Рада, дійсно, може виявитися настільки важливою, що неявка призведе до великих неприємностей, а то й до загибелі Раттанару. Між королівствами від самого утворення не було ні однієї війни. Ми – довічні союзники проти морських народів, і ця небезпека ніколи не загрожувала всім королівствам одразу: морські народи не можуть загрожувати внутрішнім королівствам, що не мають виходу до моря. Але Сарандар – королівство прибережне, і Рада скликається з його ініціативи... Не знаю... не знаю... не розумію...»
Почувся шерех легких кроків. і жіночі руки лягли на плечі короля. Фірсофф відчув, як ніжні губи торкнулися його потилиці, потім почув:
– Щось трапилося, Фірсоффе? Я побачила, що звідси винесли людину на ношах, і злякалася за тебе.
«Переляк за чоловіка – гарний привід задавати питання на будь-яку тему», – подумав Фірсофф.
– Зі мною, як бачиш, усе в порядку, – король поцілував спочатку одну руку, потім іншу. – Не хвилюйся, дорога.
З-поза його спини вийшла висока сива жінка й, присунувши крісло, сіла перед ним:
– Ти ж знаєш. Фірсоффе, що від мене таїтися даремно: я відчуваю найменшу зміну у твоєму настрої й бачу – ти розстроєний і дуже сильно стурбований. До того ж, весь палац гуде, що прибув незвичайний вісник із Сарандару й самим Мороном відведений до тебе – пошана небувала. Це його несли на ношах?
– Так, Магда, його. Він примудрився по снігу домчатися до Раттанару за дванадцять днів і зовсім знесилів. Звичайна справа при такій скачці... Ось лист, що він привіз, – Фірсофф простягнув дружині сувій із листом Барума. – Як бачиш, нічого особливого.
– Ясна річ, що лист, доставлений за дванадцять днів ледве чи не ціною життя вісника, із запрошенням на не передбачену ніякими рішеннями королів Раду, не являє нічого особливого, і тому мій старий чоловік готовий скликати засідання Кабінету, незважаючи на те, що шість днів назад наступне засідання призначили на початок весни. У всьому цьому немає нічого особливого. І в тім, що до сарандарців не підпускають нікого солдати Паджеро, зрозуміло, теж немає нічого особливого. Даремно ти, Фірсоффе, не вчишся брехати у своїх радників-баронів: живеш зі мною без малого шістдесят років і за весь цей час жодного разу не зміг мене перехитрити.
– Я б із задоволенням навчився, але ти ж знаєш – королі не брешуть! До чого ж швидко в цьому мурашнику розходяться новини, і що дивно – нічого не перекручено, – Фірсофф посміхнувся дружині. – Я, скоріш за все, створю міністерство розвідки й призначу тебе міністром. Мені здається, що ти впораєшся.
– Я погоджуся, але спочатку пораджуся із Мороном – чи не буде це для мене зниженням у посаді? Все ж таки я – королева!
– Ось як! У яке ствердження я б ніколи не повірив, так це – що дружина короля може бути королевою! Справді, призначу тебе міністром – і будеш переді мною по струнці ходити. Я з тебе ці фантазії швидко виколочу: я – королева, я – королева, я – королева...
Фірсофф домовити не встиг – Магда кинулася на нього в удаваному гніві. Король намагався відбиватися, потім підхопився й, обійнявши дружину, поцілував її.
– Пусти, старий розпуснику, – королева ще трохи поборолася для годиться й відповіла на поцілунок...
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
(день перший)
1.
Паджеро клопотав по скликанню Кабінету. Спочатку він прикинув, кого з міністрів можна знайти без особливих труднощів – це були люди захоплені, живущі, мабуть, лише, роботою. Таких виявилося троє: Морон – але він уже знав, Сурат – королівський скарбник, і Демад – міністр освіти й науки.
Сурат майже весь час знаходився або в казначействі Раттанару (перевіряв підрахунки монет, що надійшли від збирачів податків, митниці й інших служб, метою яких був збір коштів у скарбницю королівства), або перераховував монети, що випали із Грошової Скрині – доказ росту багатства королівства.
Демад звичайно проводив свій час у лабораторії – не маючи магічних здібностей, він присвятив себе чистій науці й був відомий своїми працями по математиці, геометрії та хімії, якій віддавав перевагу.
До Сурата й Демада капітан відправив солдатів із записками, аби уникнути зайвих розпитів і розмов, хоча знав, що зберегти таємницю в палаці дуже важко, майже – не можливо, а що відомо у палаці – знає весь Раттанар.
Інших доводилося розшукувати самому. Одні були занадто марнолюбні, щоб візит людини з менш значним положенням, ніж у Паджеро, не зачепив їхньої пихи. Другі мали маленькі слабкості, яким і присвячували свій неслужбовий час. Слабкості ці Паджеро не збирався робити загальним надбанням. Він був упевнений, що суспільна думка складається з думок окремих людей, кожний з котрих готовий простити усе, що завгодно, але тільки самому собі, і тому завжди нещадний до навколишніх людей.
Поклавшись, що перший радник барон Лонтір і другий радник барон Яктук, які досить ревниво стежать за всім, що відбувається в палаці, почувши про вісника, з'являться самі, капітан і їх поки скинув з рахунків. Залишалося шестеро: Тараз – міністр торгівлі, барон Тандер – військовий міністр, барон Інувік – міністр закордонних справ, барон Геймар – глава Дворянських Зборів, Маард – глава Ради Міст і Велес – міністр ремесел та землеробства.
«Почну з Тандера, – вирішив Паджеро. – Йому знадобиться час, щоб отямитися».
2.
Барон Тандер серед баронів був рідкісним явищем – він не хвастався титулом, був простий у звертанні, високоосвічений, та не відчував схильності до свого кола, воліючи йому суспільство солдатів і бойових офіцерів. Він відпочивав «від спілкування з палацовими ледарями» у трактирі «Багаття ветерана», що тримав його колишній зброєносець Ларнак.
Ця людина, тяжко поранена в одній з битв під командою Тандера, була винесена бароном з поля бою. Вдячність за спасіння в суміші з повагою до колишнього командира стала основою їх нинішніх відносин, і важко сказати, хто з них двох був щасливішій від цих дружніх стосунків.
У трактирі Ларнака збиралися тільки ветерани – необстріляних солдатів у ньому не дарували – та згадували, і поминали під стукіт дерев'яної ноги хазяїна. Тандер любив ходити сюди, але, із міркувань обережності, переряджувався рядовим лучником, наївно думаючи, що потертий шкіряний нагрудник і не менш заношений плащ роблять його невпізнанним. Від Ларнака він, звичайно, не ховався – нерозумно сподіватися, що колишній зброєносець не визнає свого командира, але він і не видасть у випадку чого – а от інші, почавши бевкати, могли зіпсувати репутацію міністра.
Ларнак знав усіх своїх клієнтів – вони були його друзями, тому що ветерани завжди друзі один одному, якщо вони справжні солдати, а інших до «Багаття ветерана» просто не підпускали. Попереджені Ларнаком, ветерани сумлінно не впізнавали міністра, приймаючи його за того, ким він хотів бути, і у звертанні з ним нічим його не виділяли: і ляскали по плечах, і лізли обійматися, коли доходили до стадії «ти мене поважаєш?», і, граючи з ним у кості, намагалися багато не вигравати.
Одне засмучувало барона – він не міг вкласти свої бойові спогади в машкару солдата-лучника, а брехати не вважав за потрібне. І тому сидів за столом мовчки, і засмучувався, розуміючи, що ветеран, який мовчить без вагомої на то причини, у гомінкій компанії товаришів виглядає неприродно.
Паджеро досить швидко довідався, де проводить своє дозвілля міністр, тому що і сам був й ветераном, й дуже популярним в армії командиром. Тож, коли капітан напучував Ларнака, який отетерів з переляку, що все розкрилося – як краще забезпечити інкогніто Тандера, він дав і пораду:
– Обмалюй його погано мовним, а краще – й зовсім німим: після поранення в голову рубець досить добре видний. А хто стане вимагати спогадів від німого?
Так, за порадою Паджеро, барон перетворився в німого лучника, і коли його знайомили з новими відвідувачами, що виникали час від часу в «Багатті ветерана», казали так:
– А цей достойник – чудовий хлопець, лучник. Шкода, що німий – він був би спроможний багато чого розповісти...
Тандер при цьому щось вдячно мугикав і нишком змахував скупі солдатські сльози.
3.
Паджеро над'їхав до «Багаття ветерана», ведучи за повід баронова коня – Тандер ходив у трактир пішки.
У трактирі було галасливо – під стукіт глиняних кухлів хор досить нетверезих голосів тяг «Раттанарського ведмедя» – бойову пісню раттанарської армії. Нехитрі слова, створені в одному з численних походів якимось безвісним народним поетом, а, може, і не одним, виривалися через нещільно закриті двері трактиру на засніжену вулицю, і, відбиваючись від стін будинків, луною наповнювали її порожнечу:
Пліч-о-пліч, Слава – на плечі,
На недруга стаємо разом!
Із піхов – вславлені мечі!
Не подаруємо образи! –
заспівували кілька високих голосів. За ними, чи ледве не сотня глоток, гаркала приспів:
Ведмідь не кине Раттанару
У нелегку годину бою.
Хто затіває з нами свару –
Своєю сплатить головою!
Паджеро трошки послухав, потім, нагнувшись із сідла, постукав у двері хазяйської половини трактиру. Двері відкрив скуйовджений хлопчисько.
– Поклич Ларнака, – капітан кинув йому мідну монету.
Хлопчисько зник, спритно підхопивши її на лету. Одразу з'явився Ларнак – мабуть, був не в залі.
– Лучник тут?
Ларнак ствердно кивнув.
– Шукає командир, дуже терміново.
Ларнак кивнув, що зрозумів, який командир шукає лучника.
– Передай не гаючись. Візьми коня – через годину, не пізніше, повинен бути на місці.
Трактирник прийняв повід баронова коня й прив'язав його до дверної ручки:
– Я все зроблю, як треба. Лучник буде сповіщений.
Ларнак не називав співрозмовника, але навіть у стукоті його дерев'яної ноги чулося: «Добре, пане капітан! Так точно, пане капітан!»
Паджеро посміхнувся й розвернув коня. У спину йому неслося:
Ведмідь не кине Раттанару
У нелегку годину бою...
4.
До бібліотеки заглянув черговий лейтенант Ілорин:
– Ваше Величносте, Вас просить про зустріч первосвященик Поводиря Ардіфф.
– Де він?
– Чекає внизу, у вестибюлі.
– Члени Кабінету ще не зібралися?
– Ще ні, Ваше Величносте.
– А Паджеро повернувся?
– Ще ні, Ваше Величносте.
– Добре, ведіть сюди первосвященика, – Фірсофф із досадою відклав сувій. – А цьому пройдисвітові чого треба? І саме сьогодні?
Питання він промурмотів собі під ніс після того, як лейтенант вийшов, й відповіді, природно, не одержав.
Пантеон соргонських богів був невеликий і обходився всього дев'ятьома особами, які не були родичами, друг від друга не залежали й не претендували на першість, не порушуючи здавна сформованих зон впливу й відповідальності.
Імен їх не знали – з чого б це боги стали представлятися такій незначній істоті, як людина, і тому їм дали прізвиська – по схильностях і сферах діяльності кожного.
Зрозуміло, що Лісовик, наприклад, був заступником лісів й усіх лісових мешканців.
Водяник же із честю відповідав за всі ріки й водойми Соргону й рибні запаси, що плавають в них.
Рудничий завідував багатствами, схованими в землі, і чимось нагадував гномового Гірського Майстра, але не обмежував себе тільки горами.
Разючий був богом солдатів, оборонцем від ворогів, і із задоволенням гримотів своїми зброями, мечучи блискавки, коли Водяник дарував людям дощ.
Світлоносець міняв дні з ночами, запалюючи то сонце, то місяць, щедро посипаючи небо іскрами зірок, й змінював пори року, щоб не набриднути одноманітністю.
Торгуючий допомагав налагодити обмін товарами між королівствами й був помічником всім мандрівникам, бо яка ж торгівля без подорожей. Дороги й їхня якість були під невсипущим його контролем, тому Торгуючого вшановували й розбійники.
Вмілець дав людям ремесла й сприяв їхньому процвітанню. Науки він також взяв під своє заступництво, тому що ремесло неможливо без знань.
Матінка навчила скотарства й землеробства, стежила за плодоносінням усього в природі й за здоров'ям плодоносних. Лікарі й травники почитали в ній свого Вчителя й разом із хворими заклинали її про зцілення.
Поводир мав звичай відкривати Переходи між мирами, уводячи від загибелі різні племена й народи, йому довіряли проводжати покійних під час їхнього останнього переходу – з життя в смерть і там розподіляти їх за своїм розсудом. Саме Поводир вивів у Соргон людське плем'я з якогось миру, що гинув, та й не тільки його. Гноми, ельфи й орки теж прийшли сюди крізь Переходи, але в храмах Поводиря не з'являлися: чи то приписували свій порятунок, через незнання, комусь іншому, чи то не вміли бути вдячними.
До богів у Соргоні ставилися як до сусідів, тільки мудріших і досвідчених – і порадять, і допоможуть. Їм зводили храми, собі ж, ховаючись від тягот мирського життя, будували монастирі.
Всі дев'ять Храмів не залежали від світської влади й границь королівств. Керували ними Верховні служителі, які вибирали для своїх резиденцій підвідомчі храми й монастирі в будь-якому місці, що сподобалося, кожного із Дванадцяти королівств. Звідти и керували, не втручаючись у справи державні, керували ледаченько, не кваплячись, як було заведено здавна.
Соргонські королівства, у духовному плані, являли собою тихий патріархальний мир, але мир, населений людьми, у яких усе – до пори, до часу.
Людське марнославство не має меж, як і людська самовпевненість, і з висуванням у первосвященики Поводиря примхливого й амбіційного Ардіффа, спокою в соргонському пантеоні прийшов кінець.
Опираючись на вміння Поводиря переміщатися між мирами, Ардіфф доводив його старшинство над іншими, явно місцевого значення, богами. При цьому не гидував і насильницькими методами рішення теологічних суперечок: підбурювані ним служителі Поводиря влаштовували бійки зі служителями інших Храмів, приводячи в здивування цими неподобствами віруючих, які у своєму житті звикли користатися заступництвом всіх богів Соргону.
Переїзд Ардіффа до своєї резиденції в Раттанар зробив це королівство центром склок і релігійного фанатизму. Фірсофф терпів недовго. Він видав два закони: одним – створив нову установу для рішення між Храмами спірних питань і назвав її – Храмове Коло, натякаючи, що першості якого-небудь Храму в ньому не потерпить. Другим – дозволив публічні тілесні покарання служителів Храмів, що брали участь у бешкетуваннях і бійках, «аби різкою втлумачити через м'яке місце в розбещені душі служителів благочестя й любов до навколишніх».
Ардіфф притих, але не вгомонився, і люди Паджеро не спускали з нього та з Храму Поводиря своїх пильних очей.
Тому стало відомо, що Храм Поводиря через підставних осіб скуповує зброю.
Стало відомо, що про це, по секрету, сповіщені інші Храми й теж скуповують зброю.
Стало відомо, що Ардіфф переконав Храмове Коло створити грошовий фонд для підтримки віруючих, виступаючих за включення до складу Кабінету одного зі священнослужителів, звичайно ж, для додання світській владі духовних зачинів.
Перелік із вказівкою кількості зброї, місць його зберігання й грошових сум, внесених Храмами до фонду, кілька днів тому Паджеро поклав на стіл Фірсоффа, додавши при цьому, що Храмове Коло підписало вимогу до короля ввести в уряді пост міністра по віросповіданнях – знов-таки на настійну вимогу наклавшого на це місце оком самого Ардіффа.
Тепер же Ардіфф рвався на прийом до короля, не випросивши аудієнції, немов загорнув, по дорозі додому, у трактир, до приятеля, щоб випити в нього кружку пива.
5.
– Радий бачити Вас, Ваше Величносте, – првосвященик стримано поклонився королеві, як рівному, і пройшов до його стола.
– Радий бачити вас, первосвященику Ардіфф, – особливої радості в голосі Фірсоффа не було чутно. – Сідайте. У вас проблеми? Знову поміж Храмами склока? – король невдоволено жмурився на строкату сутану Ардіффа, що імітувала своїм райдужним відсвітом Перехід – вона рябила в очах і відволікала погляд від обличчя співрозмовника.
–У нас, Ваше Величносте, проблем немає, – Ардіфф погладив рукою своє безволосе, майже жіноче, лице. – Проблеми, скоріше, можуть виникнути у Вас, Ваше Величносте. Віруючі незадоволені, що в складі Кабінету немає жодного священика.
– Для обговорення храмових проблем створене Храмове Коло. Там і розглядайте справи із незадоволеними. Кабінет існує для рішення питань, пов'язаних з керуванням королівством, а не для рішення теологічних суперечок
– По питанню представництва в Кабінеті Храмове Коло саме одностайне, тому я тут – аби передати вимогу Храмового Кола про членство в Кабінеті.
– Я давно помітив, що люди, чим би вони не займалися, завжди одностайні в питаннях, які їх зовсім не стосуються. Чого ви домагаєтеся, Ардіффе? Вам не вистачає влади у своєму Храмі? Чому ви замахуєтеся на владу Корони? Ви заразилися марнославством від баронів? Цікаво, як, адже ви не барон, ви взагалі не дворянин! Звідки така жадоба до влади?
– Мені не потрібна влада, я всього лише скромний священнослужитель, і виступаю від імені віруючих, захищаючи їхні інтереси.
– Всі віруючі в Раттанарі – піддані Корони. Їхні інтереси в Кабінеті представляють і, по-моєму, досить добре, міністри й радники. До речі, теж віруючі.
– Виходить, до них немає такої довіри, як до служителів Храмів! – Ардіфф переможно подивився на короля. – А це наводить на міркування, що світська влада не бажає або не може задовольнити сподівання народних мас, і вони йдуть до нас, у Храми, з усіма своїми лихами й мріями.
– Ви не могли б бути більше конкретним, первосвященику? У вас є який-небудь перелік цих самих лих і мріянь, що світська влада не задовольнила? Покажіть мені його.
– Ми не зробили такого переліку – не вбачали в ньому потреби: слова священика цілком достатньо...
– Достатньо для чого? Повинне ж існувати якесь пояснення, якесь обґрунтування для введення в Кабінет священика? Чи ви вважаєте, що слово первосвященика Ардіффа більше значить там, де навіть королеві потрібно доводити свою правоту?
– Хіба насмілиться хто-небудь брати під сумнів правдивість моїх слів? Особливо тепер, коли вони підкріплені авторитетом Храмового Кола.
– Особисто мені відомо, що дванадцять королівств Соргону мають лише дванадцять посадових осіб, які не можуть брехати ні за яких умов, і тільки в силу займаних ними посад – це соргонські королі. І не брешуть вони не тому, що настільки чесні – їм не дають брехати Корони, які вони носять. Слова всіх інших чи людей, чи гномів, ельфів або орків для мене завжди потребують або підтвердження чесності мовця, або повинні бути підкріплені фактами. Ваша чесність, первосвященику, для мене сумнівна, тому я хотів би побачити факти, що дають право Храмовому Колу що-небудь жадати від Корони. Дайте мені факти – і ми обговоримо правочинність вимоги Храмового Кола.
– Ви не смієте ставити під сумнів мою чесність!
– Чому ж?
– Тому що моїми вустами говорить бог!
– Я знаю. І ім'я йому – Ненаситна Жадібність. Вам хочеться всього побільше, причому, однаково чого: грошей, влади, того й іншого разом. Я добре знаю вашого справжнього бога й хочу бачити обґрунтування ваших вимог.
– Я хотів домовитися з Вами по-доброму. Не вийшло. Ну що ж, тоді попереджаю Вас, Ваше Величносте, що люди обурюються поки тільки в Храмах, і ми стримуємо їх, скільки можемо. Але можемо й не удержати незадоволених від виходу на вулиці Раттанару...
– Первосвященику Ардіфф, ви прийшли погрожувати мені бунтом? Ви думаєте, що мені не відомо, скільки вкладено храмових грошей у це збурювання? Ви думаєте, що приналежність до Храму Поводиря захистить вас від покарання? Або сподіваєтеся, що вас захистить та зброя, що захована в підвалах ваших храмів і монастирів? Так знайте ж, що в законі про заколотників нічого не сказано щодо полегшення для священнослужителів. І королівський прокурор Рустак, який дуже засмучується, коли злочинцеві замість плахи вдається потрапити на каторгу, із задоволенням займеться заколотом священнослужителів. Крім того, я не знаю барона, який пропустив би нагоду подивитися, що зберігається в касі вашого Храму. Ви принесли вимогу, Ардіффе? Дайте її мені, аби прилучити до справи, як доказ провини Храмів. Сподіваюся, що підписи під вимогою досить розбірливі, – король простягнув руку до первосвященика. – Давайте ж, ну!
– Я нікому не підкоряюся, крім Поводиря, – Ардіфф сполотнів, – а його влада вище Вашої, Ваше Величносте.
– Коли ви в храмі, у своєму Храмі, так воно і є, Ардіффе. І я не втручаюся у ваші з Поводирем справи. А тут – мій храм, мій і Кришталевої Корони, не забувайте про це, як і про те, що мій храм – весь Раттанар. Дайте мені вимогу Храмового Кола, ви ж за цим сюди прийшли, – Фірсофф взяв зі стола дзвіночок і подзвонив. – Лейтенанте Ілорин, допоможіть первосвященикові знайти сувій у складках сутани.
Ардіфф вийняв сувій і кинув його на стіл.
– Пам’ятайте, Ардіффе, що я вам сказав, – король розгорнув сувій. – Лейтенанте, проведіть первосвященика повз нашу допитну кімнату: нехай подивиться – йому буде корисно. Ардіффе, відповідно до етикету, ви повинні попросити дозволу піти, чи не так? Так попросіть же, поки я вас відпускаю!
Ардіфф проковтнув слину й прохрипів, піднявшись із крісла:
– Дозволите йти, Ваше Величносте? – він якось знітився, стисся. Строката сутана вже не рябила, а виглядала полинялою. – Я можу йти, Ваше Величносте?
– Зрозуміло, ви вільні, Ардіффе. Поки що вільні...
6.
Будинки Дворянських Зборів і Ради Міст перебували неподалік від «Багаття ветерана» й з’єднувались між собою критою галереєю, що було зручно для Паджеро: не так сильно впадали в око його пошуки членів Кабінету.
Він спішився біля Ради Міст і, кинувши повід слузі, що вибіг йому назустріч, пішов відразу до залу засідань, де тужливо сиділи, роблячи розумні обличчя, виборні міських громад із усього Раттанару й слухали оратора, який щось в'яло мимрив.
Глава Маард сидів на піднесенні й відверто нудьгував, всім своїм видом виражаючи безмежне терпіння й покірність долі. Побачивши у дверях Паджеро, він радісно підхопився й, зробивши жест – мовляв, продовжуйте без мене, чи ледве не бігцем направився до капітана.
Маард був величезний чолов’яга: ростом з лісового ельфа, він мав потужні м’язи гнома – такий собі гном-переросток, гном-велетень. І сила в нього була відповідна.
Якось декому із недоброзичливців спало на думку підкинути Маардові пакет з фальшивими золотими, і був він захоплений на місці злочину самим головою й декількома виборними. Розгніваний Маард ударив кулаком тільки один раз, але удар виявився смертельний – установити, хто підіслав цю людину, так і не вдалося, як не вдалося встановити й особистість убитого. Через відсутність лиця – після Маардова удару.
Здавалося, що від кожного кроку цього бородатого велетня здригався весь зал засідань.
– Капітане, ви врятували мені життя: ще трохи отой нудної промови, і мене б на смерть заговорив цей базіка. Що привело вас у наше «кубло словоблудства», як ви називаєте нашу Раду? Як бачите, жодне ваше слово не пропадає дарма, і навіть доходить до адресата.
– По вас, Маарде, не скажеш, що ви сильно зачеплені моїми словами.
– Чим я повинен бути зачеплений, якщо вважаю так само, як ви? Просто ваша назва більш точно передає суть справи, чим всі мої визначення, разом узяті.
– До речі про справи – я до вас в справі. Вас терміново хочуть бачити в палаці, але без зайвого шуму. Засідання Кабінету.
– Ви вже попередили Тараза й Велеса?
– Ні, я тільки-но почав сповіщати.
– Тоді їх не шукайте, вони обоє повинні бути тут незабаром – ми збиралися обговорити деякі питання. Я попереджу їх.
– Ви заощадили мені масу часу. Ваші сусіди сьогодні рояться? – Паджеро кивнув убік переходу до Дворянських Зборів. – Або ж розлетілися мед збирати?
– Розлетілися, але Геймар там: натаскує молодняк.
– Тоді до зустрічі, Маарде, і спасибі за допомогу. Завжди приємно зустрітися з дружелюбно настроєною до мене людиною, – Паджеро простягнув Маардові руку.
Той з почуттям потис її:
– Радий бути вашим другом, капітане. До зустрічі.
7.
Дворянські Збори зустріли капітана гучною порожнечею, тільки десь у лабіринті коридорів, крізь глибоку воду тиші, невиразно й глухо ворочалися людські голоси.
Паджеро пішов на них, подумки готуючись до майбутньої зустрічі: барона Геймара він не лише терпіти не міг, просто на дух – не виносив. Геймар був не тільки пихатий, зарозумілий і нахабний, як більшість баронів, він був лідером тієї більшості, яка нав'язала королеві закон про посади радників, що дозволяв займати ці посади тільки дворянам. Фірсофф ухилитися від прийняття закону не спромігся, але, хитро маневруючи, примудрився одержати в радники Лонтіра й, недавно, Яктука – людей, хоч і освічених, але недалеких, і кожну їхню пораду перевертав на потрібну собі сторону, присуджуючи:
– Ось, завдяки пораді мого радника такого-то, я прийняв рішення...
У цій фразі все було правдою: і порада була, і рішення приймалося завдяки пораді, та – загадка: одне не збігалося з іншим, і обоє радників ніяк не могли второпати, чому, по суті правдива, ця фраза зовсім не відповідає істині.
Барона Геймара капітан застав в оточенні молодих дворян за досить жвавою розмовою. Побачивши Паджеро, вони примовкли й уп'ялися на нього з очікуванням.
– Пане барон, у мене до вас справа.
– Кажіть, капітане, у мене немає секретів від моїх друзів, – барон широко розвів руки, щоб показати, що він включає в число друзів всіх присутніх. Молодь схвально зашуміла.
– Добре, я доповім, що не знайшов вас, – капітан повернувся до виходу.
Барон зрозумів, що перебрав міри – Паджеро навряд чи прийшов би до нього без доручення Фірсоффа, і, ображаючи посланця, він тим самим ображав короля.
– Заждіть, капітане, який ви, право, окріп. Молоді люди вже розходяться, і ми можемо спокійно поговорити.
Кімната швидко спорожніла, і Паджеро, підійшовши до барона, тихим голосом вимовив:
– Мені доручено, терміново й без шуму, зібрати Кабінет. Вас чекають у палаці, бароне. Це – доручення короля. Тепер – особисте. Якщо ви, бароне, ще раз дозволите собі подібну витівку, коли я виконую доручення Його Величності – я вб'ю вас, не замислюючись, – лице Паджеро стало страшним, і барон злякався: капітан ніколи не порушував своїх обіцянок.
– Що ви, капітане, я зовсім не збирався скривдити ані вас, ані, тим більше, короля. Якщо ви вважаєте себе скривдженим, пробачте мені. Все це так ніяково вийшло...
– Я вас попередив, бароне, – Паджеро повернувся й вийшов.
8.
Допитну кімнату придумав Паджеро для Геймара, коли обговорювався закон про радників. Це була ретельно продумана декорація з різних знарядь катувань, заляпаних свіжою кров'ю, що підвели з обробної палацової кухні.
Фірсофф, подумавши, вирішив її не використовувати, але зберіг «на майбутнє». За два роки свого існування допитна кімната просочилася й засмерділа кров'ю, від вогкості стіни покрила цвіль.
Кульгавому ветеранові, що стежив за готовністю кімнати, Паджеро сказав:
– Прибирай, але не ретельно, щоб не поплутали з лазаретом. Блищати повинен тільки інструмент, та й то крізь плями крові.
Ветеран перейнявся й намагався не зіпсувати зовнішній вигляд кімнати, дещо додавши й від себе: на столі лежала гірка зубів, а в кут «закотилося» час від часу змінюване свиняче око. Паджеро нововведення схвалив.
До допитної кімнати вів куций коридорчик, що мав два виходи, і з двох сторін був відгороджений ґратчастими дверима. Вони охоронялися посиленою вартою: по три солдати на кожних дверях. Серед солдатів ці двері вважалися постами бутафорськими, вигаданими капітаном тільки з метою позбавити їх від неробства, і за два роки ніхто зі стражів так і не зацікавився, що ж, власне, він охороняє.
До постів іноді доносився з кухні шум ложок з виделками, що пересипалися в мийці, і, частіше, стукіт сокири з обробної кухні.
Ілорин підвів Ардіффа до першого поста:
– Як там, тихо? – він кивнув убік кухні, а здавалося, що на допитну.
– Вже так, пане лейтенант. З ранку було набагато голосніше – сокиру отут здорово чутно, – солдат відчинив ґратчасті двері. – Виходити тут же будете?
– Ні, через той вихід.
– Тоді я замкну за вами, пане лейтенант.
Ілорин відкрив двері в допитну:
– Бачите, як нам не повезло – уже нікого немає. Проходьте, будь ласка.
Ардіфф зацькованим поглядом оглянув кімнату:
– Як він може?! Це з жахливо...
– Що поробиш: кількість ворогів Корони росте, і дехто з них готовий узятися до зброї. Слова на них не діють. Доброту Його Величності вони приймають за слабкість, і, навіть, один раз прощені, починають вірити у свою безкарність, – Ілорин імпровізував у рамках заготовленого Паджеро тексту. – Його Величність не бажає цього, але йому не залишають вибору.
Ардіфф помітив у куті свиняче око, і його вирвало.
– ...да-да-вайте... підемо з-з-звідси...
– Звичайно, пане первосвященик.
– С-с-скажіть, лейте-е-енанте, ви ча-а-сто проводжаєте сюди людей?
– От, як вас, щоб потім піти?
– Т-так.
– Чесно кажучи, пане первосвященик, з вами – перший раз. Ви перший, хто, побувавши отут, звідси йде, – Ілорин уже ледве стримувався. Лице його від зусиль стало червоним. – Прошу сюди, – просипів він, придушуючи сміх. – Сюди прошу...
9.
Паджеро залишалося сповістити барона Інувіка.
І тут справа теж була досить делікатна: для дипломата репутація – знаряддя виробництва, як молот для коваля або меч для солдата.
Позначившись нездоровим у міністерстві, а для сім'ї – виїхавши на полювання, барон уже два дні пропадав у тихому, непомітному будиночку на окраїні Раттанару, що належав молодій швачці, яка, це абсолютно точно знав капітан, була не зовсім швачкою й зовсім не так молода, як здавалося. Їй було біля п'ятдесятьох, кликали її Ліла, і в неї був син шістнадцяти років, лицем та фігурою – викапаний Інувік.
Сина кликали Довером, капітан бачив його кілька разів у фехтувальному залі Тусона, де навчалися небагаті жителі Раттанару – зрозуміло, що при повній подібності з батьком і мовлення не могло бути про відвідування престижних фехтувальних залів, куди ходила вся знать міста.
Довер тримався скромно, з достоїнством, і викликав у Паджеро симпатію, втім, як і його батько: Інувік був одним з деяких баронів, яких строгий командир палацової стражі поважав. Не просто терпів, не просто мирився з необхідністю спілкування в силу своєї служби, а глибоко, по справжньому поважав, як гарний професіонал завжди поважає іншого професіонала.
До цієї поваги додалося співчуття, коли капітан довідався про роман Інувіка із селянкою Лілою з родового маєтку Інувіків.
Примусове одруження на одній з далеких родичок Геймара (старий барон Інувік не зважав на бажання свого сина) не перервали цього романтичного зв'язку. Навіть тепер, через багато років, Інувік зберіг свої почуття до простушки Ліли, і ретельно оберігав і її, і сина від життєвих негод.
Уриватися в тихий будиночок «швачки», нехай навіть і з важливої причини, капітан не хотів, але викликати Інувіка все ж таки був повинен.
План дій Паджеро обміркував заздалегідь і до будиночка Лили збирався їхати, попередньо відвідавши фехтувальний зал Тусона, торговця дичиною й знайомого возія, у якого мав намір найняти сани.
На Базарній площі, по дорозі до торговця дичиною, капітан перестрів забавну пару: маленький сухенький дідок тяг за руку здорового, років п'ятнадцяти, бельбаса з розгублено-винуватим обличчям, і щось енергійно йому втолковував. Бельбас не виривався, тільки старанно ховав від навколишніх червоне від сорому лице.
У дідку Паджеро впізнав майстра-мага Кассерина, найвідомішої серед магів Раттанару людини. Кассерин присвятив все своє життя пошукам магічних талантів, і будь-яка школа магії охоче приймала учнів, що рекомендував особисто він. Звичайно, це були дітлахи п'яти-шести років, рідше десятирічні. Такого дорослого хлопця серед підопічних Кассерина капітан бачив уперше.
«Треба довідатися, хто він, у чому його талант, – подумав Паджеро. – Це може виявитися цікавим».
Заплановані зустрічі із возієм, Тусоном і торговцем дичиною пройшли без ускладнень, і капітан незабаром сидів у невеликому кабачку недалеко від будиночка «швачки», де розмовляв із хлопчиськом, що прибирав столи:
– Ти знаєш Довера, сина Ліли?
– От з того будинку? Так, знаю. Він добрий, завжди дає двійко мідяків, коли я його обслуговую.
– Тоді віднеси йому цю записку – я теж дам тобі двійко мідяків.
Хлопчисько обернувся дуже швидко, хоч і задиханий, але й задоволений:
– Передав, пане.
У його протягнену долоньку Паджеро кинув дві мідні монети.
Незабаром прийшов Довер, і почав здивовано оглядатися. Капітан підкликав його рухом руки й приклав палець до губів: «Мовчи».
Довер, підійшовши, сів.
– Ти мене знаєш?
Довер кивнув.
– Тоді слухай уважно. Записку Тусон писав на моє прохання, так що тебе викликав я. Не називай мене на ім'я, взагалі давай без імен. За дверима кабачка очікують сани з убитими кабаном і п'ятьома зайцями. Відвезеш сани додому й віддаси схожій на тебе людині. Нехай терміново вертається з полювання до себе. Я через півгодини прийду кликати його на службу. Справа дуже важлива. Ти все зрозумів? Повтори.
– Відвезти сани з дичиною додому, віддати мисливцеві, щоб він повернувся з полювання. Через півгодини за ним прийдуть.
– Все правильно, молодець. Давай, дій.
10.
Після повернення до палацу капітан переконався, що обоє радників вже тут і, зробивши вигляд, що ганявся за ними по всьому місту, запросив на засідання Кабінету.
