Лелеки від спеки ховалися в схованки. Буханки хліба кришилися на мисці. Чисті свині бруднили свої рильця в ріллю вологу. В ногу гуляли кури і курчата. Від чату мій друг не може вже третій день відірватися - умиватися взагалі йому не дуже вже і хочеться. Зустрічатися він любить із людьми віртуальними - реальними які насправді є зовсім нетакі. Отакі то справи. Кави виливши на фіранку - зранку я почув телефонне вібрування. До побачення село я їду в місто на нормальне існування.
Побачивши міські масиви і залузганні насінням під*їзди - поїзди хотіли швидше втекти від цього вокзалу. В залу - найбільшу кімнату я зайшов вайлувато. Кудлаті подушки розкидані в закуття дивану. У ванну після того я пішов, щоб вимити із нігтів багнюку. Гадюку, коли я бачив на селі, не веселі тоді в мене були думки. Сумки вже були зібрані - тому до фестивалю готуватися не потрібно. Згідно з графіком я прибув на вокзал приміський. Близький друг і друга друзі були всі в напрузі. Ще б пак, Шпак - обіцяв що там буде болото і смажена «Мівіна».
Провідниця, як еластична киця, носила нам чай і ставила його на сірий стіл. Сопів мій сусід в ніс. "Чий цей чай?". "Стій - не пий - чай цей мій". Промовив сусід, який колись був на "Країна мрій". Там грав гурт Вій.
В горах хмари рвалися на шматки. Шоколадки зразу я починав спожинати. Чекати їжі було не простим ділом. Тілом всі відчували холод. Голод помаленьку втамувався, дізнався він що таке суха лапша. Наташа, дівчина Шпака, вміла смачно її готувати. Копати почали яму для багаття. Знаряддя шукали не довго. Довгу палку віднайшли під парканом. Стаканом всі стукнулися - щоб відпочинок став хмільно-веселим.
На вершині нині лежав сніг. Збіг я в кедах по ньому. Втому відчували мої ноги. Трохи давалося в знаки плоскостопія. Утопія - ідея нереальна- але досить легальна - позичити в місцевих шматок хліба - щоб зробити канапочку.
Собака махаючи хвостом - за котом гналася щодуху.
Ніч настала темна. Чемна дівчина і чотири хлопці сиділи біля вогнища. Смажили сало - пили шмурдяк - будяк похитувався від вітру.
Дівчина була в окулярах, струнка і неп*яна. Палила цигарку. 17 років - це той вік коли дівчата вирішують палити цигарку.
Праворуч від неї сидів хлопець. Хлопець не її. Ніколи не сидів. Волосся як літня колосся в нього було довге, сухе і нікудишнє. Щетина виднілася навіть у саму туманну погоду. Він сьогодні випив тому на душі брати-коти почали шкребти. Нещасний, весь негатив, сприймав у свій бік. Назвемо його Хлопець у штанях спортивних (далі Хушс).
Праворуч від нього сидів я. Я був не надто… але досить тверезим і сонним щоб розуміти про що розмовляють навколишні люди біля багаття. Мені було наплювати чим закінчиться ця історія - тому я говорив мало.
Праворуч від мене сидів мій друг. Він був не надто п*яним, але досить прискіпливим. його звали Ростиславом Арсеновичем. Він був у зеленому чи жовтому блейзері, тому дощу не боявся.
Праворуч від Ростислава Арсеновича сиділа людина. Він був музикант. Принаймі, таким себе уявляв. Музикант любив мати свою думку і вважав правильним висловити її завжди і всюди - не зважаючи на те, що всі не хотіли його слухати.
- от я не хочу хвалитися але таку дівчину як я, важко знайти. - промовила 17-ти річна дівчина в окулярах, затягуючи цигарку.
- хих - прохикнув Ростислав Арсенович - чо ти так думаєш?
- ну дивися, от...
- а я думаю що всі ви просто багато випендрюєтесь - перебив струнку музикант. - от в мене була дівчина і вона сказала мені...
- дай дівчині сказати - крикнув Хушс - дивись, ти була єдина людина хто до мене сьогодні підійшов, коли я був сам...
- ооо, коли я був сам, то я так нудився. взагалі так не люблю бути сам - продовжував перебивайло.
- ні, от я не хочу хвалитися але таку дівчину як я, важко знайти.
- ... і я не можу себе знайти - Сказав я.
От така то історія моя.
