Час занадто швидко пливе, та маленькі шматочки мене і тебе ще зосталися у цьому чорно-білому світі. І наші показники - теплі вуста, що розчинялись з вечоровим небом і мерехтливими зірками споконвіків. Наша пам"ять - наша зрада, яка зодягає кожен світанок у райські кольори суму і самоти. Але ми живі. Скупий крок ми робимо для інших, але, здається, відкриваємо шлях у небеса, а вони, як відомо, завмирають на стежці, бачучи роздавлене сонце. Поспішаючи у вирій самотності, забуваємо найщасливіше, і це те, що наші пальці вже звикли до чорних і білих клавіш п'яніно цього життя і людей(з посмішкою або похмурих, лицемірних або ж добрих і, нарешті тих, хто вміє завчасу вимовити слово "пробач"). Увіходимо у двері долі і шукаємо того солодшого. Покуштувавши забороненого плоду, вдивляємось у ніч з думкою, що вона занадто швидко настала, тепер не вистачить світлої денної хвилинки для того, щоб подолати спрагу. Ми тримаємось за руки, сподіваючись зігрітись, а згодом зустрічаємо лише холод, проте надія засипає останньою, та вічним сном, як будь-які невисловлені думки. І тихим внутрішнім голосом просимо в інших допомоги, хоч і самі знаємо, що ніхто не віддасть своєї маленької зіниці заради нас, то що вже говорити про серце, глибоке, сповнене найсильніших почуттів.
Інколи, хочеться поглянути на речі з іншої сторони, дати думкам, що страждають, волю, і не мучити себе холодними та мінливими надіями, бо те марево, опадаючи на душу, викарбовує у ній бліді сліди. Вони тримають серця на відстані аж поки не прийде час, якщо він узагалі зашелестить і дасть про себе знати. А коли єдиний, той що ніколи не втомлюється, кожна секунда якого для мене так дорога, прокинеться і набере світлих кольорів, повипалює полум'ям сліди, настане хвилююча мить, наша мить: незримі почуття рватимуться на волю зі своїх кліток, або ж, немов самотні, шалені вітри, ми досі, не знайшовши один одного, тинятимемось між будинками і, шукаючи знайомі очі, будемо ще раз переконувати себе: "Ні, сьогодні не зустріну..." Завтра буде новий день, свіже повітря і відцвілі троянди почнуть палати у сльозах, а якийсь сумний журавель відлітатиме у вирій (там немає холоду...), навіть не здогадуючись, що його журавка тужить за ним. І він ніколи більше не почує, як плачуть її очі, тріпоче серце. Згодом, запах конвалії нагадає йому її ніжне пір'я, але...
Передусім зміст є у мовчанні, бо це - людська передмова. Як добре навчитися лагідно мовчати, додержуючись скромності та тендітності коло рідних очей, що пронизують наскрізь, мов мечі, коло теплих плечей, об які інколи вдаряєшся, наче об камінь, а часом, не питаючи, залишаєш на них відблиск сліз. В очах ближніх назавжди залишуться наші солоні краплинки, а у наших маленьких озерах - їхні незабутні слова, бо друзі світяться для нас, а ми палаємо задля них. Скільки на світі є скорбот, що глибоко вразили, скільки речей, які дуже важко пояснити, але доля готує сюрпризи, та як знати, що завтра скаже небо сонцю: чи забирайся, чи проходь...
З кожним днем стає усе більше ангелів, і з кожним днем ми усе більше й більше втрачаємо крила, а свідомість залишається для того, щоб продовжувати війни сердець не тільки осінню і зимою, а весною і літом. Спочатку ми забуваємо усі негаразди, а згодом - і любов... Душа без неї не душа, а тіло прагне насититися швидким серцебиттям. Душа боїться болі і, водночас, інколи дуже прагне постраждати. Душа... Вона таїть у собі слова, які можуть в будь-яку хвилинку випурхнути на волю, наче птахи, стривожені бурею, сильним вітром, сірими хмарами.
Людина - палке сподівання,
Людина - нестриманий час.
Людина - як трунок мовчання,
як вогник, котрий не погас.
Не всі люди відчувають поряд жваву підтримку, посмішки рідних людей, але біля кожного розквітає наш світ. І так важко змиритися з тим, що квіти хиляться не від роси, а люди - не від сліз. А тепер, про берегині людських почуттів: вислови, котрі вчиняють над нами то жорстоку владу, то возвеличують серце тендітною ніжною красою.
"Їхні руки, здавалось, ніколи не розлучаться, а душі не забудуть одне одного... Але кілька хвилин залишилося до зради, і один крок до припинення миттєвості щастя, взаєморозуміння. Ці душі, наче сповнені однієї і тієї ж жаги до життя-буття, не розлучались, доки їм не судилося почути неспіваної ніким до того часу пісні про розлуку. У кожного вона своя, та пісня. У кожного свої репліки, у кого "Я тут не для тебе", а в кого "...живи, не забувай". Та як важко, коли порушується віра одне в одного, набридає тримати свою вічність разом, блакитно-голубе небо накрапає у лукаві сни холодною вогкістю. Вони не були приречені на страждання, ні... Тільки помилки били своєю яскравістю їх тоді, коли вечір на ночвах приносив зірки, а дощ перерізав щастя. Одного разу він перерізав його навпіл і наказав таємними голосами триматися подалі, мовляв, що відстань - найкраще. Вони намагалися вбити самотність у розвагах, у пошуках нової дружби. Але жоден з них не усвідомлював складності, що люди, у яких незрадлива пам'ять, не здатні забувати збудовану на обох серцях, велику, світлу, обдаровану особливими муками і стражданням, дружбу... Іти в світ без неї було складно. Міняючи адреси, відправляли листи, але і вони не доходили, а щось таке таїлось у словах, викарбуваних простим олівцем або ж чорнильною ручкою. Руки не отримали жодного листа... Колись ангели згадають їм сльози - уже невидимі, згадають загублені листи, бо немає нічого неможливого й недосяжного..."
