Марія Микицей – дивовижна суміш, в якій поєднався цілий спектр творчих барв. Як журналістка працювала у багатьох виданнях, найчастіше пише про культуру. Займається також літературною творчістю, їй підвладні і проза, і поезія. В поезії відчувається музика слів, душ, небес… У білих віршах майже відсутні розділові знаки, але їх і не потрібно, щоб торкнутись глибин творчості. Коли вона читає вірші, приваблює якимось дивним магічно-емоційним голосом. Їй притаманний науково-творчий підхід та парадоксальність думки. Цікаво, ким вона була у попередньому житті? Може вороною?..
На початку нашої розмови пані Марія зізналась, що вона залюбки повернулася б за шкільну парту, але це, на жаль не можливо.
- З чого все ж таки почався шлях у журналістику?
- Все почалося з віршів. Перший написала на п’ятому курсі. Якось по дорозі в інститут ядерних досліджень їхала у тролейбусі і побачила вірш, який висить у повітрі. Мені трохи дивно було, що окрім мене ніхто не бачить. Так я почала писати.
- Чи мали Ви намір стати поетесою? Адже, навчалися на ядерного фізика, якось ці речі не зовсім сумісні…
- У мене була тоді якась така гарна мрія – видати книжку. В той час я була впевнена, що стану фізиком. В Києві був магазин "Поезія". Коли мені сильно хотілося книжки, то приходила туди. Там лежало безліч книжок, закладених від підлоги до стелі. Їх ніхто не купував. Тоді я запитувала себе: "Невже ти хочеш, щоб твоя книжка отак лежала і її ніхто не купував?" Ні, я цього не хочу. Отже, мені цієї книжки не потрібно.
- Переді мною лежать дві Ваші поетичні збірки "Саламандра" та "У затінку шафранів". Мрія здійснилася?
- Це не перші і, очевидно, не останні книжки. Тобто, ніколи не потрібно зарікатися, що ти у житті чогось не будеш робити чи чогось не хочеш. Найважливіше – це займатися тим, чим подобається.
- Обидві Ваші збірки мають незвичні назви. Мені здається, наче в них є прихований підтекст.
- Спочатку хотіла назвати збірку "Саламандра" інакше: "Хвіст комети", але потім вирішила, що не всі зрозуміють. Назва з'явилась, я була в горах. Дивлячись на зоряне небо, побачила напис вогняними готичними літерами.
- Про що Вам найбільше подобається писати?
- Про те, чого немає в дійсності, але що живе у моїй голові. Те, що я можу вигадати. Я це бачу. Мені цікаво писати про те, чого не існує, бо те, що вже є не надто приваблює. Відкрию таємницю – почала писати роман. В ньому різні казкові герої: кривенька качечка, Івасик Телесик. Я їх ніколи в житті не бачила, але я про них пишу. Отже, все можливо. Але намагаюсь писати переконливо. Наприклад, гортала підручник з зоології, коли писала фрагмент, як ворона перетворюється на вовка. Сиділа місяць і вчила анатомію цих тварин, бо для мене це було дуже важливо. Писала так, щоб в це повірили, якби це могло б відбутися. Так би мовити, за всіма законами природи.
- Чи є якесь найулюбленіше місце, де приходить натхнення?
- Біля вулиці Ленкавського (неподалік старого млину) є старий єврейський цвинтар. Там приходить натхнення, бо так тихо, спокійно, затишно. Там навіть цікавіше, аніж на стометрівці. Ще я люблю їздити в гори.
- У Вас є письменники, яких любите перечитувати?
- Однозначно, в першу чергу – Станіслав Лем, Габріель Гарсіа Маркес. Пам’ятаю, читала його книжку, а в той час видалась така осінь холодна, падали дощі, а в книжці цього автора, була суцільна спека, сонце. Це було так добре, склалося враження, що я грілася під тим сонцем, а не дивилася у холодне вікно. Ще є така класна книжка, яку я прочитала останнім часом – "Гіпер простір" (Мічіо Кайку). І там дійсно цікаві речі, автор пише, наскільки людські можливості обмежені в порівнянні з Всесвітом.
- Ваш стиль написання – справжня готика, і у ваших поезіях переплітаються готичні мотиви. Вам подобається цей стиль архітектури?
- Люблю готичний стиль, архітектуру, але в нас цього немає. Навіть у Львові.
- Чи керуєтесь Ви у житті якимись принципами? І чи маєте певне кредо?
- Так, я собі придумала якісь принципи. Ніколи не роблю те, чого робити не треба, тобто те, що справді не потрібно. Щодо кредо, то я ніколи не йду на компроміси. Вони ні до чого не приводять. Завжди залишаюсь при своїй думці.
- Отже, у тому, що Ви покинули ядерну фізику, винна поезія. А як склалось, що Ви поринули у журналістику?
- Виявилось, що у Івано-Франківській газеті "Комсомольський прапор" потрібна журналістка. Коли я прийшла, мені запропонували декілька тем. Я це випробування успішно подолала і почала там працювати.
- Скільки часу Ви вже працюєте у сфері журналістики?
- Ой, давно вже. Певне, п'ятнадцять років. Після "Комсомольського прапора" (потім він називався вже "Світ молоді") я працювала у газеті "Високий замок". Власне, газета виходила у Львові, а я була регіональним представником, і робила івано-франківські сторінки.
- Розкажіть більше про те, що ви робите сьогодні.
- Працюю в Головному управлінні МНС Івано-Франківської області, роблю відомчу газету для рятувальників та пожежників "Лінія 01". Вона пише про страшні випадки, які у нас трапляються та про те, як запобігти трагедіям.
- Тобто це газета жахів?
- Саме так. Але вона має невеликий наклад і призначена лише для працівників структур МНС.
- Чи подобається Вам робити таку роботу? Постійно писати про такі страшні речі. Чи потребуєте психолога після того, як напишете про всі повені і пожежі?
- Нічого подібного. Я знаходжу релакс у якихось добрих книжках. Це майже те саме, що й дивитися американські фільми.
- Як сприймають газету читачі – рятувальники, пожежники?
- Не знаю, чи вони все в газеті читають, але знаю, що дуже люблять бачити себе на фотографіях.
- Що саме Ви робите у редакції газети "Лінія 01"?
- Абсолютно все. Моя робота – це взагалі унікальний випадок у журналістиці: сама пишу тексти, сама редагую, макетую, верстаю і відношу все в друкарню. Словом працюю за п’ятьох.
- Зате, мабуть, Вам не доводиться, як іншим журналістам, шукати справжніх героїв. Поряд з Вами люди, які рятують людські життя…
- Справа в тому, що ці люди, які роблять героїчні вчинки, вони себе героями зовсім не вважають. Ось був випадок у Рогатині минулого року, коли завалився старовинний підземний хід і потрібно було рятувати людей, що там залишилися. Я спитала 21-річного рятувальника, який спустився у вузький тунель, чому він це зробив, адже він міг відмовитись. Він просто відповів, що був найхудішим і тому тільки він зміг пролізти у тунель, а про все інше не думав.
- Дякую за розмову.
