in the western sky, my kingdom come
so still, so dark all over europe
and I ride down the highway 101
by the side of the ocean headed for sunset
for the kingdom come for the
black, black planet
black, black world
run around in the radiation
run around in the acid rain Black Planet, The Sisters Of Mercy
Сонце згасало на поталу. Блакить уже приречено назавжди. Її погибель вивільняє шлях яскравій барві нової доби. Новітній і жагучій, живій і сонцедайній барві потаємних пророцтв.
Луснула порцеляна вишньої тверді. Бліде небо розтріскалося, розсипалося на дрібні сколки. Скін предвічного небовиду зачаровує і лякає. Це видовище невимовно трагічне і болюче. І водночас вишукане й шляхетне. Утім, смерть блакиті не залишає в моєму серці смутку. Відчуваю, натомість, несподівану радість оновлення, святочну таїну пологів нової барви, яка бурхливо народжується звідусіль.
Лазурові сіжинки небопаду м’яко лягають у сиві кучугури попелу. Чорну землю спалено світовими пожежами, кислотними зливами й опроміненням. Зґвалтовано, сплюндровано, спотворено витворами людського ґенія. Блакить конає на згарищі занедбаних і нездійснених мрій. Друзки минулого неба повільно спадають долі. Стареча твердінь тихо вмирає – заради неба нового. Жовтого Неба!
…Він рухався зі Сходу, разом зі світлом, хлюпав босоніж по чорному склу гімалайського моря, по коліна в снігу африканської тундри, видирався дюнами амазонської пустелі...
На Заході підіймається Сонце. Услід за ним здіймається великий рух. Новим барвистим небом тягнеться валка незлічених леґіонів екзотичного птаства, казкової звірини, небачених морських істот, велетенських рибин і китів. Схилами курганів зводять сфінксові обличчя до новопосталого неба грудомахи істуканів. Пробуджений подив тремтить веселими промінчиками на віковічному граніті їхніх парсун, розжеврюється каганцями у кам’яних очах, уже було зарослих пухнастим мохом. Кургани могил простиляються далеко за видноколо, губляться ген-ген за обрієм. І вливаються до широкої зоряної ріки – Чумацького Шляху. Він прибув звідти до нас. Прийшов цим Шляхом зі Святої Землі. Йому незабаром уже повертатися.
У глибоких надрах гір, у тиші печер, ченці в жовтих шапках зберігають мудрість Всесвіту. Невпинними молитвами й подвижництвом вони стримують останню руйнацію світу. Викресають воду з каменю. Крученою стежиною, що зміїться по-під хмари, плентаються один за одним, з глечиками по вінця живої води. Вони відають значення милосердя. Не відчувають ані холоду, ані спеки. Їх не турбує ані голод, ані спрага. Вони зберігають таїну найпотаємніших таємниць. І мовчать про Нього та про Його Наказ.
Від старого й звичного, традиційно синього небосхилу не залишається вже анічогісінько. Лише порожнеча й глухий біль втрати в чужих серцях. Жах невідомого в схарапудженій думці випадкових зайд. Сподівання, бажання та марево. Збурливі барви Неба Нового вирують над головами гомінливих збіговиськ.
Годі журитися, сестри й братове. Нумо до праці! Підіймаймо вітрило! Наше горде й могутнє вітрило. Нашу силу волі й духу, знаряддя для руху за Вітром і Сонцем.
Спалахом барв на маківці щогли розгортається і пломеніє яскрава бандера. Прапор Володаря Світла. Вітер кличе до нових випробувань. Це тільки початок. Привітаймо ж новий колір віщих снів. Колір Живого Неба.
…Ніч на Сході, ніч на Заході. Чорна злива зла заливає всю Європу, аж за видноколо. Почорнілі землі – згарища скільки око може сягнути. Розливається чорна повінь за обрій. Моє авто зненацька сповільняється, мотор хрипить і захлинається. Я моторошно скеровую на узбіччя. Машина котиться й завмирає обіч спорожнілого шосе. Сиджу за кермом нерухомо, скутий жахом. Глипаю в дзеркальце: бачу в ньому два сонця крайнеба там, де не повинно бути жодного. Закам'янілі очі мої не в змозі далі стримувати сліз...
Нарешті Він прийшов. Стомлений довгим шляхом. Спраглий і знесилений. Засмучений турботами і печалями.
Він сідає край порослої мохом брили, відперезує меча, устромлює гостре лезо в ґрунт – кам'яніє меч, стає загадковим наскельним хрестом. Він знімає з плеча торбину, кладе поруч. Дістає подорожній бокляг з джерельною водою, наливає в корець і пригощає мене. Жадібно ковтаю чисту й дзвінку прохолоду. Тільки-но випив усе, вмить бачу світло. Буцім шори спадають з очей. Знову бачу небо. Справжнє небо, цільне й непорушне, осяйне та святе. Живе Небо!
Яка це радість – бачити своє рідне небо! Цей споконвічний, потаємний, упродовж віків забутий, заборонений, занедбаний, аж урешті відновлений небокрай. Моє Жовте Небо!
Він прийшов і пішов. Він приніс мені свій Заповіт. Чорне чорнило, вправне перо та білий аркуш паперу. І мовчазний Наказ. Наказ писати. Усе решта – залежить від мене.
…такий Наказ дала й Потала. Далай-Лама, Дарамсала... Шамбала...
