… Вона сиділа на великому камені серед гірської ріки. Дивилась у воду. Хвилі навколо грали мелодію, яка змушувала забувати про все. Вони підхоплювали думки, гралися ними і гнали їх кудись на своїх крилах. Від того ставало якось так легко і порожньо. Так би трохи пожити, - отак сидячи, вірити, що зникаєш, зливаєшся з хвилями і повітрям. Вона напевно справді в це повірила, але вранішній холод не відпускав її за межі свідомості… Спочатку прозорість туману огортала дівчину… Їй було байдуже, холодно, самотньо і потрібно. Вже майже не відчуваючи тіла, вона пестила своєю рукою повітря. Це божевілля продовжувалось до перших опіків, які відчула на щоці. То були сльози. Вони довго збирались. Кожен стук серця давав їм поштовх, але вона їх не відпускала. Вони почали заповнювати весь простір очей. Їх колір інколи змінювався. Знаєш, як змінюється колір очей у дітей. Коли вона раділа її очі випромінювали щастя, наливаючись блакитними барвами неба. Та зараз ті озера мали темно-сіре забарвлення. Вони не давали бачити. Спотворювали зображення всього навколо. Дівчина навмисне не заплющувала очей, насолоджуючись цим тривким злиттям неба, землі, води…
Все тривало майже вічність, але ж майже. Раптом дві сльозинки зірвались майже одночасно. Одна розбилась об сірий камінь, а інша об хвилю. Дивно, сльози стали прозорими і мабуть дещо солоними. Заплющивши очі можна було відчути ще кілька гарячих крапель, котрі падали так само як і попередні. Та їх уже не бачили, тому ніхто не знає як закінчилось їхнє існування. А можливо лише почалось?
Дівчину охопило кілька відчуттів, яким ще досі не знайшла пояснення. Перше, то було дивне полегшення, наче тепер вона зможе перетворитись на птаха. Друге, то подих, що вирвався на волю від шаленого серцебиття. За інших обставин можна було б повірити, що дівчина впала у воду, та не вміючи плавати, хапається за життя. Але вона просто сиділа на камені. Третє, - холод обіймав все міцніше, змушуючи тіло тремтіти. Чомусь не намагалась зігріти себе. Останнє відчуття стало частиною її. Це самотність. Самотність, яку породжувала воля. І вже не уявляла свого життя без обох. Бо не можна бути водночас вільним і чиїмось. А друзі часто не розуміли, віддаляючись. Так часом вона не зумисне відштовхувала їх, а вони у відповідь завдавали болю їй. З часом зникає довіра, не лише до когось, до себе також.
Звикаєш жити так, звикаєш бачити щось, допомагати комусь, радіти чомусь, знаходити когось, заздрити чомусь, чого не бажаєш, відчувати якось так по-інакшому речі, яких би не знати, робити боляче тим, хто найдорожчий, а потім кричати комусь до землі чи неба, плакати чомусь надто довго, не підпускати до себе когось, боятись чогось, миттєво помирати од вічного болю…просто звикаєш…потім знову радіти щось, розмальовувати комусь, писати когось, затамувати чомусь…звикаєш до всього, і навіть до тебе, до твоїх звичних слів та повідомлень, твого голосу, погляду, усмішки, твого німого дорікання… Не звикаєш лише до звички звикати… до звичних до загострення почуттів.
Вона ще досі тут, на камені своєї душі, посеред бурхливих ритмічних хвиль свого серця, знаючи, що він десь неподалік, можливо зовсім поруч. Це так втомлює постійно думати про нього. Та вони не зустрінуться ні сьогодні, ні завтра, і навіть далі у місяць не зустрінуться вони. Вони живуть в одному місті, а враження таке, наче в різних світах. А може дійсно в інших, і простори в них не перетинаються?
Тим часом світанок запалював небокрай ніжними помаранчево-бузковими променями, розливаючи їх річкою. Тремтіння минало, бо тепло проміння торкалося тіла, вуст, волосся.
- Ти ж казала, що сова…!? А прокидаєшся так рано, наче жайворон.
Ну, що вона може йому відповісти? Їй просто хочеться обійняти його міцно-міцно…
