В аудиторії усе було на своїх місцях. Пописані столи з відкидними сидіннями, облуплений письмовий стіл для викладача, подерта трибуна і вимацькана крейдою дошка. Обстановку доповнювали побілені стіни, до яких притулитися було неможливо. На стелі кількома рядами висіли лампи денного світла, які горіли у шаховому порядку. Сидіти було холодно. Пальці німіли, а спиною ходили дрижаки.
Єдине, що тішило у цій аудиторії – це вікна. Ні, не своїми облізлими рамами і потрісканими шибами, а тим, що було за ними. Там була весна. Тепла, квітуча, мінлива і така жива.
Здавалося, що можна отак сидіти і дивитися у вікно, не зважаючи на репліки викладача. Тільки в цю гармонію увірвався той факт, що я розумів про що думають оточуючі і бачив одночасно те, що і вони. Я не був телепатом. Просто зараз в аудиторії знаходилося двадцять вісім я. Двадцять сім студентів і викладач.
Дуже важко розуміти, що ти є і що ти думаєш, але абсолютно не усвідомлювати де ти знаходишся. В якісь моменти мені здавалося, що саме я знаходжуся зараз у дальньому кутку біля вікна, зайнятий малюванням карикатури. І в той же момент я вважав, що саме я зараз нахилився до підлоги, щоб підняти ручку. Але тоді я бачив перед собою двадцять сім студентів і продовжував читати їм лекцію. А як дивували мене бесіди пошепки із самим собою, паралельно одним вухом слухаючи себе викладача. З певністю можна було сказати те, що я знаходжуся в аудиторії і я в ній сам один, не зважаючи на те, що заповнив собою усі місця.
Дуже довго тривала ця боротьба за відстоювання звання дійсного і єдино справедливого я, але дуже скоро окреслилася чітка лінія, що розділила аудиторію на два табори. Ця лінія пройшла десь між трибуною і переднім рядом столів. Якось воно так само вийшло, що викладач відколовся від нас і став якимось іншим я, хоч ми усі зараз бачили самих себе його ж очима, а він себе нашими. Гадаю причиною цьому стало не те, що він стояв окремо, а те, що він був значно старший за усіх інших і це кидало його далеко вперед від нас.
Після того, як з’явилася лінія, почалася нова боротьба. Боротьба за звання ведучого я. Боротьба була не тривалою і викладач у ній переміг. Усі інші я підкорилися його волі і мовчки дивилися на нього. Він один зараз був живим, решта були мовчазними статуями.
Можливо так і залишилося б, якби не його ненависть і презирство до нас. Він весь час переривав лекцію своїми висловами про те, що ми нічого не варті, що ми навіть не гідні зватися студентами, бо ми ніхто і наші імена нічого не важать. Такою поведінкою він зумів трохи розрухати нас. В нас почали з’являтися емоції. В більшості це був страх, але тільки в одного я – ненависть у відповідь викладачу.
Цей я сидів у передньому ряді в центрі, якраз навпроти викладач і дивився йому у вічі, на відміну від усіх інших я. Я прислухався до всіх інших я і чув спільну для всіх думку. Усі хотіли одного, щоб викладача не стало. Одні хотіли досягти цього вийшовши з аудиторії. Інші бачили вихід у тому, щоб викладач сам пішов. Та я розумів, що ми не можемо розходитися, ми не можемо розділитися, тому, що всі вони – це я. А я – не роздільний.
Вони розуміли мене і питали, що робити? Та я не знав. А викладач насміхався, ми це бачили і відчували. Кожному з нас він казав, що ми безсилі перед ним. У цей момент я почув себе. Дивно, але виявилося, що в аудиторія був той я, який від самого початку мовчав. Викладач не бачив його. Він сидів теж у передньому ряді, але скраю, сховавшись за столом. Він сказав: “Викладач зайвий”. І в той же момент в аудиторії стало двадцять шість студентів. Мовчазний я об’єднався зі мною центральним.
“Його не треба”. Карикатурист зник.
“Геть його”. Зникли базікала.
“Його з нами немає”. Зник я, що дрімав.
З кожним таким вигуком нас ставало все менше, а я ставав усе сильнішим і впевненішим. Я розумів, що викладача потрібно усунути, але не наважувався на такий крок. Коли я озирнувся назад, то побачив у центрі купку переляканих я, в чиїх очах я був рятівником, хоч нічого ще не зробив. Вони не вимагали, ми не просили, я благав про рятунок. Але вони не приєднувалися. Ми не мали права жити. Так сказав я.
Я встав і троє з купки розвіялися наче дим. Їх не стало, вони зникли не залишивши нічого і ніхто їх не врятував. Я наказав сісти, та я не послухав. Я зробив крок на зустріч собі і викладач застиг, піднявши руки. Ще четверо я розвіялись без шуму. Я заніс ногу для наступного кроку і решта я залишили цей світ. В аудиторії залишилися тільки ми удвох. Мені було страшно. Я ненавидів себе. Тоді я зірвався і збив викладача з ніг. Сів верхи на нього і м’язи мого обличчя звелися у дику гримасу. Я замахав руками, намагаючись вирватися, та я вдарив себе в обличчя і руки ослабли.
Я широко розкрив рота і вчепився собі в горлянку, ламаючи хрящі. Коли мій рот стулився я потягнув на себе, намагаючись відірвати якомога більший шмат. Шкіра пірвалася і між зубами залишилася товста судина, яка тріснула і моє піднебіння, язик і горло оросила гаряча пахуча кров. Ковток за ковтком я ставав усе меншим і незначущим. Я не пручався, я володів собою.
Коли викладач розвіявся повністю я залишився в аудиторії один, стоячи на колінах і намагаючись затулити дірку в шиї, крізь яку з мене виходило життя. На біленій стіні була красива пляма крові у формі розбитого серця, а я був такий щасливий від того, що залишився один і чітко знав нарешті де я. Востаннє я встиг лиш трохи зажуритися від того, що щастя моє було таким коротким.
Раптово з трибуни впав портфель і сивий викладач підскочив, очманіло озираючись запаленими очима. В журналі, куди він поклав голову засинаючи, виднілася пляма від слини, а студенти так і не прийшли на пару.
Увечері того ж дня в гаражну темряву прочинилися двері і світло осяяло стареньку Яву. Не надто старий чоловік без надії спробував завести мотоцикл, який стояв без діла вже надто давно. І двигун задиринчав, відганяючи від викладача демонів лихого сну. А остаточно він заспокоївся, коли світанок зустрів у полі, їдучи на мотоциклі.
