

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	754
Творів:	11443
Рецензій:	17364

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Авторська проза

Я

© Олекса Мельник, 03-05-2008
В аудиторії усе було на своїх місцях. Пописані столи з відкидними сидіннями, облуплений письмовий стіл для викладача, подерта трибуна і вимацькана крейдою дошка. Також обстановку доповнювали побілені стіни, до яких притулитися було неможливо. На стелі кількома рядами висіли лампи денного світла, які горіли у шаховому порядку. Сидіти було холодно. Пальці німіли, а спиною ходили дрижаки. Єдине, що тішило у цій аудиторії – це вікна. Ні, не своїми облізлими рамами і потрісканими шибами, а тим, що було за ними. Там була весна. Тепла, квітуча, мінлива і така жива. Здавалося, що можна отак сидіти і дивитися у вікно, не зважаючи на репліки викладача. Тільки в цю гармонію увірвався той факт, що я розумів що думають оточуючі і бачив одночасно те, що і вони. Я не був телепатом. Просто зараз в аудиторії знаходилося двадцять вісім я. Двадцять сім студентів і викладач. Дуже важко розуміти, що ти є і що ти думаєш, але абсолютно не усвідомлювати де ти знаходишся. В якісь моменти мені здавалося, що саме я знаходжуся зараз у дальньому кутку біля вікна, зайнятий малюванням карикатури. І в той же момент я вважав, що саме я зараз нахилився до підлоги, щоб підняти ручку. Але тоді я бачив перед собою двадцять сім студентів і продовжував читати їм лекцію. А як дивували мене бесіди пошепки із самим собою, паралельно одним вухом слухаючи себе викладача. З певністю можна було сказати те, що я знаходжуся в аудиторії і я в ній сам один, не зважаючи на те, що заповнив собою усі місця. Дуже довго тривала ця боротьба за відстоювання звання дійсного і єдино справедливого я, але дуже скоро окреслилася чітка лінія, що розділила аудиторію на два табори. Ця лінія пройшла десь між трибуною і переднім рядом столів. Якось воно так само вийшло, що викладач відколовся від нас і став якимось іншим я, хоч ми усі зараз бачили самих себе його ж очима, а він себе нашими. Гадаю причиною цьому стало не те, що він стояв окремо, а те, що він був значно старший за усіх інших і це кидало його далеко вперед від нас. Після того, як з’явилася лінія, почалася нова боротьба. Боротьба за звання ведучого я. Боротьба була не тривалою і викладач у ній переміг. Усі інші я підкорилися його волі і мовчки дивилися на нього. Він один зараз був живим, решта були мовчазними статуями. Можливо так і залишилося б, якби не його ненависть і презирство до нас. Він весь час переривав лекцію своїми висловами про те, що ми нічого не варті, що ми навіть не гідні зватися студентами, бо ми ніхто і наші імена нічого не важать. Такою поведінкою він зумів трохи розрухати нас. В нас почали з’являтися емоції. В більшості це був страх, але тільки в одного я – ненависть у відповідь викладачу. Цей я сидів у передньому ряді в центрі, якраз навпроти викладач і дивився йому у вічі, на відміну від усіх інших я. Я прислухався до всіх інших я і чув спільну для всіх думку. Усі хотіли одного, щоб викладача не стало. Одні хотіли досягти цього вийшовши з аудиторії. Інші бачили вихід у тому, щоб викладач сам пішов. Та я розумів, що ми не можемо розходитися, ми не можемо розділитися, тому, що всі вони – це я. А я – не роздільний. Вони розуміли мене і питали що робити, та я не знав. А викладач насміхався, ми це бачили і відчували. Кожному з нас він казав, що ми безсилі перед ним. У цей момент я почув себе. Дивно, але виявилося, що в аудиторія був той я, який від самого початку мовчав. Викладач не бачив його. Він сидів теж у передньому ряді, але скраю, сховавшись за столом. Він сказав: “Викладач зайвий”. І в той же момент в аудиторії стало двадцять шість студентів. Мовчазний я об’єднався зі мною центральним. “Його не треба”. Карикатурист зник. “Геть його”. Зникли базікала. “Його з нами немає”. Зник я, що дрімав. З кожним таким вигуком нас ставало все менше, а я ставав усе сильнішим і впевненішим. Я розумів, що викладача потрібно усунути, але не наважувався на такий крок. Коли я озирнувся назад, то побачив у центрі купку переляканих я, в чиїх очах я був рятівником, хоч нічого ще не зробив. Вони не вимагали, ми не просили, я благав про рятунок. Але вони не приєднувалися. Ми не мали права жити. Так сказав я. Я встав і троє з купки розвіялися наче дим. Їх не стало, вони зникли не залишивши нічого і ніхто їх не врятував. Я наказав сісти, та я не послухав. Я зробив крок на зустріч собі і викладач застиг, піднявши руки. Ще четверо я розвіялись без шуму. Я заніс ногу для наступного кроку і решта я залишили цей світ. В аудиторії залишилися тільки ми удвох. Мені було страшно. Я ненавидів себе. І тоді я зірвався і скинув викладача з ніг. Сів верхи на нього і м’язи мого обличчя звелися у дику гримасу. Я замахав руками, намагаючись вирватися, та я вдарив себе в обличчя і руки ослабли. Я широко розкрив рота і вчепився собі в горлянку, ламаючи хрящі. Коли мій рот стулився я потягнув на себе, намагаючись відірвати якомога більший шмат. Шкіра пірвалася і між зубами залишилася товста судина, яка тріснула і моє піднебіння, язик і горло оросила гаряча пахуча кров. Ковток за ковтком я ставав усе меншим і незначущим. Я не пручався, я володів собою. Коли викладач розвіявся повністю я залишився в аудиторії один, стоячи на колінах і намагаючись затулити дірку в шиї, крізь яку з мене виходило життя. На біленій стіні була красива пляма крові у формі розбитого серця, а я був такий щасливий від того, що залишився один і чітко знав нарешті де я. Востаннє я встиг лиш трохи зажуритися від того, що щастя моє було таким коротким.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.018905878067 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Я

Сильно

повторюсь