І.
Коли ви гуляєте парком, не важливо яка саме зараз пора року, - ви відпочиваєте, ви дивитеся на все, що вас оточує, ви спілкуєтесь з кимсь, вам приємно. А тепер уявіть, що ви не в змозі більше спілкуватися, бо повітря більше не передає звуки, ви не можете любуватися, бо зображення зникло, світло є, але воно не відбивається ні від чого. Просто зникло зображення, залишилася тільки форма. Ви взагалі нічого не зможете, тому, що ви цього не побачите. Описане мною – це всього лиш пауза, такі паузи відбуваються щосекундно і тривають безкінечно малу частку секунди, тому я і кажу, що це не відбувається ніколи. Та лихо вам, якщо вам довелося потрапити в таку паузу, повірте, що він це вже знав, тому, що він – Ангел.
***
Небо розірвалось над водою і вмить усе втратило колір, тільки метеорит мав колір, яскраво синій колір камфори на плиті із домішками зелених пір’їнок вогню. Не було ні свисту від падаючого снаряду, ні спалахів світла, нічого. Все завмерло, бо він увірвався в цей світ, йому тут не місце. І зараз він падав. Ангели – всупереч уявлень про них – це гидка суміш людини і кажана. Вони мають дуже наближену форму тіла до людського, тільки у них крила і руки – це одне і те ж саме. Правда, на відміну від кажанів, їхні руки майже такі ж функціональні як і людські. Їхня шкіра темна, така попелисто-коричнева, а волосся і пір’я взагалі відсутні. Але зараз він увірвався у наш світ і він став таким, яким ми хотіли б його бачити. Він цього не хотів, просто такі вже закони Всесвіту, що можливо все, що можна уявити.
Він тільки почав падати, а кістки в руках вже почали дробитися і з кожного шматочка виростала нова кісточка. Крила почали відділятися від рук і сповзали на спину. Руки стали на місце, як у людей, такі ж плечі, а нижні ребра викривилися, там з’явилися суглоби і основа для крил. Все це супроводжувалося німим криком, якого ніхто не міг почути. І справа не в тому, що повітря звуку не передавало, просто зараз він був один самотній і скинутий. Шкіра на ньому почала плавитися від тертя об повітря і спадала тлінними шматками. На її місці почала виростати бліда, наче в поросяти, нова шкіра. Клики, наче в вампіра, розлетілися в прах і зникли в нікуди. Їхнє місце зайняли трохи жовтуваті людські різці. Очі теж розтеклися і випарувалися, вони ж бо були не блакитні. Та враз виросли нові очі. На долонях виріс іще один палець, а решта зробилися товстішими і коротшими, ну зовсім як у людей. Геніталії розсипалися і втратилася можливість продовження роду, а сечовивідна система перемістилася у ротову порожнину. Просто під язиком з’явився маленький канальчик. Все ж люди – дуже жорстокі зі своїми уявленнями. Останнім штрихом стало волосся і пір’я. У нього з’явилися брови, вії і волосся на голові, а також крила. Верхня частина спини і хребет, аж до попереку, вкрилися пір’ям і зараз він був зовсім як ангел. Про муки я вже говорив. Я б описав їх та вам все одно не зрозуміти.
Його тіло продовжувало падати і, нарешті, долетіло до поверхні води. На мить вода розмерзлася, вийшла зі ступору і він ввійшов у неї. Вода розійшлася бризками і знову завмерла, а він вдарився об дно. І вода довкола нього закипіла, а тіло його стало таким важким, що залишало кілька сантиметрові сліди у склі. Чому у склі? Та тому, що температура тіла була такою великою, що пісок на дні плавився. До поверхні води було десь метра три, та якщо ваше тіло – наче розплавлений БЕЛаз, то вибратися буде не так вже й просто. Він силував себе і відривав від піску руку, а потім кидав її перед собою, щоб вгризтися нігтями в пісок, який набивався під нігті, дробив нігті і ставав склом. Його крила теж…
***
Пройшло, напевно, кілька років і ось він вже лежить на березі, дихає повітрям, якого немає і віддає йому своє пекельно-ніжне тепло. Нігті знову стали здоровими і чистими, а пір’я, яке вже встигло згоріти, знову відростало. Нарешті він підвівся, поглянув у небо, до якого вже не дотягтися і усміхнувся, а тоді мовив:
- Іди сюди, не бійся, я не завдам тобі шкоди. – Він розвів крила і склав перед собою руки.
Зі сторони показався іще один персонаж. Це була звичайна людина. Брудна, обірвана і бородата людина, яку, зазвичай, називають бомжем. Він боявся ангела, але йшов, бо довіряв йому.
- Що сталося? – спитав бомж.
- Нічого страшного, ти просто задумався. Всі задумуються і світ довкола завмирає. Знаєш так буває, коли ти дивишся кудись і ні про що не думаєш. Ти навіть не дивишся, просто твої очі завмерли в одній точці. А потім щось стається і люди перестають не думати. Ти скоро теж перестанеш. Не турбуйся ні чим, я тут, щоб допомогти тобі, подарувати нове життя. Підходь.
Бомж підходив, а ангел вже випаровувався. Він так помирав. А помирав він тому, що не місце йому тут. Бомж був єдиною надією ангела. Бомж вже довірився ангелу і хотів віддатися йому, тільки, щоб він врятував його.
Ангел розкрив руки в обіймах і бомж піддався. Вони обнялися і трохи постояли, а потім ангел у тілі бомжа подивився очима бомжа на колишнє своє тіло і зрадів. Він відчув страшну слабкість, бо людське тіло і так слабке, а тіло пияка – слабше вдвічі. Бомжу в тілі ангела сподобалося, тільки він був дуже здивований тим, що зараз дивися на себе самого і не знав, що діється. Також він не знав, якою силою був зараз наділений. Не знав він того, що вся ця сила скоро випарується і його не стане.
Ангел вирішив спішити і повертати собі своє. Він стиснув бомжа ще сильніше, а тоді вирвав зі спини дві повні жмені пір’я і бомж відчув сильний біль. Бомж почав тікати. Тільки далеко бігти він не міг, бо важкий він був і рухався, на відміну від ангела, дуже повільно. Доки бомж заносив ногу, щоб зробити крок, ангел вже встиг з’їсти одну жменю пір’я і зараз набивав рот новою порцією. Жувати було важко, ковтати взагалі майже неможливо. Потім він підійшов до бомжа, який так натхненно біг і майже повністю обірвав пір’я з його крил. Бомж від цього втратив рівновагу і почав падати. Поки він падав, ангел вже доїв нове пір’я. Він тепер почувався значно краще. Його печінка вже загоїлася, тіло зміцнішало і він став значно сильніший. Ангел нагнувся над бомжом, зібрав у кулак його волосся, а тоді поклав його у рот, наче макарони і почав жувати. Потім він зірвав шкіру з голови і теж її з’їв. Бомж іще не встиг закричати, а ангел вже був майже таким сильним, як раніше.
Бомж почав набирати повітря в легені, щоб закричати від болю, що ніяк не припинявся, а тільки посилювався. Ангел вчепився зубами в шию бомжа і стравоходом ангела потекла тепла кров. В цей час ангел вже знову почав перетворюватися. Його шкіра почала темнішати, а в роті виросли повноцінні клики. Він знову ставав ангелом, справжнім ангелом, природнім. Все зайве, що в ньому залишалося від людського тіла, виходило природнім шляхом. Він виглядав як дитина, якій не вистачає памперса. Але бомжа вбивати було рано, тому ангел перестав пити кров і почав здирати шкіру зі спини. Він їв із насолодою і продовжував перетворюватися.
Коли він повідривав крила і з’їв разом із кістками, то взявся за ноги, які їв, не відриваючи від тіла, а по шматочку відгризаючи. Бомж все ще був живим та ніяк не міг закричати. Пальці рук ангел навіть не пережовував, а проковтнув цілими. Він вже виглядав так як личить справжньому ангелу, воїну світла, опорі Бога. Коли він почав їсти нутрощі, процес вже майже закінчився. В ньому від людини залишилася тільки здатність розмовляти і взагалі нервова система. Коли під ногами ангела залишилася лиса голова разом з шиєю, досі жива голова, ангел промовив:
- Вибач, я завдав тобі болю, але скоро все припиниться. Я пробачаю тобі все. Ти вільний від гріхів своїх. Йди до світла навпростець. – Він усміхнувся, а потім з його грудей видерся потужний рик. Такий потужний, що дерева довкола на мить здобули колір і їхні гілки зігнулися під натиском вітру. Потім вони знову втратили колір і завмерли зігнуті.
Тоді він вставив пальці у ніздрі голови, підняв її, взяв двома руками і клацнув своїми потужними щелепами на потилиці. Потім присмоктався до дірки в черепі і висмоктав мозок одним махом. Голова померла і бомж став вільним. Ангел обдер шкіру з голови і взявся ламати череп на шматочки наче шоколад. Шию, що залишилася він закинув у пащеку, що розкрилася, наче в змії, і проковтнув цілою.
Коли він зібрав останні шматочки з тіла бомжа і злизав всі краплини крові, світ нарешті ожив, заворушився, зашумів, вдарив світлом і запахом.
На березі озера стояв бомж з бутилкою в руках. З його очей лилися сльози. Він раптом зрозумів, як сильно йому не вистачає кисню і вдихнув у повні груди. Бутилка впала і розбилася, а бомж зрозумів куди йому йти і пішов.
ІІ
Вона бігла. За останні кілька десятиліть – це було її єдиним заняттям, окрім осмислення всього, що діється. Вона не пам’ятала хто вона і нічого не розуміла. Вона дуже боялася, але вже почала звикати. За ці роки вона бачила лише один краєвид. Це була печера. Вона точно знала, що вона в печері та вона за цей час так і не змогла зрозуміти з чого складаються стіни, стеля і підлога у цій печері. Вона точно знала, що все довкола червоного кольору і світилося. Тільки зараз вона не розуміла – це все кров, чи може – це розплавлений метал. Колись воно все, можливо, було розпеченим, та зараз вона вже не відчувала болю. В ній лишилося тільки прагнення до… До чого? Вона не знала, але щось все ж її вело кудись і вона продовжувала бігти. Їй у голову приходило лише одне слово, яке, здавалося, пояснювало все на світі. Цим словом було “Пекло”. Колись вона звертала увагу на те, що попри цей камінь вона вже пробігала і тоді вона повертала в інший поворот цього безкінечного лабіринту. Пізніше вона намагалася знайти вихід притримуючись однієї сторони, але потім зрозуміла, що немає ніякого виходу, але зупинитись вона не могла і продовжувала бігти.
Одного дня їй знову стало страшно, бо вона відчула, що сьогодні щось не так, щось змінилося. Що саме змінилося, вона не знала, але відчувала. Минув, напевно, місяць і вона почула це вперше. Це був звук, якого раніше тут ніколи не було. Він пролунав так, наче на землю впало щось дуже важке і м’яке. Звук пролетівся луною по всім коридорам і торкнувся її наче вода. Звук навіть заглушив скрип її колін і сипіння легень. Вона тоді озирнулася, але нічого не побачила на кілометри позаду себе.
Пройшло кілька днів і звук пролунав знову. Все повторилося, він заглушив усе, вона озирнулася і просто почала бігти швидше. Потім звук пролунав через менший проміжок часу. Через місяць звук лунав вже через кожні кілька годин і вона розуміла, що він все частішає і частішає. Коли ж минув іще один місяць звук лунав у ритм її кроків і іноді трохи швидше. Тоді звуки почали наближатися і вже через півроку вона відчула, що позаду неї хтось є. Вона зрозуміла, що ці звуки – це кроки і, що за нею хтось біжить. Вона так боялася, що не озиралася, та коли вона відчула, як смердючий вітер (який, мабуть, був чиїмось диханням) пронісся повз неї, то тоді нарешті подивилася на нього.
Воно було схожим на хрест. Це були дві ноги і дві руки, які сходилися в одній точці. Тулуба не було. Воно було наче зроблене з каменю, але рухалося плавно. Його зріст був у тричі більший за неї. Вона налягла, та він наближався. Їй стало гірше, хоча вона відчула якусь полегкість, бо тепер знала навіщо біжить. Вона тікала. Увесь цей час вона тікала, але не знала від чого. Тепер вона бачила і відчувала свій страх і це надавало їй рішучості, хоча безглуздо було тікати від чого не-будь у безкінечних коридорах лабіринту.
Та враз увесь страх відступив. Може це був відчай, а може прояв сили волі, напевне сказати було неможливо. Тільки вона нарешті зупинилася. Було важко встояти на рівних ногах, вона вже давно забула як це просто стояти, але встояла. А воно на мить зупинилося, мабуть від несподіванки. Вона стояла до хреста спиною і хрест в один крок дійшов до неї. Своїми здоровенними руками він ніжно обхопив її підборіддя, якусь мить він гладив її. Їй було приємно і зовсім не страшно. А тоді він поклав великі пальці обох рук на її потилицю, а інші встромив їй у рота та ніздрі і натиснув на голову. Череп тріснув. Хрест вивернув її голову на виворіт, розірвав обличчя навпіл, мозок пирснув на підлогу.
ІІІ
Світло вдарило в обличчя, та так вдарило, що в шкірі обличчя потріскали капіляри. Коли очі трохи звикли, вона розгледіла напроти вікна чоловічу фігуру, що стояла і дивилася на неї. Вона впізнала місце, де знаходилася зараз. Це палата. Тут її лікували вже багато років. Вона божевільна. Але чому вона зрозуміла це тільки тепер? Постать була брудною, на обличчі була розпатлана борода, а волосся, що вибивалося з-під потороченої в’язаної шапочки, наче смальцем було перемазане. Одяг був латаний настільки рясно, що важко було сказати, чим це було раніше. Але в тих крихтах обличчя, що пробивалися крізь волосся і бруд вона вгадувала щось миле, тепле і рідне.
- Я вже так давно не бачив тебе. Дякую, що ти є.
- Хто ти?
- Невже ти не пам’ятаєш?
- Я знаю тебе, але не пам’ятаю хто ти.
- Я твій чоловік, а ти моя дружина. Що це вам тут таке кололи?
- Дійсно, ти схожий на нього… То може в нас і діти були? – вона зараз була схожа на дитину, що пізнає світ.
- Були… - це вирвалося із таким болем, що вона злякалася. – Більше немає.
- Чому? – в її голосі була тільки цікавість.
- Тому, що вони згоріли, коли в супермаркеті була пожежа. Я не зміг до них пробитися. Їх більше немає.
- А що сталося?
- Просто світ збожеволів. Єдині нормальні люди, яких зустрів за останні місяці – це ви. Психи. Правда смішно?
Вона поглянула у вікно, де було видно розкидані автомобілі, вибиті вікна, тіла людей, розворочений асфальт і інші чудові елементи пост-апокаліпсису.
- Була війна? – хоч очі її були широко розкритими, та все ж наляканою її назвати не можна було.
- Можна й так сказати. Вони усі кричали про свободу. Звісно, коли ще могли кричати. Спочатку це було схожим на демонстрацію, тільки ніхто нікому нічого не демонстрував. Вони просто носилися по вулицям і кричали. Їх ставало все більше. Це було схоже на якусь інфекцію, бо люди, що підходили до них близько ставали такими самими. Потім у новинах почали показувати, як ведуться перестрілки з такими людьми, але часто збройні сили ставали на сторону крикунів. Вони кричали про нового бога, про армію усіх царів, про армагеддон і про те, що скоро буде остання битва, після якої усі люди отримають свободу. Таке творилося по усьому світу. Я з нашими доньками переховувався у супермаркеті. Але вони весь час хотіли втекти, хотіли піти з крикунами. Мені доводилося їх зв’язувати і годувати з ложечки.
Одного вечора вони таки втекли, тоді і сталася пожежа. Я сильно обгорів, але так і не зміг пробитися до дівчат. Вони так кричали…
Чоловік присів поруч з жінкою на ліжко і сховав обличчя в руках.
- Спочатку до них приєдналися міліція і охоронні структури, а потім ще й регулярна армія. Вони рушили усі разом на схід, щоб воювати з ангелами. Міста спорожніли. Ніде немає ні душі. Усі пішли і ніхто не повернувся. Мені здається, що ми останні люди на землі.
Він подивився на неї, а вона на нього. Вона посміхалася, як тоді, коли сказала: “Згідна”. Вона взяла його долоні в свої і торкнулася ними свого обличчя, прикривши очі.
- Ти помиляєшся. Ми не останні. Ми – перші. Давай збудуємо разом новий світ?
Вона нахилилася до нього і пошепки спитала:
- Ти знаєш, що в тебе виросли крила?
