Важко. Завжди дуже важко перед виходом на сцену. Скільки б не ходив туди та все одно хвилююся за кулісами. В такі моменти здається, що в животі щось бурхливо обертається, а по скронях хтось б’є маленькими молоточками. Та зараз я хвилювався і боявся більше ніж будь-коли тому, що мене удостоїли тієї ролі, з якою ніхто раніше не справлявся. Це була одна із тих ролей, після якої можна померти, бо кращого вже все одно ніколи нічого не зробиш. Я відчував свого персонажа, здавалося, що все, зроблене мною до сьогоднішнього дня робилося лише для цієї ролі. Знав, що справлюсь, та все одно переживав.
Моя гримерна була оформлена так, щоб я ні на хвилину не виходив з образу. Це були сирі стіни покриті блідуватим мохом. Замість дверей – грати, замість світильника – грати на вікні. Під стіною гнила солома. Мені було тісно. Я ходив від стіни до стіни і все обдумував, намагався згадати усі деталі своєї ролі. Моє чоло покрилося потом, а волосся стирчало в різні боки. Очі боліли від темряви і пекло у грудях.
Нарешті я почув, як за вікном почали горланити люди. Глядачі, що з них візьмеш? Вони завжди трохи дикі. Тільки від нас, акторів, залежить їхня поведінка в театрі. Зовсім скоро в коридорі почулися кроки і ще за мить я побачив за гратами свого режисера і сценариста. Вони теж були у костюмах. Вони теж хвилювалися за виставу і не хотіли заважати нічим здійсненню геніального задуму автора цієї п’єси. Сценарист підійшов, поклав руки на плечі і зробив останній штрих у моєму костюмі. Ножицями він відрізав надто довгий комір. Все я готовий, пора йти. Немає більше потреби відкладати.
Мене взяли під руки і ніжно повели по коридору на вулицю. Нудота підходила до горла. Гримерна вже була забльована, тому зараз я вертав жовч. Режисер поплескав мене по спині, заспокоїв, спазми відійшли і ми пішли далі до сонячного світла.
Ступивши крок з-за воріт на велику центральну площу міста, я осліп і оглух. Осліп від яскравого сонця, а оглух від дикого голосу натовпу, що вітав мене. Вони знали, що побачивши мою гру, жити можна буде тільки для того, щоб пам’ятати мене. Все інше вже не матиме ваги.
Між воротами і сценою люди зробили живий коридор. Ми йшли, а люди намагалися торкнутися мене. Я не гордий, нехай, якщо це їм приємно. Не для вас працюю, бовдури, а для мистецтва! Кожна жінка в залі вважає, що я дивлюся саме на неї і мліє. Кожен чоловік вважає, що я прошу допомоги саме у нього і тішить своє самолюбство.
Сцена була зроблена зі свіжого дерева і ще здалеку пахла сосною. Ми піднялися східцями. Нарешті режисер і сценарист залишили мене і спустились в натовп. На сцені залишилися тільки я і мій сценічний асистент. Гра почалась. В мене реплік майже не було, зате мімікою і жестами моя роль була багата. Я стояв і бігав по сцені в своїх стоптаних чоботях, білій сорочці, розірваній на грудях та тугих штанах, заправлених у чоботи. Народ мовчав і час від часу ахав. Дехто навіть свідомість втрачав. Це не дивно. Асистент поводився як слід. Він знав своє місце і дуже швидко реагував на всі мої ходи.
Я вже відчував кульмінацію, але хотів ще трохи затримати цей момент, відтягти ейфорію, хоч на кілька хвилин. Асистент і це помітив. Я побачив, що люди вже не витримують цього напруження. Їм цікаво, але вони вже виснажені. Я зробив останній випад і підійшов до асистента (він звичайно – молодчинка, та що він робив би без мене?). Він поставив мене на коліна, а голову на мокрий і липкий пеньок. Люди заверещали. Я був такий задиханий і втомлений, що в очах темніло, але роль не розкрита повністю і я ще й досі граю.
Важка сокира обухом видала глухий звук, підіймаючись високо над головою у асистента. Свист. Сокира опускається. Я відчуваю, що прийшов момент насолоди, кращий, ніж може дати жінка. Я закричав у екстазі. Удар. В голові закрутилося, мабуть від перевтоми. Роль розкрита. Тиша.
