Отче наш, що ти є на небі…
Притлумлений горілкою погляд вже кілька хвилин чіплявся за вікно з чотирма маленькими, наче круглими, шибками. І здавалося, що людина намагається щось розгледіти у темряві весняних гір, що розкинулися за вікном, подвір’ям і селом взагалі. Та насправді людина ніяк не могла зрозуміти, чому ці, з дитинства і до юності, рідні шиби зараз видавалися такими чужими. Ба, радше не чужими, а якимись дикими, не доречними до часу і місця, не зважаючи на те, що рідне село розташовувалося в долині біля самісіньких гір.
Він п’ять років намагався забути село. Стати повноправним членом суспільства, ввести в кров пластикові вікна і пластикову ж обшивку стін і підлоги. Він хотів стати людиною двадцять першого століття і заробляти гроші не руками, а головою. Насправді ж йому вдалося лише здичавіти і обізлитися на суєту міського життя.
Крізь гул в голові з шаленим натиском у свідомість пробивався батько. Він сидів обабіч з чаркою в руках і все ніяк не міг привернути до себе увагу сина. Не без зусилля хлопець зумів перевести погляд з вікна на батькове обличчя, після того, як той боляче стиснув його плече.
- Вони ж бо стояли там три дні. Гуляли по чорному. Пили, співали. Все добре було, та у них закінчувалися харчі і треба було збиратися додому. Місяць перед тим, пацану шість років виповнилося. Я думаю вони там випили і за ці шість років, може він навіть віршика розказав, і за здоров’я тата з мамою. Це було рік назад, місяць після того, як ти останній раз дзвонив. Мама твоя тоді ще дуже плакала, що не встигла від корови прибігти. Пам’ятаєш, я тобі тоді ще грошей вислав, як ти просив?
Вони тоді збиралися усі з похмілля і мама розказувала потім, що пацан попросився покакати. Там довкола каміння і струмочки. Все видно. Вона йому паперу дала і відпустила, КУРВА!
Один намет пропалили цигарками і не стали брати з собою, залишили там. У тому наметі пацана і знайшли. У мене в голові не вкладається, як вони могли його забути? Вони збиралися десь годину. Потім ще десь дві години йшли до хребта. Поки перевалили через хребет, їх ще можна було бачити звідти. Розумієш? Пацан ногу зламав, коли какав. Він ще вимазався в гівні. Там біля купки лежав вимазаний черевичок і цілі жмути трави. Він чистився. Дитина не могла не плакати і не кричати. А вони не почули. П’яні зарази!
Вони залишили там вогонь і пацан на одній нозі бігав по гілки. Там високо і горить усе погано. Але пацан старався, натягав цілу купу дров. Намет притягнув до вогню і так сяк розклав. Там холодно було, як зараз. Чуєш? Він заснув, а дрова догоріли.
Вони аж на наступний ранок нагадалися, про дитину. Я і ще купа мужиків пішли з ними шукати. Коли прийшли туди в долину, хтось знайшов черевичок, а я до намету підійшов. Він лежав як ганчір’я. Весь мокрий, а посередині горбик. Я потягнув за верх, щоб заглянути всередину, а горбик потягнувся за моєю рукою. Коли заглянув усередину, то побачив там маленький синій калачик. Він вночі намагався загорнутися у матерію. Так і замерз, бідаха.
Мама бігала довкола і все голосила, що то не він, не її син. Вона казала, що її син не був синій…
Нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє…
Зранку боліла голова, а збоку хропів Сашко, його друг і співробітник. Сашко заснув обнімаючи гітару. Олег шкодував, що не пам’ятає чи співав учора разом з другом. А разом з тим шкодував, що не був удома цілих п’ять років. Обіцяв собі, що відтепер кожного літа буде навідуватися у рідну хату і допомагати стареньким по господарству.
Раптом Олег згадав по що приїхав додому. В його компанії, у його вже тепер рідному місті багато говорилося про гори. І він у свої не повні двадцять чотири роки зрозумів, що так ні разу в гори і не ходив. Це було схоже на те, як люди, що живуть біля моря не вміють плавати. Він підбурив свого друга і, зібравши трохи спорядження, вирушив до рідного дому з метою вперше пройтися горами недалеко від села. В горах планувалося заночувати двічі і, під кінець третього дня, повернутися у село з масою приємних спогадів.
Батьки, почувши наміри хлопця, усяко намагалися відрадити друзів від задуманого. Це, власне, і були останні спогади минулого вечора.
***
В кімнату безцеремонно ввійшов батько і Олег лише тепер зрозумів, що лежить з заплющеними очима. Коли ж світло зорі, що народжувалася, боляче проїхалося по запаленому мозку, Олег побачив, що уявлене ним від дійсного відрізнялося лише тим, що гітара лежала біля Сашка, а не в його обіймах.
- Підіймайтеся, ледацюги! – Батько наче говорив тихо, але сприймалося це, як крик крізь гучномовець.
- На столі сніданок, а в душі вже нагрілася вода. Вставайте. Будемо говорити…
Двері гримнули так, що здалося зараз попадають ікони зі стін.
Збори тривали недовго. За якихось півгодини помиті і ситі хлопці продовжували суперечку з батьками. Врешті решт батьки потерпіли поразку і почали наполягати на тому, щоб друзі взяли в похід більше теплих речей, а батько усе намагався запхати в наплічник пляшку спирту.
З усього запропонованого хлопці взяли тільки спирт і добрий кусень копченого сала.
Нехай буде воля твоя, як на небі так і на землі…
На дворі була середина травня. Над горами було видно легкі білі хмарини, що доволі жваво перевалювали через хребет. Хлопці вирушили о шостій ранку в напрямку гори Копиці. Виглядали вони наче близнюки. В однакових джинсах, в однакових светрах, в однакових зелених куртках. Навіть чорні з білим кеди були у них однакові. Відрізнялися тільки розміри. Олег був майже на голову нижчий від Сашка але ширший у плечах.
Ранок був прохолодний, але день обіцяв бути теплим. Речей друзі мали не багато, тому йшлося легко і вже за дві години хлопці були на вершині Копиці. Сашко майже увесь час мовчав. Родом він був з Полтавщини, де про гори люди майже нічого не знали. Отже Сашко був захоплений і від того мовчав. А Олег ніяк не вгавав.
- Я пам’ятаю її скільки я є. Бачиш осьо рубця? – Олег вказував на ледь помітну смужку, що тяглася від верхньої губи – до лівої вилиці.
- Нам тоді по п’ять було. Ми з нею щось не поділили і вона мене штовхнула. А гралися ми у затінку під вишнею. Я невдало перечепився від того штовхана і влетів обличчям у стовбур. Пам’ятаю крові було багато і вона мене за руку відвела до моєї хати. Її відпустили, а мене ще й відшмагали. Батько потім аж до п’ятнадцяти років учив мене, що дівчат бити не можна. Я й сам розумів.
Зачарований Сашко наче й не слухав, сидячи верхи на наплічнику, споглядаючи гори видимі з вершини Копиці ген аж за небокрай. Але Олег на те не зважав.
Хліб наш щоденний дай нам сьогодні
І пробач нам гріхи наші,
Як і ми пробачаємо боржникам нашим…
- В одинадцять я на Купала з хлопцями рибу ловив. Ми тоді ще дідову самокрутку курили. Я був наймолодший, але не закашлявся. І все сміявся з хлопців. Ми тоді досиділися на березі аж дотемна. Риби наловили зо три відра. А коли стало зовсім темно – у мене вудка почала смикатися. І все її за течією несло. Я думав щось велике спіймав, а коли витяг на беріг, то побачив, що то не риба, а вінок. Чудний вінок був. Через одну червоні і сині квіти вплетені. Тільки не знав, як ті квіти називаються.
Хлопці як побачили – почали з мене сміятися. Казали щоб біг шукати свою дівку. Я того не витримав і, залишивши вудку з рибою, втік, тримаючи вінок обома руками.
На другий день Оксана прийшла до мене. Щось їй там треба було. Я якраз забивав цвяха у стіну, щоб повісити той вінок. Не питай, сам не знаю. Просто захотілося, щоб висів над дверима. Вона у кімнату зайшла і відразу підняла вінок з підлоги. Спитала, що це за вінок. А я сказав, що то якась дурепа сплела і мені улов зіпсувала. Вона вінок до підлоги кинула, аж пелюстки посипалися, і побігла геть…
Переводячи дух, хлопці зупинилися на черговий привал.
Вони йшли стежиною по хребту. Довкола рясніло травою і залежаним снігом. До десятої ранку вже стало видно Губату гору. Що дивно, на вершині тієї гори стояв Вухатий камінь.
І не введи нас у спокусу, але визволи від лукавого.
Амінь!
І капають сльози…
Переваливши через Губату, хлопці почали спускатися схилом хребта і не помітили, як над ними почали згущуватися хмари. Краєвиди могли схвилювати будь-кого. Усе було багате на барви. Гори кликали і друзі йшли. Сашко і далі мовчав, а Олег починав нову історію.
- Якось після школи ми пішли на полонину. Там росте густий ліс. Це якраз восени було і вже почалися гриби. Ми гриби в портфелі складали. Хтось, пам’ятаю, навіть зошити викинув, щоб більше грибів помістилося. Андрій мав пляшку горілки. Нас було п’ятеро. Я, Андрій, ще два хлопці і Маруся.
З тієї пляшки ми напилися так, що вже не бачили дороги. Якось так вийшло, що на краю лісу я залишився сам з Марусею. Ми з нею говорили куди збираємося поступати після наступного року. То вже десятий клас був. Серйозні люди!
Я Марусю за спину обняв і ми почали цілуватися. Як тепер, пам’ятаю, від неї тхнуло горілкою. Але то був мій перший поцілунок. Раніше до дівок зачіпався, але не знав що з ними робити, а тут усе зрозумів. Раптом чую, за спиною щось шарудить. Повертаюся і бачу – Оксана біжить до села. Вона така причумлена була…
Ця ходяча халепа мені у школі проходу не давала. Все помагати мені хотіла. Я тоді не дуже вчився. З нас навіть сміялися: «Молодий з молодою». Дістала так, що я від неї ховався. А тут перший поцілунок! Вона мені все зіпсувала. Маруся як її побачила додому попросилася.
- І що ти зробив? – Сашка голос прозвучав якось незвично. Це вперше за чотири години походу він заговорив.
- А що мав робити? Марусю провів до хати, а на другий день у школі сказав Оксані щоб вона мені на очі не попадала.
Дивися туман починається…
І справді, хлопців оповив легкий туман і зробилося трохи холодніше. Але вони того не відчули. Йшли дуже швидко, від чого дуже пітніли і червоніли.
Свічка горить…
О, Господи, дай йому сили і наснаги у всіх його починаннях…
До дванадцятої дня вони почали стрімкий підйом на Рубану. Зупинялися кожні десять хвилин. Ставало все важче і важче. Туман робився все густіший і почав моросити легенький дощик. На Рубаній далі десяти метрів вже нічого не було видно. Все вкрилося молоком туману. Але стежка, глибоко втоптана у землю, не зникала з-під ніг.
Відпочинки ставали дедалі коротшими, бо кожна зупинка морозила хлопців вітром, що закручував туман у пасма. Змоклі наплічники ставали тяжчими і кеди почали чавкати вологою. Та коли хлопці почали спускатися з Рубаної, зробилося трохи легше і Олег знову заговорив:
- Не знаю як тобі, але мені в Інститут поступалося важко. Треба було доганяти усе, що пропустив на уроках. Екзамени влітку – то взагалі пекло. Але поступив. Казали, що замало балів і мене візьмуть тільки на заочне, але батько кудись там подзвонив і мене навіть у гуртожиток поселили.
Поселився я ще за тиждень. Почали святкувати. Як з ланцюга зірвалися.
Перше вересня прийшло, а ми далі гуляли. Все браталися і цілувалися. Ти тоді ж на квартирі жив, правда? Ну, а ми квасили. За ті два тижні кілька раз встигли навіть побитися. В моїй кімнаті був один старшокурсник, а у нього пістолет. Та то ціла історія з географією…
Одного вечора чую стук у двері. А ми якраз спровадили бугаїв з охорони студмістечка. Іду відкривати і думаю: зараз комусь дам у рило. Відкриваю двері, видаю матюка, а на порозі стоїть Оксана і мало не плаче. Каже прийшла дізнатися чого мене на парах немає. А я п’яний був.
Беру Оксану, саджу біля нас, наливаю – випиває. А потім не пам’ятаю. Всі кудись зникли, чи спати полягали. А я сиджу з нею і говорю, як ми в селі жили. Вона раптом як видасть: «Я поступила сюди, щоб з тобою бути. Люблю тебе, а ти на пари не ходиш…»
- І-і-і що-о? В-вжари-ив? – У Сашка від холоду дрижав голос.
Вітер обпікав губи і рвав туман на шматки. Та туман на це не зважав і робився все густіший. Хлопці бачили вже лише одне одного і слабенький сріблястий диск сонця високо у небі, але продовжували йти натоптаною стежкою.
- Та я тоді толком і не знав, що значить «вжарити». Але зранку прокинувся – рука у стіну впирається, а на руці Оксана лежить. Я мало з ліжка не впав, а вона від того прокинулася. Мене у губи чмокнула і пригорнулася ближче.
Я думав уб’ю її. Згадав, як вона мені перший поцілунок зіпсувала, а тут ще гірше – не пам’ятаю, як перший раз з жінкою був. А потім, коли здавав костелянші постіль з плямою крові, взагалі Оксану проклинав.
Ми тоді на пари разом пішли. Вона все тішилася і мало не стрибала. Постійно хотіла мене за руку взяти, а я не знав куди дітися від неї. Так нікуди і не дівся. Цілий рік проходив з нею. Вона нам в кімнаті прибирала і навіть їсти варила. Хлопці любили її. Постійно пили за здоров’я ґаздині. Я потім навіть звик…
У хаті пахне любов’ю…
Зроби його дорогу легкою, життя цікавим, а перемоги частими…
О другій дня повністю промоклі хлопці сіли обідати на вершині гори, назву якої Олег ніяк не міг знайти на карті. Згущене молоко дало трохи сил і наснаги. Тушонку не стали чіпати, вирішили зберегти на вечерю. Поїли ще сала з чорним магазинним хлібом і, остаточно набравшись сил, рушили далі в похід. Але не пройшли і кількох кроків, як почалася справжня злива!
Сашко перший зрозумів, що вони вже не йдуть стежкою, а потім світ закрутився перед очима. Сашко відчув сильний удар в спину і ще довго сповзав кудись униз. Коли все закінчилося – він зрозумів, що наплічника за спиною вже немає і він знаходиться невідомо як далеко від Олега. Після падіння Сашко також відчув біль у стегні і кистях рук. Він якимось чином обдер шкіру з пальців і вдарився стегном до якогось каменя. Ні, перелому не було. Але від страху, що він загубився, хлопець задихався і не міг закричати.
- Са-а-ашко-о-о!!! – Десь знизу долинав Олегів голос.
- Я-а-а ту-у-ут!
Звуки глухли як у ваті, хоча туман проріджувався і вже навіть стало видно чорні хмари у небі. Потім кожен з них розповідав про те, як вони шукали одне одного та розповідь ця сходилася лише у тому, що не треба було Олегу передавати Сашкові намета в ноші.
Після того як Сашко зник, Олег кинувся у напрямку його крику і теж почав з’їжджати снігом і травою. За мить він пролетів повз Сашковий наплічник і, зупинившись, почав гукати Сашка. Коли друзі знайшлися, вирішили піднятися вгору і відшукати наплічника, який загубився десь поруч. Але вони лише втратили годину і нічого не знайшли.
Олег заспокоював Сашка і пояснював, що вони можуть заночувати в спальнику Олега, коли доберуться до долини, де ховається Космате озеро. Після цього почався похід наосліп. Хоча туман прорідився, злива не вщухала і набирала обертів.
Олег без угаву повторював, що до Косматого залишилося не більше години. Сашко вірив йому і слухняно йшов за ним. Хоч з дороги вони і збилися, та Олег був впевнений, що йдуть вони у вірному керунку.
За годину безперервних підйомів, ковзань і спусків хлопці зігрілися так, що про втрачений намет забули, а Олег розповідав ще історію.
- Після екзаменів я не поїхав додому, а подався на практику. Нас знову поселили у гуртожитки тільки тепер Оксани там не було. Там я познайомився з Анею, яка, як виявилося була з мого потоку.
За якихось кілька днів ми вже прокидалися удвох та ще й у її кімнаті. Я ніяк не міг натішитися, що Оксани немає, що нарешті у мене є своя справжня дівка та ще й така, що кожний позаздрить. Мені здається я в неї закохався. Не смійся, чесно.
Повертаємося з канікул, а Оксани немає. Десь зникла. Ну, думаю, нарешті відчепилася. Потім дізнався, що вона перевелася посеред літа у якийсь інший інститут на другий курс.
А потім раптом дзвінок.
- Алло?
- Привіт, ти не шукав мене?
- А хто це?
- Не шукав… Я знаю про Аню… - І понеслося. Я нічого не відповідав, а вона не переставала триндіти. Потім розплакалася і попрощалася.
А на наступний день вона знову подзвонила. І ми тоді поговорили вже так, як тоді коли вона в гуртожиток прийшла. Мені це подобалося. З однією ходжу, а інша дзвонить. Ми з нею навіть одного разу займалися сексом по телефону.
Вона іноді згадувала, що у неї хлопець є. Але постійно говорила про те, як мене любить. Я раз кажу: «Як це ти мене любиш, а з тим цілуєшся?»
На другий день: «Я розсталася з ним». Ну дурне як валянок. Жартів не розуміє.
А потім вона мені знову набридла.
Я тоді прийшов злий як чорт. Не здав контрольну. Заходжу в кімнату, гримаю дверима і тут дзвонить телефон. Я говорив десь півгодини. Вона слухала. Вже і не пам’ятаю як я її матюкав. На це зайшла Аня і якийсь час слухала, поки не зрозуміла, що я говорю з дівчиною.
Оксана потім ще дзвонила, але я не брав. Писала різні віршики, зі святами вітала. Пам’ятаю, що проклинав увесь її рід аж до десятого коліна вперед. Розумієш, все, що дівчат стосується вона мені все життя псувала.
Аня пішла від мене, а потім дівки почали мінятися по п’ять на тиждень. Правда такої як Аня вже не було.
Між пальців залишається волосся…
Вбережи від усякого лиха, подаруй йому гарних внуків і правнуків…
О п’ятій дня сонце вже доволі низько опустилося по небу. Дощ не вщухав, а вітер пробирав до кісток. Хлопці ішли і трусилися. У Сашка розклеїлася ліва кеда. У Олега якимось дивом відірвався правий рукав. Довелося викинути. Кожна зупинка ставала одою болю, втомі і холоду. Нестерпно було йти, але ще нестерпніше було стояти. Сашко все зривався на паніку та безтурботність Олега його заспокоювала.
Насправді ж Олег не був безтурботним. Він хвилювався до болю в животі. До шостої вечора вони вже мали побачити озеро. Шоста минула, а озера не було видно. Взагалі по карті неможливо було дізнатися де вони зараз знаходяться. Але Олег про те мовчав і все повторював, що вони вже майже прийшли.
До сьомої вже добряче посутеніло. Довкола був один лише сніг. Сашко знову мало не зірвався. Вони дійшли до краю якогось урвища. Нарешті хлопці здалися і впали на сніг, спершись спиною до спини.
Сашко почав молитися, а Олег до болю в очах роззирався на всі боки, щоб угледіти озеро. Все було марно і Олег знову заговорив.
- Знаєш я її не бачив потім аж до минулого року. Якраз перед Новим Роком, коли ти у відрядження поїхав, я сидів у кабаку сам і пиво пив. Вже п’ятий бокал допивав, коли до мене хтось підсів. Піднімаю очі – ВОНА! Сидить, посміхається, а я знову.
- Привіт, - каже.
- Привіт.
- Як справи? – У неї на правій щоці родинка є. Вона її чомусь завжди соромилася, тому коли говорила намагалася спиратися на руку, щоб прикрити долонею родинку. А зараз сиділа і водила пальцем навколо тієї чорної плями. Мене від того нудило.
Про справи свої я не багато встиг розповісти. Ну що в мене: робота, гроші, відпочинок. А тут вона мене знову перебиває. Ну, думаю, зараз знову якусь дурницю ляпне. А вона:
- Я заміж вийшла два роки назад.
Аж від серця відлягло.
- І як воно?
- Та нічого, дякую, добре. Я сина народила. – Я думав вона дірку собі у щоці протре.
- А як назвали?
Олег запнувся. Сашко на мить перестав дихати. Олег не знав чому, бо не мав очей на потилиці та й сил на цікавість не було.
- Вона пішла майже відразу. А я наклюкався так, що ти мене потім з реанімації забирав. Пам’ятаєш? Я ще сказав, що святкував день народження.
На чолі виступає кривавий піт…
Заступися за нього, обігрій ласкою своєю і забери від нього усякий смуток…
Сашко почав задихатися і труситися не як від холоду. Олег на силу озирнувся. Психіка не витримувала побаченого і, до сих пір міцний, Олег заплакав.
Дощ вгавав, а вітер зробився якимось легшим і м’якшим. Видимість зробилася набагато кращою. Чорні хмари тікали кудись за вітром і сонце сідало до обрію. Воно вже на половину мало заховатися за гори, але було чітко видно, що сідає воно не за гори, а перед ними.
Хлопці обнялися і дивилися на вогняну кулю, що заходила у води Косматого за кілька кілометрів від урвища, де вони сиділи. Сніг на берегах розтанув, а вода в озері розступилася і закипіла. Не говорячи ні слова, наче загіпнотизовані, друзі, тримаючись одне одного, почали спуск до Косматого. В обох котилися сльози і усмішки робили боляче щокам.
Коли дійшли до берегів, були вже зовсім сухі. Навіть білизна і та висохла. За годинником уже мала бути ніч. Так воно і було усюди крім берегів озера, де почалося справжнє спекотне літо. Вогняна куля майже повністю втопилася у воді, яка безперервно булькала.
Багаття розкладати не стали. Навіть наплічника не розпакували. Поклали його під голову і заснули після мовчазного споглядання небаченого дива.
Спи, спи, Олежику…
Господи, осяй його голову розумом, а руки вмінням. Освіти йому шлях до його коханої і визволи моє серце. Амінь!
Вони ніколи не згадували про те, що побачили у горах. Вранці сонце було у небі, а не в воді. Вони йшли швидко але постійно мовчали. За кілька годин опинилися біля дороги, де їх підібрав знайомий Олега і відвіз майже під саму хату. Коли батьки їх побачили, мати почала голосити, а батько розреготався і був задоволений, що виявився правим.
Потім батько часто дошкуляв Олегу за ту дурість, а Олег постійно про те мовчав. Їх знову затягла робота і пригода у спогадах обернулася на страшний сон.
Отче наш…
Він прокинувся від того, що його щось страшно бентежило. Жінки поруч не було і він у самих трусах пішов до дитячої. Поруч з ліжечком дитини стояла якась стара скручена і сива жінка. Він перелякався, бо в її скоцюрблених пальцях був затиснутий його син, його Олег. В один стрибок він опинився біля старої. Жінка сахнулася і він побачив, що то не стара, а його дружина. Вона колисала сина і пошепки молилася.
