Чудового зимового ранку один чоловік у чорній куртці і поношених черевиках вирішив прогулятися до озера, щоб на самоті почитати поезії, які невідомо як опинилися в його кишені. Автор був невідомий, але в його віршах було щось неймовірно привабливе.
Сніг під ногами приємно рипів і чоловікові вчувалася музика поламаних сніжинок. Він йшов впевнено доки, проходячи повз старенький двоповерховий будиночок, не почув лункий дитячий сміх. Це змусило його трохи вповільнити ходу. З незрозумілих причин йому страшно закортіло побачити власника цього чудового сміху.
А в цей час у домі обабіч засніженої дороги самотня матір готувала свого єдиного сина до його першого катання на ковзанах. Вони гралися у полювання. Вона вже встигла натягти на нього маєчку, трусики і штанці і тепер гасала за ним по всьому дому, щоб надягти светрика. Щоразу, наздоганяючи синочка, матір вдавала, що не може втримати його і маленьке звірятко втікало від лиховісного мисливця. Іноді, тримаючи сина в обіймах, пирхкала в його оголену шийку, а він при цьому запускав свої рученята у довгі пасма кучерявого волосся і дзвінко сміявся своїми маленькими дитячими грудьми.
Вони забігли до дитячої кімнати і разом впали на ліжко. Син виліз на маму, скривив хижу гримасу і, гарчачи, промовив:
- Я страшний лев! Гр-р-р! Тобі не вдасться мене вполювати! – При цьому він підняв руки, вдаючи величезні пазурі і вишкірив біленькі зубчики.
- О, великий і страшний повелителю звірів! Відпусти мене, я обіцяю більше ніколи не вбивати тварин. А на знак нашого примирення дозволь подарувати тобі захисну шкуру, яка вбереже тебе від інших мисливців! – Мама підняла над головою дитини светрика і хлопчик встромив свої рученята у рукави.
- А тепер лев і мисливець вирушають у подорож до Антарктиди, щоб маленькі пінгвіни дізналися, хто їхній справжній правитель.
Вони взялися за руки і пішли до коридору. У цей час в двері хтось постукав.
На вулиці раптово здійнявся вітерець і скуйовдив темне волосся на голій чоловіковій голові. А разом з тим вітер вплів кілька сніжинок у його зачіску але сніжинки чомусь не розтанули. Двері відчинила молода вродлива жіночка. Її обличчя було усміхненим але в очах можна було легко помітити здивування.
- Вибачте, що потурбував, але я, мабуть, заблукав. На вулиці немає жодної людини і я не міг спитати дорогу. До того ж зараз іще дуже рано, як для неділі, а коло вашого дому було чутно, що в ньому вже не сплять. – Всією своєю поведінкою чоловік видавав хвилювання.
- Куди ж ви прямували перед тим як заблукали? – Вона почувала себе не зручно, коли хтось хвилювався поруч, тому посміхнулася якомога відвертіше.
- О, я хотів почитати на березі озера у парку Скорботи. Я знаю, що це дуже затишне місце у вашому місті.
- Ви мабуть не місцевий?
- Скоріше за все, що так.
За спиною у жінки, надягнувши на руки маленькі ковзани, впоперек коридору з однієї кімнати в іншу перебіг маленький хлопчик, вдаючи літак. Дорослі разом провели дитину поглядом і жінка стала ще веселішою.
- Взагалі то ми скоро самі йдемо на озеро. Я хотіла навчити сина кататися на ковзанах. Ви можете скласти нам компанію, якщо зачекаєте хвильку.
З її тону було важко зрозуміти чи казала вона це для годиться, а чи відверто запрошувала чоловіка прогулятися до парку, однак чоловікові не сподобалося це запрошення.
- Вибачте, але я хотів побути на самоті. – Йому стало соромно, але не настільки, щоб зблідле на морозі обличчя почервоніло.
- Ну тоді вам доведеться пройти на самоті до кінця вулиці, потім повернути праворуч. І якщо ви нікуди не звертатимете, то незабаром вийдете до центральної алеї.
- Вельми вам вдячний і ще раз вибачте, що потурбував.
- Успіху вам. Більше не блукайте.
Не дочекавшись відповіді вона гримнула дверима і підперла їх спиною, дивлячись вглиб коридору. В її душі відбувалося щось неймовірне. Вона страшенно хвилювалася. Серце калатало, а спиною, хвиля за хвилею бігали не мурахи, а цілі гіпопотами. Їй раптово стало нестерпно страшно за сина.
Хлопчині стало не по собі, коли мама, не випускаючи з обіймів продовжувала цілувати його у маківку, у лоба, у вушка. А коли йому на ніс впала важка материнська сльоза, він тремтячим голосом спитав:
- Мамо, тебе скривдив той дядя?
Вона припинила істерику так раптово, наче він щойно розбудив її.
- Ні, ні, ні! Просто я дуже, дуже люблю тебе.
- І я тебе люб…
Він не встиг договорити, тому, що зірвався на сміх і впав на підлогу, рятуючись від лоскоту.
Чоловік йшов, а вітер позаду замітав його сліди. Здавалося, що він взагалі не залишав ніяких слідів. У цей чудовий ранок маленьке містечко було сповнене приємної тиші. Він пройшов крізь темну алею і довго сидів на лаві дивлячись на маленькі хмарини, що підіймалися вітром з поверхні замерзлого озера. Потім він почав читати. Йому не було нудно, просто він не сприймав жодного слова, бо його думки були десь далеко.
Мама із сином з’явилися одразу посеред озера. Він не помітив, як вони прийшли. Чоловікові було приємно спостерігати за тим, як маленький герой з наполегливістю маніяка намагається втриматися на ковзанах. Мати втішала сина, щоразу, як той падав, та син не хотів засмутити маму і постійно посміхався.
Наполегливість дитини призвела до того, що вже через деякий час значна частина озера була оперезана слідами його ковзанів. Він радісно верещав намагаючись утнути якогось викрутаса і мати щоразу плескала у долоні.
Чоловік чітко бачив два рожеві струмені взаємної любові, що здіймалися над головами маленької сім’ї. Ті струмені перепліталися у якомусь містичному танку високо у повітрі. Чоловік запевняв себе, що то лише гра світла.
Мамі постійно здавалося, що на них хтось дивиться. Вона щоразу озиралася на лаву біля озера, та бачила тільки тінь дерева, що падала на цю лаву. Її хвилювання вичерпалося, а натомість прийшла втіха за такі стрімкі успіхи сина. Дуже скоро вони почали кружляти тримаючись за руки, наче олімпійські чемпіони. Вони не бачили нічого довкола.
***
Сьогодні зранку його молодій дружині стало погано. Настільки погано, що довелося викликати швидку. А вже за годину до нього навідалися його друзі, один з яких працював у приймальній лікарні. Вони були вже на підпитку. Не кажучи ні слова вони налили і йому. Майбутній батько усе зрозумів без слів. Коли ж вони закінчили вітання, парубок вирішив поїхати до своїх батьків, щоб сповістити і їх про цю радісну новину. Його запевняли, що за кермо краще не сідати. Йому пропонували викликати таксі. Та він не послухав.
Спочатку засніжена і слизька дорога несподівано втекла з-під коліс. Потім молоде деревце зникло під капотом. Автомобіль осліп на одну фару, кришка капоту розчинилася і потвора з роззявленим ротом вилетіла на лід, залишаючи позаду себе помітні тріщини.
Мати надто пізно помітила небезпеку, що насувалася. Вона встигла тільки міцніше стиснути ручку сина.
Чоловік не встиг відреагувати. Він залишався на лаві і бачив, як рожеві струмені обернулися багряними цівками. Він бачив, як дитинча посміхається матері, а матір дивиться вглиб кабіни автомобіля. З глухим стуком авто змело хлопчика з поверхні озера. Молоду жінку потягло за сином, та вона випустила його руку, падаючи на бік. Заднє колесо авто, мало не здерло шкіру з її перекошеного жахом обличчя. Спина хлопчика зустріла стіну сторожового будиночка. Із роззявленого рота під відкритий капот бризнула темна кров. Авто відкинуло убік і хлопчик сів під стіною.
Чоловікові поривання залишалися без дії. Він залишався німим спостерігачем із розкритою книгою у руках. Він побачив, як чорно-біла зима стала повністю сірою і озеро сповнилося переляканими людьми у сірих куртках і пальтах. Він не бачив їх досі. Найбільш сірими були ті, хто були найближче до трагедії. А ті, що тільки помічали швидко втрачали колір. Незмінно червоною залишалася величезна рана на грудях дитини і закривавлене підборіддя.
Жінка не закричала, не втратила глузду. Вона швидко підвелася і біжачи вигукнула:
- ШВИДКУ!!!
Хлопчина сидів дивлячись собі у ноги і поволі сповзав на бік. Мама встигла вхопити його і дитина лягла на руки мамі. Вона не знала як діяти. Не знала, чим допомогти. Вона і далі нічого не бачила, лише краєм ока помічала чоловіка у чорній куртці.
Дитина великим зусиллям стиснула мамину руку і промовила:
- Пінгвіни знають свого повелителя. Сміливий мисливцю, повідом усіх інших. Не вберегла лева твоя захисна шкура. Ти, мабуть, не знав, що і лева може роздерти хижий звір…
Мама хотіла, щоб синові не було страшно.
- Синочку, потерпи, зараз все буде добре. Зараз ми заберемо тебе до лікарні. Тобі сильно болить?
Син не хотів засмучувати маму.
- Ні, матусю. Все добре. Не хвилюйся. Леви – сміливі звірі. У лева ніколи і нічого не болить.
Він закашлявся, відпльовуючи згуслі шматки крові.
- Так, леви нічого не бояться.
Вона розуміла, що це кінець. Холодним, сталевим серцем вона розуміла, що сина більше не побачить. Вона знала, що більше не торкнеться кирпатого носика і той не буде ховатися в подушку. Знала і не хотіла, щоб синові було страшно.
Хлопчик знав, що скоро мине біль. Знав і те, що його мамі буде значно гірше потім, ніж зараз йому. Та він не знав як втішити її. Він надто мало прожив, щоб розуміти людський біль.
Вона шепотіла йому у вухо, а він жадібно ковтав повітря. Вона пестила його щоку, розтираючи кров, а він дивився на дядю у чорній куртці.
- Мамо, матусю!!! Подивися – у дяді не йде пара з рота! Він такий, як і я. Мамо, ти любила його! Мамо, він любить тебе. І мене любить. Мені вже не болить. Можна я піду з та…
Чоловік у чорній куртці взяв на руки сина і поправив на ньому светрика. Вони усміхнулися одне одному і пішли з парку, непомітно розчиняючись у тіні дерев.
Жінка скинула з голівки дитини пістряву шапочку і поцілувала маленький лобик. Опустила повіки на скляні очі. Відкинула голову до стіни і, плачучи, подивилася у слід двом зникаючим тіням.
