Ех, молодість! Пора пригод і безглуздих смертей. Це час, коли ти віриш у свою всесильність і нездоланність. І я був молодим, і мені здавалося, що житиму я вічно. На такі думки мене надихало те, що в жодному бою мене ніхто не зміг навіть подряпати. Отакий вже в мене талант.
Але не про те я хотів повідати, а про те, що звик до втоми, звик до болю, звик до крові, сліз і шмарклів. Не звик я тільки до дороги. Для мене не було страшнішого випробування за дорогу. Звичайно, коли ти з побратимом на конях і чоботи риплять у стременах, і шабля приємно натягує бік шаровар, і вітер остуджує гарячу кров, і... ще багато чого іншого, тоді можна простувати хоч на край світу, ген аж за стовпи небесні. Та можна і взагалі без коней, лиш би з побратимом, щоб було з ким слівцем перекинутися, щоб хтось руку подав, коли впадеш, спіткнувшись у дорозі. Та побратима в мене не було, усі покинули цей світ, не пощастило, і я йшов сам. Дорога моя була довгою і виснажливою. В пам’яті моїй залишилася довга вервечка річок і озер, боліт і лісів, степів, гір і пагорбів, а поділитись побаченим не було з ким.
***
Ту корчму я почув іще здалеку. Загравали музики і репетували п’яні голоси. Коли я видерся на пагорб, сонце вже сховалося за гілки дерев переді мною. І там, низько у яру, на самому краю лісу, біля стежки якою я йшов і яка пролягала крізь той ліс, я побачив корчму. Вона була наче видерта із якоїсь казки. Красива, велична та водночас стара і занедбана. Сто чортів у горлянку тому, хто міг би байдуже пройти попри неї! Звісно, що я зайшов.
Як же там смерділо... Хоча ні, не смерділо, там пахло чоловіками, не скажу чи справжніми, бо й сам не знаю, але так пахнуть усі, кого я знав і я також. Гуляли там по чорному всі від панів до волоцюг. Корчмар виявився дядьком здоровецьким. Його голова, коротко стрижена і сива, була рясно вкрита рубцями, а на шиї я побачив великий слід від старого опіку. Бачу, батьку, що ти з наших.
Під носом у корчмаря росли такі вуса, що їй Богу, дурна та дівка, що їх не цінує. На корчмареві була така сорочка, що хоч зараз бери, замість вітрил клади та попід ними на татарву. А руки! Ото велет. Такими пальцями у жменю хоч три голови можна стиснути та так, що очі повилітають. На грудях був дерев’яний хрест на волосяній нитці. Ех, дядьку, чом не під твоїм чолом я ходжу в бій, чом не ти мій отаман, чого ти тут стоїш, коли на тебе чекаємо ми, діти України.
Може я б так і стовбичив, якби корчмар не гаркнув на якихось розбишак, що почали в кутку чубитися. Розбишаки враз виструнчилися і вибігли на двір. А потому корчмар лагідно привітався зі мною, по нашому, по козацьки.
- А що, синку, їсти будеш? Чи може спершу хильнеш чарку? Ти диви тільки не загулюй тут. У мене чесна корчма, та й люди тут чесні. Тож дивись мені. – мабуть він жартував, бо я на власні очі бачив, як один чолов’яга підрізав гамана у іншого, п’яненького селюка. Я навчився на таке ніяк не дивитись, бо як тебе обікрали, то тільки ти у тому винен і ніхто більш.
- Неси, батьку, все, що маєш. Буду їсти й пити, тютюнцю прихоплю, та й дівку яку мацну, може й не одну. А як пустиш, то ще й переночую. Не бійсь, твоєму ремеслу не перешкоджу.
Він зареготав, аж келихи затремтіли на столах і люди трохи притихли, я потилицею відчув, як на мене вирячилося з десяток пар очей. Музики перейшли на щось тихеньке і заплакала скрипочка. Ох, дитино сліз, чом тяжко так ридаєш?
- Швидкий ти, хлопче. Може ти й гульнеш на славу, як не святим духом твій гаман наповнено, та як нема у тебе нічого, то й не обдуриш мене. Тебе мої сини швидко в бочці вгомонять.
Тут переді мною виросли два, як з каменю тесані, молодики. Я вхопився за шаблю, та як свиснув нею з піхви, що всі аж ахнули, а молодики стали, де стояли і здивовано дивилися. Корчмар вперся руками в стіл і нахилився до мене, та все усміхався і тішився. Другою рукою я вхопив гаман на поясі і тернув шаблею по шкіряній шнурівці. Шнурівочка дзенькнула і важкий гаман враз полетів у голову корчмарю. Корчмар вправно вхопив гамана і гримнув ним до столу. Молодики десь зникли, а людям стало не цікаво.
- Не жартуй зі мною, корчмарю, будеш зі мною добрим, то я тобі ще й у пригоді стану.
- Хлопче, не лютуй. Ніхто у цій храмині тобі не воріг. Заспокійся і сідай, а я сам усе тобі принесу. Гуляй, відпочивай. Мій дім – твій дім. Добрий козак, еге ж? – останнє він сказав, якомусь маленькому чоловічкові, що сидів край столу. Дідусь п’яними очима подивився на корчмаря, потім на мене, нічого не сказав та й впав на свої ж руки, щось мугикаючи.
Я пройшов крізь корчму і сів за дальній столик у кутку під вікном і лампою. Сів тай задумався. А що ж так весело тут усім? Корчма, як корчма і музики тут такі як і усюди. П’ють, здається, горілку, вино й пиво, теж, як усюди. А от люди тут веселіші, ніж усюди. Та й мені якось незвично добре тут було. Йти не хотілося, хоч я ще й не їв і не пив. Мабуть, таки залишуся я тут до ранку, гарно відпочину. Дарма, що сам, то тільки на краще, хай сидять від мене далі, я так нікого не ображу, та й не постражда ніхто.
Майже всі столики у корчмі було зроблено із дубового зрубу. Так і бачу, як корчмар своїм черевом вперся у віковічного дуба та й вирвав його з корінням із землі. Дуб впав, земля здригнулася. Стільці були усі пеньками. Видно було погано, але здавалося, що то дерева росли прямо із підлоги, а корчмар їх поспилював.
Набив я люльку останнім тютюнцем і почав тихенько пахкати. Корчмар приніс і поставив переді мною глечик зі сметаною, пироги з сиром, квашені огірки, тушковану капусту, якусь кашу з грибами, а ще пляшку горілки. Хорошої, прозорої, трохи жовтуватої, від перчинки, що плавала на дні. Також на столі умістилося два кухлі пива і миска борщу. Коли він йшов від мене, побажав смачного і попередив, що порося з картоплею буде пізніше, зараз його заколють.
- Коня твого зараз теж нагодують.
- Дядьку ви щось плутаєте. У мене нема коня.
- Я що сліпий? Не бачу з твоїх чобіт, що ти своїм ходом шуруєш вже не один день? Але який ти, в біса, козак без коня? Негоже. Бери мого.
- Та я не настільки багатий щоб отак коней купувати.
Корчмар усміхнувся, витер вуса (для чогось) і сказав:
- За те не турбуйся. У мене коней вистачає, а того, що ти дав ой як не мало. Завтра поїдеш на моєму гнідому. Хороший кінь, прудкий і покірний. Тобі підійде. Смакуй вечерю, бачу, що слини в тебе вже повний рот. Іду не буду тебе більше займати.
Я отетерів так, що й подякувати забув. Підскочив і вхопив корчмаря за руку. Він розвернувся і тріпнув мною так, що я сів назад.
- Ну що? – я мало не злякався.
- Дякую вам, дядьку, може вип’єте зі мною?
- Вип’ю, аякже, та не зараз. Маю роботу. Пізніше підійду. Ото тоді й розповіси, куди й по що прямуєш, еге ж? – я кивнув. – А зараз сиди набувайся, ти якої любиш?
- Ви про що?
- Таж музику тобі яку, аби музики заграли?
- Та й так не зле. Хоча може марш?
- Добре, буде тобі марш, випивай, а я потім підійду.
Після першої ж таки чарки я зрозумів, що добряче змерз, бо горілка мене зігріла. Борщ був як борщ. Все у ньому було на своєму місці. Рівно стільки, скільки й має бути у справжньому борщу. І картопля, і капуста, і бурячок, і шкварки (без них – то не борщ), і пампушки з часником. Горілка лилася, а мені ставало все краще і дорога моя від мене вже відстала, ноги притихли. А люди все більше розходилися, щоправда дехто вже лежав хропучи на столах. Таких людей хлопці водили на двір, звідки вони поверталися мокрі та бадьоріші і знову замовляли. Свято було на славу.
Коли скінчилися мої пироги і сметану з вусів я злизав, то й горілка скінчилася. Пиво теж не довго простояло на столі. Аж тут корчмар, несучи на одній руці тацю з рум’яним поросям і запеченою картоплею, підійшов і поставив наступну пляшку мені на стіл. Нічого не сказав і далі пішов у своїх справах заклопотаний.
Я ще добре пам’ятаю, як відірвав ногу від порося і знову собі налив. Музики грали, люди пили й реготали, з вусів капало. Хлопці бігали з п’яними на двір, корчмар вітався з новоприбулими, а потім я, мабуть, заснув. Не знаю, не розумію як так вийшло? Хіба я вперше пив? Та що я міри собі не знаю? А все ж вийшло так, що напився я та й задрімав.
Коли в голові розсіялося і перед очима стало ясніше, я помітив, що в корчмі стало тихо. Вже не грали музики і людей не було, тільки ті, що позасинали, але хлопці їх не чіпали, вони десь зникли. А переді мною сидів корчмар і щось розповідав. Не міг я ні слова розібрати у його лепеті.
- Гей, хлопче, то ти мене слухаєш чи ні? Не можна тобі більше пити. Зараз підеш спати. Та слухай вже! – корчмар був теж на підпитку. Таки випив зі мною, шкода, що не пам’ятаю. Мабуть добре погомоніли.
- Та слухаю батьку... – слова із мене йшли як з киселю. Що ж ото таке зі мною робиться?
- Слухати, може й слухаєш, але ж не чуєш. Ет, не вийде так нічого, а треба тобі це знати, чуєш? Треба, бо ще ж кому я то розповім? Ну гаразд...
І дядько кинув свою лапу на мою, важку від хмелю, руку. Я думав, що він мені пальці поломив, а потім мене одразу пройняло і жаром, і холодом, і голками, й молотками, і скрутило, і роздуло. Ото вже я здивувався. Та добре, що п’яний був, інакше не втримався б і закричав. Їй Богу, закричав би!
***
Аж тут дивлюся, стою я з шаблею на березі моря, а корчмар – збоку, тримає мене за руку. А берег такий чудний. Золотий пісок, справа вода облизує його, зліва листяний ліс стоїть, посередині ми, а попереду глибокі сліди від підкованого коня.
- Чого дивишся? Пішли, не бійсь, нічого тобі не буде.
В мене не було сил щось відповісти і я пішов за дядьком. Мою руку він не випускав.
- Не смикайся. Так треба. Дивися уважно, нічого не забудь. Більше ти такого ніколи в житті не побачиш.
Ми йшли слідом і скоро я побачив коня, що тихо стояв між лісом і морем. Ми підходили до коня, а мені робилося лячно. Серце калатало, рука стогнала під лапою корчмаря, а на чолі з’явилися краплі холодного поту. Коли підійшли до коня, то мені стало шкода коника. Гарний, високий, міцний, гнідий. Увесь він був заляпаний кров’ю і порубаний. Деякі рани, дрібніші, вже затяглися, а з деяких іще сочилася кров. Особливо страшний поріз був на лівій сідниці. Там добрячий шмат м’яса хтось відтяв. На боках у коня похитувались металеві пластинки. По них я відразу зрозумів під ким цей кінь ходив. То рицарі з Європи на таких конях їздять. Ох, і намучився я з тим залізяччям. Треба знати де бити по такому рицарю. Вони ж як закутаються у залізо, то тільки й видно, що очі. І битися воно не може, бо важкі ті лати, і добити його не відразу вдається, бо кругом шабля дзвенить.
Вуздечка на коню була відірвана з одного краю і висіла мотузкою аж до піску. Коник тихенько пирхкав і відпочивав. Гарний коник, видно, що вірний, раз через такий бій пройшов, та ще й живий із нього вийшов.
Біля коня були сліди від рицаря. Було видно, що він впав із сідла і вдруге видертись на нього вже не зміг, то й пішов далі своїм ходом. Схоже рицареві дісталося набагато більше за коня.
- Не стовбич. Пішли далі. – крикнув до мене корчмар і я злякався. Та не від крику, а від того, що крім його голосу, пирхкання коня і стуку мого серця я не чув більше жодного звуку. Ліс не шелестів, хоча був легенький вітерець і море не шуміло, хоч бачив я баранці на невеликих хвилях. Була така глибока тиша, що аж млосно робилося.
А через кілька кроків я почув крик. То був крик відчайдушного жалю. Я такий крик уже чув не раз, коли ми мертвих парубків повертали їх матерям. Та тільки цей крик був набагато тужливіший і відчайдушніший. Страшне горе спіткало ту людину, що так кричала.
Потім я побачив здалека чиюсь згорблену спину у білій сорочці. На колінах у тої постаті лежав рицар. Кричала ця постать і час від часу піднімала руки до неба. А в небі, о диво, був такий чудний вихор...
Той вихор крутився над головою постаті і був ущент наповнений листям із уже голих дерев і водою моря. Воно усе так і кружляло над тією дивною парою. А потім вода змішалася із листям і воно все замерзло роблячись крижаним камінням. Те каміння порозліталося на всі боки і мене мало не зачепило. Я сіпнувся, а корчмар мертвотним голосом на те сказав:
- Не пусти моєї руки, хлопче, бо буде лихо. Тримайся, нічого з тобою не станеться.
По цих словах, вихор став затягувати до себе чорні хмари і сам став чорним. З кожним криком постаті вихор робився все чорнішим і більшим. Хіба дурний не зрозумів би, що те все від жалю. Але чи може людина так побиватися? А потім подуло таким холодним вітром, що дерева край лісу біля вихору позамерзали, аж стовбури потріскали і тріски полетіли у вихор.
- Іди зі мною, не бійся, нас тут нема, це все, як хочеш, тобі сниться.
Ми йшли і наближалися до пари. До білої постаті і рицаря у побитих обладунках. А море біля вихору тим часом замерзло і кожна нова хвиля, що викочувалася на шмат льоду на піску, нагромаджувала льодяну гору. Та що ж це діється? Я вже ладен був добити ту білу сорочку лиш би вона так не потьмарювалася. Ми ввійшли під вихор і були тепер, наче всередині його. Тут не було холодно, тут було добре, лиш вуха боліли від крику і серце стискалося співчуттям. Мені вже було здалося, що гучніше і страшніше кричати неможливо, але тут усе перемінилося і холод змінився жаром. Голі, потріскані, нещасні і замордовані дерева спалахнули як ті трісочки і згинули. Загорівся весь ліс. Море розтануло і закипіло, аж стало мілко, все випарувалося. Вихор кидав блискавиці і гудів, а біла постать гладила обладунки на грудях у рицаря. Я бачив, що обладунки ті були помнуті і потріскані. Крізь тріщини протекла кров. На шоломі, там де було забрало, виднілася вм’ятина із дірочками. Мабуть це його вдарили шипованою булавою. Я зазирнув за плече постаті. Хлопець дуже нагадував синів корчмаря. Тю, та то і був сам корчмар! Без рубців, без вусів, молодий іще. У нього на грудях висів той самий дерев’яний хрестик, тільки новіший. Але сивів він на очах. Мабуть то був його брат, або ще хтось рідний. Тільки дивно, мені здавалося, що усі ті залізячники – католики, а корчмар був православним. Дивно.
Я поглянув на корчмаря, який тримав мене за руку і побачив, що той плаче, але обличчя його не змінювалося. Він похмуро і зосереджено дивився на все, що тут коїлося. Він все це бачив, він був тут, от тільки звикнути до цього ніяк не міг, тому і плакав.
Вихор дедалі більше розходився і опускався на нас, затуляючи від зовнішнього світу. Вихор ще не встиг торкнутися піску, як пісок полетів угору і настала темрява, яку освітлювали часті блискавиці. Молодий корчмар вхопився за шолом рицаря. Темінь. Крику я вже не чув, мене проймав грім, що, схоже, теж виринав із грудей білої сорочки. Блиск. Я бачу шолом, що летить у вихор і зникає там. Темінь. Грім наростає. Блиск. Я бачу, як корчмар схиляється над обличчям рицаря, однією рукою підтримуючи його несвідому голову. Темінь. Блиск. Я бачу кров на чолі, кров на щоках, кров на всьому обличчі. Бачу як сльози корчмаря падають на це обличчя і запечена кров змивається з нього. Темінь. Блиск. Я бачу на обличчі глибокі рани від шипованої булави. Темінь. Блиск. Я бачу, як корчмар, іншою рукою ніжно торкається змокрілого обличчя і витирає з нього залишки крові. Волосся на моїй голові заворушилося. З мене самого потекли сльози. Мені було не соромно, я боявся збожеволіти. Корчмар сам пустив мою руку і впав на коліна. Тієї ж миті світ затремтів і все почало зникати. Блискавиці востаннє зблиснули і переді мною залишилося тільки обличчя. Її обличчя, найкрасивішої дівчини на всьому Божому світі. Обличчя з ніжними рисами, які спотворювали рани. І те незабутнє, довге, золотаве волосся, що розляглося на колінах корчмаря, що вже був геть сивий. Усе зникло і я був наче обухом прибитий.
***
Настав день. Пізній день, вже пекло сонце, а я лежав на ліжку і все ніяк не міг позбутися вражень свого жахливого сну. Не пам’ятав я тоді як сюди потрапив, тільки знав, що я все ще в корчмі. На підлозі біля ліжка стояв кухоль з розсолом і я мовчки попрохав Бога бути милостивим з тим грішником, що зараз оце подбав про мене, а особливо про мою хвору голову.
Коли я вийшов з кімнати, корчмар вже стояв біля дверей, наче чекав мене.
- Ну ти, хлопче, й розгулявся вчора. Звідкіля у тобі стільки лиха?
- Не пригадую, батьку, пробачте як нашкодив вам. – я весь аж почервонів.
- Та то нічого, дурниці і не такі розбишаки були. Ну що, пішли коня дивитися?
- Якого?
- Забув? Ти ж учора в мене коня купив! Так? Пригадав? Бачу що так. То ходімо, у мене обмаль часу, треба ще лад навести у корчмі.
Ми вийшли на двір, де шкварило сонце, бігали кури і рохкали свині. Підійшли до стайні. Корчмар відчинив і вивів на двір гнідого коня. Коли я побачив на його лівій сідниці рубець від страшної рани, тоді таки й обняв своєю дупою грішну землю. А корчмар усміхнувся, він зрозумів моє здивування.
- Не хвилюйся, козаче, я старий, а кінь, - ні. Він ніколи не постаріє, він іще твоїх онуків переживе. На ньому тебе ніхто не наздожене і ніхто не зможе утекти й сховатися від тебе.
Більше корчмаря я не бачив. І корчми тієї я теж ніколи більше не навідував. А що саме хотів мені корчмар показати я зрозумів тільки тепер, коли уже старість не дає мені воювати. Коли єдина моя кохана – то шабля, а щирий друг – то кінь. А дітей у мене тільки й є, що голі стіни.
