Я народилася тоді, коли вони сказали СЛОВО. Я ожила тоді, коли мого тіла торкнулася ЙОГО рука…
Я народився в шістдесят шостому і жив безтурботно, поки в моєму житті не з’явилась вона…
Місце, де я існувала було заповнене схожими на мене. Тільки я була першою і тому змогла оселитися в центрі острова. Звідти я могла бачити увесь свій світ. Суші було дуже мало і вся вона розрізалася безліччю річок, таких, як і я. Всі ми неслися в океан, щоб там піднятися у небо і повернутися в себе. Дуже скоро в наш світ почали приходити такі, як ВІН. Частіше всього вони падали десь в океані, далеко від нашого великого острову. Кожен із них брав частинку нашого світу з собою і зникав, щоб у себе вдома написати кілька рядків, чи нот.
Колись в дитинстві я почув віршика, що змінив моє майбутнє. Самого віршика вже не пам’ятаю, але відтоді, скільки себе пам’ятаю, завжди писав вірші. Спочатку вони були безпорадними і беззмістовними, а потім ставали все цікавішими і цікавішими.
Кожна новоприбула людина бачила нас по різному. Для когось цей світ був безкрайою піщаною пустелею, де кожна піщинка була СЛОВОМ. А для когось це був світ тропічних джунглів, де в кожному листочку ховався мазок масляної фарби. Кожен з цих людей намагався вхопити якомога більше і завжди топтався на одному й тому ж місці не роблячи жодної спроби знайти щось краще.
Юність була приречена на самотність. Усі спроби налагодити хоч якісь відносини з дівчатами закінчувалися провалом. Важко сказати чому. Просто постійно я був у якомусь польоті, а життя в цей час тривало на землі. І в житті все було значно простіше і брудніше, ніж у моїх віршах. І тоді, коли мої однолітки жили на повні груди я продовжував писати.
Дехто з людей добирався до острова і в своєму світі вони ставали знаменитими. А ті із нас, кого вони забрали жили дуже довго, особливо в ті моменти, коли хтось із людей співав їх, чи дивився на них у музеї.
В двадцять я подорослішав і, дивлячись на скрині списаних зошитів, вирішив видаватися. Тоді нарешті осягнув усю безвихідь свого становища. Горілка полилася літрами. Вірші посипалися зливою і від реального світу я відірвався ще далі. Редактори дедалі гірше висловлювалися про мою творчість. Якісь дурнуваті комітети замовляли в мене різну агітаційну нудоту, платня за яку дозволяла дихати, а піднятися з колін не давала змоги. Рідня якось так непомітно забула мене, всі друзі зблизька виявлялися звичайними алкоголіками. І мені не залишалося нічого, крім як продовжувати писати.
Врешті решт час звів мене з ним. Він з’явився в нашому світі далі ніж будь-хто від острова. Відтоді він майже не покидав нашого світу і наполегливо пробирався крізь товщу води до берега, борючись зі стихією. Тільки він умів так любити. Усіх без розбору. І ми піддавалися йому, сліпо вірячи у те, що він Бог. Тільки він знав куди йти і тільки він бачив наш світ таким, яким він був насправді. Зустріч була неминучою і мої води кипіли від збудження. Береги осипалися і я росла. Ставала сильнішою, щоб він отримав справжню подяку за всю працю, вкладену у подорож до мого гирла.
Ночі злилися з днями і я втратив почуття часу. Я не помітив, як загинула держава, що хотіла мене вбити. Не помітив і того, що вже давно живу на вулиці. Мої очі не помічали монет, що сипалися в долоні, протягнуті моїм, ледь живим тілом і мене більше не лякала думка, що я пияк. В сорок, не зробивши нічого у своєму житті, я більше не хотів видавати вірші, від яких мене вже нудило. Але я не припиняв писати, хоча з кожним днем ставало все важче. Одного дня, тремтячими руками я виводив рядки і раптово відчув, що нарешті знайшов її і торкнувся. Її звали ПІСНЯ. Я закохався.
Хворе і стомлене тіло з натугою вилізло із води. Ледь відриваючись від кам’янистого ґрунту він підіймався вгору шукаючи мене. І нарешті його нога опустилася в мої холодні води. Він занурився і став жадібно пити. Бідний, вже стільки років він не міг втамувати спрагу. Він рвав моє тіло і велетенськими пригорщами викидав мене у свій світ, де я миттю лягала на папір. Смертний робив вічним те, що й без нього було нескінченним. Та чого варта нескінченність перед миттю пристрасного життя, сповненого безліччю яскравих відчуттів?
***
На подвір’ї давно загусла ніч, крізь яку безсоромно проривався маленький вогник багаття. Довкола нього згуртувалося багато молодих людей. Вони шуміли, хоч було пізно і нікого з них не турбували злісні вигуки з вікон будинків. Пиво, вино і гітара. Що ще потрібно для хорошого настрою? Компанія раптово притихла і гітара перейшла до хлопця з ірокезом. Він розповів, що випадково наштовхнувся на листок з дуже хорошим віршем. Хто його написав хлопець не знав, але його пальці лягли на струни і полилася музика незбагненної краси. Він почав співати…
В нашому світі ніколи не було човнів і раптом ні звідки з’явився величний корабель. Усі обличчя молодої команди були обернені до сходу сонця. Вони пливли вперше і ми підтримували їх. Ніщо не лякало легковажних моряків. Вони ішли, щоб світ наш став ще ширшим. А я жила, живу і буду жити.
За кілька кроків від гучної компанії дрімала брудна сива потвора, що не випускала пляшку зі зморшкуватих рук. З першими словами пісні поет прокинувся і його серце забилося в шаленому ритмі. Нарешті він досяг того, чого так прагнув усі свої роки. Він спробував підспівувати та в нього вийшло тільки п’яне мугикання і компанія дружньо і смачно розреготалася. Він закотив очі і тихо опустився на холодний бетон. Обличчя розтягнулося блаженною усмішкою, повіки опустилися, біль в печінці відступав і відкинута в сторону рука розм’якла, випускаючи пляшку.
Тієї ж миті десь на далекому острові, загубленому в океані ненаписаних пісень, крізь товщу землі пробився молоденький гейзер.
