Сонце опустилося до самого краю неба, забарвлюючи хмари червоним сяйвом. Останні промені пройшли крізь простір і торкнулися його спокійного обличчя. Він сидів у дзвіниці свого чорного готичного будинку і спокійно спостерігав як день агонізує, не бажаючи віддаватися ночі. Це було неминуче. Тіні видовжувалися і повзли вверх по стінах його будинку, аж поки не торкнулися вікна.
Чомусь він злякався, руки стисли підлокітники великого крісла. Погляд перевівся з неба, в якому досі палали хмари, на мегаполіс, який оточив його маленький острівець старовини. Він не хотів вірити у те, що все це називається життям. Він не бачив жодної живої істоти, тільки коробки, в які вони самі себе заточили і ці коробки неслися автострадою кудись. Все довкола рухалося, але воно було не живе, штучне. За автострадою височіли хмарочоси. Йому здавалося, що він може розгледіти обличчя у вікнах цих велетенських упаковок людей. Обличчя не висловлювали нічого окрім ненависті. Хотілося ненавидіти їх у відповідь, але він не зміг відшукати в собі причину для цього. Це просто нещасні невільники. Вони не живуть – відбувають термін. Це покарання за народження. Їх примусили це зробити, вони не хотіли, не могли хотіти народитися.
Тіні об’єдналися, обернувшись на похмурі сутінки. Його вуха вловили ледь чутний шепіт океану, який закипав. Він вірив у те, що сонце втопилося. Темрява сховала всі недоліки і новий день ніколи не настане. Але це були солодкі мрії. З іншої сторони будинку сонце знову буде вставати через кілька годин. Йому залишається тільки сидіти і мовчки спостерігати за усім цим божевіллям.
Усі переживання відступили як тільки він помітив жінку, що стояла на початку дороги, яка вела до його порогу. Вона була гола і в цьому не було ні краплі еротики. Вона була чиста і правдива. А йшла вона до нього тому, що це його жінка. Вона подобалася йому, але красунею вона не була в сучасному розумінні.
Щось підштовхнуло його, в одну мить боса стопа опинилися на підвіконні, а руки затулили обличчя, щоб захистити його від уламків розбитої шиби. Це було смішно, адже донизу метрів десять, але він вірив, що це не завдасть шкоди. Нога напружилася і відштовхнула тіло, пролунав дзвін розбитого скла. Тіло опинилося в повітрі, руки розлетілися в боки, а погляд впав на єдину.
Не встиг він почати падати, як за спиною пролунав дзвін, тільки навпаки. Уламки зрослися, шиба стала еластичною і наче рукою вхопила його за п’яту. Будинок не відпускав. Тіло вдарилося об крісло так, що воно від’їхало від вікна десь на метр. Тієї ж миті з асфальту біля босих ніг єдиної виросли рухливі рядки теленовин і піднялися її ногами наче змії. Тіло обліпило газетами, які стали її одягом. Волосся сховалося в рекламі, а з очей зник блиск.
Поруч з кріслом з’явилася інша. Богиня краси. Подарунок вищих сил. Йому потрібно було лише протягнути руку і в його владі опиниться найкрасивіша жінка світу. Вона прийшла, вона вже поруч, на відміну від єдиної. Але прийшла вона не до нього, а по нього. Тіло стогнало і просило доторкнутися до її шкіри, та як би міцно він її не обіймав, вона не буде його.
На протилежній від вікна стіні у світлі місяця стало видно два силуети оголених людей. Чоловік дивився на жінку. Долоня торкнулася її грудей. Її ніжні руки потяглися до його руки. Він нахилився трохи вперед для поцілунку і вона була готова прийняти цю жертву. Його рука зігнулася в лікті і він натиснув всією вагою. Красуня почала падати. Її пальці жадібно хапалися за його руку в надії вчепитися за своє. Не був він її, усе це байка. Але коли її пальці ковзнули долонею, вона на мить застигла. Він відчув біль. Вона вчепилася в загнаний у долоню іржавий цвях, якого раніше він не помічав. Це було справді її, воно належало тим вищим силам, що володіють цим світом. Та це було чужорідне в його тілі. Цвях не встиг заразити його повністю. Організм допомагав красуні викинути це із себе. Вона вірила у те, що втримається, але почувся скрегіт метала по металу і вона продовжила падіння з цвяхом в руках. За її спиною на підлозі розкрилося прямокутне провалля і вона зникла в ньому.
Крісло манило до себе. Його нігті роздерли оббивку. Кулаки і ноги лупили по дереву, яке тріщало і врешті розпалося. Будинок заколихався. Він підстрибнув і вдарив стопами в підлогу. Його з головою накрили тони уламків. Його комірка зруйнована.
Вибиратися з-під каміння виявилося дуже легко. Це було схоже на плавання у болоті. Врешті він опинився перед застиглим тілом єдиної. Став на коліна і встромив пальці в дорожній асфальт. В повітрі запахло розпеченою смолою. Його руки зірвали асфальт, наче стрічку, не зрушивши з місця єдину. Дорога полетіла в небо звиваючись змієм. Там вона знайшла свою загибель. Не лишилося і сліду, тільки згадка. Руки розійшлися в сторони, а обличчя впало на груди. Він відчув шалений опір мегаполіса. Транспорт здуло з автостради. Автострада розсипалась в пісок. Далекі хмарочоси ховалися в землю, піднімаючи куряву велетенськими хмарами. Навіть тоді обличчя у вікнах не змінили свого виразу. Здавалося, що це картинки приклеєні до скла, але аж ніяк не люди. Бетон і залізо, пластик і алюміній змело в одну нерозбірливу купу, що роздувалася вітром. З-під усього бруду проступила жива земля. Спрагла, замучена, але все ще жива.
***
Проміння нового дня не знайшло мегаполіса, воно лизнуло по землі. Небо затягло хмарами. Пролунав грім. Вода вдарилася об землю. Вона жадібно дихала і пила після стількох століть поневолення. Земля заворушилася і з неї, тягнучись до сонця піднялися дерева і трави. Він вже не стояв на колінах. Він йшов, повільно піднімаючи голову. Він бачив, як вода змиває з нього увесь бруд. Відчував, як в шкіру входить життя. Перед ним стояла єдина. Газети розмокли і падали брудним шматтям на землю. Реклама вимилася з волосся, а стрічки просто зникли. Він не бачив її очей, але знав що вони живі. Підставивши долоні і обличчя дощу, вона сміялася.
Він підійшов впритул, однією рукою торкнувся її спини і притягнув до себе. Іншою рукою він схопив її за потилицю і жадібно поцілував. Їхні очі були закриті. Дощ відступив і вони не звертали уваги на те, що опинилися у світі повному життя, де ліс колихався зеленню свого тіла.
