Минуло вже півроку, як ми розійшлися. Вона була мною кохана, але взаємності я так і не зміг від неї добитися. Хоч ми часто були разом та все ж я завжди почувався самотньо і розумів, що вона мене використовує. Не розумів тільки, що в мені корисного. Було дуже важко, але я сказав: “Досить!”
Коли я жив у маленькому місті, то такі розставання завжди були нестерпними, тому, що доводилося бачити своє нещастя мало не щодня. Та життя спрямувало мене в інше місто і стало легше. Вона далеко і я не бачив її вже цілих шість місяців. Робота затягла і все забулося. Серце вистигло, а в голові прояснилося.
Вона дуже легко пішла від мене. Так наче давно цього чекала і от нарешті я її відпустив. Саме тому мені було незрозумілим, чому я бачу її зараз на своєму порозі. Ще більше вражало те, що вона була одягнута саме так як мені подобалося і з мінімумом косметики, що я дуже любив. Вона виглядала втомленою і трохи засмученою. Я не став їй грубити. Навіщо? Запросив у середину і ми випили трохи. Вона мало говорила, тільки розпитувала. Мені не було що приховувати і я розповідав як живу. Потім вона трохи розговорилася, мабуть під дією алкоголю, і я дізнався про те, як важко їй живеться. Сонце сіло, з її лівого плеча сповзла бретелька бюстгальтера. Вона закинула голову назад і провела рукою по підборіддю, шиї та нижче до грудей...
Вранці, курячи в ліжку і, тримаючи її голову на своїх грудях, я не міг второпати, по що вона приходила? Чого їй від мене треба? Навіщо вона це зробила? Не буду приховувати, мені було дуже приємно. Та не можна забувати, що я всього лише жива істота з м’яса та кісток. Та ще й чоловічої статі. Чоловіки значно слабші перед жагою, ніж жінки.
Вона прокинулася і вибила мене з таких роздумів. Коли ми були разом, я завжди мріяв, щоб ми поспали з нею аж до ранку. Бажав, щоб прокинулися разом і вона нікуди не тікала. Цього ніяк не виходило. Завжди зникала кудись серед ночі. “Робота!” – кричала вона і залишала мене самого. Тоді до мене пригортався тільки дим сигарет. А зараз все було саме так, як того колись хотів я. Вона поніжилася трохи, поводила рукою по моєму тілу і відкрила нарешті очі. Виглядала вона щасливою, але я їй не вірив. Склавши губки, потяглася до моєї сигарети і зробила кілька затяжок. В цьому було щось еротичне.
Раптом вона стала серйозною і сказала ті самі горезвісні три слова:
- Я тебе люблю.
У тиші ранкового передмістя було чути тільки спів пташок та дзвін розбитої криги, якою було сковане моє серце. Дим, здавалося пройшов прямо в мозок і осів на сітківці ока. Перед очима все поплило. Я стиснув її і майже прокричав у вухо:
- Я не переставав тебе любити і весь час чекав на тебе, хоча й не вірив!!!
Вона почервоніла, підібгала ноги і пошепки, наче з останніх сил, сказала:
- Тільки недавно це зрозуміла. Я – ніщо без тебе. І ти все, що коли-небудь було у мене. Не жени мене…
Так усе почалося знову. Вона перебралася до мене і ми жили разом. Вона стала справжньою дружиною, хоч ми і не одружувалися. Мій дім став справді затишним. Мої сусіди – привітними (я перестав водити до себе різних шльондр), мої обіди – смачними. Мені було справді добре. Вона намагалася догодити у всьому, в тому числі і в ліжку. Лиш час від часу я помічав, що її щось мучить, але вона не хотіла ділитися.
Однієї ночі, коли ми удвох лежали поруч і спали, я побачив жахіття. То була яскрава місячна ніч. Я був серед якоїсь широкої галявини, а позад мене – ліс. Я був сліпим. Точніше мої очі випали. Хтось ішов переді мною і насміхався з моєї сліпоти. Він сіяв очі на галявині, а я намагався серед них знайти свої. Мені ніяк не вдавалося. Я ходив з простягнутими вперед руками і босими ногами чавив очі. Коли вдавалося намацати якесь око, вставляв його і бачив світ, але не такий, який він мав би бути, а спотворений. Тоді я розумів, що це не моє око і викидав його. Сіяч реготав кожен раз. З кожним новим оком він виглядав по інакшому. Все жахливіше і жахливіше. Він сказав:
- Ти – сліпий!
- Ні, я зараз знайду їх.
- Ти і з очима сліпий, дурню! Озирнись.
Я почав озиратися і щось побачив, та що не пам’ятаю. Тільки закричав від побаченого і прокинувся. Наді мною нависла якась потворна фігура з безліччю зморщок на обличчі. Чув як за вікном виють собаки, а те, що сиділо на мені тихо гарчало. Я почав відбиватися і смикатися. Та почув її голос і побачив, що це не потвора. Це вона, моя кохана. Просто під впливом сну я так її побачив. До ранку більше не спав. Робочий день тоді був дуже не продуктивний.
Наступної ночі все повторилося. Тільки коли я прокинувся, її не було поряд. Можу заприсягтися. Ліжко поруч було холодним, наче вона і не спала тут. Я зірвався і голий почав бігати по хаті. Її так і не знайшов. На кухні валялася пачка сигарет і я прикурив одну. Коли зайшов до спальні то в мене відвисла щелепа і сигарета обпекла мені пальця на нозі. Я застрибав, здіймаючи шум, і вона прокинулася.
Вона нікуди не зникала. Це все мені примарилося. Я заспокоївся і пригорнув її до себе. Спина в неї була моторошно холодна.
Вранці, втомлений так, наче й не спав, я доїдав яєчню з м’ясом. Було тихо і спокійно. По радіо грала якась попсова пісенька одного з тих кастрованих хлопчиків, що очолюють чарти. За вікном було похмуро, я задивився на чорних ворон на фоні сірого неба і тут щось як закричить:
- ОЗИРНИСЬ! ПРОЗРІЙ! БУДЕ ПІЗНО!!!
Трясця, я мало виделку не проковтнув! Шкіру на потилиці стягнуло так, наче її хтось у жменю взяв. По спині пробіглися мурахи, та коли я озирнувся, то побачив, що до кухні входить вона.
- Ти якийсь зблідлий. Погано спав?
З тупим виразом обличчя я хитнув головою на знак згоди. Вона притулилася до мене захованим у бархатний халат стегном і спитала:
- Хочеш зварю тобі трав’яного чаю? Це тебе заспокоїть.
Після чаю і ранкової дози тілесних утіх я вибіг із дому. Всю дорогу мене не покидала думка про те, що щось не так. Що саме я зрозумів тільки тоді, коли вийшов з машини перед офісом. Перед світлофором стояла жінка в діловому костюмі кремового кольору. Краєм ока я помітив, що ззаду неї сидить щось біле. Може кішка, а може пес. Не надав цьому уваги, та коли світлофор загорівся зеленим і жінка почала переходити дорогу я помітив, що те біле якось дивно підстрибує ззаду жінки. Те щось не давалося прямому зору. Його можна було бачити тільки краєм ока. Коли врешті розгледів, то зрозумів, що це тостер. Звичайний білий тостер і жінка наче тягла його за собою на шнурівці. Тільки не було ніякої шнурівки і про тостер жінка навіть не здогадувалася. Я зрозумів це тоді, коли побачив чоловіка у шкіряному піджаку, за яким котилися колоті дрова, юнака в широких штанях, за яким бігла в’язанка шприців, дівчину з брудним волоссям, за якою стрибав капкан, намагаючись вкусити її. За всіма людьми на вулиці стрибали, котились і бігли якісь дивні речі. Ті речі були наче справжніми, тільки невидимі для звичайного ока.
Я про роботу свою забув від здивування побаченим. Отак стояв і роздивлявся як за людьми тягнуться їхні турботи, їхня совість, їхні прокльони і побажання. Не знаю чому, але я вирішив, що ці речі є матеріалізацією того, що найбільше турбує і мучить, чи тішить людину. Те, що висить на серці свинцевим тягарем. Тільки в маленької дівчинки не було за собою нічого. До мене раптом прийшло розуміння значення кожного предмету. Це були символи. Тостер – побутова сірість, дрова – не реалізований потенціал, шприци – мрія про дозу, капкан – страх сесії. Та це ж очевидно. Чому я раніше не бачив? Це значить, що я прозрів? Чого він іще просив? “Озирнись!”.
В мене за спиною, майже торкаючись тротуарної плитки, в повітрі гойдався дубовий хрест. Це було неймовірно. Як міг я заслужити таке? До мене його носили великі вчені, геніальні люди, що вели людство до прогресу. Був хрест і в Жанни д’Арк, і у Колумба, і у Гуса і у всіх інших, хто боролися за ідею, чи просто вели людей у кращий світ. Першим його ніс Христос. Тоді він був справжнім дерев’яним хрестом. Хрест, як і всі інші дивні речі, мав назву: Боже благословення. Це був знак того, що я є обраний найвищою інстанцією для здійснення якогось задуму. З цим хрестом усі мої задуми не могли знати перешкод. Всі мої наміри неодмінно здійснювалися. А так, як я заслужив хрест, то в мене не могло бути лихих намірів. Ні один прокльон не міг торкнутися мене. Я не міг померти насильницькою смертю, поки не здійсню свого завдання, чи сам цього не захочу. А доти хрест захистить мене від лиха.
Але проблема була в тому, що я ніколи не був у церкві, ні разу не молився і взагалі ніколи не вірував, а тільки висміював усе, що було пов’язане з цією темою. Одним словом – атеїст. Та ще й агресивний. Як міг я заслужити найвище з благ?
Хрест був порубаний і попалений місцями. Схоже було на те, що попереднім його власникам довелося пройти через багато випробувань на шляху здійснення своїх намірів. Що чекало мене я й не здогадувався, але, мабуть, – це щось жахливе і важливе. Хоч хрест і захищав, та він не утворював якогось непробивного щита. Просто людина з ним робилася уважнішою і інтуїція загострювалася, так, що вдавалось уникати небезпечних ситуацій. Це не давало можливості ухилятися від куль, але робило людину здатною не потрапити під обстріл.
Життя здавалось мені прісним і я почав хвилюватися за те, що помирати доведеться у сірій буденності. А зараз, бачачи дивні речі, а особливо – свій хрест, ставало зрозумілим, що прийшов момент феєричності і скоро доведеться попотіти.
Наш офіс був оформлений у синьо-сіро-чорних тонах, але зараз у ньому було безліч кольорів і хоч люди були зайняті роботою за комп’ютерами, офіс був наповнений життям. За кожним співробітником підстрибували його недороблені проекти. За деякими гойдалися годинники різних форм і розмірів. Це говорило про те, що цій роботі вони не дуже раді і чекають закінчення робочого дня.
Зі свого кабінету, стурбовано посміхаючись, вийшов директор і рушив на мене, перекидаючи своє пивне черево з боку в бік. Наш директор був улюбленцем всіх: від секретарки, до вантажника на складі. Добра і щира людина. Такою була моя думка до того моменту, як побачив купу дитячих трусиків за його спиною. Жахливо. Вітатися з ним за руку я не хотів, тому вдав, що зайнятий документами в портфелі. Директор заговорив:
- Хлопче, у тебе якісь негаразди, – це він стверджував тоном священика. – Ти вчора був як мокра курка, а сьогодні ще й запізнився. Мені такі дармоїди не потрібні. Я потребую впевненої і рішучої команди.
Ну так і рвалося з горла: “Щоб забавлятися з малолітніми дівчатками!”.
- Вибачте, але у вас немає підстав вважати мене дармоїдом. Кому як не вам знати, що я ваш кращий працівник. З чиєї подачі ви…
- Та знаю, знаю. Не хвилюйся. Я просто хотів, щоб ти не мучив себе ще й роботою, а взяв відпустку, владнав свої справи, а потім з новим запалом у певному місці, приступив до праці. Як тобі така ідея?
Не було бажання розводити демагогію. Шеф не часто розкидається відпустками. Це був знак поваги.
- Дякую. – процідив крізь зуби я і рушив до відділу кадрів.
***
Колеса кидали назад цілі жмені багнюки. Вже під заднім мостом справжня яма утворилася. Вона тиснула на педалі, а я намагався виштовхнути машину. Обличчям стікало болото, по плечах дуло нестерпно пронизливим вітром. Та хрест був недоторканий. Болото проходило крізь нього, не залишаючи сліду. В районі живота зароджувався скандал. Цей маршрут обрала вона. Хоч вчило мене життя, що жінку треба слухати, та діяти навпаки, я все одно сліпо послухався і зараз ми застрягли десь між лісом і якимось покинутим селом.
Вона описувала це село не раз, ще до того, як ми розсталися. Тоді в цьому селі ще жила її бабка і годувала коня, на якому ніхто не їздив. Бабка померла, кінь утік. Село було порожнім. Я зараз ніяк не міг второпати, чому погодився відвідати селище-привид? Можливо мене вразила назва: Доброчинівка. А можливо я просто став підкаблучником.
Вона відпустила педаль і вийшла з машини. Її обличчя виказувало дитяче почуття провини. Ну як на таке кричати?
- Давай разом штовхати?
Того дня, коли прийшло прозріння, я не побачив у неї ніяких речей. Я вирішив, що вона чиста, як і маленька дівчинка. Мені зробилося дуже приємно. А коли стало помітним те, що за нею летить фотокартка, на якій зображено мене, все стало зрозумілим і не виникало більше зайвих питань. Щоправда про свій новий талант я не став їй розповідати.
- А керуватиме хто?
- Навіщо керувати? Тут пряма дорога.
Не знаю, який зміст вона вкладала у слово “пряма”, але дорога у всіх напрямках була кривою.
- Що ти пропонуєш?
- Давай затиснемо педаль чимось і штовхнемо разом.
Я погодився. Камінь ліг на педаль. Ми посміхаючись взялися за автомобіль і він наче вилетів з ями. Тільки тоді мене торкнулася думка: “А хто тепер відпустить педаль газу?”. Не розуміючи, як так можна було протупити, я дивився на габаритні вогні свого автомобіля. Але все минулося, коли машина налетіла на горбик і камінь спав з педалі. Вона тихенько зупинилася в мокрій траві. Ми розреготалися дивлячись на замурзані обличчя одне одного. Не було ніякого бажання забруднити салон, тому було вирішено зняти весь одяг. Спокійно на таке відреагувати не вдалося. Схоже вона не обманула, вихідні справді будуть незабутніми.
***
Село не здавалося похмурим. Хатки були охайними, тільки подвір’я позаростали бур’яном. Тут було затишно, але бракувало людей. Де не де ходили здичавілі кури та коти. Вулиці позаростали травою. Зараз усе це виглядало особливо красиво, бо дощ позривав з яблунь пелюстки і трава рясніла біленькими кружальцями.
Мені було якось наче соромно в’їжджати автомобілем у цю тишу, але йти болотом не хотілося. Вона розповідала про кожну хату обабіч дороги. Люди покидали село ще до її народження, а коли вона була маленькою, в селі жили тільки старі бабусі.
Доброчинівка виявилася великою, як для села. Вулиці розташувалися в довільному порядку. Ні одна вулиця з іншою не утворювала прямого кута. Здавалося, що ми пройшли крізь час і опинилися в минулому. Тут не було жодної хати з каменю. Тільки мазанки і дерев’яні будинки. Ніде не валялися звичні моєму оку обгортки, пачки і інше сміття. Здавалося, що цивілізація ніколи не торкалася цього цнотливого краю.
Коли ми заглибилися в село, вже почалися сутінки. Вона попросила зупинитися біля хати, яка виділялася з поміж інших тим, що подвір’я її було доглянуте. Вона приїздила сюди не раз, але сама. Зараз її дуже тішило те, що я згодився на цю подорож.
В хаті приємно пахло травами. Над дверима висіли якісь віники, а стіни прикрашали ікони, огорнуті рушниками. За розмірами все це було схоже більше на сарай, ніж на хату. В одній кімнаті помістилися і сіни, і кухня, і спальня. Мені це місце одразу сподобалося. Схоже було на те, що хатину не просто навідували, тут постійно хтось жив. Я висловив таку думку і вона зашарілася. Виявляється вона давно збиралася мене сюди запросити і хотіла усе впорядкувати так, щоб мені сподобалося.
Вогник свічки торкнувся підсвічника і зник. Хатина огорнулася пітьмою, а ми ще й далі гомоніли. Я був щасливий. Закриваючи очі, я побачив фотокартку, що прилипла до її спини. Там і далі був зображений я, тільки в мене за спиною зібралося багато жінок у чорних хустках і руками вони разом тримали щось велике.
Щось потурбувало мене і я прокинувся. На столі стояла нова свічка. Ікони сховалися під рушниками. В кутку сиділа вона і дивилася в дзеркало. У неї був красивий стан. Трохи пишний, але справді жіночний. Оголені сідниці розмістилися на дерев’яному ослінчику, а руками вона торкалася своїх плечей. Голова трохи похитувалася. Здавалося, що вона молиться. Я підкрався до неї і присів поруч.
Її обличчя було схоже на потріскану від спеки землю. Її голос нагадував рипіння дверей. Її пальці стали дуже довгими, а нігті поскручувалися у спіраль. Від такого видовища я мало не зомлів. Хотілося бігти і не озиратися. Мені здалося, що вона мене зараз вхопить і відскочив до дверей. На дворі усе стало незнайомим. Машини не було, але мене це мало турбувало. Усе, що було вкрито травою і деревами зараз перетворилося на чорне блискуче каміння, яким покрилися всі вулиці. Зі стін будинків виходили жінки і будинки розвалювалися, утворюючи купи чорного каміння. Мій хрест, невже мене він зараз порятує?
Своїми скоцюрбленими пальцями жінки тягнулися до мене. Я біг, але вони були усюди. Село виявилося лабіринтом. Я застряг. Врешті вперся у стіну з жінок і зупинився. Але вони не чіпали мене. Вони усі зайшли мені за спину і щось там шукали. Я згадав фотокартку. Мій хрест – це те, що їм потрібно, але вони не бачать його. Чомусь я знав, що це дано тільки мені. Дехто наче торкався хреста, але її рука проходила крізь нього.
Я не міг поворухнутися. Голова гуділа вуликом – це думки неслися в пошуках рішення. Серед жінок я нарешті помітив її. Вона була наляканою і виглядала як завжди, тільки гола. Її руки погладили мене по обличчю, пройшлися по голові і спустилися до шиї. Вона шепотіла і це мене заспокоювало. Руки торкнулися плечей і стисли мою спину. Стало дуже боляче. Вона знайшла нитки, яких не бачив навіть я.
Тримаючись рукою за одну з них вона зайшла мені за спину. Я знав, що зараз вони знайдуть хреста. Жінки кинулися їй допомагати. Усім їм теж було боляче, але вони тяглися руками по нитках і добиралися до хреста.
Я побачив весь її рід. Від матері до матері вони намагалися заволодіти хрестом, але ні одній це ще не вдавалося. Тому було вирішено знищити його. Загибель цього дару видасть силу, якої вистачить безлічі поколінь цих відьом. Ще ні одна з роду не наблизилася так, як моя кохана. НЕ ДАМ!!!
Я напружився і разом зі мною напружилися нитки. На каміння посипалися пальці. Далекі гори відлунювали відьомським криком болі. Рука моя сягнула ниток і я відірвав хреста від себе. Відьми попадали на коліна. Він був надзвичайно важким але його потрібно було взяти в руки. Зусилля за зусиллям хрест підповзав до моїх рук, залишаючи в камінні глибокий жолоб, що сповнювався кров’ю. Відьми припадали до жолобу і жадібно пили з нього, стаючи молодішими і красивішими. У всіх поранених відросли пальці. І ось нарешті моя рука торкнулася теплої деревини.
Я відпустив нитки і поставив його вертикально. Обняв, поцілував і пожбурив високо у небо. Відьми у відчаї почали стрибати за ним угору, але він віддалявся назавжди від цього світу. Все, я виконав своє завдання. Мені вдалося вберегти і захистити хрест. Тепер я звичайна і смертна людина, в чому я переконаюся в найближчі секунди. Ех, кохана, зрадниця моя…
