Він їхав додому. Його повністю поглинула думка про неї. Все неслося перед очима, а він думав про неї. Вже давно усе втратило сенс, окрім її імені. Боже, як він її любить. Ніхто не знав, коли він приїде, а він і не казав. Він тільки знав, що вона завжди чекає його.
За вікном вагона пролітали будиночки і стовпи, люди і собаки. Він часом зустрічався очима з людьми на станціях і вони відразу ж зникали в нікуди. Колеса стукали в ритм биття серця, а мозок пульсував і ніс його до неї, тієї безмежної радості. Все було байдуже, навчання, родичі, знайомі, все і всі, тільки вона, ВОНА. Він їхав додому, до її дому.
За вікном проносилися висотні будинки великого міста, потім вони швидко змінилися на будиночки передмістя, потім з’явилися ріденькі дерева і кущі. Та й ті з часом зникли. Їх змінив довжелезний пустир, який зник у темряві природної ночі. Тоді за вікном стало видно лише рідкісне світло ліхтарів.
Все, неможливо більше терпіти, ще стільки їхати, дорога до неї дуже довга, а чекання – це справжня мука. Заснути йому було важко, та він справився.
Прокинувся, коли вже почало світати за вікном. І його погляду, відкрилися гори. Рідні гори його краю, та не це зараз важливо, важливо те, що відстань до неї вже стала значно меншою. Поїзд продовжував вистукувати свою дурнувату мелодію в такт вибухам у грудній клітці. Дихати ставало тяжче, а нетерплячка все більше пекла його зсередини. Ще година в поїзді. А люди ходять, вони не бачать його мук і він ненавидить їх…
Нарешті поїзд уповільнює хід, вже видно початок перону. Колеса скриплять і разом з цим звуком йому здається, що він от-от задихнеться від захоплення. Все, годі сидіти, рюкзак видовищно залетів за спину і він впевнено рушив до виходу. Люди ще не встигли позбиратися біля дверей вагону і він стояв перший. Клац, і двері відчинилися, триклята черепаха-провідниця, розклала свій зад в проході і повільно протирала поручні. Та ось нарешті вона забрала свою лапу від поручнів і він стрибнув на перон. Нема часу оглядатися. Він іде прямо до автобуса, а думки тільки про неї. Як вона посміхалася йому… Як зізнавалася у коханні, третій день… Як він уривчасто дихав цілуючи її…
***
Автобус, водій, гроші, газ і знову дорога. Все сіре, все гидке, все набридло, потрібна тільки вона. Автобус тягнеться, по розбитій вщерть дорозі, як місяць по небу. Коли вже закінчиться ця дорога і він зможе побачити її? Автобус зупиняється і він іде прямо до неї. На вулиці була рання осінь, але дерева вже роздяглися і листя шаруділо під ногами.
Він не брав з собою багато речей, тільки найнеобхідніше, все помістилося в рюкзаку. Тому він легко міг іти до неї. Так, музеї, пам’ятники, провулки, пішоходи і нарешті її вулиця, ось каштани під її вікном, ось балкон її кімнати. Він заходить на її подвір’я. Раз під’їзд, два під’їзд, три…, її під’їзд. Сходи, один крок – три сходинки. Ось її двері. Подих, неможливо видихнути, ось, ось вже вона побачить його і зрадіє. Дзвінок. Ще раз. Тиша. Ніхто не відповідає.
Все правильно, батьки на роботі, а вона гуляє з подругами, вона ж не знає, що він приїхав. Нічого, можна почекати, зосередитись. Місяць розлуки був страшним, але він пережив його. Він пішов туди, де колись був його дім.
Там не було нікого. А якби і були, все одно там його ніхто не чекає. Рюкзак на підлогу, крок на кухню, погляд у вікно. Вже починався надвечірок. Горнятко з полички, оберт крана і горнятко повне. П’ять ковтків і несильний удар горнятком об стіл. Він витер рукавом обличчя, потім заглянув у туалет, умився. Дзвінок і до дому підкотилося таксі. Він вискочив з хати, забув закрити двері, злетів по сходам і застрибнув у машину. Бах дверима, крик з вуст і машина зірвалася з місця.
Повороти за поворотами. Таксист мовчить – знає свою справу. Він зупинив машину за кілька провулків до її двору …прийшов до неї зі здоровенним букетом, а вона ледь не побила його за це. Вона не любила мертвих, вбитих квітів, вона любила квіти на галявині… От і зараз його руки були порожніми, він знав, що їй подобається і, що вона ненавидить.
На вулиці було вже темно, легкий вітер обдував обличчя і пахло жовтим листям. Він повернув на її подвір’я, вже було видно вікно її кухні, йому здавалося, що він чує, як вона там ходить у своєму халаті. Він підходив до дверей під’їзду і помітив, що на їх лавці сиділа якась парочка. Це була прекрасна лавочка. Тут він цілував її, а мама кликала додому та не бачила їх, а гараж і алича прикривали їх.
Він протягнув руку до дверей і тут його наче струмом вдарило і гарячий холод пробігся від спини до кінчиків пальців рук і ніг. Він завмер. Обернувся і став вдивлятися у чорні силуети, що обнімалися на лавочці. Він став підходити до них. І намагався все менше собі вірити. Але все було очевидно, хоча і неймовірно. Там сиділа вона. Вона і крадій. Він підходив все ближче і коли залишалося всього кілька кроків до парочки, він закляк, завмер, не знаючи, що робити. Він вдивлявся у неї і не вірив. Вони цілувалися, вона водила губами по обличчю крадія, а він тримав її за плечі. Вона пестила його волосся, а очі її були закритими, вона була задоволена.
Раптом щось пробіглося по тілу, він перестав помічати її, він дивився на крадія. Його руки стискалися у кулаки, ноги напружилися. Всі м’язи на тілі були, як одна велика струна. Обличчя почервоніло, а груди піднімалися вверх і вниз, наче залізобетонна плита. Він відчував пульс всім тілом. Нігті вгризалися у долоню, а зуби почали скрипіти і відчувався біль у вилицях. Він вже не був схожий на шмаркача, він був схожий на вулкан, на божевільного, він був готовий вибухнути. М’язи продовжували напружуватися і тіло перетворювалося на сталеву, стиснуту пружину. І в цей момент крадій прошепотів її ім’я. Все. Спрацював запал у гранаті.
Він зірвався з місця, наче куля, з диким ревом і скаженим виразом обличчя… Усе життя перетворилося на біг. Його несло крізь простір і час. Геть від тієї лавки. Під його руками жінки змінювали одна одну наче трикутнички в калейдоскопі. Годі було запам’ятати хоч половину з них. Його носило по світу. Він здобув безліч професій, пережив масу пригод. Бувало, що мучився, та траплялись і щастя миті. Він трохи схаменувся, коли з’явилася дружина, став спокійнішим, коли народились діти. Потім голову вкрила сивина і в гості стали навідуватися внуки. Життя перетворилося на суцільний дискомфорт. Та щоранку він прокидався з її обличчям в уяві…
Однієї ночі йому знову наснилася вона. Цього разу він вже нікого не вбивав у своєму сні. Він тихо з нею говорив і рука в реальності стискала зморшкувату руку дружини. Вона була усе такою ж красивою, а він знову юним. За вікном вдарила блискавка і він розплющив очманілі очі. Його кинуло до вікна, наче десь там за тисячі кілометрів, у іншій країні і в іншому часі він міг розгледіти її обличчя. Вперше за стільки років він зрозумів, що вона його НЕ ПАМ’ЯТАЄ!!! І тільки божевілля стало порятунком закоханому старигану.
