Коли світ був іще не дуже старим, десь між лісом і горами лежало їхнє село. Вони відгородили себе від лісу кам’яною стіною. Мабуть це було потрібно, щоб захиститися від вовків, чи ще якоїсь біди. Хати в селі стояли колами, а в центрі був майдан, де зараз гралися дітлахи, ганяючи курей і котів довгими патиками.
А я тоді був молодим і, як мені здавалося, наділеним життєвою мудрістю. Не міг я працювати з ковадлом, чи хліб пекти, чи ще щось робити руками. Зате я навчився говорити. Часто я сам себе не розумів, але старшини у селах мене слухали і називали мене мудрецем. Я не зловживав. Ніколи, довше ніж на одну весну я не затримувався в одному селі. Доволі часто мені вдавалося навчити одних селян досвіду інших. Тоді люди іще дуже мало мандрували.
Коли я ввійшов у село, то, як завжди, посміхався до болю в щелепі і роздавав дітям різні дрібнички, що ховалися у мене в торбі. Напередодні я провалився в багнюку і не було ні дощу, ні ріки, щоб помитися і саме тому я зараз не дуже відрізнявся від замурзаних селян. Але всі знали, що я чужий.
Моя історія не про те, як саме я здобув довіру старшини, і як одружився на його донці. Не буду я казати і про те, якою була моя хата в цьому селі. Мабуть промовчу і про те, що я більше не хотів мандрувати, а хотів залишитися і ростити дітей. Ні, не буду я про це все розповідати, я краще розповім про те, як одного дня у село ввійшли люди з дзвінкою зброєю. Їхня злість не знала ніяких меж, вони порозносили половину хат, старих і дітей порубали в шинку, бо тільки вони не могли тікати і як слід ховатися. А потім розбійники позабирали з села усе, що їм сподобалося і пішли геть.
Ми просиділи на деревах у лісі цілу ніч і тільки коли почало світати ми спустилися і повернулися до села. Спочатку, як завжди, був жіночий лемент. Потім прийшли прокльони чоловіків, після чого усі дружно стали шукати винного. Звичайно першого звинуватили старшину, адже це він не виставив вартових і нас ніхто не попередив. Я приєднувався до такої думки, але мовчав (я ж тепер член його родини!).
І тут старшина, моя йому честь і хвала (негіднику), вказав на мене своїм жирним пальцем і заявив, що це я забив йому баки і приспав його пильність. Отакої! Я хотів щось відповісти та старшина видав, що я збезчестив його доньку (збожеволів старий) і взагалі мало не зґвалтував його дружину! Ну мене це ще не дуже хвилювало і я збирався відповісти тим же (нутром відчував, що вже до вечора цього дня старшиною стану я).
Та в цей момент хтось із натовпу крикнув: “Чужий!!!”. Тоді я мало не посивів і зрозумів, що треба тікати. Та куди?
Вмить люди відступили від мене і я залишився один проти усіх їх облич. Я розгледів вила. В мої п’яти жарини вгризлись і я рвонув. Біг не довго, поки в стіну не вперся. Мені хотілося тоді вміти проходити крізь стіни, хотілося стати маленькою мишкою, або просто зникнути. Я обернувся. люди наче і не бігли, але зовсім не відстали від мене. Їхні обличчя наче спокійними були але так мене лякали. Я розвів руки в сторони і схопився за каміння в стіні, наче стіна могла мене врятувати.
Вила були направлені на мене. Я дивився лиш на кінчики зубців і бачив, як верхи на вилах посміхалась моя смерть. Від натовпу відокремилися троє. Двоє наче вели третього, який ніс вила. Вони підкрадалися, а мене трясло. Нігті шкребли по стіні, відчайдушно шукаючи там діру. Кого просити? До кого молитися? Хто мене почує тепер?
Вила увійшли між ребра, рвучи моє тіло. Серце набрало крові і середній зубець проштрикнув його. Кров потекла по зубцям до руків’я. Спустилася до міцної руки, що спрямувала в мене вила. Мій погляд пройшовся по руці вверх до плеча і з останніх сил я поглянув в обличчя цієї людини. Очі його блищали, а брови були туго зведені до носу у злій гримасі. Ніздрі рухалися, а з кінчика носа звисала крапля поту. Його вилиці були зведені судомою, а побілілі губи стиснуті.
Він шарпнув вила на себе і мої груди наповнилися теплом моєї крові. Серце востаннє стукнуло і завмерло назавжди. Я спробував вдихнути. В житті і в смерті не існує нічого смачнішого за цей останній ковток повітря. В очах потемніло і я став сповзати.
Пекуче світло осяяло мене і я знову побачив людей. Я все ще стояв на ногах. Щось вдарило мене і я вгруз глибоко в каміння. Зі стіни визирали тільки обличчя і кисті рук. Я поглянув собі під ноги і побачив там маківку свого мертвого тіла. Нарешті я закричав та сам не почув свого голосу, що вже казати про спини селян, що йшли до своїх розвалених домів.
Я силувався вирватись зі стіни, та вона мене чомусь не пускала. Крик, крик, крик! І тільки тиша. Мене нема, я мабуть мертвий.
***
Тільки тоді, коли на небі з’явився місяць мене почули околиці. Люди попрокидались і збіглися до мене зі своїми смолоскипами. Моє тіло швидко закидали хмизом і гілками. Загорілося багаття. Мене зовсім не пекло, хоч язики полум’я лоскотали моє підборіддя. Я грівся і реготав з них. Тільки найсміливіші відважилися кидати каміння у вогонь. Дурні! Я безсмертний! Я вирвуся звідси і ніхто не втече від мого холодного доторку. Я знову закричав, кидаючи в них прокльони.
Настав день новий, а сонце мене не гріло. Мене морозило і я мовчав. Удень мене ніхто не чув. Я ніяк не міг забутися. Не міг заснути, не міг ні до кого заговорити. Отак і стояв з болем у грудях і холодом в спині, ув’язнений стіною.
Щоночі я вив сміявся і кричав, доводячи людей до істерики. Єдиною моєю утіхою був їх страх. Вони боялися але нічого не могли вдіяти. Палили багаття під стіною, били по ній, та мене це не чіпало. Крім мене вони боялися ще й лиха, що, як їм здавалося, чекало їх за горами і за стіною і це лякало їх більше. Саме тому вони не могли забратися геть і терпіли мої вибрики.
Щодня я благав про божевілля, та воно не приходило. Мені залишалося тільки терпіти це, не знаючи, чи настане колись кінець цьому. А люди тихо ненавиділи мене і перебралися трохи далі від стіни, звівши там нове село.
Іноді мені здавалося, що я зміг трохи повернути голову, витягнувши вухо зі стіни. А часом здавалося, що скоро моя голова повністю зануриться у камінь і тоді я не зможу навіть бачити усе це. Але я постійно намагався вирватись, не втрачаючи надії на свободу.
***
Літо змінювалось зимою, як день ніччю. Час для мене став швидшим і я дивився як розростається село, як там старіють нащадки старшини. Я бачив усе що відбувалося, моя ненависть росла і я тішився, коли приходило лихо в село. Голод, холод, хвороби і розбійники. Бували часи, коли я замовкав і люди забували про мене. Та приходила пора, коли я горланив серед ночі так, що суха земля тріскалася. Вже ніхто не пам’ятав, про те, що сталося під стіною і люди складали легенди про голос зі стіни. Називали мене нечистю, демоном, чортом і таке інше.
Іноді, коли хтось проходив повз мене, я міг доторкнутися до його голови. Тоді людина старіла, або божеволіла, а дехто падав мертвим. Та ніщо з цього не могло позбавити мене того жорстокого холоду.
Настав час, коли люди перестали підходити до стіни, вони прокляли це місце і ліс для них став закритим. Прийшла зима і все покрилося снігом. Взимку я, зазвичай підспівував вітру своїми завиваннями.
В селі горіли вогні. До зоряного неба піднімалися прямі стовпи диму. Я зачудувався і не помітив, як із села вийшла маленька постать. Вона по пояс ховалася у сніг та йшла до мене. Я замовк спантеличений. Це була дівчинка. Мабуть їй було років п’ять. Мене вразила її безстрашність. Вона не могла не знати про мене. Не могла не чути. І аж ніяк не могла не боятися мене. Та вона йшла, одягнута у хутряну одежину. Йшла і плакала. Їй було холодно.
Хоч вона і плакала, та обличчя її було таким серйозним, а очі її такі мудрі, яких я не бучив у жодного дорослого. Очі! Вона дивилася прямо мені в очі! Ніхто не бачив мене, а вона бачила і плакала. Я не міг зрозуміти. Вона підійшла і стала витоптувати сніг біля мене. А коли закінчила цю справу, знову подивилася на мене. Ми дуже довго так дивилися один одному у вічі. А потім вона підняла свою маленьку ніжну ручку і торкнулася нею холодного каменю.
- Тобі болить? – спитала вона.
Я затремтів, з очей потекли сльози. Її рука була такою гарячою. Її доброта була такою сильною, що я вмить зігрівся. Мене нарешті відпустив цей столітній холод. Завдяки її маленькому доторку в мене ввійшло життя. Я пробачив усіх. І вибачився перед ними. Вона стояла і дивилася, чекаючи відповіді, а я не міг повірити, що мені більше не холодно. Тоді стіна відпустила мене. Я впав на коліна і схопив її маленьку спинку в обійми, намагаючись її оберегти від холоду. Я заридав.
- Більше ні. – нарешті я відповів.
- То не кричи більше, ти лякаєш мене. – Вона опустила очі до снігу і підібгала губки.
- Дякую тобі. Хто ти?
- Я Оксанка. З того села. – Вона вказала своїм пальчиком на вогні позад неї.
- Чому ти прийшла? Хіба тато не казав тобі хто я?
- Казав. Він завжди лякав мене тобою, коли я була не чемна. Але я недавно порізала пальчик, - вона показала мені свій пальчик, замотаний у ганчірку, - і я теж кричала, майже як ти. Мені дуже боліло. Тоді я подумала, що може тобі щось болить і мені стало шкода тебе. Тебе всі бояться і ніхто не хоче замотати твого пальчика. Ось я принесла, - вона дістала звідкись із хутряника шматок ганчірки і протягнула його мені.
- Дякую, але вона мені не потрібна. Ти вже вилікувала все, що мені боліло. Йди додому і нічого не бійся. Я не буду більше кричати і ніхто тебе не образить.
Я взяв її за руку і ми пішли разом в село. Ми йшли по снігу і не провалювалися в нього. Коли я обернувся назад і поглянув на свою могилу, то побачив біля каміння маленьке замерзле тільце у хутряній одежині.
