| © Олекса Мельник, 03-05-2008
|
Люляй, люляй, мій синочку,
тато зробить забавочку,
зробить шабельку кленову
та ще й коника гнідого,
мама вишиє сорочку,
люляй, люляй, мій синочку.
А-а-а, котки два,
шарі-бурі обидва.
Пам’ятаєш, мамо, ось ту колискову? Я ніколи не міг подумати, що ті слова не твої, а вигадані кимсь до тебе, але ці слова завжди були такими сильними, що брали мене за душу. Ти співала про те, що я маленький синочок твій і ти пошиєш мені вишиванку, а батько зробить мені дерев’яного коника і шабельку. От коли я все це буду мати, тоді і поїду від вас, залишу. І ще мені, чомусь, здавалося, що я в тій колисковій повинен загинути.
Поки я був маленьким, то мені було спокійно і затишно від твого голосу, та потім я підріс і зрозумів, про що пісня. Першого ж разу я розплакався і обіцяв тобі, що я не піду від вас, не поїду, не зраджу, не покину, любитиму завжди. Я стримав своє слово, мамо, хоча дехто може сказати, що це не правда, але ти і я знаємо хто правий.
Пам’ятаєш, мамо, як ми з тобою ішли, ти тримала мене за руку. Боже, мені здавалося, що у тому, нашому з тобою, поєднанні рук зосереджувався світ, і не могло бути нічого важливішого і сильнішого за те, як ти стискала мою руку. Тоді я тримався міцніше і говорив з тобою. Ми говорили з тобою про все і не могли ніколи наговоритися. Я пам’ятаю, мамо, як завдавав тобі прикрощів, коли не слухався тебе, коли помилявся по життю, але ти завжди пробачала. Плакала, кричала, сварила мене, але завжди пробачала. Я старався бути правильним, щоб моя мама гордилася мною. Я не був найрозумнішим, але зі шкіри ліз, щоб тільки ти мною гордилася і поважала мене як професора.
Пам’ятаєш, мамо, скільки ночей ми з тобою разом провели? А чим ми займалися? Ми говорили і говорили, спорили, скаржилися і знову говорили, а зранку ми прокидалися і знову говорили. Як мені тоді добре було, мамо!
А пам’ятаєш, як батька вбили? Так – це було важко. Він, все ж таки забагато на себе взяв і дорого за це поплатився. Занадто дорого. А пам’ятаєш, як тебе всі забули? Вся твоя і його родина, всі забули, ніхто не допоміг, ніхто навіть на похорон його не прийшов. Ти тоді… Ох, мамо! Ти тоді казала, що вони “зайняті”. Я тоді думав, що ти збожеволієш, але ні, ти не збожеволіла, ти витримала. Тоді нас залишилося четверо, ти і троє нас – твоїх дітей.
Я пам’ятаю ті дні, коли ми жили за одну гривню в день. І знаєш що, мамо? Я ні разу не шкодував, не дорікав нікому, я був щасливий, бо в мене була ти, і допомагав тобі. Мені тоді було 14 і мені залишалося вчитися всього два роки, а потім я міг поступати в інститут. Мені тоді раптом здалося, що про інститут доведеться забути. І я забув. Ні, мамо, школу я не залишив, але зміг тоді працювати. Я працював всюди, де тільки могли взяти такого шмаркача, як я, хоча 14 мені тоді не давав ніхто, 20 не менше, я був міцний, високий, щоправда, борода ще не росла.
Я тягав мішки, ящики, розносив реклами, клав асфальт, торгував на ринках. Майже все відразу. А пам’ятаєш, як я поставив на стіл пачку грошей, а ти почала кричати, розкидати їх, сказала, що знати мене не хочеш? Пам’ятаєш? Та коли я тобі все пояснив, ти цілувала мої ноги. Мені було неприємно, я хотів тебе підняти, а ти все вибачалася і вибачалася.
Я закінчував одинадцятий клас і працював. З заробітком був порядок і з оцінками теж. Мої молодші брат і сестра вчилися також непогано. І вони хотіли тобі допомагати. І допомагали, тільки вони казали, що я такий злий, що не можу тобі нічим допомогти. Я не був злий, я просто старався не довіряти нікому, бо вже навчився, тому , що найболючішого удару завдасть той, хто найближче.
***
Люляй, люляй, мій Іванку,
завтра вбереш вишиванку,
припнеш шабельку до боку,
та й поїдеш в світ широкий.
А в воротях кінь спіткнеться,
син додому не вернеться.
а-а-а...
Пам’ятаєш, як я прийшов додому, була зима, на дворі було темно і пізно, а ти була не сама. Мені тоді так страшно стало від думки про те, що доведеться тебе із кимсь ділити. Я закипів. А ті люди, з якими ти розмовляла на кухні, почали обговорювати мене, розповідаючи, який я є і як я по “дівкам” ходжу. А я вже забув коли я з людьми розмовляв, не кажучи вже про “ходження по дівкам”. Ти тоді мене відвела в сторону і спитала чи я хочу навчатися в інституті.
Мамо, пробач мені, я не знав… Мамо, МАМО! Я не хотів тобі лиха. Я дійсно хотів в інститут, хотів вчитися, хотів для себе і для тебе, я думав, що коли мені добре, то і тобі теж буде добре. Але я не знав і сказав тобі, що хочу. Тоді ти сказала, що я вчитимуся у найкращому інституті, скільки б це не коштувало. Пам’ятаєш? Я не хотів, щоб все сталося так, як було далі, я не знав, мамо, пробач.
До мене дійшло тільки тоді, коли в нашому домі прозвучало слово “Італія”. От тоді я і зрозумів, що означали твої слова і у що вони вилилися для мене, для тебе, для нас. Потім ми з тобою сварилися. Ти думала, напевно, що я злий на тебе, ні, мамо, я не злився, я переживав за тебе, я боявся, що тобі там буде важко без нас і я не хотів вже ніякого інституту. Я казав тобі, що можу сам поступити, без грошей. Ти казала, що й не сумнівалася в цьому, але жити студентським життям на одну стипендію дуже важко. Я казав, що зможу працювати, як і зараз, і повністю обійдуся сам. Ти сказала, що це все дурниці і ти хочеш, щоб я спокійно працював над своєю освітою.
Мої молодші нічого не розуміли. Ти не приховувала від них, куди і по що ти їдеш, але вони не розуміли, що це означає. Ми все одно продовжували з тобою розмовляти. Так само, як і раніше. Мені здавалося, що ти ось-ось забудеш про свої наміри і залишишся з нами. Але рано, чи пізно ти заводила бесіду про те, як я повинен доглядати за молодшими, щоб вони завжди були ситі, одягнуті і задоволені, що я повинен замінити їм тебе. Я старався. Щоправда в мене не завжди виходило знайти з ними спільну мову. Ми досить часто сварилися, але знаходили точку порозуміння.
Я пам’ятаю ту ніч, коли ти розбудила мене і сказала, що не будеш прощатися з ними, що нехай вони сплять. Ти тільки попросила мене допомогти віднести твої речі. Речей ти брала не багато, я ніс тільки одну сумку і то не дуже важку. Ми з тобою мовчали. Ми з тобою ніколи раніше не мовчали, а тепер мовчали. Ішли ми не довго, ми тільки дійшли до дороги, а там тебе вже чекав “бусік” і навіть сигналив, спішив тебе, зараза.
Може ти пам’ятаєш, як я тоді виглядав? Бо мені здавалося, що я зараз схожий на щось слизьке і противне. Я так ніколи і не зміг собі пробачити те, що попросився на навчання, чим відправив тебе на заробітки.
Ми тоді стояли і дивилися одне одному у вічі. Мені здавалося, що зараз ти обнімеш мене і передумаєш. Ми далі мовчали. Ми далі стояли. Я далі чекав – ти далі ішла. Водій вже затих, здається він розумів, а може і не розумів. Можливо він і не затих, просто я сам його не чув. Раптом місяць блиснув на твоєму обличчі і я побачив на правій щоці слід. Це було схоже на ті борозни, що залишають коні на землі, коли орють. Тільки це був слід від сльози. Цей слід був такий глибокий. Потім я роздивився і зрозумів, що це сльоза протекла по твоїй зморшці. Тільки тоді я помітив, яка ти вже стара. Мені здалося, що це я тебе довів до того, що ти постаріла. Мамо, пробач мені, бо я вже не зможу.
Пройшло іще багато часу перш, ніж я побачив, що слід ворушиться, а коли мої очі опустилися нижче, то я побачив як твої вуста рухалися, вони наче танцювали, вони рухалися так красиво.
Ще через мить я почув, що ти шепочеш, тільки не міг розібрати. А потім ти обняла мене і до мене почали долітати уривки слів, потім слова і нарешті я почув. Почув, як ти любиш мене, почув про сорочку, яку ти пошиєш мені. І я полетів, здійнявся так високо, як тільки може летіти думка. Я бачив довкола зелену траву. Бачив як яблука гнуть гілки, як вишні падають з дерева, бо вже не можемо їх їсти. Бачив, як полуниці припали до землі, як на листі завмерла роса. Бачив, як на подвір’ї стоїть бочка, заповнена водою. Бачив, як я, напівголий виринаю з неї. Бачив, що ти стоїш поруч і тримаєш сорочку. Сорочку, вишиту твоїми руками і для мене. Бачив, як я кручу головою і краплі води з мого мокрого волосся летять на всі боки. Бачив, як ти опускаєш на мене сорочку і вона лягає до тіла теплом. Бачив як по вулиці іде батько і веде коня. Чорного, міцного, великого коня. Його грива і хвіст виблискували, наче горіли, тільки полум’я було чорне, настільки чорне, що світло збігалося до нього. Бачив, як обнімаю батька, як тримаюся за стремена і моє тіло летить у сідло. Бачив, як вуздечка б’є у боки коня, як я відчуваю рух м’язів піді мною. Бачив, як моя рука вириває шаблю і вона злітає вверх наді мною, як сонце кидає відблиски від неї, а моя рука напружена і ніщо не може вирвати цієї шаблі. Бачив, як я кричу і вітер мене приймає до себе, бачив, як за конем летить ніч. А потім небо розкололося і я побачив зорі. Тоді ніч впала мені на плечі і я не зміг більше стояти на ногах, я припав до землі і обняв тебе за коліна.
Мамо, ти пам’ятаєш, що я тоді сказав? Правда казати це було безглуздо. Я сказав тоді: “Не йди”. Я зробив це так тихо, що напевно і сам цього не почув. Пам’ятаєш, як ти присіла поруч? Як поцілувала мене в лоба, вирвала сумку і пішла.
Потім минали довгі дні, минали довгі ночі. Ми жили, а ти дзвонила раз на тиждень і ми дерлися до трубки, наче спрагла людина до води. Ти розповідала, як тобі добре і цікаво там, тільки за нами дуже сумуєш. Пам’ятаєш це? Пам’ятаєш, що ти просила мене? Я пам’ятаю і досі виконую.
У нашому домі завелися гроші, такі, яких досі я не бачив. У нас з’явилося багато нових речей, хороших продуктів, більше можливостей. В нас було все, не було лиш тебе.
Минали тижні, ми жили самі, я далі працював і знову вчився. Знову на радість тобі. З мрією у те, що скоро ти повернешся, бо допомога нам не потрібна. Я часто, засинаючи, чув твій голос і ту колискову.
Напевно ти цього не можеш знати, але одного ранку я прокинувся і згадав, що вчора ти не дзвонила, як завжди. Ти не подзвонила ні наступного тижня, ні через місяць. Ніколи. А ми все одно жили. Я вже закінчував навчання і працював на серйозній роботі, сестра поступала, а брат, хоч і був трохи розбишакою, але від нас сильно не відставав.
Мамо, тобі сподобалися ці квіти? Я сподіваюся, що так. Знаєш, тут не так вже і погано. Напевно тобі тут спокійно, тому я не чіпатиму тебе. Вибачай, що я сам, молодші не змогли, але наступного року, ми обов’язково приїдемо утрьох і посидимо у тебе на могилі. Вибач за все, мамо, я люблю тебе.
У неділю вранці-рано,
кінь вернувся осідланий,
вийшла з хати стара мати,
стала коня напувати,
як напоїть, то й заплаче:
"люляй, люляй, мій козаче",
а-а-а...
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
