Розтираючи кулачками сонні очі, мружачись від вранішнього сонця, чиє проміння пробивається крізь великі, важкі штори з величезними гронами фіолетового винограду, демонстративно позіхаючи, вловлюючи запах щойно приготованого мамою сніданку, й ковтаючи слинку, злазиш з теплого ліжка на холодний і слизький лінолеум.
- Доню, а ким ти будеш?
- Феміністкою
- А це як?
- Не знаю, але буду.
На ходу натягуючи задом наперед неслухняні білі колготки, обвислі на колінах і від того геть незручні, придумуєш шо сьогодні сказати тій противній Алісці, хай не лізе до мого Вовки, а то бач чого захотіла! Він лише зі мною буде гратися.......
...............................................
Розплющую очі, на годиннику рівно сьома. Нормально, ще 5 хвилин........ Розплющую знову, 7.30. ЩО?!!!!!!!! М'яка тепла ковдра вперто не хоче відпускати з ліжка, висовую ногу, бр-р-р-р!.... Холодно. Закутуюсь щільніше. Рахую до 5-ти й плетуся до ванної.
Боже, це що, я?! Дивлюся в ще не зовсім сфокусоване зображення, що розпливається в дзеркалі, на якому попри відсутність чіткої картинки, все дно класно простежуються синці від недосипання, під мутно-зеленими очима. Да......... Задумливо пливу на кухню. Один погляд на годинника діє краще від уколу адреналіну, літаю по хаті як навіжена, по ходу збираючи наплічника, дожовуючи шмат хліба, й домальовуючи щось путнє на обличчі, встигаю заглядати на дисплей мобільного.
- Не пишеш? Ну й не пиши, дуже треба.
Вкидаю до наплічника пару книжок, треба ж чимось на парах займатися, бинти, капу й рукавички. Ще раз глянувши в дзеркало, вибігаю знову забувши вимкнути музику на компі.............
..........................................
Прикро вражає смерть Бодріяра. Напиваємося з другом в дрова, кон'яна творчість виливається в пару непоганих віршів. Мрієш прочитати їх йому. Потім забиваєш, викидаєш їх на перший-ліпший літфорум й заспокоюєшся. Ну, майже заспокоюєшся...
………………………………………………………..
Сидиш до третьої ночі з горням чорного чаю, цукерками «Пташине молоко» й рудим нахабним створінням, яке своїми зеленими очима й муркотінням викликає глибоке відчуття спокою й незрозумілого умиротворення.
За вікном дощ, тобі не спиться, хоча іншої альтернативи, аніж отак просто сидіти, в тебе немає.
Чогось не вистачає. Чи когось….
Лишаєш заспаного кота на одинці з цукерками, і виходиш на балкон.
Холодно.
………………………………………………………..
- Мені наснилася лінія Керзона….
- Що ти думаєш про поділ сфер впливу в Європі після ІІ Світової?
- Я не думаю зараз про це.
Розмова плавно перетікає в звичайне русло. Глянувши на годинника, ти вибачаєшся перед подругою й біжиш на тренування. Рідний запах роздягальні. Піт, гума, Бенгей….. шкіра?… А, то нові рукавички…
Втрачаєш відлік часу, віддаючись у владу тренерських команд. Ринг, груша, канати, аперкот, лапи, груша, лівий хук, канати, джеб, ноги, слідкуй за ногами…………
…………………………………………………………
- «……Нечєго дєлать внутрі, я стаю на парогєееее……. Жду кагда кто-нібуть трєснєт мнє двєрью па мордєеееее……..»
- Іване, кидай гітару і йди до нас, бо будемо пити без тебе!
Запашний глінтвейн огортає приємним теплом все тіло, стає ще веселіше, хочеться співати. Волаємо на увесь ліс «Там під львівським замком», «Кедь ми прийшла карта», «Наливаймо браття»… Після «Шабелини» справді починає накрапати дощ. Хтось єхидно підмічає, що попереджав про цю пісню. Сміємося, ще трохи сидимо, а потім розбредаємося по наметах, бо завтра ще на розкоп.
Шкодую що почався дощ, інакше б лягла спати біля вогнища й бачила б зірки. Вони зараз здаються найближчими до землі, такі величезні й яскраві… Натомість доводиться вслухатися в довколишнє лопотіння важких крапель, і мабуть, таки спати….
…………………………………………..
Післязавтра конференція. Треба ще раз повторити свою промову…. Чи переписати вступ?.....
Телефонний дзвінок перериває твої думки. Біжиш до слухавки.
- Які квитки? Нема в мене закордонного паспорта. Коли?....
Кладеш слухавку на місце, повільно сідаєш на підлогу. Тобі щойно подзвонив друг з яким ви разом навчалися в університеті. І запропонував на рік поїхати в Канаду. По програмі Au Pair. Світ перевернувся з ніг на голову. Чому ти зараз сидиш на підлозі й думаєш, що це чудовий шанс звідси звалити?
Адже твоє життя до цього моменту тебе цілком влаштовувало. Ти працюєш в нормальному місці, готуєшся до вступу в аспірантуру, займаєшся купою всього…… А що це тобі дасть? Що дасть тобі те, що ти цілий рік підтиратимеш зад чужим дітям?
Але згадуєш кількох своїх знайомих, які отак їздили, вивчали мову, змінювали світогляд, поверталися й тепер майже у кожного з них є своя справа….
А що тебе тут тримає? Чоловік, діти, кохана людина, яких в тебе нема?
Кидаєш погляд на стелажі, завалені книгами й купою спортивних нагород. Розумієш, що нізащо не хочеш працювати в якійсь гнилій канторі з гордою назвою офіс, з 9.00 до 18.00-ї, мати законну відпустку один раз на рік й декілька лікарняних. Вийти заміж за «того хорошого хлопця» з хорошою зарплатою, варити йому борщі й народжувати дітей. І бла-бла-бла…
Ні, ти хочеш мати дітей, ти навіть іноді любиш придумувати їм імена й уявляти на кого вони будуть більше схожі.
Але зараз…. Що ж робити зараз…..
Згадуєш про текст своєї промови, й плетешся на кухню заварювати чай.
Вмикаєш музику.
«Open your eyes, open your mind
proud like a god don't pretend to be blind
trapped in yourself, break out instead
beat the machine that works in your head!......»
……………………………………..
Втискаєшся руками, носом і лобом в холодне товсте шкло. Позаду лишається густий шлейф зелених кущів. Попереду – така ж полоска деревець за якими розляглося широченне пасмо полів.
- Мамо, подивись! Ті будиночки такі маленькі, ніби сірникові коробки, а хто ж в них живе?
Мама не звертає на тебе уваги, переглядаючи якусь газету.
Ти деякий час з цікавістю вглядаєшся в обличчя пасажирів електрички. Якийсь вусатий дядько хитро підморгнув, ти робиш вигляд що не бачила цього й відвертаєшся до запилюженого вікна.
Десь далеко видно величезний диск розпеченого сонця, яке наполовину вже занурилося за інший край темнозеленої лінії обрію.
Тобі страшно хочеться стати художником і це все замалювати. Ти твердо знаєш, що так воно і буде.
