Життя втрачало зміст у темних рядках листа. Я вже принесла огризок свічки, готова була запалити її маленьким сірничком... Тільки запалила - і зразу ж ввімкнулось світло. Стіни наче спостерігали, як збільшуються мої зіниці, стають чорними, як нічне небо у глупу ніч. Слова на папері розмились, я зітхнула і легко дмухнула у сторону свічки, та враз по кімнаті пронісся в'їдливий дим. Свічка пахла як ніколи, а з сусідньої кімнати було чути, як брат ввімкнув комп'ютер, і вже верещала ася. Якісь дивні нерозбірливі думки проникали в голову і вилітали з щебетанням у вухах... Не дивно... Весна прийшла, але не чую душею я ще цієї пори, а, можливо, я просто ніскільки не хочу її бачити, і в серці ще більше холоне від поглядів отих теплих створінь, що ідуть, тримаючись за руки... Купаюся в печалі і у мріях, і навіщо ж? А одна радість - це темна кімната, в якій більше ніхто не дихає і не драматизує, хоч я це полюбляю і сама робити... Ніхто не чує тих ангелів, що у серці співають мінорні ноти, і не почує!.. Ніколи...
Опускаю очі і дивлюсь на рядки. Слава богу, вони не розмиті, та й очі знову показують свою голубінь. Проте не існує таких професорів і вчених, що зуміють дослідити сум твоїх очей. Знову починаю за своє: "Може, тобі і неприємно це згадувати, але ти робиш своїм мовчанням мені боляче... Зате я прекрасно пам'ятаю те, що ти мені казав... Ти тоді обіцяв, що ніколи не зникатимеш з мого життя. " Та ні!.. Не так... Викреслити. А ручка в той момент перестає писати... І таке буває... Що ж... Вона вже опинилась на іншому кінці кімнати від невеликих емоцій руки, а подертий на маленькі частинки лист нехай понесе вітер, коли я відкрию кватирку, а якась мала засмучена школярка, побачивши його, змоченого краплями дощу, задумається, що це таке лежить... Звичайно, в першу чергу, їй на думку спаде, що це зошит, роздертий на маленькі огризки, в якому була двійка, і той хлопчик боявся показати мамі, щоб його не покарали... У той момент за кілометр від малої ітиме гламурна жінка і навіть не зверне уваги на пошматований папір у клітинку... Ти теж не звернеш на нього уваги, бо й ніколи не побачиш. Яким би звіром не був вітер, він не донесе шматочок слова "люблю" до тебе!.. Ніхто не дізнається, що частинка мого життя і всі мої думки валяються на мокрому асфальті, а люди залишають на них свої сліди!.. Колись їх не стане, час - кваліфікований спеціаліст - зробить свою справу, і усе, куди літала і про що мріяла, зуміє застелити чорним полотном тиші, хоча з неї не раз він струсне біле пір'я, тобто спогади про тебе... Але кого я обманюю? Хіба що сама себе, бо тебе не вдасться ніколи обдурити...
Лист
"Місяць... зникаючи за рогом твого будинку далі не проходить, не іде... Завмирає за дахом будинку, а це, виявляється, просто я не зрушу з місця і стоятиму чекаючи... Якби я була птахом, то не зринула б у твої очі, не пила б їх до дна, не була б такою спраглою... За що це все? Згадаю, як було минулого разу. Сидівши поруч і, вже майже не тримаючи моєї руки, дивився в блакить. Ті очі були такі сумні. Ти затримував погляд на птахах, вони, немов ангели. Найбільше, що тебе у них приваблювало, були крила. Дуже часто на своїх дивних малюнках ти їх зображав, та я не розуміла, що це таке... Доля змусила пригадати в той момент одну картину. Одного вечора ти намалював крила, що лежали на мокрій від дощу дорозі... А я тільки поглянула і, як дурепа, нічого не зрозуміла? Так... За це і караюсь. Тепер моє серце усе зрозуміло, а ти боявся вимовити слово "кінець", але все-таки сказав його. У той сумний день, я нарешті побачила перед очима ще раз ту картину і зрозуміла: ти любив мої крила, а я їх... загубила. Та тепер я хочу їх знайти по тих неправильних слідах і по болю, по думках, що струмком зринають у серце!..
Завжди дивувалася, чому у тебе такі гарні очі, і не бачила гарніших очей, ніж в тебе, а, можливо, просто ніколи не занурювалась з такою спрагою ні в чию голубінь... І ми не розвіяні вітром, та й ніколи ними не будемо. Ми лише два залишки одного серця, дві близькі ноти... Дві струни, з яких одна обірвана. Вона не дає більше звуків, проте ще живе, і якщо її приладнати, то забринить жаль і капатиме по скронях, по руках, зігріваючи погляд і голос. І дивлячись на листя восени, на сніг взимку, на блакитно-рожеве небо навесні, згадувала тебе, а попереду ще літо - повне білих хмар і таємничості у морі... Невже це так триватиме завжди? Падати духом після кожного ранку, щоразу, коли відкриєш очі і побачиш, що тебе оточує гірка буденність, і лише у снах (а вони трапляються нечасто) бачити краплинку щастя, хоча вона також впаде у глибоку прірву, а, головне, тобі не впасти разом з нею. Я шукаю себе у тобі, намагаюся вловити уже нарешті останній погляд і попрощатися назавжди, але не виходить!.. Знову і знову думаю і душею поринаю в тебе, щодня усвідомлюю, що ніщо не тішить мене так, як твої слова, деколи теплі, а інколи такі пухнасто-холодні, маленькі "так" і "ні", що водночас вбивають і оживляють моє серце. І твої стріли такі холодні, неначе вікна під час морозу... І щокою доторкнутися до них, обійняти і на мить, на єдину хвилинку зігріти і відпустити... Не зумію відпустити тебе!.. А ти б пішов, хіба я не знаю? Та як би тобі не було боляче, ти б пішов... Не розуміючи, що вбиваєш повільними кроками, ти б ішов швидко, не помічаючи, як я сніжинкою помираю на твоїй руці і тану у вогні твоїх очей... Щасливий, навіть не здогадуючись і не зважаючи на мій біль, пройшов близько біля серця, хоч ти так далеко...
Якби нам поговорити... Ти запитаєш, про що? Про сумне нічне небо, коли тебе нема поряд, про захід сонця і про те, як сильно тріпоче моє серце. Бо немає тебе зараз поруч. Щодо сумнівів?.. Надія помирає останньою, і це всім добре відомо, але не тобі. Повір, серце колись перестане сподіватися. Кажеш, ми більше ніколи не зустрінемось? Та ні, я побачу тебе. Все-одно де, але побачу. Ще раз зазирну в твої очі, якщо не ховатимеш їх, візьму за холодну руку і знову приведу у свої сни і бажання, свої ілюзії. Вітер заспіває нам сумних пісень і зникне між серцями, але, на жаль, вони не будуть битися. Скажи, ти ще хочеш зникнути? Я закриваю очі і намагаюся не заплакати, коли ти говориш: "Так, назавжди". Але плач... він лише інколи допомагає, а далі стає гірше й гірше. Згадати лишень скільки сліз пролито, а море... Як мати відповідає маленькій дитині на запитання "що таке море"? Жартома: "Донечко, це людські сльози..." А от що таке сльози нам стає дедалі важче пояснити, бо це не просто вода і ніколи так не буде. Спробуйте пояснити, що таке небо. Закоханий скаже вам, що небо - то місце, де можна зустріти печаль, тільки-но згадаючи кохані очі.
-В обіймах сонця?.. В твоїх обіймах... Дозволь світитися самій, коли світитимешся ти...
- Ні.
- Чому ?
- Я перед тобою не світитиму ніколи. Забудь.
Слово "забудь" може поранити сильніше, ніж меч, зате кров буде на твоїй совісті, і ти це знаєш. Пригортаючись до цього холодного слова, немов до льоду, дано забувати все, що тебе оточує, дано ховатися від думок, які знову виринають до тебе. Проте від любові ніколи не заховаєшся, як би не хотілося. Скільки свіча горітиме, віск тектиме. Скільки любитимеш, стільки любов приреченими думками буде нагадувати про себе. Куди не повернешся, у який бік, вона немов чорно-біла постать ітиме тобі назустріч. Ти тікатимеш швидко, а вона ітиме повільно, але все-одно наздожене, тобі буде боляче. На мить здасться, що ти уникнув її, і небо більше ніколи не буде блідим! Та воно зблідне у твоїх очах з першою ніччю і з першим місяцем. Так буде завжди...
-- Казав, що зникнеш. Навіщо?
-- ...
-- Ти би витримав?
-- Ні...
А в звичайну ніч, тільки коли зірки вийдуть на небо, хочу взяти твою руку і зігріти її, хоч сама тремтітиму. Ілюзіям не можна давати волю. Вони лютіші за звірів. Але ці серцеїди вибираються із своїх кліток швидше, ніж ми і наші почуття... І зникати вони можуть набагато швидше. А для нас – важко зупинитися, а ще важче – піти. Відомо, якщо іти, то іти назавжди, але хто тільки зможе так зробити. Увійшовши в банальність, я ще раз хочу сказати тобі три слова, свою трилогію, звичайність. Те, що завжди говорю, дивлячись у ніч, хоч знаю, що ти ніколи не почуєш цих теплих слів. А, можливо, у тобі в цю мить щось пробудиться, і відповідатимеш взаємністю, знаючи, що я теж ніколи цього не почую. Збираю самотні рядки і намагаюся стривожити у тобі сльози, та навіщо? А Ти напевне думаєш, що хочу перевернути Твою душу і серце.
Знову заходить сонце. Виходить місяць... Про що він розкаже цього вечора? Хтозна. Хіба що про старовинність наших почуттів, що з кожним днем припадають порохом... Знову у відповідь чую «у мене все прекрасно, день чудовий ...» і радію за тебе, а в глибині душі усе перевертається «з ніг на голову», немовби серце втрачає свідомість... Сплітаються різноманітні думки, але найголовніше те, що вбиваєш мою душу, коли не хочеш говорити. Набридло сваритися, і нам треба цього уникати, проте є чарівне слово, яке знаходить вихід з усіх найжахливіших ситуацій. І це слово... "пробач", але тобі дуже важко вимовити його, а, може, просто до мене. Дуже часто виникає питання, чому не ти даруєш мені своє тепло?.. І в той момент печаль, наче кров, проноситься по тілу, вона лине по душі, зачіпаючи серце. Хочеться відірватися від землі, коли чую сумну пісню, а ще більше – повернутися до твоїх очей і щось тепле вимовити, але прекрасно розумію, що це не можливо.
І не треба дивуватися цьому, бо сьогодні ми – дві білі частинки землі, а завтра – два кораблі біля однієї пристані. Сьогодні ми холодні, і ніяке вогнище не може нас розтопити, а завтра очі горітимуть, як колись горіла Троя. Від любові до ненависті один крок. Та ми вже зробили більше кроків, і все так «просто, складно і нічого не зрозуміло...» - як ти казав... І ми не підходимо один одному, не створені одне для одного. Принаймні, так кажуть люди, але хто вони? Чи здатні вони просто виступати серед такого високого почуття, як любов? Не здатні, але ж ми люди... Вже так давно хотіла заблукати в тих сутінках, що і ти, зрозуміти тебе, але скільки б я цього не прагнула – не трапиться. А у своїх сутінках мене обіймає лише вітер. Легкий вітер – єдина втіха. При ньому можна спокійно подумати. Він не навіє образ, але знесилить тебе, він не забере твоє тіло туди, де тепло, але він забере хоч на одну мить твою душу туди, де немає печалі, моральної метушні. А поряд лише слова, але, не зациклюючись на минулому так часто, думаєш про вогонь майбутнього. Декілька мрій охоплюють серце, а потім безнадійно ідуть, побачивши, що не туди потрапили. Шукати нової долі вони прагнуть у вустах, що кожної ночі страждають. Вони затягнуть їх у солодкий сон, а зранку не допоможе навіть холодна вода. Їй дано змити сльози, але вона ніколи не змиє слідів, що аж занадто виступають серед поля твоєї душі. Але хто зможе знищити ці сліди? Ми самі спроможні на те, тільки потрібно трохи бажання. Мрії подають нам на блюдечку живу мертву ілюзію. Не можна прислухатися до них – обпечешся жалем кохання, після чого тебе переслідуватимуть слова: «Що з тобою......?» А відповідь, немов у зблідлої від любові учениці: «Дай трохи помріяти. Я недовго, ось побачиш...»
Світанок... Він завжди несе з собою вранішню росу. Останній раз, коли босоніж йшла по росі, пригадала тебе... Не пам'ятаю, чи видалося мені так солодко спочатку, але потім біль схопив серце так, що годі було йти. Скільки ще залишилося світанків до того дня, коли я нарешті розімкну очі і відчую себе щасливою?.. Я люблю риторичні запитання. Дуже часто задаю тобі їх і так хочу почути якусь відповідь, але ти мовчиш, не хочеш подавати мені марних надій та сподівань. Приходжу до тебе, немов сонна хвиля до прибою, засипаю у твоїх руках, а насправді що?.. Передусім, це лише водяна мрія, яка висихає з першим променем сонця. Вічна мить, що палко вливається у моє серце, така коротка.
Несумісні стихії – вогонь і вода... А люди, що були закохані у ще не зовсім далекому минулому – ти і я... І обгорілий міст з усіх сторін над рікою сліз. Я не знаю, чи ти коли-небудь плакав, чи тебе коли-небудь так сильно обпікав жаль, проте мене за плечі беруть сумніви. Невже ця ріка сповнена тільки моїми слізьми?.. От і знову риторичне запитання, та так кожного дня. Здавалось, ми завжди будемо разом. Неправильно здавалось. Здавалось, що всі зірки світитимуть для нас. Неправильно здавалось... І кожен ранок відкриватиме новий день. Для нас! І це виявилось брехнею. Що тобі ще сказати у цьому листі, який ти не отримаєш ніколи? Ну що? Я б могла замінити його трьома словами. Запитаєш, чому я так і не зроблю? Я відповім тобі. Ця гірка буденність, у якій немає жодного аркуша зі справжніми почуттями, занадто вразила мене. А тебе немає поряд і ти не тримаєш мене за руку, коли на серці тривожно, а на щоках дощ, і вмиватися ним більше нема сили. Зате є багато волі, багато хороших снів, але так не проживеш. Ти – єдине, що оживляє мене, мов квітку, і лише ти – моє сонячне проміння. Не хочу казати, що ти моє життя, але це, напевне, так і є. Не хочу входити і занурюватись у банальні слова, банальну риму, але лише вони у мене зараз на думці. Я погляну ще один раз на світанкове небо і цього разу скажу тобі: «Доброго ранку!..» Ти не почуєш, а мій туманний погляд ще довго дивитиметься на останню зорю і проводжатиме її, а згодом і зустріне знову. Так буде завжди... І сльози будуть завжди. Ти теж будеш завжди".
А мої думки на мокрому асфальті помруть з першим дощем завтра, принаймні так сказав прогноз погоди.
