Їй було чотири і тоді її звали Енн. У неї були великі зелені очі і боялася вона снів та смерті. Смерті, бо та здавалася задовгим сном. Снів, бо в них жили кістяки. А голі кості - це смерть. Ночами вона вчилася не спати, але була ще занадто маленькою, що б обманути Гіпноса й Танатоса. З цієї ж причини вона не знала цих імен. Незнання затишне, незнання безпечне. Та Енн знала точно одне - знала, що помре. Помре у темряві, на самоті, коли ніхто не зможе її почути, коли не буде нікого, хто спробує врятувати її. Ночами вона вчилася не спати, та в розплющені очі з темряви стукали білі фаланги пальців, а потім навпроти зелених очей з’являлися великі пусті очниці. Тоді Енн міцно стискала повіки, на якусь мить білі постаті зникали, але потім одразу ж випливали знову. І не було різниці між сном та реальністю. Кістяки просто жили у темряві, там були тільки вони й Енн. І Енн знала, що рано чи пізно стане такою ж. Коли Енн виповнилося п’ять, прабабця навчила її молитви. Сказала, що ангел-охоронець захистить її від усього. Енн молилася кожного вечора, і знала - більше ніколи їй не будуть снитися скелети, більше ніколи вона не буде думати про смерть.
«Наші страхи забуваються, але не зникають. Наші провини ідуть за нами слідом. Кожним своїм подихом ми шкодимо іншим, ми шкодимо планеті, космосу, всесвіту. Ми шкідники. Коли немає того, кому було б можна завдати болю, відчути чийсь розпач поряд і насолоджуватися тим, що він не твій, ми придумуємо собі того «когось». Занадто багато законів світу, суспільства, моральності, культури, цивілізації, карного кодексу… вони не дозволяють нам робите усе те, чого нам хочеться чого вимагає наша цікавість, чого прагне якийсь безжалісний садист у кожному з нас. Але нема таких законів, які б заборонили нам катувати когось у своїй голові. Немає таких адвокатів, які б звільнили нас від відповідальності за це»
- Делітни цей абзац Енн, делітни цей абзац, ти не права. Не дивися у дзеркало Енн, не дивися туди, моя дівчинко, дзеркала фантазують. Пиши про сонячних зайчиків, ти ж любиш сонячних зайчиків.
- Ти знаєш, у темряві немає сонячних зайчиків. Хіба що це вони – ті білі плями. Просто білі плями. У темряві ми всі самотні. У темряві ми всі беззахисні.
- То просто розплющ очі і темрява зникне, розплющ очі.
- Якщо я розплющу очі, мене можна буде побачити, мене можна буде означити., я не хочу, що б хтось знав про них, що вони мої.
- Вони гарні.
- Вони мертві, вони були створені для смерті. Просто мені потрібно було докопатися до суті, знайти основу. Я здирала з них одяг, шкіру, спочатку маленькими шматочками, потім шматками, потім куснями, а потім вони були уже не собою, просто безликим кістяком. Я позводила їх усіх до спільного знаменника. І вони хочуть зрівняти мене з собою.
- Ідемо гуляти, Енн. Я зав’яжу тобі очі, просто вийдемо у парк, там свіже повітря, багато свіжого повітря.
- Я хочу, що б ти зник, ти, навіть, не схожий на нього, він умів проганяти видіння, він умів мене захищати.
- Ти ж сама знищила його, коли усвідомила, що створений він тобою, так само як і я.
- Всі ви повертаєтесь, чому ж не він?
- Тому що він був потрібен.
- Думаєш, ще довго?
- Це також придумувати тобі.
Тендітна біла ручка виринула з темряви, нафарбовані червоним нігтики лягла Енн на лоба. Струнка постать в білому платтячку, ще одна і ще одна, одні очі на усіх – зелені. Роздягаються, повільний моторошний стриптиз. Стягти сукні, і…все решту. Самозведення до спільного знаменника. Кістяки обступають широке ліжко під білим балдахіном. І воно зменшується і зменшується, з’являються бічні стінки, вимикаються одна за одною у спальні лампочки, тільки їхні білі кості визирають з темряви. Раптом – різкий удар, звук кришки, яка закривається. Повітря не вистачить. І Енн б’є кулачками в кришку, здираючи нігті, ламаючи пальці, прикушуючи губи до крові. Але нема нікого, хто б почув її, хто хоча б спробував її врятувати. Немає нікого, придуманого для порятунку, є впевненість в реальності смерті.
Є тільки страх, який ми любимо й леліємо у собі, для себе, поза собою…
