Пан Президент був надзвичайно зайнятою людиною. Ні, він не керував державою, як можна подумати. Це був великий підприємець. Але великий не в тому значенні, що мав зріст під два метри, а в тому, що капітал у нього був значний. Належали Пану Президенту заводи, банки, газети, телеканали і навіть один футбольний клуб (солідній людині у наш час без цього ніяк). Були ще в нього свої маленький літачок і маленька політична партія. Обома він практично не користувався, але про всяк випадок тримав. Раптом, скажімо, прокуратура відкриє проти нього справу, от віні сяде у літачок і полетить десь у Швейцарію, а партія тим часом почне кричати про політичні переслідування. За деякий час справу владнають і Пан Президент повернеться на Батьківщину.
Одного разу у літній вечір, коли спека дня вже спала, і легкий вітерець примушував найзатятіших трудоголіків відірватись від роботи, Пан Президент продовжував дивитись в екран свого ноутбуку. Очі вже втомились, ломило спину, і він вирішив зробити паузу. Важкий видався сьогодні день. Те купи, те продай, долар впав, євро піднялось, та все ж його банківський рахунок поповнився на кілька мільйонів. А значить можна відпочити. Дивлячись на сосни, що росли на подвір’ї, він вигадав абсолютно божевільну затію: „А що коли завтра не працювати аж до самого обіду? Можна було б виспатись, а потім сходити покупатись на річку і ще наїстись так, щоб важко було встати з-за столу.” Так і вирішив.
А зараз – спати. М’яке ліжко, тепла ковдра і мрії про завтрашній вихідний. „Цікаво, а в цьому будинку є вудка? Якщо є, то можна порибалити...” – такими були останні думки Пана Президента перед тим як він заснув.
„Котра година? Проспав!” – перше що подумав Пан Президент коли прокинувся. Але одразу заспокоїв сам себе: сьогоднішній ранок вихідний. Треба ще поспати: згадати яке сьогодні число, чи нема невідкладних справ, а потім знову задрімати. „Вісімнадцяте. Сьогодні вісімнадцяте. Вісімнадцяте?! Хвилинку.” – він наче вдарений струмом підірвався і схопив календар. Ні не помилився. Все правильно. „Значить вчора було сімнадцяте. Неможливо!” Пан Президент знову заглянув у календар. Але найгірші побоювання виправдались. Перед вісімнадцятим справді йде сімнадцяте.
Вийшовши з кімнати в хол свого маленького палацику він запитав у першої ж служниці, яку зустрів
Яке сьогодні число?
Вісімнадцяте, Пане Президенте.
А яке було вчора?
Сімнадцяте – здивовано відповіла вона.
Паніка потроху відступала. Сьогодні є сьогодні, і змінити вже нічого не можна. Він сердився і ображався. На кого? Сам не знав. Напевно, на самого себе. А ще на решту світу. Він був готовий розтерзати всіх, хто трапиться йому на шляху. І почати вирішив зі свого секретаря. Адже той мав попередити про вчорашнє.
Секретар тим часом сидів у своєму кабінетику і нічого не підозрював про небезпеку. В нього була просто божевільна робота. Все запам’ятай, запиши, обери найважливіше і доклади про це. Пан Президент потрібен всім, кожен хоче з ним поговорити. Щоденно доводиться відповідати на незліченну кількість дзвінків. Кожному треба пояснити, що Пан Президент не може зараз розмовляти, дуже заклопотаний і просив не турбувати. Потім він занотовував чергове повідомлення. Ця робота настільки одноманітна, що секретар вже навіть не розумів суті своїх записів. Лише механічно виводив літери.
Особливо важко довелось вчора. Дзвінки почались з самого ранку і тривали до пізнього вечора з неприродною частотою. Та й передати просили щось дуже химерне і незвичне. Хоча секретар абстрагувався від інформації, та все одно помітив відсутність традиційних слів: процент, дохід, акції, проблема, обвал, вартість. Пошта також його здивувала. Окрім звичних сірих і жовтих конвертів кур’єр віддав цілу купу кольорових листівок. „Може якась помилка”, - подумав секретар і поклав їх у шухляду. Заглянути, що там написано, він не наважився.
Саме в той момент коли Пан Президент лютував, секретар склав у купку роздруківки вчорашніх телефонних розмов, поклав зверху пошту і збирався віднести все це своєму начальнику. Аж тут двері відчинились і нести вже нічого не довелось.
Стоячи на порозі Пан Президент суворим поглядом обвів кабінет підлеглого. Повільно пройшов до столу і, сівши на стілець, запитав
Хто вчора телефонував, що просили передати? – говорити він намагався спокійно, не виказуючи агресії, хоча актором був поганим і гра зовсім не виходила.
Та ось я саме збирався віднести... – навіть не чувши звинувачення почав виправдовуватись секретар.
Хіба хтось запитував: „Коли і що ти збираєшся відносити?” – одразу перебив його Пан Президент – мене цікавить, хто вчора телефонував.
Душа у секретаря втекла до п’ят Взявши зі столу роздруківки, він спробував зачитати, та від хвилювання дрижали папірець і голос. Пан Президент вихопив листки і, не приховуючи гніву, кричав:
Навіщо тебе взагалі тут тримати, коли не можеш запам’ятати кілька імен!? Хіба це так важко!?
Секретар зсутулився на своєму місці. Опустивши очі донизу, він боявся навіть поворухнутись. А Пан Президент тим часом переглянув список: дружина, діти, батьки, шкільні друзі, колишні ділові партнери... Одним словом всі ті, хто зазвичай не телефонує. Тільки зараз він помітив на столі купу листівок. Читати не захотів. Просто взяв їх і мовчки пішов геть.
Настрій був настільки поганий, що навіть не хотілось нікого ображати чи звільняти. Дивлячись в підлогу, Пан Президент думав: „Який сенс в роботі, коли я не можу відпочивати? Я перетворився на власного раба і сам себе експлуатую. Та в будні дні воно ще нехай. Але ж як можна було пропрацювати день народження?”
Минув майже рік. В цей сонячний день Пан Президент сидів на березі Дніпра і кидав камінці в дзеркальну воду. В небі пролітали хмари, і Пан Президент був щасливий.
Кажуть, що дивитись на те, як тече вода, горить багаття, і хтось працює можна вічно. А саме цим займався Пан Президент останній рік. Безкінечні вихідні, риболовля, зустрічі зі старими друзями – таким було його нове життя. Всі справи він повісив на замів і лише зрідка підписував деякі папірці.
Але пропущений день народження не полишав його в спокої. Він згадував про цей випадок прокидаючись вночі. Він пам’ятав про нього коли казав тост на чужих іменинах. Не було такого дня коли забуте свято не нагадувало про себе.
Але Пан Президент мав план як позбавитись душевного тягаря. І в найближчий час збирався його здійснити. Цього разу він відсвяткує одразу два дні народження і це буде достатня компенсація за помилку минулого.
А зараз він встав з трави, потягнувся, кинув ще один камінець і пішов обідати.
Минуло два дні. За великим столом одного з київських ресторанів зібралось півсотні людей. Вино, шампанське і горілка в цей день лились рікою. Хтось кричав тост, дехто танцював і чіплявся до чужих дружин, більшість же набивала собі повні шлунки і думала, що за сюрприз пообіцяв Пан Президент.
Кажуть, що коли людина має багато грошей, то в неї з’являється чимало родичів, друзів – взагалі незліченна кількість. Тому Пан Президент дуже прискіпливо складав список запрошених. До нього потрапили лише ті, кого не цікавило його багатство. З отим високим лисим чоловіком, що розриває курку руками, вони колись давно відкрили кіоск, де продавали жвачку й шоколадки. А якось Пан Президент загравав до дівчини, а в неї виявився здоровий хлопець і хотів побити його, та на допомогу прийшов, той низький, але кремезний чолов’яга в синьому піджаку, що наливає шампанське своїй дружині. Для когось ці люди просто п’яний натовп, а для Пана Президента це все його життя з усіма проблемами та радощами. І нехай багато з них дивляться на нього знизу вверх, він завжди пам’ятатиме минулі часи. І вони також ніколи не забудуть, що колись він був не Паном Президентом, а мав просте ім’я...
До залу зайшов начальник охорони. Підійшовши до Пана Президента, він сказав, що вже час, і все для від’їзду готове. Той в свою чергу поглянув на годинник і кивнув головою.
Взявши в руку чарку, Пан Президент підвівся з місця і попросив уваги. „Ш-ш-ш-ш”, - миттю пролетіло вздовж столу.
Я радий, що ви всі тут зібрались – банально почав іменинник – Мені приємно було відсвяткувати свій день народження разом з вами. Так приємно, що я хочу зробити це ще раз. Думаю, всі здивувались, чому я запросив вас сюди вночі, а не ввечері, як прийнято. Справа в тому, що в Борисполі на нас чекає літак і прямо зараз ми з вами, якщо ніхто не відмовиться, звісно, полетимо на Гаваї. Між Києвом і ними 12 часових поясів, 12 годин різниці, і тому прилетівши на Гаваї ми опинимось у вчора, і там знову зустрінемо моє день народження.
Всі затихли. Що сказав Пан Президент і тверезому зрозуміти важко, а на п’яну голову воно взагалі звучить як каламбур. Зрозуміло лише одне – зараз всі летять на Гаваї. Та ніхто не підвівся, надто сильним був шок і надто міцними були випиті напої. Лише коли Пан Президент ще кілька раз повторив своє прохання, всі почали збиратись. Причому відразу зчинилась метушня. Жінки шукали своїх чоловіків, чоловіки – свої піджаки. Ті хто підчас промови саме вийшли надвір, ніяк не могли второпати, куди всі йдуть і тягнуть їх за собою. Тих, хто вже відключився, несли. Інститутський товариш іменинника непомітно для всіх заснув під столом, але і його знайшли охоронці й вкинули до якогось мерседесу. Цікаво, що він подумає, прийшовши до тями й побачивши перед собою Тихий океан?
Та якби там не було, вже за пів години після проголошення промови Пану Президенту доклали, що всі хто прийшов машинах, а чужих, здається, не захопили. Той в свою чергу скомандував: „Їдемо”. Доречі, забігаючи наперед скажу, що двох лишніх вони все ж взяли з собою. Вони мирно бухали в цьому залі, а потім відключились. От охоронці й прихопили їх про всяк випадок.
Миттю пролетіла траса Київ-Бориспіль, потім весела компанія співала пісню про рушник у літаку, і зовсім скоро вони опинились на м’якому піску тихоокеанського пляжу. На Гаваях тоді було вже без десяти дванадцять. Встигли. А потім били куранти на гавайському кремлі, чи що в них там таке. І вони відкривали шампанське і вигукували тости на честь іменинника і бажали йому довгих років. А він був щасливий. Він поцілував у щічку свою першу дівчину, а потім щось згадував з кращим другом. За кілька годин всі пішли до готелю.
На пляжі лишились тільки Пан Президент і його дружина. Він подивився їй в очі й зрозумів, що досі кохає її. Останні роки вони майже не спілкувались. Вона весь час подорожувала і зраджувала йому з численними коханцями. Він фанатично працював.
А почуття нікуди не зникло. Справжнє кохання не проходить ніколи. Його можуть душити буденність, і тоді воно ховається в найтемнішому закутку серця, воно може одягати маски байдужості чи ненависті, але завжди лишається. Кохання чекає нової весни, як покинута собака вірить в повернення господаря. З часом пес старіша і вже зовсім не може ходити, та продовжує дивитись туди, куди пішов хазяїн. А якщо той прийде, він знайде в собі сили і побіжить йому назустріч, виляючи хвостом, хай навіть пройде сто років. Так і кохання ожило, варто їм було просто глянути одне одному в очі.
Від старого почуття крутилась голова. Встояти на ногах було просто неможливо. І вони впали на пісок. В теплих її обіймах він миттю заснув.
Цієї ночі Панові Президенту приснився дивний сон. Ніби його розбудила якась фантастична тварина. Чимось схожа на лева, а чимось на орла, і була вона одночасно ніби фіолетова і ніби червона. В цьому сні змішались всі кольори і всі форми в одну істоту. І ця істота сказала:
Треба було тобі зупинитись ще десь для святкування по дорозі на Гаваї.
Навіщо? – запитав Пан Президент, намагаючись зрозуміти, що бачить перед собою.
А щоб відмітити не лише минуле день народження, а й майбутнє, все одно ти до нього не доживеш.
Як це? Чому? – чи то злякався, чи то здивувався Пан Президент.
А тому, що заснув ти вже востаннє і більше не прокинешся.
Цього не може бути!
„Цього не може бути!” – пародіювала його істота – Та це вже є! В цю мить тебе везуть до лікарні, сподіваючись врятувати, але марно. Я точно знаю, нічого в них не вийде.
Але чому? Чому саме зараз? Коли все налагодилось?
Ти маєш ще радіти. Ти мав померти рік тому, але чомусь було вирішено перенести дату. Так ти провів найкращий рік у своєму житті, про таке святкування дня народження, яке було сьогодні, решта людей можуть тільки мріяти. І головне – до тебе повернулась любов.
Пан Президент згадав останню хвилину свого життя. Йому хотілось знову туди, до неї. Хоча б на кілька секунд, лише щоб сказати, що він кохає її.
Вона це знає – прочитавши думки мовила істота – І любитиме тебе аж до своєї загибелі.
Потім вони ще довго розмовляли. Згадували прожиті роки. Здавалось, ця розмова тривала вічність, а може кілька секунд. За цей час Пан Президент, ніби, пережив все спочатку. Знову народився і ще раз востаннє заснув.
Ну от і все – сказала істота вказуючи на крихту світла, посеред навколишньої темряви – тобі туди. Я проведу.
І він побрів, жалкуючи лише про те, що не може хоч на кілька секунд повернутись в обійми коханої.
